Операція «Шарп ґард»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Операція «Шарп ґард»
Частина інтервенції НАТО в Боснії
Nato Ships.jpg
Кораблі НАТО в Адріатичному морі під час операції «Шарп ґард»
Мета Блокада колишньої Югославії
Дата 15 червня 1993 — 2 жовтня 1996
Виконавець НАТО НАТО

Операція «Шарп ґард» (англ. Operation Sharp Guard) — кількарічна спільна морська блокада поставок до колишньої Югославії силами НАТО і Західноєвропейського союзу в Адріатичному морі[1][2][3][4]. В пошуку і зупинці суден, що намагалися обійти блокаду, брали участь військові кораблі і морські патрульні літаки з 14 країн. Операція розпочалася 15 червня 1993 року, була призупинена 19 червня 1996 року та припинена 2 жовтня 1996 року.

Передумови[ред.ред. код]

Есмінець HMCS Algonquin

Операція замінила морські блокади, що здійснювались в рамках операцій «Маритайм ґард» (НАТО; розпочата США в листопаді 1992 року) та «Шарп фенс» (ЗЄС)[5]. Нова операція об'єднала структуру управління і контролю НАТО та Західноєвропейського союзу з метою уникнути марнотратного дублювання зусиль[1][2][6][7]. Зокрема було створено «Адріатичний військовий комітет», через який ради НАТО і ЗЄС здійснювали спільний контроль. Деякі стверджували, що, незважаючи на номінальне офіційне спільне управління і контроль операцією, насправді саме НАТО проводило операцію[8][9].

Мета[ред.ред. код]

Метою операції було шляхом блокади[10] забезпечити дотримання економічних санкцій та ембарго на поставки зброї і військової техніки до колишньої Союзної Республіки Югославії і конкуруючих сторін в Хорватії та Боснії[11][12][13]. В цей час проходили Югославські війни, і організатори блокади сподівалися обмежити бойові дії, обмеживши поставки до їх учасників.

Блокада[ред.ред. код]

Чотирнадцять країн надали кораблі і патрульні літаки для операції: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина та Франція[11]. У будь-який момент часу 22 кораблі і 8 літаків підтримували блокаду, з поперемінним чергуванням кораблів 1-ї та 2-ї постійних військово-морських груп НАТО[14].

Оперативний район був розділений на сектори, за кожен з яких ніс відповідальність один військовий корабель[11]. Екіпаж кожного судна складався зі «сторожевої команди» для висадки і встановлення контролю над цільовим кораблем та «пошукової команди», що вела пошук[11].

Учасники операції були уповноважені підійматися на борт, перевіряти і арестовувати кораблі та їх вантаж, якщо ті намагалися прорвати блокаду[15]. Об'єднана спеціальна група 440 знаходилась під командуванням італійського адмірала Маріо Анджелі[2]. Це був перший раз з моменту заснування НАТО в 1949 році, коли організація брала участь в бойових операціях[4].

Інцидент з Lido II[ред.ред. код]

Фрегат HMS Chatham

У квітні 1994 року виникла проблема різних поглядів учасників коаліції на застосування сили, уповноважене правилами ведення бою[16]. Зіткнувшись з мальтійським танкером Lido II, що прямував до чорногорського порту з 45 тисячами тонн мазуту, американський крейсер доповів командуючому НАТО (британському капітану) і отримав дозвіл на використання «стрільби на ураження» (disabling fire) для зупинення танкеру в разі необхідності[16]. Він отримав підтвердження від свого командування, що він повинен слідувати інструкції британського капітана[16]. Згідно зі стандартами ВМС США, «стрільба на ураження» означає стрільбу по інженерному простору судна з уникненням людських втрат. Американський крейсер збирався передати наказ голландському фрегату HMNLS Van Kinsberger. Однак виявилось, що голландське визначення «стрільби на ураження» передбачає стрільбу по містку корабля з підвищеним ризиком людських втрат[16].

Корабель зрештою був зупинений без єдиного пострілу та на нього висадився вертоліт з HMNLS Van Kinsberger[16]. Три югославські корвети намагалися протидіяти операції НАТО і один з них спробував протаранити британський фрегат HMS Chatham, який допомагав фрегату Van Kinsberger. Корвети втікли після реакції британського військового корабля, підтриманого італійськими літаками Tornado, які були підняті з авіабази в Джоя-дель-Колле. Lido II довелося пройти ремонт перед тим, як його було відведено до Італії, так як екіпаж умисно пошкодив машинне відділення судна. Теча була зупинена інженерною командою з HMS Chatham. На борту було знайдено сім югославських пасажирів без квитків[17][18].

