Облога Сараєва

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Облога Сараєва
Боснійська війна
Evstafiev-sarajevo-building-burns.jpg
Будівля Виконавчої ради після танкового обстрілу
43°50′51″ пн. ш. 18°21′23″ сх. д. / 43.8476000° пн. ш. 18.35640000000000072° сх. д. / 43.8476000; 18.35640000000000072
Дата: 5 квітня 1992[1] — 29 лютого 1996[2]
(3 роки, 10 місяців, 3 тижні та 3 дні)
Місце: Сараєво, Боснія і Герцеговина
Результат: Дейтонські угоди
  • Закінчення війни та зняття облоги
  • Численні жертви серед цивільного населення
Сторони
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Боснія і Герцеговина (1992—96)

Flag of the Croatian Republic of Herzeg-Bosnia.svg Хорватська республіка Герцег-Босна (1992—96)


НАТО НАТО (1994—96)

Flag of Yugoslavia (1943–1992).svg Югославія (1992)

Flag of Republika Srpska.svg Республіка Сербська (1992—96)

Командувачі
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Алія Ізетбегович

Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Сефер Халілович
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Расім Делич
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Йован Дівяк[en]
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Енвер Хаджихасанович[en]
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Мустафа Хайрулахович[en]
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Вахід Каравеліч
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Неджад Айнаджич
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Мушан Топалович[en] 
Flag of the Croatian Republic of Herzeg-Bosnia.svg Владімір Шаф


НАТО Лейтон У. Сміт[en]

Flag of Yugoslavia (1943–1992).svg Югославія Мілутін Куканяц (березень — липень 1992)

Flag of Republika Srpska.svg Радован Караджич
Flag of Republika Srpska.svg Ратко Младич
Flag of Republika Srpska.svg Томіслав Шипчич (липень — вересень 1992)
Flag of Republika Srpska.svg Станіслав Галич (вересень 1992 — серпень 1994)
Flag of Republika Srpska.svg Драгомир Мілошевич (серпень 1994 — лютий 1996)

Військові сили
70 тис. військових 13 тис. військових
Втрати
6,137 тис. вбитих військових 2,241 тис. вбитих військових
5,434 вбитих цивільних

Облога Сараєва стала найдовшою облогою столиці Боснії і Герцеговини в історії сучасної війни[3]. Спочатку вона була обложена силами Югославської народної армії, а потім збройними силами Республіки Сербської і так званими російськими добровольцями[4], вихідцями з колишніх радянських республік, в основному, з Росії. Облога тривала під час Боснійської війни від 5 квітня 1992 року по 29 лютого 1996 року (1.425 днів), це втричі довше, ніж час облоги Сталінграда і на рік довше, ніж час блокади Ленінграда[5].

Після того як Боснія і Герцеговина проголосила свою незалежність від Югославії, боснійські серби, чиєю стратегічною метою було створення нової Республіки Сербської, яка мала включати частини боснійської території[6], оточили Сараєво силами чисельністю близько 13.000 осіб і взяли його в облогу[7][8]. На довколишніх пагорбах були розміщені артилерія, міномети, танки, зенітні знаряддя, важкі кулемети, реактивні системи залпового вогню, звідки проводилися обстріли і атаки на місто[9]. Починаючи з 2 травня 1992 року серби почали блокувати місто. Боснійські урядові збройні сили всередині обложеного міста, що налічували 70.000 війська[10], були погано озброєні і не мали змоги прорвати блокаду.

Підраховано, що 9.502−14.011 осіб загинули під час облоги, у тому числі 4.548−8.407 солдатів і 4.954−5.604 цивільних осіб[11]. Військові втрати боснійських сербів склали 2.229 солдатів, загиблих або зниклих безвісти[12]. Перепис 1991 року показує, що до облоги в місті та прилеглих до нього районах проживало 525 980 осіб. Існують оцінки, що до початку облоги населення в самому місті складало 435.000. Нинішні оцінки числа мешканців, що проживають в Сараєво коливаються від 300.000 до 380.000 осіб[7].

Після війни Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії (МТКЮ) засудив двох сербських чиновників за численними пунктами звинувачення у злочинах проти людяності, скоєних під час облоги. Станіслав Галич[13] і Драгомир Мілошевич[14] були засуджені до довічного ув'язнення і 29 років позбавлення волі відповідно, а Момчило Перишич отримав 27-річний вирок[15], перш ніж бути звільненим після апеляції в лютому 2013 року[16]. Один з 11 обвинувальних вироків щодо Радована Караджича, колишнього президента Республіки Сербської, стосується облоги[17].

