Олександрівка (Великописарівський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Олександрівка
Країна Україна Україна
Область Сумська область
Район/міськрада Великописарівський район
Рада/громада Дмитрівська сільська рада
Код КОАТУУ 5921281304
Облікова картка Олександрівка 
Основні дані
Населення 330
Площа 1,49 км^2 км²
Поштовий індекс 42806
Телефонний код +380 5457
Географічні дані
Географічні координати 50°27′12″ пн. ш. 35°32′10″ сх. д. / 50.45333° пн. ш. 35.53611° сх. д. / 50.45333; 35.53611Координати: 50°27′12″ пн. ш. 35°32′10″ сх. д. / 50.45333° пн. ш. 35.53611° сх. д. / 50.45333; 35.53611
Середня висота
над рівнем моря
130 м
Місцева влада
Адреса ради 42810, Сумська обл., Великописарівський р-н, с.Дмитрівка, вул.Молодіжна,1, тел. 0(54-57)56-1-19
Сільський голова Скоромний Михайло Андрійович (житель вул. Пушкарська)
Карта
Олександрівка is located in Україна
Олександрівка
Олександрівка
Олександрівка is located in Сумська область
Олександрівка
Олександрівка
Олександрівка is located in Великописарівський район
Олександрівка
Олександрівка

Олекса́ндрівка — село в Україні, у Великописарівському районі Сумської області. Населення становить приблизно 291 осіб. Орган місцевого самоврядування — Дмитрівська сільська рада.

Географія[ред.ред. код]

Розташування[ред.ред. код]

Село Олександрівка розташоване на лівому березі річки Ворскла, вище за течією на відстані 1.5 км розташоване село Лукашівка, нижче за течією на відстані 0.5 км розташоване смт Велика Писарівка, на протилежному березі — село Заріччя Друге (народна назва Земний Рай)(Грайворонський район, Бєлгородська область). Село розташоване на кордоні з Росією.

Населення[ред.ред. код]

Населення станом на 01.01.2015 р. становить приблизно 291 осіб. В тому числі чоловіків 159 та жінок — 152. В селі 58 дітей та 235 дорослого населення. Село має негативний приріст населення що року.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат помірно континентальний. Характерна часта зміна погод, що пов'язано з надходженням циклонів (в середньому за рік їх 45) і антициклонів (36). Середньомісячна температура січня від −8°С, липня — від +17°С. Вітри змінюються по сезонах року: узимку переважають західні вітри, що приносять вологу. Улітку найчастіші північно-західні вітри.

Ґрунти, рослинний і тваринний світ[ред.ред. код]

Рослинний і тваринний світ околиць села є досить різноманітним і налічує понад 1013 видів рослин та 2580 видів тварин, серед яких багато, занесені до Червоної книги України джміль моховий (Bombus muscorum), жук-олень (Lucanus cervus cervus), махаон (Papilio machaon), косарики тонкі (Gladiolus tenuis), любка дволиста (Platanthera/Orchis bifolia), пальчатокорінник травневий (Dactylorhiza majalis) та інші). Природна рослинність представлена 5 типами: лісова, чагарникова, лучна, болотна та водна. Однією з основних причин фауністичного багатства є фізико-географічне розташування села та околиць, різноманітність біотопів, перш за все лучних, водно-болотних і лісових. Загалом для фауни характерне домінування лісостепових видів. Окрім них тут мешкають окремі тайгові види, зустрічаються форми південного походження та західноєвропейських видів. Тваринний світ досить різноманітний, що обумовлено різними природно-територіальними комплексами. Аналіз його фауни показав, що вона відрізняється значним видовим різноманіттям, наявністю реліктових, рідкісних та зникаючих видів. В лісах водяться лось, кабан, козуля, борсук, вовк, лисиця та інші. Птахи представлені такими видами як соловейки, зорянки, дятли, зозулі, сови, вивільги, яструби та інші.

Освіта[ред.ред. код]

Олександрівський навчально-виховний комплекс:загальноосвітня школа I-II ст. – дошкільний навчальний заклад Великописарівської районної ради Сумської області[ред.ред. код]

Директор школи - Дубцова Анна Сергіївна

На вулиці Київська, 59 знаходиться Олександрівський навчально-виховний комплекс:загальноосвітня школа I-II ст. – дошкільний навчальний заклад в якому навчається приблизно 20 учнів та виховується понад 10 дошкільнят. Має учительський колектив у кількості 9 чоловік.

Мова навчання: українська. Основна програма навчання, передбачена Міністерством освіти і науки України. НВК забезпечує навчання за базовими дисциплінами.

До послуг учнів:

  • кабінет фізики та інформатики;
  • їдальня на 50 місць;
  • Музей історії с. Олександрівка;
  • Спортивна кімната
  • Комбінована майстерня.

Це єдиний освітній заклад у селі.

Релігія[ред.ред. код]

В селі є молитовна кімната УПЦ МП на чолі з ієромонахом Іустином (Ігорем Скоромним) у приміщенні колишнього відділення пошти.

