Олійник Степан Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олійник Степан Іванович
Oliynik stepan.jpg
Народився 21 березня (3 квітня) 1908(1908-04-03)
Пасицели, Балтський повіт, Подільська губернія, Російська імперія
Помер 11 січня 1982(1982-01-11) (73 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Національність українець
Діяльність поет, політик
Alma mater Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського
Мова творів українська, російська
Жанр соціалістичний реалізм
Членство Спілка письменників СРСР
Партія КПРС
Нагороди
Орден Леніна Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»
Медаль «За оборону Сталінграда»
Премії Сталінська премія

Степа́н Іва́нович Олі́йник (нар. 21 березня (3 квітня) 1908(19080403), Пасицели — пом. 11 січня 1982, Київ) — український поет-гуморист і сатирик, журналіст.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 21 березня (3 квітня) 1908 року в селі Пасицелах (тепер Балтського району Одеської області) в багатодітній селянській сім'ї. Згодом родина переїхала в село — Третю Миколаївку (нині Левадівка). Після закінчення чотирирічної школи продовжив навчання в Одесі у школі імені Лесі Українки.

Коли в 1930-му його батько потрапив під «розкуркулювання», юнак уже був студентом Одеського педагогічного інституту. Сина «ворога народу» виключили з вишу, і Степан влаштувався на роботу рульовим на кораблі «Ленін». А коли через рік відновився в педагогічному інституті, то заарештували вже його самого. Та хлопця невдовзі випустили. Можливо, врятувало те, що його друг Володимир Іванович звернувся з листом до «всесоюзного старости» М. І. Калініна від імені майже двохсот однокурсників. До того ж охоронець забрав у в'язня блокнот із його віршами, і після того став прихильніше ставитися до Степана. Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на епілепсію. Відпустила хвороба лише після війни.

По закінченні у 1934 році педінституту працював викладачем української мови та літератури у Бехтерському сільськогосподарському технікумі (Голопристанський район). Потім працював кореспондентом газети «Чорноморська комуна». Протягом багатьох років був співробітником сатиричного журналу «Перець».

Могила Степана Олійника

Брав участь у німецько-радянській війні. Член КПРС з 1952 року. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 6—7-го скликань.

Жив у Києві. Помер 11 січня 1982 року в Києві, похований на Байковому кладовищі (ділянка № 12). Автор надгробного пам'ятника — скульптор О. Скобліков.

Творчість[ред. | ред. код]

Друкуватися почав з 1926 року.

Для його віршів характерні актуальність тематики, сатирична гострота, політична цілеспрямованість, соковитий український гумор. Вони часто друкувалися в газеті «Правда» та інших центральних виданнях; перекладені багатьма іноземними мовами. За мотивами його сатиричного фейлетону «Пес Барбос», надрукованому в газеті «Правда» 1960 року, режисер Леонід Гайдай зняв свій відомий короткометражний фільм «Пес Барбос і незвичайний крос».

Автор збірки автобіографічних оповідань «З книги життя» (1964), творів у 4-х томах (1978). Опублікував понад сто поетичних фейлетонів. Написав лібрето комічної опери «В степах України»

Твори[ред. | ред. код]
  • «Мої земляки» (1947);
  • «Наші знайомі» (1948);
  • «Ознаки весни» (1950);
  • «Гумор і сатира», «Як ми скажем — так і буде» (1951);
  • «Ровесники», «Сер Макітра» (1952);
  • «З щирим серцем, а про декого з перцем» (1953);
  • «Дорога дама» (1954);
  • «Який Сава — така й слава» (1955);
  • «Здоровенькі були» (1958);
  • Ой ти, Галю! (1960);
  • «Карась-середняк» (1961);
  • «П'яні вовки» (1962);
  • «Дозвольте запевнить» (1963);
  • «Добрий день вам, добрі люди» (1966);
  • «Дозасідався…» (1968);
  • «Батьки і діти», «Здоровше з гумором живеться» (1970);
  • «Готов почати все спочатку» (1974);
  • «В ім'я добра — супроти зла» (1977);
  • «Де Іван?» (1982);
  • «Гуморески» (2011, Видавництво: ФОП Стебеляк)

Нагороди[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Земляки письменника-гумориста щороку проводять на Одещині Олійниківські дні та Олійниківські читання. Заснували Всеукраїнську літературну премію імені Степана Олійника, Благодійний фонд. У селі Левадівці за кошти краян встановили пам'ятник односельцеві. Вийшли збірка вибраних творів та книга спогадів.

19 жовтня 1984 року в Києві, на фасаді будинку на вулиці Великій Васильківській, 6, де з 1952 по 1982 рік жив і працював письменник, встановлено бронзову меморіальну дошку (барельєф; скульптор А. В. Кущ, архітектори К. О. Сидоров, Г. А. Щербина)[1]. В 1990 році його ім'ям названа вулиця в Києві.

В Одесі мармурова меморіальна дошка С. І. Олійнику встановолена на фасаді головного корпусу ПІвденноукраїнського педагогічного університету імені К. Д. Ушинського.

Також його ім'ям названо узвіз в Одесі.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Украинская советская энциклопедия: В 12 т., 13 кн. - Т. 7. - К.: ГР УСЭ, 1982. - С. 476
  • Степан  Олійник  //  Письменники  Радянської України. 1917-­1987 :  біобібліографічний довідник / Авт.­-упоряд. В.К. Коваль, В.П. Павловська. – К. : Рад. письменник, 1988. – С.446
  • Жадько Віктор. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 148—150.
  • Жадько Віктор. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С. 116, 143, 328.
  • Жадько Віктор. Український некрополь. — К., 2005. — С. 253.
  • Зуб, I. Степан Олійник: життя і творчість. - ­ К. : Дніпро, 1978. ­ - 159 c.
  • Татьяненко А. Дорога до усмішок. // Голопристанський вісник. ­ - 2002. ­- 8 травня. – С.4.
Посилання[ред. | ред. код]