Олійні фарби

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Художні олійні фарби

Олійні фарби — густі пасти, приготовані шляхом розтирання пігменту зі сполучною речовиною, в якій головною складовою частиною є олія, тому вони так і називаються. Збереження і міцність творів образотворчого мистецтва, виконаних олійними фарбами, значною мірою залежить від якості зв'язувальних речовин.

Класифікація[ред. | ред. код]

Худ. Альберт Едельфельт. "Не тільки гра на піаніно", 1884 р. Приклад використання олійних фарб

Згідно з державним стандартом, бувають олійні фарби наступних видів (класифікація за типом плівкотвірної речовини):

  • ГФ-023 — олійні фарби на гліфталевій оліфі;
  • МА-021 — олійні фарби на натуральній оліфі;
  • МА-025 — олійні фарби на комбінованій оліфі;
  • ПФ-024 — олійні фарби на пентафталевій оліфі.

Допоміжні речовини та наповнювачі[ред. | ред. код]

Наповнювачами, які використовують, головним чином, для економії пігментів, слугують тальк, каолін, слюда та інші. Як допоміжні компоненти в склад олійних фарб вводять прискорювачі висихання (сикативи) — розчинені в оліфах солі кобальту, марганцю, свинцю, а також поверхнево-активні речовини; останні полегшують диспергування пігментів і наповнювачів при отриманні олійних фарб.

Види олійних фарб[ред. | ред. код]

У промисловості випускають олійні фарби двох видів: так звані густотерті (пастоподібні) і готові до використання (рідкі). При отриманні густотертих олійних фарб спочатку готують в змішувачі однорідну пігментну пасту, а після цього розтирають її на тертках для фарб. Готові до використання олійні фарби отримують шляхом змішування всіх компонентів в кулькових млинах або розбавленні густотертих фарб оліфою.

Промислове виробництво олійних фарб[1][ред. | ред. код]

Процес виробництва олійних фарб складається з таких основних етапів:

  1. Підготовка компонентів. На цій стадії готують основні компоненти для виробництва, а саме сухі суміші пігменту, олії, поверхнево-активних речовини та смол у співвідношеннях, що відповідають властивостям кожного пігменту. Усі компоненти змішують та поміщають у промислові млини для диспергації. Деякі пігменти вимагають вакуумного диспергування, для додаткового видалення води та захопленого пігментами повітря.
  2. Процес розтирання суміші в млинах відбувається у декілька етапів. Зазвичай у промисловості виконується 3-4 кратна диспергація. Мета диспергації полягає у максимальному збільшенні питомої поверхні кожного пігменту, від цього залежить якість кінцевого продукту.
  3. Останні етап полягає у додаванні різних додатків таких як, антисептик, антибактеріальний додаток, стабілізатор (віск). Після чого проводять тести якості цієї фарби. Стандарти контролю полягають у перевірці міцності поверхні фарби, стійкість до біологічного деградування, стабільність до дії УФ променів, стабільність до дій температур. Після чого відібрану олійну фарбу залишають на 6 місяців, для природного відділення надлишків олії від пігменту.

Застосування[ред. | ред. код]

Покриття металевих поверхонь олійними фарбами для зовнішніх робіт (за два шари) зберігають захисні властивості протягом 1-1,5 року.

На етикетці фарби має бути вказаний тип олійної фарби, її призначення та колір. Також може вказуватися витрата фарби на 1 м² поверхні в разі одношарового або двошарового покриття. Обов'язково має бути інформація про те, які розчинники з цим типом олійної фарби можна використовувати.

Якщо олійну фарбу використовується як ґрунтовка, то її потрібно розбавити. Для цього можна використовувати уайт-спірит, скипидар, гас або інші розчинники.

Після очищення, відбілювання та ущільнення без застосування сильних хімічних реагентів лляна олія стає найякіснішою з усіх олій. Можна також застосовувати соняшникову, горіхову або макову в суміші з лляною у співвідношенні 1:1 або 1:2.