Медицина[ред.ред. код]

На вул. Київська 18 є Фельдшерський пункт.

Культура та розваги[ред.ред. код]

Дім культури, на чолі з Рогачевський О.М, знаходиться також на вул. Київській в приміщенні якого знаходиться сільська бібліотека на чолі з Герасименко Аллою Олександрівною.

Торгівля[ред.ред. код]

Магазин «Ворскла» ПП Лугового реалізує продовольчі та непродовольчі товари.

Автомобільне сполучення[ред.ред. код]

Селом пролягає автомобільний шлях який з'єднує село с автомобільним шлях територіального значення Т 1705 та районним центром смт Велика Писарівка.

Природно-заповідні зони[ред.ред. код]

Селом простягається Гетьманський національний природний парк у здовж річки Ворскла та територією населеного пункту.

Назва[ред.ред. код]

Таку назву село отримало на честь імператора Російської імперії Олександра І, переможця Наполеона.

Історичні відомості[ред.ред. код]

Історія створюється до нині, і ми не маємо всіх подробиць. До вашого відому коротка історична довідка.

Давні часи[ред.ред. код]

Чудова природа, повноводні ріки, густі ліси, зелені луки, родюча земля з давніх-давен приваблювало людей. Отож і не дивно що сліди перших поселень на території села знаходять у далеко глибінь історії. Як свідчать залишки поселень бронзової та ранньої залізної доби, курганні могильники, які були знайдені на пагорбі неподалік села, територія була заселена вже в 2—5 ст. В добу неоліту (V—VII століття до нашої ери) територія області була досить густо засалена мисливсько-рибальськими племенами. Від них залишилося багато курганів, розсіяних по всій території Великописарівського району. Значна частина їх вже давно розорана і зникла безслідно. Але десятки курганів, як вартові деяких епох, ще й досі стоять на території нашого району. В більшості своїй вони залишені невідомими племенами мисливців і скотарів, які жили тут набагато раніше від скіфів. Під час розкопок цих курганів знаходили скелети людей зафарбовані в червоний колір вохрою фарбою, якою посипали небіжчиків. Біля скелетів знаходили глиняний посуд, вироби з кості і кремнію, а більш пізніх похованнях — з бронзи. В 1901 році декілька таких курганів дослідили нас археологи В. Е. Данилевич і У. М. Мельник біля села Кирилівки. В 1932 році подібні поховання було знайдено села Вільного, а в 1940 році біля Великої Писарівки. Але найбільший могильник знаходився на північ від нашого села Олександрівка, за Ворсклою. Колись тут нараховувалось до ста курганів. Лише одиниці з них і сьогодні нагадують про далеких жителів краю, які залишили після себе могили, що простояли тисячоліття. На піщаних пагорбах міх селом Лугівкою і вулецею Пушкарська (народна назва «Пушкарка») була знайдена стоянка первісних людей. В 30 роках 20 століття поселення первісних людей було розкопано і біля села Лукашівка. Тут знаходили дрібні знаряддя праці, глиняний посуд, стріли, бронзові наконечники списа, прикраси. Більшість цих речей були представлено у Великописарівському краєзнавчому музеї. Але до наших днів вони не збереглись. Частина з них зникла під час Великої Вітчизняної війни, частина не відомо де зникла. А деякі знахідки були передані в Сумський краєзнавчий музей. І лише дрібниці залишились у Великописарівському музеї. На початку нашої ери на території Великописарівського району зустрічалися сліди скіфів, хоча їх дуже мало. Мабуть вони були не численні. В епоху Великого переселення народів вони покинули нашу місцевість. Тому в 1 столітті нашої ери вся територія Сумщини була заселена ранніми слов'янськими племенами. І в VІІ-Х століттях в нашому краю мешкало слов'янське плем'я сіверян. На початку нашої ери на території Великописарівського району зустрічалися сліди скіфів, хоча їх дуже мало. Мабуть вони були не численні. В епоху Великого переселення народів вони покинули нашу місцевість. Тому в 1 столітті нашої ери вся територія Сумщини була заселена ранніми слов'янськими племенами. І в VII-X століттях в нашому краю мешкало слов'янське плем'я сіверян. Їх ранні поселення досліджувались біля с. Солдатське. А пізніше на околицях с. Попівка і с. Ніцаха (Тростянецький район). В ІХ-Х століттях сіверяни ввійшли до складу Київської Русі. А саме, до Новгород-Сіверського князівства, яке розташовувалось на межі Київської Русі з кочівниками, які часто нападали на наші землі, грабуючи місцеве населення. Це спонукало Новгород-Сіверський виступити в похід проти половців. Ці події описано в «Слові о полку Ігоровім». Похід закінчився поразкою військ Ігоря. Сам він попав у полон. А його дружина Ярославна, довго-довго плакала на мурах Путивля. З часом Ігор викупився з полону і продовжив боротьбу з кочівниками, не дуже то й успішну. Остаточно половці були розгромлені лише монголо-татарами. Не встояла перед завойовниками і Київська Русь. Похід Хана Батия 939—940 роках значно спустошило Сіверщину. На землі нашого краю зазіхали й інші вороги. Це було Велике князівство Литовське. В 15 столітті Литовські князі захопили землі Київської Русі, що перебували під Золотоординським ігом. Протягом другої половини 14 століття між Великим Князівством Литовським і монголо-татарами виникає конфлікт за право володіння цими землями В 1362 році Сині Води і 1339 році на річці Ворскла між ними відбулося дві великі битви. Литовці виявились переможцями. Землі Чернігово-Сіверщини були приєднані до Литовської держави, але ці війни остаточно спустошили наш край. Нечисленне населення, яке залишилося тут після монголо-татарської навали покинуло ці