Олег Ольжич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олег Ольжич
Olzhych.jpg
Олег Ольжич
При народженні Олег Олександрович Кандиба
Псевдоніми, криптоніми К. Опара, Д. Кардаш
Народження 8 (21) липня 1907(1907-07-21)
  Житомир, Волинська губернія, Російська імперія
Смерть 10 червня 1944(1944-06-10) (36 років)
  концтабір Заксенгаузен, Бранденбург, Третій Рейх
Національність українець
Громадянство Російська імперіяУНРЧехословаччина
Alma mater Карлів університет
Рід діяльності поет, археолог, публіцист
Батько Олександр Іванович Кандиба
Мати Віра Антонівна
S: Роботи у Вікіджерелах
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Олег Ольжич на Вікісховищі

Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), (8 (21) липня 1907(19070721), Житомир — 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет, політичний діяч, археолог. Син відомого українського поета Олександра Олеся.

Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939—1941). Заступник Голови ПУН та Голова ПУН на українських землях (з 05.1942), Голова ПУН ОУН (01.1944—†10.06.1944).

Життєпис[ред.ред. код]

Олег Ольжич

Народився в Житомирі 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року. Батько — відомий поет і письменник Олександр Іванович Кандиба (псевдонім — Олександр Олесь), мати — Віра Антонівна Свадковська, гімназійна вчителька.

Родина в 1912—1919 роках жила заможно та мешкала в дохідному будинку Файбишенко на Новій будові, вулиці Антоновича, 64/16, (на розі вулиць Антоновича (Горького) та Івана Федорова). Будинок вцілів, однак перебуває в аварійному стані.

Навчання та наукова діяльність[ред.ред. код]

У 1919—1923 роках здобував середню освіту в трудовій школі, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 року він разом із матір'ю виїхав з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919 року був змушений поспіхом емігрувати до Австрії, використавши придбаний дипломатичний паспорт з повноваженням аташе з культури при консульстві УНР у Будапешті.

1923 року родина Кандиби переїхала до Праги. Влітку родина переїхала до Ржевниців під Прагою, згодом далі — до Горніх Черношинець. Восени 1923 року Олег разом з матір'ю повернувся до Праги. Батько залишився в Горних Черношинцях, де він організував гурток з науковців, поетів і письменників.

Олег Кандиба поступив на платні річні матуральні курси Українського Громадського Комітету в Празі, які закінчив 11 грудня 1924 з відзнакою. Це надавало йому можливість записатись вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який вищий навчальний заклад.

Олег записався слухачем на літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. Цей інститут заснував влітку 1923 року Український Громадський Комітет і до нього брали всіх охочих. Однак документи, що підтвердили б його навчання, не збереглися. Одночасно юнак записався на лекції в Український вільний університет. За непідтвердженими даними, серед засновників був його батько Олександр Олесь (Кандиба). Документи студента Кандиби не збереглися, однак лишилися спогади його вчителів і колег, а також Л. Винар віднайшов конспекти О. Ольжича занять з археології, які проводив професор Вадим Щербаківський. Тоді ж записався вільним слухачем філософського факультету Карлового університету в Празі. Влітку 1926 року, склавши додаткові іспити з латині, став звичайним студентом університету. Роки навчання — 1924-29. Будучи студентом, отримав (1928) грант від Наукового Товариства імені Шевченка у Львові на експедицію в Більче Золоту.

Член Пласту в Празі. На пластову тематику написав поезію «Пластовий капелюх». На цей час припали початки наукової діяльності О. Ольжича, яку Л. Винар періодизує таким чином:

  • І. 1925—1930 — роки навчання та археологічних розкопок у Чехословаччині і в Західній Україні.
  • II. 1931—1940 роки — період інтенсивної наукової і академічно-педагогічної діяльності О. Кандиби, час появи його основних наукових праць у різномовних наукових виданнях, його кількарічної співпраці з Гарвардським університетом і УВУ. Цей період також охоплює заходи з організації Українського Наукового Інституту в Америці.
  • III. З 1941 до травня 1944 року — період принагідної наукової роботи. В цьому часі О. Кандиба був членом Археологічної Комісії НТШ (1941—1944), яку очолював Я. Пастернак. Кандиба перебував в підпіллю, але рівночасно збирав історичні і фольклорні джерела, співпрацював з українськими вченими в західній і Східній Україні.

Восени 1930 року захистив дисертацію на звання доктора філософії на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини».

З жовтня 1930 до травня 1932 року — асистент кафедри археології УВУ. Працював у археологічному відділі Національного музею Чехословаччини. У лютому 1931 року О. Кандиба одержав від Слов'янського інституту в Празі (Slovansky ustav) наукову стипендію в сумі двох тисяч чеських крон на студійну подорож у Німеччину і Австрію для збирання матеріалів для його дальших студій культури неолітичної кераміки. Проміжні результати його наукових досліджень надрукували в чеському журналі «Огляд передісторичний» і в серійному науковому виданні «Пам'ятки археологічні». У червні 1932 року провів рятункові розкопки чотирьох кістякових поховань ранньої бронзової доби в Кобилісах біля Праги. У цей час він активно популяризував археологію у празьких і львівських масових виданнях.