Передісторія[ред. | ред. код]

З моменту свого створення після Другої світової війни, уряд Югославії пильно спостерігав за націоналістичними настроями серед багатьох етнічних і релігійних груп, що складали країну, оскільки їх безконтрольний розвиток міг призвести до хаосу і розпаду держави. Коли лідер Югославії маршал Тіто помер у 1980 році, дана політика стримування припинилася.

Націоналізм почав відроджуватися в 1980-х роках, після спалаху насильства в Косово[18]. Метою сербських націоналістів була централізація Югославії, інші ж національності прагнули до федералізації та децентралізації держави[19][20].

18 листопада 1990 року в Боснії і Герцеговині були проведені перші багатопартійні парламентські вибори (з 2-м туром 25 листопада), що призвело до створення національної асамблеї з домінуванням трьох партій за етнічною ознакою, які сформували вільну коаліцію, аби відтіснити комуністів від влади[21]. Подальші заяви Хорватії та Словенії щодо проголошення незалежності і війна, яка згодом розпочалася, поставили Боснію і Герцеговину та її три державотворчі народи у небезпечне становище. Незабаром поширився значний розкол в питаннях щодо самовизначення народів. Серби у переважній більшості виступали за збереження Югославської федерації, у той час як боснійці і хорвати виступали за незалежність.

Сербські парламентарії, що складалися в основному з членів Сербської демократичної партії, покинули центральний парламент в Сараєво і 24 жовтня 1991 року сформували Народну скупщину Республіки Сербської, яка ознаменувала кінець три-етнічної коаліції, що керувала державою після виборів 1990 року. Народна скупщина 9 січня 1992 року заснувала Республіку Сербську Боснії і Герцеговини, яка стала йменуватися Республікою Сербською в серпні 1992 року.

15 жовтня 1991 року була затверджена декларація про боснійський суверенітет, а згодом 29 лютого і 1 березня 1992 року проведено референдум за незалежність від Югославії, який в переважній більшості бойкотували серби. Явка референдуму склала 63,4%, з яких 99,7% виборців проголосували за незалежність[22]. Боснія і Герцеговина проголосила свою незалежність 3 березня 1992 року. Після цього розпочався період ескалації конфлікту і підвищення напруженості.

Початок війни[ред. | ред. код]

1 березня 1992 року, в останній день референдуму за незалежність республіки, в центрі Сараєва група озброєних мусульман розстріляла сербське весілля, убивши батька нареченого Ніколу Гардовича і поранивши священика Раденко Міковича[23]. Існує версія, згідно з якої напад було спровоковано наявністю у весільній процесії сербського прапора, коли весільний кортеж переїжджав через стару мусульманську місцевість Башчаршия[24]. Наступного дня сербські воєнізовані формування поставили біля будівлі парламенту і по місту ряд барикад[25]. Дану подію вони сприйняли як початок антисербських дій[26]. Боснійські мусульмани також поставили барикади в місті.

