Олександр I

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олександр І
Александр I
Олександр І
Імператор всеросійський
1801 — 1825
Попередник: Павло I
Спадкоємець: Микола I
 
Народження: 23 грудня 1777(1777-12-23)
Смерть: 1 грудня 1825(1825-12-01) (47 років)
Таганрог
Династія: Гольштейн-Готторп-Романовська
Батько: Павло I
Автограф: Автограф
 
Нагороди:
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Георгія
Орден Святого Олександра Невського
Орден Білого Орла (Російська Імперія)
Орден Святої Анни
Орден Святого Станіслава
Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Росія)
Орден Чорного орла
Кавалер ордена Марії-Терезії
Залізний хрест 2-го класу
Орден Слона
Орден підв'язки
Орден Серафимів
Кавалер ордена Золотого руна
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Великий хрест ордена Вежі й Меча
Орден Червоного орла 1-го ступеня

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Запит «Олександр Павлович» перенаправляє сюди; див. також Павлович.

Олекса́ндр І Па́влович «Благословенний»[1] (нар.12 (23) грудня 1777(17771223), Санкт-Петербург — пом.19 листопада (1 грудня) 1825, Таганрог) — Російський імператор з 1801 року. Старший син імператора Павла I та Марії Федорівни.

В останні роки життя нерідко казав про намір зректися престолу і «віддалитися від світу», що після його несподіваної смерті в Таганрозі породило легенду про «старця Федора Кузьмича». Згідно з цією легендою, в Таганрозі помер і був потім похований не Олександр, а його двійник, у той час як імператор іще довго жив старцем-відлюдником у Сибіру і помер у Томську у 1864 році[2].

Діяльність[ред.ред. код]

Зайняв престол після вбивства свого батька Павла І в результаті палацового перевороту. В перші роки правління, побоюючись революційних виступів і частково під впливом своїх радників, серед яких були і українці (Віктор Кочубей, Михайло Сперанський, Василь Каразин), провів ряд ліберальних реформ (указ 1803 про вільних хліборобів, указ про дозвіл купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі, відкриття Харківського і Санкт-Петербурзького університетів).

Іжевський арсенал

З другої половини 1824 року здійснив мандрівку по європейській частині країни. 3 жовтня прибув до Вятської губернії, відвідав село Дебьоси. Побував на Іжевському заводі, де на пам'ять отримав 2 мисливських рушниці та пару пістолетів. Того ж дня відвідав Арсенал. Заводу та командуванню дав високу оцінку. Зворотній шлях лежав маршрутом Зура-Балезіно-Полом-Глазов-Слободський-В'ятка.

Реформи Олександра І[ред.ред. код]

Початок реформ[ред.ред. код]

Олександр I зійшов на російський престол, маючи намір здійснити радикальну реформу політичного ладу Російської імперії шляхом створення конституції, яка б гарантувала всім підданим особисту свободу та громадянські права. Він усвідомлював, що подібна «революція зверху» призведе фактично до ліквідації самодержавства і був в разі успіху готовий відійти від влади. Однак він також розумів, що потребує певної соціальної опори, допомоги однодумців. Йому необхідно було позбутися від тиску як з боку змовників, що повалили Павла, і тих. хто їх підтримував — «катерининських старих». Вже в перші дні після воцаріння Олександр оголосив, що керувати Росією буде «за законами й по серцю» Катерини II. 5 квітня 1801 він створив Неодмінну Раду — законодавчий орган при государі, який одержав право опротестовувати дії і укази царя. У травні того ж року Олександр вніс на розгляд Ради проект указу про заборону продажу селян без землі, але члени Ради дали зрозуміти імператору, що прийняття такого указу викличе бродіння серед дворян і призведе до нового державного перевороту. Після цього Олександр зосередив свої зусилля на розробці реформи в колі своїх «молодих друзів» (В. П. Кочубей, А. А. Чарторийський, А. С. Строганов, М. М. Новосильцев) у вигляді Негласного (Таємного) комітету. До часу коронації Олександра (вересень 1801 року) Неодмінною Радою було підготовлено проект «рос. Всемилостивейшей грамоти, Російському народові жалуемой», який мав би гарантувати основні громадянські права підданих (свобода слова, друку, совісті, особиста безпека, гарантія приватної власності, тощо), проект маніфесту з селянського питання (заборона продажу кріпосних селян без землі, встановлення порядку викупу селян у поміщика) і проект реорганізації Сенату. У ході обговорення проектів оголилися гострі суперечності між членами Неодмінної Ради, і в результаті жоден з трьох документів не оприлюднили. Було лише оголошено про припинення роздачі державних селян у приватні руки. Подальший розгляд селянського питання призвів до появи 20 лютого 1803 року Указу про «вільних хліборобів», що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю і закріплювати за ними землю у власність, аби створити категорію особисто вільних селян. Паралельно Олександр здійснював адміністративну реформу і реформу освіти.