землі. І вони перетворились на так зване «Дике поле». В 1503 році російський цар приєднав Чернігово-Сіверщину до Московської держави, але управляти тут було ні ким. Оскільки міста були спалені, села збезлюдніли і тільки вітер віяв над простором, засипаючи піском колись родючі землі, та дикі звірі протоптували поодинокі стежки. Варто також зазначити, що, незважаючи на перемоги литовців над монголо-татарами і росіянам, жодна з них не могла надійно захистити наші землі від постійних вторгнень монголо-татар в південні рубежі Росії та Литовської держави. Через наш край проходив так званий Муравський шлях — це шлях, по якому татарські орди ходили грабувати російські землі. По цьому шляху татари доходили до сучасного міста Тула, а це було в безпосередній близькості від Москви. Від Муравського шляху відокремлювались бічні шляхи. Один на Вільне, другий — на сучасну Олександрівку, третій — на Хотьмижськ (недалеко від Грайворона, Білгородської області). Так через наше село, за сосновим лісом, там де річка буває самою мілководною, проходив татарський брід. В 1552 році Іван Грозний підкорив Казанське ханство, а в 1556 році — Астраханське, але Кримське ханство не вдалося підкорити. Тому набіги татар не припинились і тоді, з наказу Московського царя, було вирішено збудувати систему укріплень для захисту кордонів Російської держави. Особливо велике будівництво оборонних споруд почалось в 30-х роках ХVII розтяглось потім на кілька десятиліть. Ось тоді була створена відома в історії «Белгородська лінія» — величезна для свого часу система укріплень, яка складалась з міст-фортець, оборонних валів і засік, острожків, спостережних постів і станичних роз'їздів. Ця система була названа в честь м. Бєлгорода, заснованого 1593 році По обидві сторони від міста — від Ворскли на захід і до Дана на схід — збудували лінію споруд, які перетинали головні татарські шляхи і простяглись більш ніж на 300 км. Крайніми містами на східному крилі були: Вільне і Хотьмиж на річці Ворскла, збудовані приблизно в 1640 році. Не раз ці міста відбивали напади окремих загонів татар. Між Вільним і Хотьмижом знаходився сторожовий пост(«острожок») для стражників; розташований він був в Углицькому урочищі не далеко від сучасної Олександрівки за річкою Ворсклою в тому місці, де вона стає найм'якішою. Острожок стояв не для захисту переправи, а для того щоб вчасно виявити напад татар і повідомити найближчі міста. А в 1648 році почалась, як відомо, визвольна війна українського народу проти Польщі. На території нашого району воєнних дій не було, але з Вільного на Україну відправились обози з продуктами, зброєю, боєприпасами, порохом тощо Воєводи Вільного уважно слідкували за ходом подій в Україні, про що повідомляли Москву. Ці обози проходили через територію сучасного села Олександрівка. З Вільного в Чигирин у резиденцію гетьмана постійно їздили російських вояки, для перевезення різних вістів. В свою чергу у Вільне приходили козаки з відомостями від Хмельницького та інформувала воєводу Афанасьєва про події в Україні. Все це свідчить про постійні контакти офіційних осіб Росії та України через уповноважених ними осіб, а коли на російську територію, майбутню Слобожанщину, потяглись українські переселенці, що втікали від переслідувань польської шляхти, її гостинно зустрічали в російських прикордонних містах, в тому числі у Вільному. Це було перше масове переселення українців в межі Московської держави, яке сталося після поразки Б. Хмельницького біля м. Берестечка в 1651 році. Хоча ще раніше, на початку XVI століття, а можливо і кінці XV століття територію Великописарівського району почали заселяти поодинокі вихідці з України, це були так звані угодники. Представники російської адміністрації називали їх «литовськими людьми». Така назва встановилась за ними тому, що українські землі в той час входили до складу Польсько-Литовської держави і українці юридично були її підданими. Ще їх називали черкасами, вказуючи на їх походження з під м. Черкаси. Звідки зрозуміло, що поява на російській землі прибульців з-за Литовського кордону непокоїло місцевих воєвод, які з дипломатичних причин намагались уникнути конфліктів з далеко не дружньою тоді державою. Угодники займалися полюванням на хутрового звіра, ловили рибу, збирали мед у диких бджіл. Спочатку їх присутність мала сезонний характер, а з часом вони почали осідати на довший терміні і займатись також тваринництвом і землеробством. Особливо багато було таких поселень на березі річки Ворскла та її приток р. Рябині та р. Братаниці. Так було засноване і наше село, тільки називалося Обратениця, отримавши своє ім'я за назвою річки. Розташовувалось воно не там, де сучасна Олександрівка, а скоріше за все, на підвищенні біля Братениці, недалеко від місця її впадіння в р. Ворскла. Воєводи Вільного і Хотьмижа ревно слідкували за переселеннями українців. Не випадково воєвода Вільного, князь Білосельський, доповідав у Москву, що не далеко від Вільного українські пасічники проклали три шляхи через р. Ворсклу, а також сім доріг, якими як писав воєвода «хаживали литовские люди на степь и на поселки, и на реки — Мерл, и Мерчик, и Братеницу». Вони намагалися виселити «литовських людей» з підвладної ім. території, а пасіки і господарства їх ліквідовували, але вигнані з одного місця вони з'являлися в іншому. Подібна ворожість Росії пояснювалась тим, що українські переселенці робили в лісах просіки, греблі, мости. Це одного боку сприяло розвитку