5 квітня етнічні сербські поліцейські здійснили напад на поліцейські дільниці, а потім і на тренувальну школу МВС. У результаті нападу було вбито двох офіцерів і одного цивільного. Наступного дня президія Боснії і Герцеговини заявила про введення надзвичайного стану[27]. Того ж дня сербські воєнізовані формування в Сараєво повторили свої дії попереднього місяця. На мирний протест зібрався натовп чисельністю від 50.000 до 100.000 осіб, який включав у собі всі етнічні групи[25]. Коли протестувальники рушили до будівлі парламенту, озроєними людьми було застрелено двох молодих жінок у натовпі, Суаду Дильберович і Ольгу Сучич, які стали називатися першими жертвами облоги[28]. Міст Врбаня (босн. Vrbanja most), де вони були вбиті, з тих пір було перейменовано на їх честь.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. 5 квітня 1992 відбулася перша атака на Сараєво ЮНА і сербських воєнізованих формувань, вважається початком облоги. Проте, вже з 1 березня 1992, на вулицях Сараєва почали з'являтися барикади і озброєні люди.
  2. 29 лютого 1996 відповідно до вказівки боснійського уряду було офіційно припинено облогу. Війна закінчилася підписанням Дейтонських угод 21 листопада 1995 року і Паризького протоколу 14 грудня 1995. Причиною затягування облоги стало те, що серби не виконували Дейтонську угоду Dayton, яка вимагала покинути, зайняті ними території на північ і на захід від Сараєва, а також в інших частинах міста. 9 січня 1996 серби також порушили Дейтонський мир, відкривши вогонь з гранатомету по трамваю в Сараєво, внаслідок чого 1 людина загинула і 19 отримали поранення.
  3. Connelly, Charlie (8 October 2005). The new siege of Sarajevo. The Times (UK). Процитовано 10 May 2010. 
  4. Dr N Thomas, K Mikulan (2006). The Yugoslav Wars (2). Bosnia, Kosovo and Macedonia 1992—2001 (англійська). Osprey Publishing. с. 48. ISBN 1841769649. 
  5. Spencer Burke, Sarajevo Rose
  6. Hartmann, Florence (July 2007). A statement at the seventh biennial meeting of the International Association of Genocide Scholars. Helsinki. Процитовано 11 May 2010. 
  7. а б Bassiouni, Cherif (27 May 1994). Final report of the United Nations Commission of Experts established pursuant to security council resolution 780. United Nations. Процитовано 10 May 2010. 
  8. Srećko Latal (25 June 1995). Bosnian Army Says Battle for Sarajevo Will Last Months. Associated Press. Процитовано 9 February 2013. 
  9. Strange, Hannah (12 December 2007). Serb general Dragomir Milosevic convicted over Sarajevo siege. The Times (UK). Процитовано 10 May 2010. 
  10. John Kifner (6 December 1993). Stalemate Like a Victory for Sarajevo. The New York Times. Процитовано 15 April 2013. 
  11. Čekić, Smail (2009). Research of Genocide Victims with a Special Emphasis on Bosnia and Herzegovina: Problems and Issues in Scientific Theory and Methodology. Institute for the Research of Crimes against Humanity and International Law of the University of Sarajevo. с. 161. ISBN 978-9958-740-56-5. 
  12. Ljudski gubici u Bosni i Hercegovini 91–95 – Sarajevo. The Research and Documentation Center (RDC). с. 16. Процитовано 11 May 2010. 
  13. ICTY: Stanislav Galić judgement. ICTY. 30 November 2006. Процитовано 3 March 2010. 
  14. ICTY: Dragomir Milošević judgement. ICTY. 12 November 2009. Процитовано 3 March 2010. 
  15. Summary of the Judgement in the Case of Prosecutor v. Momčilo Perišić. The Hague: International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia. 6 September 2011. Процитовано 7 September 2011. 
  16. Momcilo Perisic: Yugoslav army chief conviction overturned. BBC. 28 February 2013. Процитовано 28 February 2013. 
  17. Tran, Mark (2 March 2010). Radovan Karadzic claims Bosnian Muslims 'killed own people' in Sarajevo. The Guardian. UK. Процитовано 3 March 2010. 
  18. Pavkovic, Aleksandar (1997). The fragmentation of Yugoslavia: nationalism and war in the Balkans. MacMillan Press. с. 85. ISBN 0-312-23084-2. 
  19. Krieger, Joel (2001). The Oxford Companion to Politics of the World 2nd ed. Oxford University Press. с. 476. 
  20. Crnobrnja, Mihailo (1994). The Yugoslav drama. I. B. Tauris & Co. с. 107. ISBN 1-86064-126-1. 
  21. The Balkans: A post-Communist History (PDF). Процитовано 14 June 2006. 
  22. The Referendum on Independence in Bosnia-Herzegovina: February 29 – March 1, 1992. Commission on Security and Cooperation in Europe. 1992. с. 19. Процитовано 2009-12-28. 
  23. Judah, Tim (2000). The Serbs: History, Myth, and the Destruction of Yugoslavia. Yale University Press. с. 202. ISBN 978-0-300-08507-5. 
  24. Kumar, Radha (1999). Divide and Fall? Bosnia in the Annals of Partition. Verso. с. 38. ISBN 978-1-85984-183-9. 
  25. а б Malcolm, Noel (1996). Bosnia: A Short History. New York University Press. с. 231. ISBN 0-8147-5561-5. 
  26. Гуськова Е.Ю. История югославского кризиса (1990-2000). — М.: Русское право/Русский Национальный Фонд, 2001. — С. 233. — ISBN 5941910037
  27. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Helsinki Watch не вказаний текст
  28. Dictionary of Genocide: A-L – Google Books. Google Books. 23 November 2004. Процитовано 5 August 2010. 

Посилання[ред. | ред. код]