Меншиков Олександр Данилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр Меншиков
Portrait of Alexander Danilovich Menshikov1.jpg
Генералісимус
1727 — 1729
Санкт-Петербурзький генерал-губернатор
1703 — 1724
1725 — 1727
Президент Військової колегії
1719 — 1724
1726 — 1727
 
Народження: 6 листопада 1673(1673-11-06)[1]
Москва, Московія
Смерть: 2 листопада 1729(1729-11-02)[1] (55 років)
Берьозов, Росія
Національність: москвин
Підданство: Московія / Росія
Релігія: православний
Династія: Меншикови
Діти: Меншиков Олександр Олександровичd, Меншикова Марія Олександрівнаd і Бірон Олександра Олександрівнаd
Нагороди:

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Олекса́ндр Дани́лович Ме́ншиков (рос. Александр Данилович Меншиков; 6 (16) листопада 1673(16731116) — 12 (23) листопада 1729) — російський державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1709), генералісимус (1727). Фаворит московського царя Петра І. Перший голова Санкт-Петербурзької губернії (1703—1724, 1725—1727) і Військової колегії (1719—1724, 1726—1727). Народився у Москві. Завдяки своїм талантам став довіреною особою Петра I, хоча не мав ні шляхетного походження, ні освіти[2]. Брав участь в Азовських походах (16951696) і Великому посольстві (16971698). Особливо відзначився у Великій Північній війні (17001721): звів фортеці у Санкт-Петербурзі, Кронштадті, Києві; командував московськими військами у Речі Посполитій; переміг шведів під Калішем (1706) і Лісною (1708); придушив антимосковське повстання Івана Мазепи, вирізавши Батурин (1708); командував лівим крилом москвинів у Полтавській битві (1709), розбив противнка при Переволочній, знищив Чортомлицьку Січ[2]. Був царським намісником під час Прутського походу царя (1711). Познайомив царя з його майбутньою дружиною Катериною Скавронською (Катерина І). Отримав чимало різних звань, зокрема титул ясновельможного князя Іжорського (1707). Кавалер ордену Андрія Первозваного та багатьох інших. Володів величезними маєтностями, був власником міст Полонне, Батурин, Почеп, Ямпіль тощо. Звів у російській столиці Меншиковський палац (1711). Здобув славу хабарника і найбільшого розкрадача державної казни, за що постійно перебував під слідством (з 1714)[2]. Після смерті Петра І допоміг його дружині Катерині І зійти на трон, за часів царювання якої (17251727) став фактичним правителем Російської імперії[2]. Очолив новостворену Верховну таємну раду (1726). Намагався зберегти своє становище регента в часи Петра ІІ, але через інтриги заарештований і засланий із сім'єю на Сибір, до села Берьозов[2]. Все його майно конфіскували. Одружений із царською придворною Анною Михайлівною Арсеньєвою, від якої мав 7 дітей[2]. Помер у Берьозові, де й був похований. Могила не збереглася[2].

Біографія[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Народився у Москві в родині конюха. В Записній книзі Стрілецького наказу за 1689-90 роки, який зберігається у фондах Володимиро-Суздальського музею-заповіднику, є запис від 13 листопада 1689 року: «Словестное челобитие потешного конюха Данилы Меншикова Новодевичьего монастыря на оброчного крестьянина Кирюшку Иванова в битье племянника ево Данилова мещанина Калинки Павлова». Очевидно, що мова йде про батька Меншикова і говорить про те, що він був людиною «породи найнижчої».

Микола Костомаров писав, що сам Меншиков торгував на вулиці пиріжками, де його помітив Лефорт і взяв до себе в прислугу. Згідно зі свідченнями сучасників, Меншиков запам'ятався ще й тим, що віртуозно крав і не менш віртуозно виправдовувався.

Численні джерела стверджують, що Меншиков до останніх днів своїх був неписьменний. За твердженням історика М. І. Павленка неграмотність «ясновельможного» очевидна: «Серед десятків тисяч листів, що збереглися в родинному архіві Меншикова, не виявлено жодного документа, написаного рукою князя... всі до єдиного були написані канцеляристами».

З 1686 — денщик Петра І, згодом — один з найближчих радників царя. В 1703 призначений губернатором Інгерманландії, пізніше — Санкт-Петербурзької губернії. Керував будівництвом Петербурга і Кронштадту, на спорудженні яких працювали тисячі українських селян і козаків (з них бл. 80 000 загинуло).

Велика Північна війна[ред. | ред. код]

Під час Північної війни 1700-1721 командував великими з'єднаннями московської армії. Проявив себе як як один з талановитих воєначальників, став генерал-фельдмаршалом (1709).

Займався будівництвом металургійних заводів, а також фортець у Санкт-Петербурзі, Кронштадті, біля Києво-Печерської лаври (див. також Київська фортеця); питаннями буд-ва флоту, поставками для армії, формував війська на Україні.

Брав участь в облозі Нотебурга (нині місто Шліссельбург, Ленінгр. обл., РФ), був його комендантом.

У 1704–1706 роках командував московськими військами, які діяли в Речі Посполитій.

Переміг шведів під Калішем (1706;) та при Лісній (1708).

У листопаді 1708 зруйнував Батурин, з особливою жорстокістю винищивши його жителів через підтримку гетьмана Івана Мазепи. В Полтавській битві 1709 Меншиков, командуючи лівим флангом московської армії, розбив корпус генерала Карла Густава Роса. Отримав величезні земельні володіння в Україні.

Діяльність Меншикова на українських землях супроводжувалась безжалісним визискуванням місцевого населення та закріпаченням козаків у його особистих володіннях.

У 1709—1713 командував московськими військами у Польщі, Курляндії, Померанії і Гольдштайні.

У 1718—1724 і 1726—1727 — президент Воєнної колегії.

Після смерті Петра І[ред. | ред. код]

Після смерті Петра І, при підтримці гвардії, 28 січня 1725 посадив на трон Катерину І.

Став одним з інінціаторів ліквідації Малоросійськоі колегії і обрання гетьманом Данила Апостола.

За правління Петра II, Меншикова було звинувачено в державній зраді, усунено від влади і заслано разом з сім'єю в Раненбург, а в 1728 — у Берьозов (тепер Тюменська область).

Сім'я[ред. | ред. код]

Докладніше: Меншикови

Оцінки[ред. | ред. код]

Військовий злочинець, який учинив криваву різанину в українській гетьманській столиціБатурині[4].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б в г д е ж Мицик 2009, Т. 6, С. 617.
  3. Іван Гавриш. Цар, що «зігнив живцем» / Історія.— Львів, № 2 (15), лютий 2015.— С. 18.
  4. 16 листопада в історії. Історична правда. Процитовано 2018-08-09. 

Бібліографія[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

  • Беспятых Ю. Н. Александр Данилович Меншиков: Мифы и реальность. Санкт-Петербург: Историческая иллюстрация, 2005.
  • Калязина Н. В. и др. Александр Меншиков — строитель России. Санкт-Петербург.: Лики России, 2005.
  • Павленко, Н. И. Александр Данилович Меншиков. Москва: Наука, 1983.
  • Павленко Н. И. Меншиков: Полудержавный властелин. 2-е изд. Москва: Молодая гвардия, 2005.

Довідники[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Меншиков Олександр Данилович