комунікації в майже в майже безлюдному степу, а з другого — руйнувало чітко продуману систему укріплень Белгородської захисної смуги і таким чином входило в конфлікт із заходами Московського уряду по захисту власного кордону. Можливо, не маючи сил припинити стихійну колонізацію, а може, тримаючи в голові думку про подальше просування свого кордону на південь Московський уряд дипломатично формував свої накази в такій формі, в якій вони не могли були виконані: «Сослать с государевой земли без боя и задору». Українські колоністи «без бою и задору» зрозуміло не уходили про що доповів у Москву воєвода Ареєньєв: «А добровольно государь, тех литовских людей с твоей государевой земли не согнать, потому, что они начали жить с животными и пчелами и у них на пчелах острожки поставлены и к тем острожкам, твоим государевым людям, подъехать не дают, из пищалей стреляют и всякие задорные слова говорят». На цьому справа і завершилась. Воєводи у відповідності з розпорядженнями військової сили не використовували, демонструючи її тільки для вигляду, а суперечки з обох боків, скоріше посіли характер змагання заради розваги. Але в 1647 році з Мокви вийшла категорична заборона «литовських людей» без дозволу заводити пасіки на річках Мерлі, Мерчику, Братениця поблизу Хотьмижська, Вольного, Лосицького, Валок, і тих, що поселилися тут раніше, виселено за кордон. А місце їх поселень були зайняті російськими служилими людьми. Скільки вони пробули в нашій місцевості не відомо, мабуть не довго, оскільки край неспокійний, розташований на шляху татарських набігів, жити тут було небезпечно. Заняття не для слабких. Тому перші російські переселенці наше село залишили, прихопивши з собою нехитрий свій скарб, а землі розпродали представникам російського дворянства і переселились на правий берег річки Ворскли в район сучасного села Лугівка. Сталося це приблизно в 50-60-х роках XVII століття. Повернімось назад у 1647 рік. Чому Московський уряд висиляв українців з наших земель? Відповідь одна — Російський уряд, мабуть, передбачав можливість війни українського народу проти Польщі і Росії; звичайно не хотілося сваритися з могутньою тоді державою. Але після поразки Б. Хмельницького під Берестечком в 1651 році ніякі заборони не змогли зупинити масового переселення українців, які тікали від переслідувань польської шляхти на території підвладні Росії. Так у 1652 році утворилося м. Суми, а в 1654 — м. Харків та м. Охтирка, але наше село було заселено дещо пізніше — приблизно в 60-80-х роках XVII століття в епоху так званої «Руїни». Це період в історії Правобережної України, коли безперервні війни між українцями, поляками і татарами спустошили цей край, а населення ховалось від жахливих руйнувань і масово втікало на Слобожанщину. Це був другий етап заселення нашого краю. Ось тоді українці, вихідці з Правобережної України і оселилися на території сучасної Олександрівки. Сталося це в 60-80-х роках XVII століття. Більш вказати час заселення важко. Так само невідомо хто були першими поселенцями. Але точно можна сказати, що їх було не багато — лише декілька сімей, які отримали дозвіл у представників держави чи когось із дворян. Більш того, їх звільнили від сплати податків на деякий час, а також за цим поселенням залишилась стара назва Обратениця, а після походу російських військ на Крим в 1687—1695 роках татарські набіги хоча не припинялися зовсім, то їх загроза значно зменшилася і тому наше село заселилося остаточно. На початку XVIII століття наш край був тісно пов'язаний з подіями Північної війни(1700—1721 роках). В 1709 році, як відомо, відбувалась Полтавська битва. Взимку 1708—1709 років напередодні битви через наше село Вільного йшли обози з продовольством, набоями. Просувались війська. Тут побувало багато відомих на той час людей. Зокрема у Вільному перебував Яків Брюс, який під час Полтавської битви командував артилерією. Перебував у Вільному і царевич Олексій, на той час 18-ти річний юнак, уже тоді вороже налаштований до батька реформатора. І на решті, 8 лютого 1709 р. у Вільному на ніч зупинився Петро I і переночувавши, поїхав далі і як відомо, переміг під Полтавою. Наслідком стала втеча І. Мазепи з Карлом ХІІ в межі Турецьких володінь. Там І. Мазепа і помер. Гетьманом українського козацтва був проголошений П.Орлик з. Скориставшись російсько-турецькою війною П. Орлик з козаками захопив Вільне, де чекав на підмогу татар, але їх зупинили російські війська, а до Вільного підступили війська Харківського козацького полку і звільнили його. Після цього Російський кордон пересунувся значно далі на південь, де і була збудована так звана Українська лінія(це лінія укріплень валів, фортець, засік подібно до «Белгородской черты». Після цього роль і значення Вільного було втрачено. Оборонні споруди не відновлялися, а населення розселяється в різних місцях Великописарівського району. Став непотрібний і Угліцький осторожок біля території сучасного села Олександрівка. Стрільці переселились на другу сторону і почали займатись хліборобством. Так утворилася Пушкарка. Деякий час вона існувала окремо від Обратениці. В 1719 році в ній проживало 25 душ чоловічої статі. В селі існувала Миколаївська церква, яка існувала уже в 1714 році. Село належало поміщикам Орловим. Їхньою власністю воно стало мабуть після полтавської битви. На честь цієї перемоги Петро І роздав багато маєтностей в Україні російським дворянам Велику Писарівка — він подарував фельдмаршалу Галіцину.