Статистика[ред.ред. код]

Сили НАТО і Західноєвропейського союзу здійснили контакти з 73 тисячами кораблів, піднялися на борт і оглянули майже 6 тисяч у морі та відвели 1500 підозрілих суден в порти для подальшого огляду[1][2][11]. З них близько десятка суден намагалися обійти блокаду, деякі перевозили вогнепальну зброю в порушення резолюцій Ради Безпеки ООН[1][2]. Відповідно до представників НАТО, жодне судно не змогло успішно прорвати блокаду і ця морська блокада була важливим чинником у запобіганні ескалації конфлікту[2][19].

Зупинення[ред.ред. код]

Есмінець HMS Nottingham

Блокада була припинена за рішенням ООН припинити ембарго на поставки зброї, після якого Південне командування НАТО заявило: «Кораблі НАТО і ЗЄС більше не будуть зупиняти, підніматися на борт або відводити кораблі в Адріатичному морі»[2]. Газета «Індепендент» попереджала, що «в теорії, тепер може початися масовий приплив зброї в Боснії, Хорватії та Союзній Республіці Югославії (Сербія і Чорногорія), хоча старші військові та дипломатичні джерела […] сказали, що на їх думку це навряд чи»[2].

Застосовувані резолюції ООН[ред.ред. код]

Блокада проводилась відповідно до численних резолюцій Ради Безпеки ООН: UNSCR 713[20], UNSCR 757[21], UNSCR 787[22], UNSCR 820[23] та UNSCR 943[24]. Резолюція 787 уповноважувала держави-​​учасники «використовувати такі заходи … які можуть виявитися необхідними … щоб зупиняти всі морські судна, що проходять в обох напрямках, … для забезпечення суворого дотримання» ембарго на поставки зброї та економічних санкцій проти колишньої Югославії[1]. Протягом операції блокада переглядалась відповідно до резолюцій UNSCR 1021[25] та UNSCR 1022[26].

Залучені кораблі[ред.ред. код]

  • Королівські ВМС Данії:
    • HMDS Niels Juel
  • ВМС Італії:
    • ITS Euro
    • ITS Fenice
    • ITS Libeccio
    • ITS Luigi Durand de la Penne
    • ITS Lupo
  • Королівські ВМС Нідерландів:[28]
    • HNLMS Jacob van Heemskerk
    • HNLMS Jan van Brakel
    • HNLMS Karel Doorman
    • HNLMS Pieter Florisz
    • HNLMS Van Kinsbergen




  • ВМС США:
    • USS America
    • USS Anzio
    • USS Arthur W. Radford[29]
    • USS Bainbridge
    • USS Boone
    • USS Boston
    • USS Cape St. George
    • USS Comte de Grasse
    • USS Conolly[30]
    • USS Dale
    • USS Deyo
    • USS Dwight D. Eisenhower
    • USS Edenton
    • USS Elrod
    • USS John Rodgers
    • |USS Josephus Daniels
    • USS Kidd
    • USS Mitscher
    • USS Monterrey
    • USS Nassau
    • USS Nicholas
    • USS Normandy[13]
    • USS Samuel B Roberts[28]
    • USS Scott[31]
    • USS Simpson
    • USS South Carolina
    • USS Theodore Roosevelt
    • USS Thorn
    • USS Vicksburg

