Окситанія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Окситанія
Occitània
Occitania blanck map.PNG
Окситанський прапор
Прапор із зіркою (поширеніший рівновид)


Національне гасло:
Бажаємо жити в країні
Найбільші міста Марсель, Тулуза , Бордо, Тулон, Ніцца
Населення 15 мільйонів
Площа 190 000 км²

Оксита́нія (окситан. Occitània МФА[utsi'tanjɔ]) — країна в Європі або ж територія, де історично вживається окситанська мова. До неї належать південна третина Франції, Баль-д'Аран (Каталонія), Окситанські долини (Італія) та Монако.

У наш час, близько 3 мільйонів мешканців Окситанії вільно володіють окситанською мовою; чільними мовами в країні є відповідно французька, італійська, каталонська та іспанська. Єдиним регіоном, де окситанська мова офіційна (поряд із каталонською та кастильською), є Баль-д'Аран в Каталонії.

Історія Окситанії[ред. | ред. код]

Області Окситанії на час битви під Муретом (кат.)

Завдяки вигідному географічному розташуванню Окситанія перебуває на перетині багатьох впливів (переважно грецьких і латинських, східних, скандинавських, середземноморських). Будучи спадкоємницею культури латинської з певними кельтськими елементами, з 9 століття вона стала одним із ключових центрів римської культури. Окситанська була однією з перших мов, що прийшла на зміну латині для багатьох документів, літературних доробків і наукових робіт.

11-13 століття стали добою розквіту окситанської культури й політики. Ці роки золотої ери окситанської літератури позначилися народженням і поширенням літератури трубадурів на всю Західну Європу. Проте, маючи політичну незалежність (див. Графство Тулузи), окситанські графства й міста складали не політичну, а лише культурну й мовну єдність.

Французька навала[ред. | ред. код]

У 13-17 століттях французи поступово завойовували Окситанію, часом кровопролитною війною, часом приєднуючи за допомогою тонких політичних інтриг. Із кінця 15 століття панство й шляхта почали користуватися французькою мовою, хоча прості люди надалі розмовляли окситанською. В 1539 році Франциск I видав наказ, яким запроваджувалося використання адміністрацією французької мови. У 1789 революційні комітети намагалися відновити автономію регіонів Міді, використовувати окситанську мову, та якобінські сили звели цей процес нанівець. 19 століття принесло потужне відродження літератури. 1904 року окситанський письменник-відроджувач Містраль Фредерік здобув Нобелівську премію в галузі літератури. Від 1881 року й надалі за розпорядженням французького прем'єр-міністра Жуля Феррі дітей, що розмовляли окситанською, суворо карали в школі. Обставини надалі гіршали зокрема й через те, що ЗМІ окситанською мовою не існували. Але окситанська мова все ще не зникла, й активісти докладають великих зусиль до її збереження.

Традиційні регіони та провінції[ред. | ред. код]

Provincias da Occitania.PNG
Окситанія

Мова[ред. | ред. код]

Окситанська мова або Лангедок (langue d'oc, lenga d'òc) - це романська мова, що походить від латини, так само як і іспанська, італійська і французька. У ньому налічується шість основних різко розрізнених регіональних варіантів: провансальська (що включає нісу (niçois), на якому говорять в околицях Ніцци), віваральпійска, овернська, лімузенська, гасконська і лангедокський діалект. Всі ці різновиди Окситанська мови мають свою літературну традицію і рівноправні. Стандартний окситанська - синтез цих діалектів. Крім того, в Гасконі і Провансі існують літературно-інтелектуальні течії, які наполягають на повній відособленості цих регіонів не тільки від Північної Франції, але і від Окситанії, і існування самостійних провансальської і гасконської мов.

Каталонська мова дуже схожа на окситанську, тому що між Окситанією і Каталонією існують сильні історичні та культурні зв'язки.

Сучасність[ред. | ред. код]

Маніфестація 2005 року в Каркассоні

Хоча населення Окситанії складає наразі близько 15 мільйонів, зберегли окситанську мову за найоптимістичнішими розрахунками менше 2 мільйонів. За переписом 1999 року її назвали рідною загалом 610 тисяч, причому мовці у більшості вже похилого віку. Із 1945 року оновленням окситанської мови опікується Інститут окситанських студій. У наш час окситанську використовують у найсучасніших музичних і літературних стилях: рок, фольк-рок, детективні історії, наукова фантастика. У спеціальних школах (каландретах) ведеться викладання окситанської мови.