Олійні фарби завжди містили певну кількість смол, бальзамів, а пізніше в них почали вводити віск.

Зі смол рекомендується застосовувати м'які, типу мастикса або дамара, з невеликим кислотним числом, у кількості не більше 15%, оскільки подальше збільшення надає кольоровому шару крихкість.

Бджолиний віск — речовина хімічно нейтральна, мало активна, майже не змінює свого складу і не стає ламкою і крихкою протягом тривалого часу; віск надає фарбам пастозність, а барвистому шару еластичність.

У сполуку рекомендується вводити не більше 5% воску, — в такій кількості він не послаблює сполучну силу олійних фарб.

Віск доцільніше застосовувати у вигляді розчину в скипидарі, оскільки при введенні воску в олію допомогою нагрівання, при охолодженні він знову виділяється.

За технічними умовами художня олійна фарба повинна задовольняти наступним вимогам:

  • колір не повинен змінюватися під дією прямих сонячних променів протягом трьох місяців (під дією ультрафіолетових — протягом 100 годин);
  • фарба не повинна містити крупинок нерозчиненого пігменту;
  • фарба, нанесена на ґрунт, у середньому шарі повинна висихати «від пилу» при температурі 15-20 °C через 3-5 діб;
  • фарба повинна мати добру адгезію як до ґрунту, так і при багатошаровому нанесенні;
  • не тьмяніти на емульсійному ґрунті;
  • не відшаровуватися сполучного при зберіганні в тюбиках і не перетворюватися в желатиноподібну масу;
  • не містити наповнювачів.

Виробництво художніх фарб повинно базуватися на наукових основах та глибокому знанні технології живописних матеріалів, на даних хімічних досліджень, досліджень фахівців-реставраторів та досвіді майстрів живопису минулого і сьогодення.

В цілях досягнення зовнішніх якостей художніх фарб (певної пастозності та збереження кольору фарби) іноді застосовують неоднаковий склад зв'язувальних речовин для різних пігментів.

Деякі фарби перетирають з лляною олією, інші з горіховою, соняшниковою або з сумішшю лляної олії з горіховою або соняшниковою.

Застосовують також олії одного і того ж виду, але різні за характером обробки: для одних пігментів — полімеризовані, для інших — термічне або просто вибілені, а для деяких — натуральну оліфу.

Історія[ред. | ред. код]

Живописці XV і XVII століть в якості зв'язуючих речовин застосовували рослинні олії — лляну, горіхову або макову, смоли, ефірні олії та деякі добавки, головним чином сикативи, для надання фарбам окремих специфічних властивостей.

Рубенс застосовував в якості сполучної речовини олії, вибілені та згущені сонцем, вводив смоли — мастиці або терпентин, тому його фарби були в'язкими, швидко висихали та володіли великою силою зчеплення з ґрунтом.

До складу сполучних художніх фарб входять ущільнені олії, м'які смоли, віск, ефірні олії, останнє в якості розріджувача густотертих барвистих паст.

З олій застосовують лляну, соняшникову, горіхову та макову. Жодна з цих олій за своїми властивостями не відповідає повністю всім вимогам, що пред'являються до головної складової частини сполучної речовини.

Соняшникова, горіхова і макова олії майже не змінюють кольори фарб, але повільно висихають і при затвердінні утворюють недостатньо міцну кольорову плівку і без відповідної обробки не можуть бути використані у виробництві художніх фарб.

Лляна олія щодо швидкості висихання і міцності є кращою олією, а при висиханні набуває коричневий відтінок, незважаючи на те, що за допомогою штучного освітлення вибільних землями і вдається кольоровість олії довести до мінімуму.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Методи виробництва олійних фарб. Сhemiplast (uk). 2019-03-22. Процитовано 2019-03-22. 

Посилання[ред. | ред. код]