Новий час[ред.ред. код]

Село входило до Богодухівської сотні Охтирського полку. В 1765—1780 рр. воно входило до Харківської провінції Слобідсько-Української губернії, в 1780 році ввійшло до Богодухівського повіту Харківського намісництва. З 1797 по 1834 рік входило в Богодухівський повіт Слобідсько-Української (з 1835 р. — Харківської) губернії.

Так після війни 1812 року Обратениця була перейменована в Олександрівку на честь російського імператора Олександра І, переможця Наполеона. Села Олександрівка і Пушкарка злились в одне єдине село і тому в нашому селі є вул. Пушкарська і сьогодні.

Наприкінці XVIII на початку XIX століття при церкві Святого Миколая, що стояла в центрі села, була відкрита церковно-приходська школа.

У XIX столітті в нашому селі проживали пани Іван Абрамович, Бурлака, Рокита, Кримський. Вони проживали окремо. Про що свідчать озера, що є і в наш час, що так і називаються: озеро Івана Абрамовича, Бурлакине, Рокита, Кримське.

Селянська реформа 1861 року принесла погіршення для місцевих жителів. Земельні наділи зменшилися і становили 1,77 десятини, в той час, як найменша норма наділу по Харківській губернії становила 3 десятини на ревізьку душу. Це змусило селян орендувати землю в поміщика по 12,1 крб. за десятину, в той час як в інших населених пунктах Богодухівського повіту орендна плата за десятину становила 6,5 крб.

Річна сума подушного викупу і орендної плати становила в середньому 16 крб 16 коп., а це сума третьої частини валового прибутку середнього двору. Тому селянство дуже часто шукало заробітки далеко за межами села.

Але найбільше відхідництво спостерігалося наприкінці XIX на початку XX ст. Малоземельні селяни продавали свої клаптики землі і переселялись в різні регіони Російської імперії.

Процес обезземелення селян тривав і далі.

Часи Радянської влади.[ред.ред. код]

Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року.

Після громадянської війни життя в районі поступово налагоджувалося.

З 1924 року початкові школи працювали в селах Олександрівка та Пушкарка.

У 1929 році в новому приміщенні було відкрито семирічну школу за кошти колгоспу «Здобутки Жовтня».

Колективізація та розбудова[ред.ред. код]

Колгосп імені Леніна створений 1930 р. в селі Олександрівка, в якому було 200 дворів. Першим головою колгоспу був вибраний Вечеренко Сафрон Євдокимович. До нього добровільно вступили І. Я. Нестеренко, К. С. Кочерга, П. С. Терещенко, С. Ф. Кочерга, С. М. Богомолов, Г. І. Леонов. Було організовано дві польові бригади. Земельна площа яких складала 600 га орної землі та 225 луків та пасовищ. Обробляли землю конями. яких здали селяни кількістю 120 голів. В той час був один трактор, а коли до колгоспу весною приєднується СОЗ «Вперед» сусіднього села Пушкарка, то їх стало два. Першими трактористами були А. Н. Леонов і М. М. Скоромний. Люди старшого покоління пам'ятають, коли трактор їхав селом, то не тільки діти, а й дорослі проводжали його до колгоспного поля. А взимку 1931 року СОЗ перейменований в колгосп «Здобуток Жовтня», який об'єднував уже 73 селянських господарств. У 1932—1933 роках в районі було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення.

У 1933 році зруйнували Миколаївську церкву в селі.

