Стешенко Оксана Михайлівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Оксана Стешенко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стешенко Оксана Михайлівна
Стешенко Оксана1.jpg
Оксана Старицька (Стешенко), 1891 р.
Народилася 1875
Могилів-Подільський район, Вінницька область
Померла 1942
Казахстан
Діяльність письменниця
Батько Старицький Михайло Петрович
Мати Старицька Софія Віталіївна
Брати, сестри Старицька Марія Михайлівна і Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна
У шлюбі з Стешенко Іван Матвійович
Діти Стешенко Ярослав Іванович і Стешенко Ірина Іванівна

Окса́на Миха́йлівна Старицька (у шлюбі Стеше́нко; * 1875, с Карпівка, нині Могилів-Подільський район, Вінницька область — † 1942, концтабір у Казахській РСР) — українська письменниця, перекладачка і освітянка.

Життєпис[ред. | ред. код]

З ліва на право: Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 р.

Народилася у селі Карпівці (тепер Могилів-Подільського району Вінницької області) в родині письменника Михайла Старицького та громадської діячки і письменниці Софії Старицької. Дядько по матері — Микола Лисенко. Старші сестри: Марія Старицька, Людмила Старицька-Черняхівська; молодша сестра, Ольга, померла одинадцятирічною. Брат Юрій (пом. 1936), юрист.

Проходила навчання Оксана Стешенко, як і її сестри, у гімназії Людмили Ващенко — Захарченко. «Українську частину» освіти дівчата здобули від батька і матері, відомих у Києві «хлопоманів і Українофілів»[1].

Під час ув'язнення за участь у демонстрації познайомилася з Іваном Стешенком (сидів у сусідній камері). Він освідчився Оксані у коханні, гуляючи арештантським подвір'ям. По виході з Лук'янівки одружилася з ним[2]. В шлюбі народила двох дітей: Ірину (1898—1987) та Ярослава (1904—1939).

Старицька підтримувала починання Стешенка як поета, перекладача, літературознавця, педагога, першого міністра освіти в уряді УНР.

29 липня 1918 року більшовицький агент Башловка з-за рогу вбив Стешенка. Оксана Старицька залишилася з донькою і сином на руках.

До 1941 року жила із сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською в будинку № 28 на вулиці Ярославів Вал у Києві. 20 липня 1941 року їх заарештували, та вивезли до Харкова. Обом письменницям пред'явили звинувачення в антирадянській діяльності за статтею 54 Карного кодексу УРСР. Дорогу до Казахстану у товарному арештантському вагоні, Оксана Михайлівна пережила (її сестра померла), але наступного року закінчила життя в одному з концтаборів, у якому — невідомо, точна дата незнана[3].

Діяльність[ред. | ред. код]

Оксана Старицька в останні роки життя.

Ще 22-річною потрапила до Лук'янівської в'язниці за участь у так званій «вітровській» демонстрації. Народниця-чернігівка Марія Вітрова не витримала катувань жандармів у Петропавлівській фортеці-в'язниці і спалила себе. Молодь вийшла на вулиці, засуджуючи самодержавний режим.

Після народження доньки, родина Стешенків працювала на хуторі Миколи Садовського і Марії Заньковецької.

У серпні 1898 року вони разом брали участь у з'їзді нелегального товариства «Молода Україна». З цього товариства українська інтелігенція згодом утворила різні політичні партії. Оксана й Іван Стешенки разом з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Олександром Тулубом були першими українськими соціал — демократами[4].

Стешенки займалися видавничою і громадською діяльністю. Іван Матвійович редагував й видавав гостросатиричні журнали «Шершень» та «Ґедзь», а дружина йому допомагала[4].

У 1907 році родина переїхала до Києва. Її чоловік займався викладацькою діяльністю та працював в «Просвіті». Оксана Михайлівна виховувала дітей, вела господарство та пропагувала мистецтво народного вертепу, робила та обшивала ляльки для нього. Подружжям Стешенків виготовлений український вертеп, зберігається в Московському театральному музеї імені Олексія Бахрушина[5].

Упродовж 19081914 років, Оксана Стешенко вела громадську роботу в українському клубі «Родина», була членом його правління, аж поки його не закрила царська влада.

З початком Першої Світової війни, Іван Стешенко працював директором Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко — сестрою — жалібницею у шпиталі.

У червні 1917 року Українська Центральна Рада Призначила Івана Стешенка генеральним секретарем (міністром освіти в уряді УНР). Оксана Стешенко працювала у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру, під началом чоловіка[5].

Після смерті чоловіка, Оксана Михайлівна продовжила його справу. За Директорії — голова дитячих притулків департаменту позашкільної освіти. У 19191923 роках працювала в Українському Червоному Хресті.

Літературна та перекладацька праця[ред. | ред. код]

Оксана Михайлівна писала для дітей прозові та поетичні книги у 1920 –х і на початку 1930 — х роках: «Як Юрко подорожував на Дніпрові пороги» (1929), «Три чаїнки», «Наша хатина», «Задача», «Казки для дітей», «Бурякова пісня», «Чарівна лопата», «Герої зв'язку» (1930) та ін[6].

Деякі з творів досі зберігаються у фондах Київського Музею видатних діячів української культури — Лесі Українки, М. Лисенка, П. Саксаганського, М. Старицького.

Оксана Стешенко — авторка хрестоматії для дітей середнього шкільного віку «Рідні колоски» (1924 — 1925, у другому виданні — «Колоски життя»), де зібрала найкращі твори українського письменства, загалом вона витримала чотири видання.

Вона авторка щирих спогадів про Лесю Українку та свого батька — Михайла Старицького, й низки статей з літературознавства.

Займалася перекладацькою діяльністю. Переклала українською мовою роман Михайла Салтикова-Щедріна «Пани Головльови» (1939), татові історичні романи на рідну мову, деякі поезії Миколи Некрасова.

У 1939 році Оксану Стешенко було прийнято до Спілки письменників України, за її літературну працю[6].

Неопубліковані «Спогади» Оксани Стешенко, зберігаються у відділі рукописів Інституту Літератури НАНУ, архів М. Старицького. У рукопису початок спогадів написано рукою Оксани Стешенко, а далі продовжено рукою Людмили Старицької — Черняхівської. Під рукописом немає дати написання[7]

Спілкувалася з українською літературною інтелігенцією, зокрема, з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]


Примітки[ред. | ред. код]

  1. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 92. — ISBN 966-7018-58-Х.
  2. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 93. — ISBN 966-7018-58-Х.
  3. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 99. — ISBN 966-7018-58-Х.
  4. а б Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 94. — ISBN 966-7018-58-Х.
  5. а б Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 95. — ISBN 966-7018-58-Х.
  6. а б Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 97. — ISBN 966-7018-58-Х.
  7. Хоронжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — С. 100. — ISBN 966-7018-58-Х.