Опера серіа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карикатура виконання опери «Флавіо» Г. Ф. Генделя за участю трьох провідних тогочасних співаків: Сенезіно (ліворуч), Франчески Куццоні (по центру), і Ґаетано Беренштадта (праворуч)

О́пера-се́рія (серіа) (італ. ореrа seria — серйозна опера) — жанр італійської опери, виник наприкінці XVII ст. Оперу-серію створювали на основі героїко-міфологічного або легендарно-історичного сюжету з чітким розподілом сценічної дії і музики. У музиці переважали речитативи secco та великі віртуозні арії солістів, які наче змагалися в майстерності вокалізації. До числа видатних майстрів опери серія належали Алессандро Скарлатті, Георг Фрідріх Гендель, Нікола Порпора, Бальдассаре Ґалуппі, Нікколо Піччінні, Джакомо Меєрбер, ранній Вольфґанґ-Амадей Моцарт,Ґ. Спонтіні та ін.

Драматургія[ред. | ред. код]

Драматургія опери-серії виникла як відповідь на французьку критику, що вважала італійську еклектичною й недосконалою в плані лібрето. Це спонукало римську академія «Аркадія» докласти зусиль до повернення опери до античних принципів, зокрема аристотелевих єдностей драматургії та відмови від «аморальних» сюжетів, таких, наприклад, як «Коронація Поппеї», і заміною їх більш високими, покликаними навчати і, одночасно, розважати. Щоправда, трагічні закінчення були усунуті із міркувань пристойності, автори ранніх лібрето опери серії, як-от Апостоло Дзено, вважали, що чесноти мають бути винагороджені й перемагати. Властиві французькій опері видовище і балет виключались.[1]

Типова опера-серія відкривається тричастинною увертюрою (швидко-повільно-швидко), речетативи, що містять діалоги, перемежовуються з аріями, покликаними виразити емоційні переживання героя, і зрідка — дуетами любовної пари. Речитативи використовувалися secco: тобто акомпоновані continuo (клавесин або віолончель). В найбільш емоційно насичених епізодах замість secco міг заміщатися речитативом stromentato, акомпонованих групою струнних. Відспівавши арію, персонаж, під акомпанемент струнних і гобою (інколи флейт) залишав сцену, заохочуючи глядачів оплескувати. Витримані в такій структурі три акти завершувались бравурним хором, утворюючи оптимістичну кульмінацію. Кожен з персонажів розкривав у своїх аріях різні грані свого настрою — печальний, героїчний, суворий чи медитативний.

Арії будувалися за характерним для барокової епохи принципом da capo зі структурою A-B-A. Перша частина експонувала головну тему, друга — доповняльну, третя повторювала першу з орнаментикою або прикрасами виконавця. З розвитком жанру арії ставали довшими, в результаті опера серія не могла містити більше ніж 30 номерів.[1]

Голоси[ред. | ред. код]

Німецький тенор Антон Раафф в ролі «Ідоменей» з однойменної опери В. А. Моцарта

Епоха опери серія збігається з поширенням практики кастрації, якій піддавали талановитих хлопчаків до настання статевої зрілості з метою зберегти високий голос (сопрано або альт), вдосконалений десятиліттями тренувань. Ці співаки виконували героїчні чоловічі ролі, тоді як протилежним оперним амплуа була Примадонна. Змагання провідних співаків у технічній майстерності спонукало композиторів писати складну у вокальному плані музику, чимало опер писали для демонстрації можливостей конкретного виконавця.

Одним із найвідоміших співаків-кастратів був Фарінеллі, що дебютував 1722 року завдяки Ніколі Порпорі. Інший кастрат, сучасник Фарінеллі Сенезіно відомий завдяки довгій співпраці з Ґ. -Ф. Генделем.[2]

Соціальний контекст[ред. | ред. код]

За деякими винятками, оперу-серію писались для двору, монархії та відомих людей. Винятки становили лише лондонські опери Генделя, призначені для більш різнорідної аудиторії та композиторів Венеційської республіки, націлені задовольнити ширшу публіку. У більшості випадків опера серія була придворною оперою, що накладало на неї низку вимог: двір, зокрема монарх, вимагав відображення своєї значимості на сцені. Сюжети опер-серій рясно продиктовані цим критерієм, наприклад «Il re pastore» оспівує славу Олександра Македонського, а «Милосердя Тіта» прославляє римського імператора Тіта. Монарх у глядацькій залі, спостерігаючи за своїми стародавніми попередниками на театральній сцені, вбачав у величі їхнього самодержавства опору власного статусу.

Цьому ефекту сприяло чимало чинників: і сцена, і глядацька зала були освітлені, декорації максимально наближено відображали архітектуру палацу, в якій ставили оперу. Інколи зв'язок опери і глядацької зали був навіть тіснішим, наприклад у виконанні серенади Ґлюка «Il Parnasso Confuso» у Відні брали участь члени монаршої родини.

Одначе Французька революція спричинила серйозні політичні потрясіння в Італії, і з витісненням старої артистократії егалітарнішим новим поколінням опера-серія втратила відповідність епосі. Правителі втратили убезпеченість від насильницької смерті, зламалася й колишня ієрархія співаків. Зміна соціально-політичних умов означала кінець для тісно пов'язаної з панівним класом опери-серії.[3]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Grove, section 1: «Dramaturgy»
  2. див. Orrey с. 72
  3. General references for this section: see Orrey Chapter 5, especially pages 67 and 84. For the French Revolution's effect on opera seria, see Grove section 4.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Orrey, Leslie and Milnes, Rodney. Opera: A Concise History. World of Art, Thames & Hudson. ISBN 0500202176. 
  • Feldman, M. Opera and Sovereignty: Transforming Myths in Eighteenth Century Italy, University of Chicago Press, 2007
  • McClymonds, Marita P. and Daniel Heartz. "Opera seria", Grove Music Online, ed. L. Macy (accessed 5 September 2007), grovemusic.com (subscription access).
  • Warrack, John and Ewan West, The Oxford Dictionary of Opera, 1992, 782 pages, ISBN 0-19-869164-5
  • Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)