Голодомор 1932—1933 років.[ред.ред. код]

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СРСР 1932—1933 років. Точних даних про постраждалих не має. На кладовищах встановлені чорні хрести на місцях приблизних поховань жертв голодомору з відповідними табличками.

Перед воєнні часи.[ред.ред. код]

До 1941 року колгосп мав 132 коні, 12 пар биків, які обробляли землю. Допомагали з Великописарівської МТС.

Центральна контора колгоспу знаходилась в с. Лукашівка. Дворів було 589, земельна площа становила 2120 га орної і 254 га луків та пасовищ.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

Мирну працю людей перервала війна. По району поширювався рух допомоги в фонд оборони. З перших днів війни понад 300 чоловік пішли на фронт. Нині учасників Німецько-радянської війни не залишилось, померли. Колгосп ім. Леніна передав 50 ц пшениці, 5 ц м'яса, 1000 шт. яєць, 2000 тис. крб. Колгоспники внесли свої облігації: голова колгоспу ім. Леніна Карпов — на суму 1 тис. карбованців, колгоспники Павленко, Сумцов, Краєвський  внесли облігації на суму 300—400 карбованець кожен.

19 жовтня 1941 року всю територію району окупували гітлерівці. Але до цього рішенням райкому КП(б)У було сформовано партизанський загін для боротьби з окупантами.

Командиром загону був Гараганенко, комісаром — Зімін, начальником штабу — Петренко. Загін підтримував зв'язок із партизанським загоном Грайворонського району «Шахтерское пламя», а через зв'язківців Плотнікову А. М., Іншина Ф. Ф. та інших патріотів — із штабом 21-ї армії. На території Великописарівського району діяв підпільний райком комсомолу, який мав зв'язок з партизанським з'єднанням Н. І. Наумова. Народні месники проводили диверсії на залізниці, нападали на окремі німецькі загони, проводили агітаційно-масову роботу серед населення, розповсюджували листівки Радянського інформбюро. Бійці загону збирали зброю, готуючись до активних дій навесні 1942 року. Репресії почались з перших днів окупації. Наприкінці 1941 року окупантам вдалося натрапити на слід партизанів і викрити підпільні групи в селах. Відразу були проведені арешти партизанів, зв'язкових партизанського загону. В с. Олександрівка, в будинку, в якому жила сім'я Кочерги на краю села була явочна квартира партизан нашого і сусіднього Борисівського району Бєлгородської області. Зв'язківцем була залишена Кочерга Ольга Степанівна. Ольга Степанівна народилась в 1906 році в селянській сім'ї в с. Олександрівка. В цьому селі закінчила початкову школу, після революції працювала в «райпотребсоюзі» в селищі Велика Писарівка. Чоловік її Кочерга Корній Іванович працював у колгоспі на рядових роботах. Було в них двоє дітей: Ніна та Анатолій. Ольга Степанівна розподіляла свій час так, що встигала робити вдома і на роботі. Крім того, вона брала активну участь у художній самодіяльності при Олександрівському клубі, що розміщався в будівлі старої церкви. Люди її пам'ятають за майстерне виконання ролі Наталки Полтавки. Коли почалася війна 1941 року райком партії залишив Ольгу Степанівну в селі для підпільної роботи. Її будинок відвідували партизани Зимін, Сумченко. Народні месники розробляли загальний план боротьби з ворогом. Ольга Степанівна доставляла відомості в селище Велику Писарівку, де жила її сестра. Знайшовся в селі зрадник, який доповів в німецьку комендатуру про зв'язки сім'ї фронтовика Корнія Івановича з партизанами. В той день фашисти увірвалися в дім. Вдома було двоє дітей — 12-річна Ніна, 15-річний Анатолій та старенька мати. Не знайшовши Ольги Степанівни вдома вони шукали у сусідів, рідних, лаялися, погрожували. А вона в цей час була у сестри у Великій Писарівці, передавала важливі для партизанів повідомлення. Не дали навіть одягнутися, фашисти роздягнену, босу, виштовхнули на вулицю, — говори, де партизани, говори!, -кричали вони. Один за другим летіли на Ольгу Степанівну удари, але жінка мовчала. Декілька днів катували її вороги, заставляючи назвати імена партизан. Але їм не вдалося що-небудь дізнатися, і її побиту і босу, у рваній в'язаній юпчині повісили в центрі села. Так віддала своє молоде життя Ольга Степанівна якій у ту пору було 35 років. На сільському цвинтарі с. Олександрівка поховані партизани — Кочерга Ольга Степанівна та Леонов Іван Омелянович.

Як відомо, Велику Писарівку в 1943 році звільняли від фашистів двічі. Проте перший раз, у березні, наші війська змушені були відступити під тиском ворога. Так ось тоді по дорозі до Олександрівки відступав радянський танк Т-34, відбиваючись від німецьких танків. На бугру біля Пушкарського лісу його підбили, а два танкісти, втікаючи до дерев, були вбиті. Третій сховався. Вбитих танкістів спочатку похоронили біля лісу, а потім перенесли до братської могили на центральний цвинтар у Великій Писарівці. Про це розповів житель селища Велика Писарівка Гайовий Петро Павлович, який тоді проживав у Лукашівці. Він же розповідав, що ще один радянський танк був спалений 10 березня 1943 року між Олександрівкою і Лукашівкою.

