Олешник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Олешник
станція Олешник Боржавської вузькоколійної залізниці
станція Олешник Боржавської вузькоколійної залізниці
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Виноградівський район
Рада/громада Олешницька сільська рада
Код КОАТУУ 2121283301
Основні дані
Засноване 1284
Населення 5870
Площа 9095 км²
Густота населення 0,52 осіб/км²
Поштовий індекс 90324
Телефонний код +380 03143
Географічні дані
Географічні координати 48°10′00″ пн. ш. 22°57′36″ сх. д. / 48.16667° пн. ш. 22.96000° сх. д. / 48.16667; 22.96000Координати: 48°10′00″ пн. ш. 22°57′36″ сх. д. / 48.16667° пн. ш. 22.96000° сх. д. / 48.16667; 22.96000
Середня висота
над рівнем моря
124 м
Місцева влада
Адреса ради с. Олешник, вул. Українська, 193а
Сільський голова Сігетій Іван Іванович (Ramofik).
Карта
Олешник. Карта розташування: Україна
Олешник
Олешник
Олешник. Карта розташування: Закарпатська область
Олешник
Олешник
Мапа

CMNS: Олешник на Вікісховищі

Оле́шник (до 1946 року – Егреш) – село в Україні, в Закарпатській області, Виноградівському районі.

Назва[ред. | ред. код]

Назва Егреш походить від імені заможного землевласника, садиба якого якось провалилася крізь землю. На тому місці виникло глибоке водоймище, назване у народі Егрешем. Друга версія гласить, що на цих місцях колись росли густі зарослі агрусу – егреша, вони і визначили назву села.

Сучасна назва Олешник походить вiд вільшняк (у народі більше відомої як ольшник), поширеної в цих краях рослини.

Історія[ред. | ред. код]

На східній околиці Олешника, в урочищі Штефкове поле розташоване багатошарове поселення епохи пізньої бронзи (ХІІІ – ХІ століть до нашої ери) латенського часу і І – ІІІ століть нашої ери; досліджувалося у 1977 році.

На північний схід від Олешника, на березі ріки Сальва – розрізнені знахідки епохи пізнього неоліту. В урочищі Мочар, над рікою Лішнка – поселення раннього залізного віку (культура Голігради) та чотири бронзових скарби, до складу яких входило понад 50 бронзових знарядь, зброї, прикрас; датуєтся епохою пізньої бронзи і гальштатом.

Перші згадки про Олешник виявлені в письмових джерелах 1284 року.[1]

Одне з ранніх поселень, в історичних документах згадується уже в 1284 році, коли король Ласло подарував його синам Швнга – Яношу і Теке. Виявилося, що вже в цей час село було спустошено. Очевидно, поселення існувало ще раніше і його знищили татаро-монголи ще в 1241-1242-х роках. Від синів Швнга утворився рід теребешських Егрешів. Старовинний маєток у вигляді села у ХУ столітті поступово вислизнув із їх рук і частинами перейшов у володіння інших угочанських землевласників, в основному Перені.

Самі Егреші знайшли притулок у Шашварі (Троснику), все більше розчиняючись в середовищі дрібної шляхти. В другій половині ХУІ століття Егреш повністю перейшов у володіння Перені. Поряд із девятиною селяни повинні були давати панові масло, сир, птицю, рибу, відбувати різні повинності: будівельно-ремонтні роботи, заготівля і накопичення місцевих будівельних матеріалів, дров, виконання охоронно-сторожової і транспортної служби. Крім того, селяни щороку сплачували поземельний податок, а державі – обов’язковий збір у державний бюджет, так звану діку – військовий податок, розміри якого мінялися.

Незважаючи на труднощі, населення неухильно зростало. Так, у 1652 році в Егреші з’явився новий житель, що придбав ділянку орної землі, на прізвище Любка. Трохи пізніше, в 1663 році, в Егреші були зареєстровані нові землевласники: Чонка, Орос, Керечан. Через 4 роки (1667) прибули сім’ї Дубляка та Лендєла, а в 1690 – Свищо.

Під час єпископського візиту М.Ольшавського в 1751 році в його протоколах знаходимо, що дерев’яна церква в доброму стані, вкрита шинглами, забезпечена всіма образами і книгами, двома дзвонами. У 1785 році йдеться про дерев’яну церкву, збудовану парохіянами в 1658 році. Того ж року в селі створено парохію. В 1877 році ще існувала дерев’яна церква.

Під час австро-угорського періоду велике значення для Егреша мало введення в дію 23 грудня 1908 року однієї із ділянок (Виноградів-Хмельник) Боржаводолинної вузькоколійної залізниці протяжністю 19км. Першою її зупинкою після Виноградова став Егреш. Це сприяло економічному піднесенню села. Насамперед, декілька десятків чоловік влаштувалися на роботу професійними залізничниками – вошутістами, боктерами і мали на той час дуже пристойні зарплати. По -друге, полегшився зв'язок із Виноградовом і Іршавою, не було перешкод для вивозу вирощеної продукції, а пізніше сотні людей могли влаштуватися на роботу в Виноградові.

