Ескери, Ози

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ескер використовується як пішохідна доріжка
Ози, ескери Швеції.

Ескери, Ози (рос. озы, эскеры; англ. eskers; нім. Ose n pl, Esker m pl, Äsar m, Eskerrücken m, Wallberge m pl) — валоподібні звивисті пасма відкладів піску, гальки, гравію, валунів, утворені потоками талих вод льодовиків.

Етимологія[ред. | ред. код]

Термін esker походить від ірландського слова eiscir (давньоірландське: escir), що означає «хребет або піднесення, особливо те, що розділяє дві рівнини або западини».[1] Ірландське слово eiscir використовувалося і використовується, зокрема, для опису довгих звивистих хребтів, які тепер, як відомо, є відкладеннями флювіо-льодовикового матеріалу. Найвідомішим прикладом є Ескер Ріада, який проходить майже по всій ширині Ірландії від Дубліна до Голвея, на відстань 200 км (120 миль), і досі близько до нього йде головна дорога Дублін — Голвей.

Загальний опис[ред. | ред. код]

Утворені в четвертинний льодовиковий період. Типову вузьку витягнуту форму оз обумовили льодовики та тала вода, що стікала з них. Ця насипоподібна форма рельєфу з відкладень талої води є елементом надземно-моренного ландшафту.

Ози мають висоту до 20–50 м і більше, ширину від 100–200 м до 1–2 км і довжину до 30–40 км, рідше кількох сотень кілометрів.

За кордоном акумулятивні форми рельєфу водно-льодовикового походження (ози, ками, дельтово-льодовикові тераси та ін.) об'єднуються терміном «ескери».

Геологія[ред. | ред. код]

Вважається, що більшість ескерів утворилася в тунелях з льодовими стінами завдяки потокам, які протікали всередині та під льодовиками. Вони, як правило, утворювалися приблизно під час льодовикового максимуму, коли льодовик був повільним і млявим. Після того, як підпірні льодові стіни розтанули, відкладення струмків залишилися у вигляді довгих звивистих хребтів.

Ескери також можуть утворюватися над льодовиками шляхом накопичення осаду в надльодовикових каналах, у тріщинах, у лінійних зонах між застійними блоками або у вузьких затоках на краях льодовика. Ескери утворюються поблизу кінцевої зони льодовиків, де лід рухається не так швидко і відносно тонкий.[2]

Ескер Сімс Корнер Ескерс і Камеса, національна природна пам'ятка, Вашингтон, США. (Дерева на краю хребта та односмугова дорога, що перетинає хребет праворуч від фотографії, забезпечують масштаб.)

Пластичний потік і танення базального льоду визначає розмір і форму підлідного тунелю. Це, у свою чергу, визначає форму, склад і структуру ескеру. Ескери можуть існувати як один канал або можуть бути частиною розгалуженої системи з притоками ескерів. Вони не часто зустрічаються як безперервні хребти, але мають проміжки, які розділяють звивисті сегменти. Гребені хребта ескерів зазвичай нерівні, як правило, горбкуваті. Ескери можуть бути плоскими або гостроверхими з крутими боками. Вони можуть досягати сотень кілометрів у довжину і зазвичай 20–30 м у висоту.

Ескери рухалися в напрямку льодовикового потоку, що змушувало їх потрапляти в найнижчі можливі точки, такі як долини або річища.

Концентрація кам’яних уламків у льоду та швидкість, з якою осад доставляється в тунель шляхом плавлення та транспортування вище за течією, визначає кількість осаду в ескері. Осад, як правило, складається з грубозернистого, викладеного водою піску та гравію, хоча гравійний суглинок може бути знайдений там, де уламки порід багаті глиною. Цей осад стратифікований і відсортований і зазвичай складається з матеріалу розміром з гальку/бруківку з випадковими валунами. Підстилка може бути нерегулярною, але майже завжди присутня.