Навесні 1932 року в Празі відбувся II Український науковий з'їзд, на якому працювала підсекція археології та історії мистецтв, де головував В. М. Щербаківський. Олег Кандиба зробив дві доповіді. Обидві були присвячені українській мальованій кераміці. Зокрема, археолог подав свою класифікацію еволюції української мальованої кераміки і її типологію (він визначив шість основних керамічних форм) і прийшов до висновку, що розвиток української мальованої кераміки є безперервним, органічним і тривалим.

За деякими даними, після з'їзду в Ольжича виникли серйозні теоретичні розбіжності зі Щербаківським та іншими послідовниками школи Любора Нідерле і він був вимушений звільнитися з кафедри археології УВУ і з числа співробітників археологічного відділу музею. Водночас, у спогадах О. Оглоблин 1956 року про В. Щербаківського про такий інцидент не згадав, натомість стверджував, що В. Щербаківський «створив свою наукову школу, й серед учнів його були визначні археологи, як приміром Др. Олег Кандиба».

З тих же причин особисту участь у I Міжнародному конгресі доісторичних і Протоісторічних наук, що відбувся в тому ж році в Лондоні, не брав. Підготував доповідь «Дністро-Дунайська неолітична область», однак обмежився передачею тез. Влітку 1932 року брав участь у американській археологічній експедиції до Югославії. Восени 1932 року О. Кандиба взяв участь в археологічних розкопках печери Доміка на Словаччині, які проводив д-р Й. Бем (чеськ. J. Böhm) з чеського Державного Археологічного Інституту.

Надалі його участь в історичних конференціях звелася до передачі тез своїх робіт для ознайомлення. Публікував статті, розвиваючи окремі положення своєї дисертації. Нетривалий час працював у музеях Відня і Берліна. Це була діяльність самостійного дослідника.

З літа 1932 року, завдяки протекції доктора Володимира Фавкса (чеськ. Vladimir Fawkes), який 1932 року захистив дисертацію в Празі, першого директора Американської школи доісторичних досліджень (АШДІ), Кандиба взяв участь у роботі 12-го польового семестру цієї школи. Там протягом 3-4 тижнів він знайомив американських студентів з особливостями проведення розкопок і культурою регіонів Європи в епоху неоліту. Ця робота давала пристойний заробіток (близько 1000 доларів), який давав змогу скромно прожити до наступного сезону. Відтепер участь у щорічних літніх експедиціях студентів АШДІ (до 1938 включно) стала джерелом його доходів.

У 1938 році за завданням Проводу ОУН в складі делегації (Віктор Курманович, Ярослав Барановський, Роман Сушко) Олег Кандиба виїздив до США. Мета його візиту — організація Українського наукового інституту в Америці (УНІА). УНІА ніколи створений не був. Засновникам (професор університету в Міннеаполісі О. А. Неприцький-Грановський і провідник ОУН Олег Кандиба) не вдалося узгодити необхідні документи, насамперед, статут створюваного університету. Читання лекцій у Гарвардському університеті є непідтвердженою гіпотезою. Доказами перебування Олега Ольжича у США з метою створення УНІА є його тривале листування з О. А. Неприцьким-Грановським та візитна картка Олега Кандиби з реквізитами музею Пібоді. Водночас Л. Винар вважає, що поїздка взагалі не відбулася. У рамках підготовки збірки наукових праць науковців-українців під егідою неіснуючого УНІА підготував та опублікував статтю з археології. Збірка вийшла друком лише у жовтні 1939. Стаття до цього збірника стала останньою опублікованою за життя науковою працею Кандиби.

Загалом діапазон наукової діяльності О. Кандиби охоплював, окрім археології, історію, історію мистецтва, етнографію, літературу.

Із початку 1930-х років О. Кандиба заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні», празьких: «Студентський вістник» і «Пробоєм».

Діяльність у лавах ОУН[ред.ред. код]

Із молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. З 1929 року — член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів ОУН, особисто Євгена Коновальця. У 1937 році очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів.

Наприкінці 1930-х років редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938—1939 роках брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Його заарештували солдати угорської армії і він провів три дні у Тячівський в'язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939—1941 років очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

На початку радянсько-німецької війни 1941—1945 років переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, взяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941—1942 років О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 року О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві.

З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїхав до Львова. У травні 1942 року Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.

2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця професора Леоніда Білецького Катериною (Калиною), та їхній шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.

У січні 1944 року після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН.

25 травня 1944 року його заарештовало гестапо у Львові. Є думка, що до цього був причетний НКВД. На думку сина, Олега Олеговича Кандиби, розгадку арешту та смерті батька треба шукати насамперед в архівах Москви.[1]

Кандибу ув'язнили у «бараці» Целленбау — окремому блоці для особливо важливих в'язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 року, його закатувала гестапівська трійка (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Кандиба — автор поетичних збірок «Рінь» (1935 рік), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), низки праць з археології, серед яких «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937). У 1941 році під псевдонімом Д. Кардаш у Празі видав працю «Євген Коновалець».

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Вибрані твори[ред.ред. код]

Археологія[ред.ред. код]

(Л. Мосендзові)

Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасті передвіку аннали.
 — Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.

— Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім'єю.
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається Мені
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.

Воно зросло з шукання і розпуки[ред.ред. код]

А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи благання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.

Рінь[ред.ред. код]

Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стримить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.

Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску.
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.

Шякунтала[ред.ред. код]

Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двоколу тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще й досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами-очима
Її до дна пізнати і збагнути.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]