У ході бойових дій на території с. Олександрівки загинуло 12 воїнів Радянської Армії. Вони поховані в братській могилі х. Пушкарка.

Остаточно територія Великописарівського району була визволена з фашистської окупації в серпні 1943 року — з 8 по 11-е.

Відразу ж після визволення району почалася відбудова народного господарства, відновлення радянських установ і організацій. Населення району продовжувало збирати врожай з того, що було посіяно ще в період окупації.

Було поставлене завдання організувати навчання в школі: у 1-4 класах почати заняття з 1 вересня, а в 5-7 класах — з 1 жовтня.

Список загиблих під час Німецько-радянської війни в 1941—1945 рр.[ред.ред. код]
  1. Богомолов Данило Петрович
  2. Богомолов Михайло Васильович
  3. Вечеренко Іван Володимирович
  4. Вечеренко Іван Трохимович
  5. Вечеренко Митрофан Володимирович
  6. Вечеренко Павло Трохимович
  7. Вечеренко Яків Володимирович
  8. Воротінцев Андрій Андрійович
  9. Воротінцев Микола Петрович
  10. Гефрамов Єгор Олександрович
  11. Єремєєв Іван Іванович
  12. Єремєєв Никифор Петрович
  13. Закута Володимир Іванович
  14. Іншин Василь Михайлович
  15. Капуста Іван Михайлович
  16. Капуста Кузьма Тихонович
  17. Капуста Павло Миколайович
  18. Карпов Микола Іванович
  19. Карпов Михайло Йосипович
  20. Кочерга Антон Іванович
  21. Кочерга Василь Михайлович
  22. Кочерга Микола Іванович
  23. Кочерга Ольга Степанівна
  24. Кочерга Федір Михайлович
  25. Кочерга Харитон Семенович
  26. Красноруцький Андрій Тимофійович
  27. Красноруцький Іван Трохимович
  28. Красноруцький Михайло Іванович
  29. Красноруцький Сергій Тимофійович
  30. Красовський Василь Костянтинович
  31. Красовський Володимир Петрович
  32. Красовський Іван Пантелійович
  33. Красовський Олександр Пилипович
  34. Кручак Іван Іванович
  35. Лазарєв Семен Михайлович
  36. Леонов Євдоким Якович
  37. Леонов Іван Єгорович
  38. Леонов Іван Ємельянович
  39. Леонов Микита Пилипович
  40. Леонов Павло Гаврилович
  41. Леонов Сергій Ємельянович
  42. Луговий Михайло Максимович
  43. Луговий Харитон Ігнатович
  44. Льгов Андрій Якович
  45. Льгов Микола Андрійович
  46. Мовчан Яків Федорович
  47. Москаленко Володимир Михайлович
  48. Плотніков Володимир Григорович
  49. Плотніков Денис Іванович
  50. Почернін Іван Матвійович
  51. Почернін Ілля Іванович
  52. Почернін Олексій Семенович
  53. Почернін Петро Дмитрович
  54. Почернін Семен Якович
  55. Почернін Сергій Олександрович
  56. Раков Іван Андрійович
  57. Раков Іван Федорович
  58. Раков Костянтин Авраменко
  59. Раков Микола Аврамович
  60. Раков Сергій Аврамович
  61. Раков Стефан Іванович
  62. Рилін Петро Трофимович
  63. Рябка Дмитро Іванович
  64. Середа Григорій Іванович
  65. Середа Григорій Іванович
  66. Сидоренко Василь Политонович
  67. Сидоренко Володимир Тихонович
  68. Сігодін Іван Григорович
  69. Сінчура Володимир Костянтинович
  70. Сінчура Ємельян Порфирович
  71. Сінчура Феодосій Іванович
  72. Скоркін Микола Ілліч
  73. Скоромний Володимир Петрович
  74. Скоромний Григорій Єгорович
  75. Скоромний Дмитро Лаврентійович
  76. Скоромний Іван Гаврилович
  77. Скоромний Микола Іванович
  78. Скоромний Микола Павлович
  79. Скоромний Михайло Павлович
  80. Скоромний Олександр Ілларіонович
  81. Скоромний Петро Мусійович
  82. Скоромний Фома Павлович
  83. Стельмах Семен Михайлович
  84. Сумцов Микола Олександрович
  85. Сумцов Яків Данилович
  86. Сумцов Яків Олександрович
  87. Тарарака Григорій Макарович
  88. Тітов Семен Семенович
  89. Хрищенко Федір Йосипович
  90. Шлома Микита Захарович
  91. Шлома Петро Іванович
  92. Шлома Пилип Євдокимович
  93. Шлома Семен Якович
  94. Яковенко Дмитро Ігнатович
  95. Яковенко Дмитро Прокипович
  96. Яковенко Микола Гордійович
  97. Яковенко Микола Прокопович
  98. Яковенко Олександр Гордійович

Відбудова у після воєнний час.[ред.ред. код]

У післявоєнний час церкву святого Миколи відбудовувати не стали, так як вона була без даху. В ній зробили колгоспний склад в якому складали овочі, які потім роздавали населенню А пізніше і зовсім розібрали, а цеглу використали для будівлі сільського Будинку Культури і кіно, який ще й досі є в селі.