Віряни довгий час готувалися побудувати муровану церкву. З 1820 року завозять камінь і деревину. І тільки з 1840 починається будівництво при парохові Миколі Бачинському. ЇЇ посвятили у листопаді 1852 року на честь Різдва Пресвятої Богородиці. В 1872-1873-х роках добудували вежу. В 1896 році покрили церкву бляхою. В 1854-65-х роках побудували фару. Іконостас вирізав майстер Петро Ковалицький у 1881 році.

На початку ХХ століття надмірна мадяризація не сприймалася інтелігенцією і народом, які потяглися до православ’я. Не обійшло це і Олешник. Так, Кополович Михайло Іванович, повернувшись із полону, вирішив запровадити православну віру в селі. Біля нього згуртувалося декілька людей, які критикували, що не так проводяться деякі богослужіння. Це спричинило спротив з боку пароха Миколи Русинка і більшості вірників села. 23 травня 1923 року його попросили залишити греко-католицький храм.

Малочисельна громада почала молитися в пристосованих приміщеннях і почала будівництво свого храму (дерев’яного). В листопаді 1925 року завозять дерево та камінь.

В роки Другої світової війни на околиці села базувався військовий аеродром Егрі.[2]

Церква Різдва пр. богородиці. 1870. (УГКЦ)

Виникло село 1284 р. У 1751 р. згадують дерев’яну церкву в доброму стані, вкриту шинґлами, забезпечену всіма образами, всіма книгами і двома дзвонами.

У 1775 р. йдеться про дерев’яну церкву, збудовану парохіянами в 1657 р. Того ж року в селі створено парохію.

У 1847 р. ще існувала дерев’яна церква.

Теперішню муровану церкву з вежею на західному фасаді збудовано з 1860 до 1870 р. Завершення сприймається як одна шатрова форма з плавно ввігнутими гранями. Іконостас вирізав майстер Петро Ковалицький у 1881 р.

Досить несподіваною є монументальна дерев’яна дзвіниця біля церкви, вкрита великим дзвоноподібним шатром з восьмигранним глухим ліхтарем.

Такі дзвіниці характерні для низинної Галичини. На жаль, дзвіницю повністю оббито бляхою.

У 1993 р. церкву повернуто греко-католикам. Парох Олешника Іван Ченґерій до 1953 р. підпільно служив греко-католицькій церкві.

Важко хворого його забрав до себе побратим по підпіллю священик Іван Бровдій. І. Ченґерій помер у Боржавському 1992 р.


З давніх часів Олешник був центром вирощування ранньої редиски. Тепер до цієї спеціалізації приєдналися ранні огірки, помідори, полуниця.

Незважаючи ні на які труднощі, село розвивається, зростає, розширюється, в архітектурному плані дедалі стає красивішим. Це дало підставу жителям навколишніх сіл назвати егрешчан – пискуряниками. Чому саме так? І дійсно, якщо вдуматися, то жителі жодного села, крім Олешника, не мають персональної клички. Пискурі – в’юни, надзвичайно хитра риба, її неможливо зловити вудочкою, та в селі знайшли вихід: сплели з верболозу кошики з спеціальними пастками і успішно ловлять цю смачну рибу. Якщо, на перший погляд, у кличці є щось неприємне, то в цілому - це данина пошани людям спритним і хитрим, які знайдуть вихід із будь - якого становища.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Померли[ред. | ред. код]

Що побачити у селі Олешник[ред. | ред. код]

  1. Музей етнографії. Музей заснований 1990 р. та складається з 3 відділів (етнографія, нумізматика та Велика Вітчизняна війна). Експозицію музею складають предмети побуту, вироби ткацтва та гончарства, грошові знаки, які діяли на території с. Олешник в різні періоди, а також вироби з дерева. Це один з кращих шкільних музеїв краю.
  2. Боржавська вузькоколійна залізниця – в народі має назву «Анця Кушницька» – одна з діючих вузькоколійних залізниць в Україні, в межах Іршавського, Берегівського та Виноградівського районів Закарпатської області. Загальна довжина залізниці – 123 км, ширина колії – 750 мм. Перша черга Боржавської вузькоколійки введена в експлуатацію 23 грудня 1908 року та використовувалась передусім для перевезення деревини. Сьогодні здійснюються лише пасажирські перевезення.
  3. Будівля млина якому більше 100 років (точно не туристичний об’єкт, поки, але дуже гарна будівля та збережений механізм яким в різні роки тут мололи муку та чавили олію). Сюди і з сусідніх районів приїжджали молотити муку. Старожили кажуть, що відкрив цей паровий млин місцевий єврей «Шія», який і був у його власності поки не став колгоспним. Наразі не працює, але механізми діючі.
  4. Найбільша в Україні буйволина ферма, де крім того, що можна побачити цих прекрасних тварин, можна ще спробувати молоко, сир, сметану, масло та навіть згущівку місцевого виробництва.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]