Одержимість (фільм, 1943)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Одержимість M:
Ossessione
Ossessione poster.jpg
Жанр мелодрама, нуар
Режисер Лукіно Вісконті
Продюсер Ліберо Соларолі
Сценарист Лукіно Вісконті
Маріо Аліката
Джузеппе де Сантіс
Джанні Пуччіні
На основі The Postman Always Rings Twice[d]
У головних
ролях
Массімо Джіротті
Клара Каламаї
Оператор Доменіко Скала
Альдо Тонті
Композитор Джузеппе Розаті
Кінокомпанія Industrie Cinematografiche Italiane (ICI)
Тривалість 134 хв.
Мова італійська
Країна Flag of Italy (1861-1946).svg Королівство Італія
Рік 1943
IMDb ID 0035160
CMNS: Одержимість на Вікісховищі

«Одержимість» (італ. Ossessione) — дебютний кінофільм режисера Лукіно Вісконті (1943) з Массімо Джіротті і Кларою Каламаї у головних ролях. Це перша кінострічка, витримана в естетиці італіського неореалізму[1] і, відповідно, один з наріжних каменів в історії італійського кінематографу. Деякі поціновувачі, включаючи Алена Рене, вважають «Одержимість» найкращим фільмом Вісконті.[2] Філліп Лопате назвав його найкращим кінодебютом в історії кіно.[2]

У основу сюжету покладено ґрунтовно перероблений сценаристами кримінально-еротичний роман Дж. Кейна «Листоноша дзвонить двічі» (1934). Ця книга була рекомендована Вісконті його учителем Жаном Ренуаром.[3] До Вісконті роман було екранізовано у стилі нуар одним з режисерів французького поетичного реалізму П'ером Шеналем, який експериментував з новими жанрами. Через 3 роки після виходу виходу фільму Вісконті у Голлівуді за романом було знято ще один класичний фільм-нуар.

Сюжет[ред.ред. код]

У корчмі біля Феррари з'являється бродяга на ім'я Джино. Красень-чоловік привертає увагу Джованни — втомленої від повсякденної рутини дружини огрядного літнього шинкаря Брегано. Любовна інтрижка швидко переростає у всепоглинаючу пристрасть. Джино пропонує Джованні тікати від Брегано, проте фатальна жінка не готова залишити щасливе і сите життя заради раю з милим в курені.

Джино залишає її на дорозі і йде шукати щастя в компанії комівояжера на прізвиську «Іспанець». (Цей персонаж, відсутній у романі, вводиться Вісконті в сюжет як натяк на бісексуальність Джино).[4] Незважаючи на можливість вільного життя, що відкрилася перед ним, з близьким йому чоловіком, доля знову зводить Джино з фатальною жінкою.

Брегано приїздить до міста Анкона для участі у конкурсі оперних співаків. Свій успіх він відмічає гулянкою в компанії дружини і Джино. По дорозі назад вночі його автомобіль потрапляє в аварію, і Брегано гине. Сцена автокатастрофи у фільмі не показана, проте все вказує на те, що під дією умовлянь Джованни смерть шинкаря підлаштував Джино.

Молодик сподівається, що ось тепер набуде довгоочікуваної свободи разом з Джованною. Проте поступово йому стає зрозумілим, що жінка занадто дорожить спадком, що дістався від чоловіка, щоб покинути насиджені місця. Крім того, вона планує отримати за його смерть велику страховку, чим викликає у Джино підозри в тому, що вона використала його для здійснення власних корисливих планів.

Поки Джино заливає алкоголем провину в смерті Брагано, що гнітить його, поліція продовжує розслідування автокатастрофи. Отримавши докази провини Джино, комісар поліції віддає наказ про його затримання. Посварившись з Джованною на запорошених вулицях Феррари, чоловік проводить час у компанії повії. Він вчасно дізнається про арешт, що йому загрожує, і таємно повертається до Джованни, щоб розпочати стосунки з чистого аркуша.

