Гончар Олесь Терентійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олесь Терентійович Гончар
Олесь Гончар
Олесь Гончар
При народженні Олександр Терентійович Біличенко
Дата народження 3 квітня 1918(1918-04-03)
Місце народження Ломівка, Катеринославська губернія, УНР
Дата смерті 14 липня 1995(1995-07-14) (77 років)
Місце смерті Київ,
Україна
Поховання Байкове кладовище
Національність українець
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Alma mater Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
Мова творів українська
Рід діяльності Прозаїк
Роки активності: 1930-ті — 1995
Напрямок соціалістичний реалізм
Жанр роман, повість
Magnum opus: Собор
Нагороди:
Герой України (орден Держави) — 2005
Почесна відзнака Президента України
Герой Соціалістичної Праці — 1978
Орден Леніна — 1960 Орден Леніна — 1978 Орден Трудового Червоного Прапора — 1988 Орден Вітчизняної війни I ступеня— 1985
Орден Червоної Зірки  — 1945 Орден Слави III ступеня — 1945 Медаль «За відвагу» — 1944 Медаль «За відвагу» — 1944
Медаль «За відвагу» — 1945
Медаль «За оборону Києва»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «За взяття Берліна»
Медаль «20 років перемоги у ВВВ» — 1965 Медаль «30 років перемоги у ВВВ» — 1975
Медаль «40 років перемоги у ВВВ»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Сталінська премія — 1948 Сталінська премія — 1949 Ленінська премія — 1964 Державна премія СРСР — 1982
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1962
Автограф: Автограф
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Гонча́р Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович (ім'я при народженні — Біличенко Олександр Терентійович; 3 квітня 1918(19180403), Ломівка, Катеринославська губернія, УНР[1] —14 липня 1995, Київ, Україна) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії імені Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Герой України (2005, посмертно), Герой Соціалістичної праці (1978).

Біографія[ред.ред. код]

Народився 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича (18**—1941) та Тетяни Гаврилівни (1893—1920) Біличенків.

Хата-музей Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області
Батьки — Терентій Сидорович, Тетяна Гаврилівна та старша сестра Олександра

Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження.

Як підтвердження, було знайдено запис у метричній книзі Покровської церкви Ломівки про те, що письменник народився саме у Ломівці.

« Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа.  »

Дмитро Білоус

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися.

У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Т. Шевченка. Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік у 1943 році, і продовжував воювати в Червоній Армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».

Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки в місті Дніпропетровську, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, яка станом на 2013 рік досі там мешкала (нині вул. Клубна, 25, м. Дніпро). У цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946). Головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

Надгробок Олеся Гончара на Байковому цвинтарі в Києві

На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.

Ювілейна монета на честь Олеся Гончара

У 1959—1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

Від 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

Письменник Володимир Яворівський у 1980 році написав, що до шістдесяти років Гончар зміг

« досягти виключно всього, чого спроможен досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв'язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті!)[2]  »

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Нагороджений багатьма орденами та медалями. Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.

Творчість[ред.ред. код]

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 1940-х і на початку 1950-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній у основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Меморіальна дошка О. Гончару на будинку письменників Роліт у Києві

Видані протягом 1950-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Серед них — романи «Тронка» (1963, у грудні 1964 року письменник передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії (1964), присудженої йому за цей роман), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію, то доля написаного наприкінці 1960-х років «Собору» склалася менш успішно.

Кампанія проти роману «Собор»[ред.ред. код]

Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» 1968 року. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

В роки свого життя на Дніпропетровщині Олесь Гончар мешкав на тій самій вулиці, де стояв дерев'яний, збудований без єдиного цвяха, козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жила його сестра. У 1990-х роках собор, який пов'язують з образом собору в книжці, був відбудований.

Нищівна кампанія проти роману «Собор» у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест до органів комуністичної влади в Києві, що став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти «идейно порочного, антисоветского, националистического романа „Собор“». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені до різних термінів ув'язнення.

Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 року писав:

« Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..[3]  »

Громадська діяльність[ред.ред. код]

Був одним із засновників Українського фонду культури[4]

Твори[ред.ред. код]

Романи[ред.ред. код]

Повісті[ред.ред. код]

  • Стокозове поле (1941).
  • Земля гудить (Нескоена полтавчанка, 1947).
  • Микита Братусь (1950).
  • Щоб світився вогник (1954).
  • Партизанська іскра. Кіноповість (1955).
  • Бригантина (1973).
  • Далекі вогнища (1986).
  • Спогад про океан (1988).

Збірки оповідань[ред.ред. код]

  • Новели (1949).
  • Південь (1951).
  • Дорога за хмари (1953).
  • Новели (1954).
  • Чари-комиші (1958).
  • Маша з Верховини (1959).
  • За мить щастя (1964).
  • Далекі багаття (1987).

Книги нарисів[ред.ред. код]

  • Про наше письменство (1950).
  • Китай зблизька (1952).
  • Японські етюди (1962).
  • О наших писателях (1972).
  • О тех, кто дорог (1978).
  • Письменницькі роздуми (1980).
  • Чим живемо: На шляхах до українського Відродження (1991).

Видання[ред.ред. код]

  • Гончар О. Т. Вибрані твори: У 4 т. — К.: Сакцент Плюс, 2005.
  • Гончар О. Т. Твори: У 12 т. — К.: Наук. думка, 2001—2009.
  • Гончар О. Т. Твори: В 7 т. — К.: Дніпро, 1987.
  • Гончар О. Т. Щоденники: У 3 т. / Упоряд. В. Д. Гончар. — 2-ге вид. — К.: Веселка, 2008.
  • Гончар О. Т. Берегти світло в душі… / Упоряд. Л. О. Гончар. — К.: Веселка, 2011.
  • Гончар О. Т. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. — К.: Укр. письменник, 1992. — 400 с.
  • Гончар О. Т. Твори: В 6 т. — К.: Дніпро, 1978—1979.

Пам'ять[ред.ред. код]

Пам'ятник у Києві, на розі вулиць В'ячеслава Липинського і М. Коцюбинського в парку ім. О. Гончара

Музеї[ред.ред. код]

У селі Сухому Кобеляцького району Полтавської області 28 серпня 2000 було відкрито Державний літературно-меморіальний музей-садибу Олеся Гончара. Щорічно, 3 квітня та 14 липня в музеї проводяться літературно-музичні вечори пам'яті письменника.

19 жовтня 2007 року, за ініціативи адміністрації, учнівського та батьківського колективів у Дніпродзержинській загальноосвітній школі № 25 відкритий літературний музей Олеся Гончара. У створенні музею велику допомогу надала дружина письменника Валентина Гончар, його сестра Олександра Сова, племінниця Гончара Віра Сесь, онука Леся Гончар, які передали музею унікальні експонати: особисті речі, рукописи, фотоматеріали[5][6].

Вулиці, парки[ред.ред. код]

На честь Олеся Гончара названі вулиці в містах України:

Присвоєні імена[ред.ред. код]

Ім'я Олеся Гончара носять:[8]

Стипендії[ред.ред. код]

Засновано чотири державні академічні стипендії імені Олеся Гончара: у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка — дві, у Дніпропетровському державному університеті — одна, в Харківському державному університеті — одна[8].

Премії[ред.ред. код]

Засновані премії імені Олеся Гончара:

Фільми[ред.ред. код]

  • «Велетень степів», Дніпропетровський Телетеатр. Фільм-роздум на основі оригінальних текстів щоденників О. Гончара та екранізованих фрагментів роману «Собор»[10]
  • «Зодчий душі людської», Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. П. Довженка, 2001 рік[11]
  • «Олесь Гончар. Собор», Національна телекомпанія України, 2008 рік. Головний герой фільму — роман «Собор». Свідки подій піднімають завісу над історією написання роману та наругою тодішньої влади над ним[12]
  • «Олесь Гончар. Журба і радість. Щоденник», телерадіокомпанія «Глас», 2010 рік. Залучені архівні матеріали та сторінки щоденника[13]
  • «Світова зоря Олеся Гончара», Студія «Concordant Pictures» та Студентський Інформаційний Канал, 2011 рік. Спогади рідних і близьких людей[14]
  • «Олесь Гончар. Люди і Долі», Херсонська ОДТРК «Скіфія», 2014 рік[15]
  • «„Собор“ О.Гончара», УТ-1, 1993 рік. Моновистава за романом «Собор» у виконанні народної артистки України Ніли Крюкової[16]

Нумізматика[ред.ред. код]

31 липня 2000 року Національним банком України у серії «Видатні особистості України» уведено в обіг пам'ятну монету «Олесь Гончар».