В повоєнні роки головами колгоспу були І. Я. Нестеренко та І. А. Євченко.

У 1946 році колгоспи і населення району через посуху зібрали дуже низький урожай, тому 1947 рік відомий як рік народної біди, голодовки. Особливо важкими були березень-травень, коли закінчилися запаси сільгосппродукції. Після обсіву колгоспи допомагали людям, в школах дітям видавали їжу. І тільки з початком визрівання нового врожаю життя людей поліпшилось.

У районі приділялася велика увага вирощуванню конопель.  У 1948 році лукашівські колгоспники отримали високі врожаї конопель, за що були відзначені високими урядовими нагородами.

В 1949 році колгосп «Здобуток Жовтня» з'єднався з Лукашівським колгоспом «Друга п'ятирічка», — йому дали назву ім. Леніна. Першим головою колгоспу став І. Ф. Титаренко. Добрими словами колгоспники згадують голову колгоспу шести десятих — початку семи десятих років М. Ф. Сінянського.

В 1950 році було укрупнення колгоспів і на базі колгоспу ім. Леніна, «2-я пятилетка», «Большевик» був створений один колгосп, який також назвали колгоспом ім. Леніна.

З 1950 по 1961 роки за самовідданий труд було нагороджено 24 співробітника орденами та медалями, а бригадир промислової бригади Чмихало Борису Матвійовичу та ланковим Івановій Ірині Андріївні і Горбуновій Варваре Дмитрівни було присвоєно знання Героя Соціалістичної Праці з одночасним врученням їм Ордени Леніна і медаль «Золота зірка».

В 1961 році колгосп ім. Леніна, 1-го Травня, ім. Шевченка об'єдналися в один, який назвали ім. Леніна. Центральна садиба колгоспу була в с. Дмитрівка. Всього землі стало 7226 га, тому числі орної було 5200 га, дворів — 1163, працездатних 1624 людини.

Останнім часом колгосп спеціалізувався з виробництва свинини, для чого був побудований свинокомплекс, на відгодівлю 10 000 голів в рік та щорічно продавати державі 930 тон м'яса.

Організаційна структура колгоспу була така: створено 8 промислових дільниці, в кожному з них визначена тракторна бригада, 5 тваринних ферм молочного направлення й свинокомплекс, на якому працювало приблизно 90 чоловік.

Всього на території колгоспу було 4-и сільських клубу і один Дім культури. Колгосп ім. Леніна дав району найбільшу кількість Героїв Соціалістичної Праці і кавалерів ордена Леніна. За високі врожаї коноплі в кінці сорокових років звання Героя Соціалістичної Праці було присвоєно В. Д. Горбуновій, І. А. Івановій і Б. М. Чмихало. Вищої нагороди Вітчизни — ордена Леніна нагороджені М. І. Богомолова, П. Я. Нестеренко, Г. Я. Почерніна. А Передова доярка колгоспу і делегат XXVI з'їзду Компартії України, член бюро райкому партії О. Я. Токар — за свою працю нагороджена орденом Леніна двічі.

За останні роки існування в колгоспі було 3-и Героя Соціалістичної Праці.

Нагороджено: Орденом Леніна — 7 осіб, Орденом Жовтневої Революції — 1 особа, Орденом Трудового Червоного знаменню — 14 осіб. Орденом Трудової слави II ступеня — 1 особа, Орденом Трудової слави III ступеня — 3 особи.

З розпадом Радянського союзу господарство розформували.

З 1960 по 1990 роки школа була восьмирічною

Сучасність[ред.ред. код]

У 1999 році за рахунок доброчинної допомоги Національного банку України, при участі голови правління НБУ Володимира Семеновича Стельмаха, було добудовано нове приміщення школи на 6 класних кімнат.

У 2009 році за сприяння голови Національного банку України Стельмаха В. С. було газифіковано кожний будинок села безкоштовно.

У листопаді 2015 року на базі Олександрівської ЗОШ було відкрито НВК і додана група дошкільного навчання.

Влітку 2016, у зв'язку з декомунізацією, було перейменовано вулицю Леніна на ім'я уродженця села Стельмаха В.С.

Відомі уродженці[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Офіційний сайт Олександрівської ЗОШ
  2. Погода в селі Олександрівка
  3. Погода в селі Олександрівка
  4. http://istoriya.soippo.edu.ua/index.php/Історія_с._Олександрівка
  5. Районна газета «Ворскла» № 25 (9273) від 27 березня 2013 року
  6. Сайт районної газети «Ворскла»
  7. http://atu.gki.com.ua/atu/18208

Джерела[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.