Існують різні випадки, коли внутрішні дюни розвивалися поруч з ескерами після дегляціації.[3] Ці дюни часто зустрічаються з підвітряного боку ескерів, якщо ескери не орієнтовані паралельно переважаючим вітрам.[3] Приклади дюн, утворених на ескерах, можна знайти як у шведській, так і у фінській Лапландії.[3][4]

У западинах ескерів можуть утворюватися озера. Ці озера можуть не мати поверхневих витоків і припливів і мати різкі коливання з часом.[5]

Поширення[ред. | ред. код]

Поширені у Швеції, Фінляндії, Канаді (Британська Колумбія), Німеччині, Данії, Польщі, Норвегії, Ісландії, Гренландії, Англії, Ірландії, Шотландії, Мавританії, країнах Балтії та РФ (Ленінградська область), Північній Америці (зокрема, Великий ескерний парк). У штаті Мічиган, переважно на півдні центральної частини Нижнього півострова, є понад 1000 ескерів. Найдовший ескер у Мічигані — 35-кілометровий (22 милі) Мейсон Ескер.[6].

Системи ескерів у штаті Мен можна простежити на відстані до 160 км.[7]

Телон Ескер має довжину майже 800 км (500 миль) і проходить по кордону між територіями Нунавут і Північно-Західними територіями в Канаді.[8]

На півночі штату Нью-Йорк є також численні довгі ескери.

Ескери спостерігаються і на Марсі: Рівнина Аргір[9] та на Південному полюсі планети.[10]

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2004. — Т. 1 : А — К. — 640 с. — ISBN 966-7804-14-3.
  • Frank Ahnert: Einführung in die Geomorphologie. (= Uni-Taschenbücher. 8103). 4., aktualisierte und ergänzte Auflage. Eugen Ulmer, Stuttgart 2009, ISBN 978-3-8252-8103-8:
    • Kap. 24.5: Material, Prozesse und Formen der glazialen Ablagerung
    • Kap. 24.6: Glaziofluviale Prozesse, Ablagerungen und Formen
  • I. Banerjee, B. C. McDonald: Nature of esker sedimentation. In: Glaciofluvial and Glaciolacustrine Sedimentation. 23, S. 132–154.

  • H.-E. Reineck, I. B. Singh: Depositional Sedimentary Environments. Springer-Verlag, Berlin/ Heidelberg/ New York, ISBN 0-387-10189-6.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Quin, E. G. (gen. ed.) (1983). Dictionary of the Irish Language. Dublin: Royal Irish Academy. с. 281. ISBN 0-901714-29-1.
  2. ↑ Easterbrook, D.J. (1999). Surface Processes and Landforms. New Jersey: Prentice Hall. с. 352. ISBN 0-13-860958-6.
  3. ↑ а б в Seppälä, Matti (2004). Accumulation. Wind as a Geomorphic Agent in Cold Climates. Cambridge University Press. с. 207–208. ISBN 9780521564069.
  4. ↑ Seppälä, Matti (1972). Location, morphology and orientation of inland dunes in northern Sweden. Geografiska Annaler: Series A, Physical Geography. 54 (2): 85—104. doi:10.1080/04353676.1972.11879860.
  5. ↑ Källakademin (2006). Källor i Sverige (Swedish) . Sundbyberg: Svensk Byggtjänst. с. 196. ISBN 91-7333-104-X.
  6. ↑ Eskers. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 2 грудня 2013.
  7. ↑ Surficial Geologic History of Maine. Explore Maine Geology. Maine Geological Survey. 6 October 2005. Процитовано 30 August 2022.
  8. ↑ Gray, Charlotte (2004). The Museum Called Canada: 25 Rooms of Wonder. Random House. с. 56. ISBN 0-679-31220-X.
  9. ↑ Banks, M. E. u. a.: An analysis of sinuous ridges in the southern Argyre Planitia, Mars using HiRISE and CTX images and MOLA data. In: Journal of Geophysical Research. 112 E09003 (DOI:10.1029/2008JE003244).
  10. ↑ Head, J. W. und Pratt: Extensive Hesperian-aged south polar ice sheet on Mars: evidence for massive melting and retreat, and lateral flow and ponding of meltwater. In: Journal of Geophysical Research. 106, S. 12.275–12.299.


Геологія Це незавершена стаття з геології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ескери,_Ози&oldid=41891340