Другий етап реформ[ред.ред. код]

У ці ж роки сам Олександр відчув смак влади і став знаходити переваги в самодержавному правлінні. Розчарування в найближчому оточенні змусило його шукати опору в людях, особисто відданих йому і не пов'язаних з сановної аристократією. Він наближає до себе спочатку А. А. Аракчеєва, з 1810 року Олександр став проводити внутрішню політику, яка отримала назву аракчеєвщина. Пізніше він наблизив до себе М. Б. Барклая де Толлі, що у 1810 році став військовим міністром, і М. М. Сперанського, якому Олександр доручив розробку нового проекту державної реформи. Проект Сперанського припускав фактичне перетворення Росії в конституційну монархію, де влада государя була б обмежена двопалатним законодавчим органом парламентського типу. Реалізація плану Сперанського почалася в 1809 році, коли скасували практику прирівнювання придворних звань до цивільних і ввели освітній ценз для цивільних чиновників. 1 січня 1810 року було створено Державну Раду, яка замінила Неодмінну Раду. Передбачалося, що спочатку широкі повноваження Державної Ради будуть потім звужені після заснування Державної Думи. Протягом 1810-11 років у Державній раді обговорювали запропоновані Сперанським плани фінансової, міністерської та сенатської реформ. Реалізація першої призвела до скорочення бюджетного дефіциту, до літа 1811 року було завершено перетворення міністерств. Тим часом сам Олександр відчував сильний тиск придворного оточення, включаючи членів його сім'ї, які прагнули не допустити радикальних реформ. Певний вплив на нього, мабуть, зробила і «Записка про давню і нову Росію» Н. М. Карамзіна, яка дала, очевидно, привід імператору засумніватися в правильності обраного ним шляху. Важливе значення мав фактор і міжнародного становища Росії: посилилась напруга у відносинах із Францією й необхідність підготовки до війни давали можливість опозиції трактувати реформаторську діяльність Сперанського як антидержавну, а самого Сперанського оголосити наполеонівським шпигуном. Все це призвело до того, що схильний до компромісів Олександр, хоча й не вірив у провину Сперанського, у березні 1812 року відправив його у відставку.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

У зовнішній політиці він лавірував між Англією і Францією, програв Наполеону під Аустерліцем у 1805 році, уклав Тільзитський мир у 1807 році. Протягом 1805-07 років брав участь у 3-й і 4-й коаліціях проти наполеонівської Франції, зазнав поразки в битві під Аустерліцем (1805 рік) і Фрідландом (1807 рік. У роки його правління російський народ переміг у російсько-французькій війні 1812 року. Протягом 1813—1814 років Олександр І був учасником закордонних походів російської армії, одним з керівників Віденського конгресу 1814—1815 років і організаторів Священного союзу 1815 року. Олександр І вів успішні війни з Туреччиною (1806—1812 роки), Швецією (1808—1809 роки). У роки правління Олександра І до складу Російської імперії увійшли Грузія (1801 рік), Фінляндія (1809 рік), Бессарабія (1812 рік), Азербайджан (1813 рік), колишнє Варшавське герцогство (1815 рік). Уряд Олександра І проводив імперську політику щодо неросійських народів. Для зміцнення колоніальної адміністрації в Україні скасував виборність судових і адміністративних посад, посилив русифікацію шкільництва, придушував українську культуру.

19 квітня 1819 року іменним наказом імператора Олександра І був створений Азійський департамент — один із трьох департаментів міністерства закордонних справ Російської імперії, який займався справами східних держав, а також Туреччини і Греції.

Правління Олександра I також знаменувалося початком тісних зв'язків між Російською імперією та Сполученими Штатами. Росія ввозила з Америки бавовну, каву, рис, тютюн, цукор; США імпортували залізо, пеньку, смоли. За Олександра I до США прибули перші російські дипломати — Пален, Дашков.

17 квітня 1824 року була підписана Російсько-Американська конвенція щодо дружніх зв'язків, торгівлі, мореплавства та рибного лову.[3]

Смерть[ред.ред. код]

Помер імператор у Таганрозі 19 листопада 1825 року від гострої хвороби, яка перебігала з гарячкою та ураженням мозку. В подальшому виникла підозра, що це був черевний тиф, на який Олександр заразився під час попередньої поїздки у жовтні 1825 року до Криму. Під час проведеного розтину, який зробив одразу після смерті імператора лейб-медик Я. Вілліє, знайшли гнійне запалення мозкових оболон (гнійний менінгіт), випіт до шлуночків, що показує тяжкість хвороби[4]. Таке ускладнення можливе і при черевному тифі. На той час за відсутності антибіотиків такий гнійний менінгіт був безумовно смертельним. Швидкість перебігу хвороби, приховування достовірної інформації про розтин в купі з висловлюваннями про «втому» імператора від тягарю корони призвели до появи версії, що Олександр не помер, а кинув царювати та пішов жити у Сибір відлюдником.

Про нього[ред.ред. код]

Властитель слабый и лукавый, Плешивый щеголь, враг труда, Нечаянно пригретый славой, Над нами царствовал тогда.

(Олександр Пушкін, 10 глава поеми «Євгеній Онєгін»)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Росія під скіпетром Романовых (1613—1913). (рос.)
  2. Сахаров А. Н. Александр I. — М. : Наука, 1998. — 287 с. — ISBN 5-02-009498-6. (рос.)
  3. Російсько-американська торгівля [1] (рос.)
  4. Л. Е. Горелова История болезни и смерть Александра І. РМЖ. — том 13. — № 9. — 2005. — С. 609

Джерела та література[ред.ред. код]