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Bruce A. Elleman, S. C. M. Paine (2007). Naval coalition warfare: from the Napoleonic War to Operation Iraqi Freedom. Routledge. ISBN 0-415-77082-3. Процитовано June 7, 2010. 
  2. а б в г д е ж и к Christopher Bellamy (June 20, 1996). Naval blockade lifts in Adriatic. The Independent. Процитовано June 7, 2010. 
  3. «U.S. Draws Criticism for Drawing out of Bosnia Blockade», NPR, November 13, 1994
  4. а б Peter L. Hays, Brenda J. Vallance, Alan R. Van Tassel (1997). American Defense Policy. JHU Press. ISBN 0-8018-5473-3. Процитовано June 7, 2010. 
  5. Carla Norrlof (2010). America's Global Advantage: US Hegemony and International Cooperation. Cambridge University Press. ISBN 0-521-74938-7. Процитовано June 7, 2010. 
  6. Trevor Findlay (1996). Challenges for the new peacekeepers. Oxford University Press. ISBN 0-19-829199-X. Процитовано June 7, 2010. 
  7. Simon Duke (2000). The elusive quest for European security: from EDC to CFSP. Palgrave Macmillan. ISBN 0-312-22402-8. Процитовано June 7, 2010. 
  8. Giovanna Bono (2003). NATO's 'peace-enforcement' tasks and 'policy communities,' 1990-1999. Ashgate Publishing, Ltd. ISBN 0-7546-0944-8. Процитовано June 7, 2010. 
  9. Volker Rittberger (2001). German foreign policy since unification: theories and case studies. Manchester University Press. ISBN 0-7190-6040-0. Процитовано June 8, 2010. 
  10. Judy Woodruf (June 2, 2010). As Flotilla Inquiry Calls Grow Louder, Legality of Gaza Blockade Examined. PBS NewsHour. Процитовано June 7, 2010. 
  11. а б в г д Kathleen M. Reddy, «Operation Sharp Guard: Lesson Learned for the Policymaker and Commander», June 13, 1997, retrieved June 7, 2010
  12. Analysis: NATO's predecessor about to go out of business. United Press International. November 20, 2000. Архів оригіналу за September 5, 2012. Процитовано June 7, 2010. 
  13. а б Jack Sweetman (2002). American naval history: an illustrated chronology of the U.S. Navy and Marine Corps, 1775-present. Naval Institute Press. ISBN 1-55750-867-4. Процитовано June 7, 2010. 
  14. Vaughan Lowe, Adam Roberts, Jennifer Welsh (2008). The United Nations Security Council and war: the evolution of thought and practice since 1945. Oxford University Press US. ISBN 0-19-953343-1. Процитовано June 9, 2010. 
  15. William J. Durch (1996). UN peacekeeping, American politics, and the uncivil wars of the 1990s. Palgrave Macmillan. ISBN 0-312-16075-5. Процитовано June 8, 2010. 
  16. а б в г д Stacey A. Poe, «Rules of Engagement: Complexities of Coalition Interaction in Military Operations Other than War», Faculty of the Nava War College, February 13, 1995
  17. «NATO and WEU ships encounter Yugoslav Navy while preventing violation of UN embargo». Press Release by NATO/WEU force conducting the Operation Sharp Guard in the Adriatic Sea, 1 May 1994. Release 94/13
  18. McLaughlin, Rob (2009). United Nations Naval Peace Operations in the Territorial Sea. Martinus Nijhoff Publishers, p. 42, note 81. ISBN 90-04-17479-6
  19. Danesh Sarooshi (2000). The United Nations and the development of collective security: the delegation by the UN Security Council of its chapter VII powers. Oxford University Press. ISBN 0-19-829934-6. Процитовано June 8, 2010. 
  20. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/713 (1991). NATO. Процитовано June 7, 2010. 
  21. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/757 (1992). NATO. Процитовано June 7, 2010. 
  22. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/787 (1992). NATO. Процитовано June 7, 2010. 
  23. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/820 (1993). NATO. Процитовано June 7, 2010. 
  24. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/943 (1994). NATO. September 23, 1994. Процитовано June 7, 2010. 
  25. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/1021 (1995). NATO. Процитовано June 7, 2010. 
  26. NATO/IFOR: UN Resolution S/RES/1022 (1995). NATO. Процитовано June 7, 2010. 
  27. Frank Gale (January 4, 2008). Stephenville native appointed commander of HMCS Calgary. The Western Star. Процитовано June 9, 2010. 
  28. а б в г д Factsheets : Operation Sharp Guard. Air Force Historical Studies Office. Процитовано June 8, 2010. 
  29. Destroyer Joins Operation Sharp Guard. CINCUSNAVEUR - Commander in Chief, US Naval Forces, Europe. Процитовано May 23, 1996. 
  30. John Pike. DD 979 Conolly. Globalsecurity.org. Процитовано June 9, 2010. 
  31. «Military News», Pittsburgh Post-Gazette, January 6, 1994, retrieved June 8, 2010