Те́ррас-д'Ок — територія поширення окситанської та каталанської мов (окситан. Tèrras d’Òc, кат. Terres d’Oc).

Окситанський політичний рух за самоуправління існує від початку 20 століття й особливої потужності набув у повоєнні роки, найвпливовіший представник — Окситанська партія. Проте рух так і лишається осторонь головних політичних подій у Франції. Собі за мету активісти ставлять відродження окситанської мови й культури, через те, що офіційна Франція уперто не бажає визнавати окситанську мову, вони вимагають ухвалити окситанську другою офіційною мовою в семи реґіонах французької Окситанії.

Найближчою мовою до окситанської є каталонська. Багато в чому подібне становище, близькість культур, тісні стосунки і бездержавний статус обох країн, Каталонії та Окситанії, сприяють чималій солідарності і підтримці окситанському відродженню з боку Каталонських країн.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Pierre LAVELLE, L’Occitanie, histoire politique et culturelle, Puylaurens, Institut d'études occitanes, 2004, 587 pages (ISBN 2-85910-350-3).
  • Michel BANNIARD (dir.), Langages et peuples d’Europe : cristallisation des identités romanes et germaniques, VIIe-XIe siècle : colloque international / organisé par le Centre européen d’art et civilisation médiévale de Conques et l’université de Toulouse-Le Mirail, juillet 1997, Toulouse : CNRS, université de Toulouse-Le Mirail, 2002, 269 pages (ISBN 2-912025-09-5).
  • Laurent ABRATE, Occitanie 1900—1968, des idées et des hommes : l'émergence et l’histoire de la revendication occitane, Puylaurens, Institut d'études occitanes, 2001, 622 pages (ISBN 2-85910-280-9).
  • Pierre PASQUINI, Le pays des parlers perdus, Montpellier, Presses du Languedoc, 1994, 190 pages, préface de Robert Lafont.
  • Gilles REBULL, «Nationalité et régionalisme en Provence de 1859 à 1893 : une interprétation de l'évolution felibréenne au regard de l’expérience catalane», Lou Félibrige — La revisto, n°222, premier trimestre 1997.
  • René MERLE, Une mort qui n’en finit pas ? L'écriture de l’idiome natal de la fin de l’Ancien régime à la naissance du Félibrige, Nîmes, MARPOC ; Montpellier, CNRS-Montpellier III, 1990, 215 pages (ISBN 2-907690-02-7).
  • Eliza Miruna GHIL, L'Âge de parage : essai sur le poétique et le politique en Occitanie au XIIIe siècle, New York-Bern-Paris, P. Lang, 1989, 407 pages, Collection «University studies in medieval and Renaissance literature», trad. de l’américain (ISBN 0-8204-1072-1).
  • Yves ROUQUETTE, Occitanie, Centre international de documentation occitane, 1984, 260 pages (ISBN 2901191207).
  • Isabelle LABORIE, La vie occitane dans l’Hérault au — travers de la production picturale de 1900 à 1950. Mémoire de Maîtrise. Université Paul Valéry. Montpellier III,1993.
  • Daniel BORZEIX, René PAUTAL et Jacques SERBAT, Révoltes populaires en Occitanie : Moyen Âge et Ancien Régime, Le Loubanel, les Monédières, 1983, 394 pages (ISBN 2-903438-29-3).
  • Alain ALCOUFFE, Pierre LAGARDE, Robert LAFONT avec la collaboration de Jean-Claude Lugan, Pour l’Occitanie, Toulouse, Privat, 1979, 210 pages (ISBN 2-7089-4604-8).
  • René NELLI, Mais enfin, qu’est-ce que l’Occitanie ?, Toulouse, Privat, 1978, 202 pages.
  • Gaston BALZAGUES, «Les Organisations occitanes», Paris, revue Les Temps modernes, num. 324—326 août-septembre 1973.
  • François FONTAN, «La Nation Occitane : ses frontières, ses régions», Bagnols sur Cèze, revue Lo lugarn / Lou Lugar, 1969, dernière édition en 2002 (ISSN 0399-192X).