Олещук Ігор Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ігор Андрійович Олещук
Ігор Олещук (12.10.2007)
Народився 21 травня 1931(1931-05-21) (92 роки)
Чорний Ліс, Збаразький повіт, Тернопільське воєводство, Польська Республіка
Громадянство Польща Польща УРСРУкраїна Україна
Національність українець
Діяльність інженер, громадсько-політичний діяч
Alma mater Національний університет «Львівська політехніка»
Партія ОУН
У шлюбі з Надія Олещук
Діти Олещук Тарас Ігорович, Олещук Роман Ігорович, Олещук Володимир Ігорович
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Почесний громадянин міста Тернополя
Почесний громадянин міста Тернополя
Відзнака Тернопільської міської ради
Відзнака Тернопільської міської ради
Ігор Олещук на кіномарафоні "Синьо-жовта стрічка"

Ігор Андрійович Олещук (псевдо «Грушка»; нар. 21 травня 1931, с. Чорний Ліс поблизу Збаража) — український інженер, громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольних змагань.

Життєпис[ред. | ред. код]

Ігор Олещук читає вірш Тараса Шевченка (23.08.2012)
З побратимами зі спілки політв'язнів та репресованих (23.08.2012)

Народився в селі Чорний Ліс (анексована Польщею ЗУНР—ЗОУНР, за польським адмінподілом — Збаразький повіт, Тернопільське воєводство, пізніше — Збаразький район, нині — Збаразька міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область, Україна).

Освіта[ред. | ред. код]

Початкову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у Збаразькій середній школі № 1. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1965, нині національний університет «Львівська політехніка»). Член Юнацтва ОУН (1946).

Політв'язень[ред. | ред. код]

У 15 років написав щомісячний звіт № 3 і підписав його псевдо Грушка. Коли кдбісти викрили криївку і знайшли цей звіт, то за почерком легко знайшли автора. У 17 років його заарештували й кинули до Збаразької в'язниці, пізніше перевели в Тернопільський слідчий ізолятор. 22 листопада 1948 військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив Ігоря Олещука на 25 років таборів суворого режиму; покарання відбував на шахтах Воркути (нині РФ). Молодий політв'язень потрапив в оточення української інтелігенції. У таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину, за 8 місяців вивчився на медбрата й почав працювати фельдшером у травмпункті в шахті. Надавав першу медичну допомогу пораненим в'язням-шахтарям. У 1954 році, після смерті Сталіна, судова комісія зменшила термін покарання Ігоря Олещука до 8 років, а оскільки він мав кілька так званих трудових заліків, виконавши 150 % робочого плану, то звільнений у грудні 1955.

Як згадує пан Ігор:

«У 50-градусний мороз нас загнали в бараки на двотижневий карантин. Видали фуфайки, валянки і чуні. Нас, новоприбулих, пограбували „блатні“, напавши на барак і забравши теплі речі, які ми взяли з собою. Через погане харчування і 12-ти годинний робочий день, чотири рази за півтора року потрапляв в оздоровчий пункт. В таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину за 8 місяців вивчився на медбрата і почав працювати фельдшером у травмпункті шахти. Надавав першу медичну допомогу пораненим в'язням-шахтарям. Ми у 40-50-ти градусні морози будували міст через річку Аяч-Яга, — пригадує І. Олещук. — Працювали по 12 годин. Незважаючи на те, що на обличчя натягували маски, все ж без обморожень не обходилося. Попри велике фізичне навантаження нас дуже погано годували. Привозили так звані „гарячі обіди“ — 2 кілограми каші і літр олії на всю групу…».[1]

Робота[ред. | ред. код]

Працював на цукровому заводі «Поділля» (1956—1962), у «Тернопільобленерго» на посадах диспетчера, інженера по режимах і керівника групи перспективного розвитку (1962—1995).

Від 1996 — старший науковий працівник історико-меморіального музею політичних в'язнів (Тернопіль).

Громадська діяльність[ред. | ред. код]

Зустріч зі студентами ТНЕУ
Зустріч зі студентами КЕПІТ ТНЕУ, 9 жовтня 2019 р.
Лунає повстанська пісня, 9 жовтня 2019 р.
Найкращий подарунок – книга з рук самого автора, 9 жовтня 2019 р.
Автограф-сесія І. Олещука, 9 жовтня 2019 р.
Я духом молодий і сильний, 9 жовтня 2019 р.
Фото на згадку про зустріч, 9 жовтня 2019 р.