Інше[ред.ред. код]

Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[17].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Міністерство культури і туризму України. Музеєзнавство. Охорона пам'яток
  2. Збірник статей «І в морі пам'ятати джерело» (1980)
  3. Реабілітовані історією / Науково-документальна серія книг. У 27 томах. Ред. колег. : П. Т. Тронько (голова) та ін. — Кн. 5. : Полтавська область / упор. О. А. Білоусько. — Київ-Полтава : Оріяна, 2007. — С. 494.
  4. Доповідь Бориса Олійника на урочистостях із нагоди 20-ліття Українського фонду культури borys-oliynik.info
  5. Історія школи. Офіційний сайт СЗШ № 25
  6. Музеї навчальних закладів Дніпродзержинська. Літературний музей Олеся Гончара СЗШ № 25
  7. Про перейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальних дощок та зображень комуністичної символіки у місті Полтаві.
  8. а б Постанова Кабінету міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 173 «Про увічнення пам'яті Олеся Гончара»
  9. Постанова Кабінету міністрів України від 8 грудня 1997 р. № 1363 «Про заснування літературної премії імені Олеся Гончара»
  10. «Велетень степів», Дніпропетровський Телетеатр на YouTube
  11. Зодчий душі людської, Кіностудія ім. О. Довженка на YouTube
  12. Олесь Гончар. „Собор“. Національна телекомпанія України (2008) на YouTube
  13. Олесь Гончар. Журба і радість. Щоденник З циклу культурологiчних програм «Портрет» телекомпанiї ГЛАС
  14. Світова зоря Олеся Гончара на YouTube
  15. Олесь Гончар. Люди і Долі на YouTube
  16. Ніла Крюкова — „Собор“ О.Гончара на YouTube
  17. У 32 країнах запалять свічки пам'яті про жертв Голодомору в Україні


Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Жадько В. О. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 7, 87, 111, 163, 165, 271.
  • Жадько В. О. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С. 27, 29, 47, 73, 81, 94, 102, 131, 138, 143, 196.
  • Жадько В. О. Український некрополь. — К., 2005. — С. 159.
  • Вінок пам'яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніки / Упоряд. В. Д. Гончар, В. Я. П'янов.  — К.: Укр. письменник, 1997. — 453 с.
  • Коваль В. П. «Собор» і навколо собору.  — К.: Молодь, 1989. — 272 с.
  • Михайлин І. Л. Чорнобильний мотив у публіцистиці пізнього Олеся Гончара / Михайлин І. Л. // Рецепція України в контексті сучасної мови та літератури: збірник наук. праць. — Д.: Національний гірничий університет, 2011. — С. 217—229.
  • Михайлин І. Л. Літературно-критична шевченкіана Олеся Гончара / Михайлин І. Л. // Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства: зб. наук. статей. — Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2013. — С. 186—194.
  • Наєнко М. К. Краса вірності. У творчому світі Олеся Гончара. — К.: Дніпро, 1981. — 216 с.
  • Погрібний А. Г. Олесь Гончар: Нарис творчості. — К.: Дніпро, 1987. — 242 с.
  • Семенчук І. Р. Олесь Гончар — художник слова. — К.: Дніпро, 1986. — 260 с.
  • Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження / Упоряд. В. К. Коваль. — К.: Рад. письменник, 1988. — 647 с.
  • Собор із «Собору», або Подорож Олеся Гончара до Мадонни // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 298—345.
  • М. І. Степаненко Літературний простір „Щоденників“ Олеся Гончара. — Полтава : ТОВ „Асмі“, 2010. — 528 с. — ISBN 978-966-182-080-6.
  • Михайло Стрельбицький. Олесь Гончар: чуття однопланетянина