Після бурхливої любовної сцени на пляжі закохані сідають до машини, щоб поїхати з корчми, що обридає. В умовах поганої видимості Джино втрачає управління автомобілем. Автокатастрофа повторюється, цього разу перед очима глядача. Джованна гине, Джино невтішний, і тут з'являється поліція, щоб заарештувати його за звинуваченням у подвійному вбивстві — Джованни і її чоловіка.

Історичний контекст[ред.ред. код]

Фільм знімався під кінець правління Муссоліні в обстановці напівсекретності на гроші, отримані Вісконті від продажу фамільних коштовностей. Автор сценарію і асистент режисера Джузеппе де Сантіс назвав фільм «Просоченим ароматом сперми і смерті». Монтажер Маріо Серандреї писав режисерові: «Це кіно особливого роду, я таке бачу уперше і обізвав би його неореалізмом» (перше вживання терміну).[3] Прем'єра «Одержимості» в італійській столиці справила враження зірваної бомби:

На тлі бутафорських історичних колосів і демагогії муссолінієвської кінопропаганди з'явилася картина, якої не торкнулися поліровка і лак. Джиротті зіграв непутящого і зухвалого бродягу, якого на злочин штовхає не лише пристрасть до жінки, але і душевна неприкаяність, втрата коренів.

Андрій Плахов[5]

На вимогу фашистських цензорів фільм, що «оббрехав італійську глибинку», було кілька разів перемонтовано, а його негатив спалено.[3] З цієї причини, а також через складнощі з авторськими правами упродовж десятиліть фільм був практично недоступний для перегляду. Тільки під кінець життя Вісконті здійснив його відновлення на основі збереженого ним неповного контратипу.

В ролях[ред.ред. код]

Актор Роль
Массімо Джіротті Джино Коста Джино Коста
Клара Каламаї Джованна Брагана Джованна Брагана
Діа Крістіані Аніта Аніта
Еліо Маркуццо Іспанець Іспанець
Вітторіо Дузе агент поліції агент поліції
Мікеле Ріккардіні дон Ремігіо дон Ремігіо
Хуан де Ланда Джузеппе Брагана Джузеппе Брагана

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Прем'єрний показ «Одержимості» описується очевидцями по-різному. На ньому був присутнім син дуче, Вітторіо Муссоліні, який нібито вигукнув: «Це не Італія»! Інші згадують, що Муссоліні фільм сподобався. Провінційна влада, навпаки, прийняла фільм в штики; відомий випадок, коли для освячення «спаплюженого» фільмом кінотеатру запрошували єпископа.[6]
  • Массімо Джиротті згодом зіграв аналогічну роль у дебютному фільмі іншого кінорежисера з дуже схожим сюжетом. Це був фільм Мікеланджело Антоніоні «Хроніка одного кохання» (1950).
  • Незважаючи на класичний статус голлівудського фільму 1946 року, рецензент The New York Times заявив, що порівнювати його з фільмом Вісконті — все одно, що порівнювати рекламний ролик McDonald's з постановкою «Травіати».[7]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. [http://www.svobodanews.ru/content/transcript/269196.html Лукино Висконти. К столетию со дня рождения режиссёра — Радіо Свобода © 2010 RFE/RL, Inc
  2. а б Cinematheque Ontario — Film Details — OSSESSIONE
  3. а б в Валерий Кичин. (2 ноября 2006). В зал будто бросили бомбу…. Российская газета. Процитовано 2010-08-14. 
  4. Jacqueline Reich, Piero Garofalo. Re-viewing Fascism: Italian Cinema, 1922–1943. Indiana University Press, 2002. ISBN 0-253-34045-4. Pages 181–182.
  5. Ъ-Газета — Любимый актер великих режиссеров
  6. Henry Bacon. Visconti: Explorations of Beauty and Decay. Cambridge University Press, 1998. ISBN 0-521-59960-1. Pages 16-21.
  7. Movie Review — — Visconti's 'Ossessione,' at Tully Film Festival In First 35-mm. Version, Initiated Neo-Realism — NYTimes.com

Посилання[ред.ред. код]