Під час дисидентського руху Ігор Олещук приєднавшись до лав нових борців за свободу, підтримував контакти з Ігорем та Олегом Ґеретами, Миколою Литвином та іншими місцевими дисидентами.

Член НРУ (1989), від 1994 — член Ради Конгресу української інтелігенції, член ради Тернопільського обласного товариства «Меморіал», 2000—2002 — його голова; від 2003 — голова комісії Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих.

Часто проводить екскурсії, виступає з лекціями у школах, вишах, військових частинах.

До його заслуг належить і реконструкція семи могил січових стрільців на Микулинецькому цвинтарі, а також будівництвом пам'ятної стели на фасаді будинку, що на вулиці Коперника, 1.

Родина[ред. | ред. код]

Одружився на початку 1960-х. З дружиною Надією[2] виховав трьох синів — Тараса (нар. 1965), Романа (нар. 1967) і Володимира (нар. 1972). Старший син Тарас у складі бригади Львівської кераміко-скульптурної фабрики змонтував три тризуби на приміщенні Верховної Ради України; учасник реставрацій у Львові Собору св. Юра, приміщення залізничного вокзалу та інших, виготовив та встановив у Львові пам'ятну дошку присвячену куреню «Нахтігаль». Син Роман привіз зі Львова сценарій «Вертепу» і 1989 року разом з колегами започаткував неформальну громадську організацію «Вертеп». Наймолодший Володимир (1972) закінчив Львівську художню академію мистецтв, учасник реставрації Михайлівського Золотоверхого монастиря і Свято-Успенської церкви Києво-Печерської Лаври.[1]

Доробок[ред. | ред. код]

Автор книги спогадів «Шлях до світанку» (2001), путівник по музею «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в'язнів» (2007, співавтор), «За свободу і соборність» (2007, співавтор), численних публікацій у газетах «Вільне життя», «Свобода» та інших. Консультант документального фільму "Шлях до світанку" (реж. Т. Ткаченко, 2019)

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • орден «За заслуги» II (2016)[3] і III ступеня (2006) — за значний внесок у збереженні та популяризації історико-культурної спадщини України та розвиток музейної справи,
  • орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009) — за значний особистий вклад у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України,
  • почесний громадянин міста Тернополя (2023) — за вагомий особистий внесок у становленні української державності та особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України[4],
  • відзнака Тернопільської міської ради I ступеня (2010),
  • довічна державна іменна стипендія відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 684/2014 від 26 листопада 2001 «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність»[5],
  • Тернопільська обласна премія імені Ярослава Стецька (2012),
  • грамоти, подяки Тернопільської обласної ради та адміністрації, громадських організацій.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Уніят В. 85 весен тернополянина Ігоря Олещука / Віктор Уніят // Тернопіль вечірній. — 2016. — 21 травня.
  2. Гартовані. ч. 26 Надія та Ігор Олещуки (uk-UA). Процитовано 21 травня 2023. 
  3. Указ Президента України від Серпень 2016 року № 338/2016 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці незалежності України»
  4. 13 військовослужбовцям присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя» посмертно. Тернопільська міська рада. 21 серпня 2023. 
  5. Указ Президента України від 26 листопада 2001 року № 684/2014 «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність»
    Ігор Олещук отримав довічну іменну стипендію від Президента України // Сайт Тернопільської ОДА. — 2014. — 24 серпня.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Зовнішні відеофайли
Тернопіль: Ігор Олещук про Великдень у ГУЛАГ на YouTube // 20 хвилин. — 2012. — 10 квітня.
Відверто про політику, 9 травня 2012 на YouTube // 20 хвилин. — 2012. — 9 травня.
Тернопільський музей політв'язнів на YouTube // Спілка офіцерів. — 2012. — 23 грудня.
Ігор Олещук про Степана Бандеру на YouTube // Відеоканал Миколи Василечка. — 2014. — 3 січня.
22 червня — День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни на YouTube // Телеканал ІНТБ. — 2015. — 22 червня.
Ігор Олещук отримав нагороду від Президента на YouTube // Телекомпанія TV-4. — 2016. — 23 серпня.