Опришки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Опришки, опричина, левенці — учасники селянського повстанського руху в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти польської шляхти, молдовських бояр, угорських феодалів, згодом — також проти австрійської адміністрації. Діяли у XVI ст. — 1-й половині XIX століття.

Етимологія слова[ред.ред. код]

Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з опріч («окремо, осторонь» як характеристика незалежного від пана чоловіка) або оприск («скеля, уламок»), оприскливий («нестриманий, дошкульний»), пов'язаними з прискати[1]. Етимологічно, але не за значенням, споріднене з російським «опричники» (особиста гвардія Івана Грозного).[2]

Історія[ред.ред. код]

Виникнення руху[ред.ред. код]

Вперше опришки згадуються в документах 1498[3] у зв'язку з посиленням кріпосницького гніту. Діяльність опришків спочатку розгорнулася на Прикарпатті, пізніше охопила Закарпаття та Буковину. Опорним центром опришків були Карпати.

У гори тікали розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги) та бідні міщани, які гуртувалися в опришківські ровти[4]. Вони нападали на панів-землевласників, орендарів, лихварів, корчмарів, грабували та руйнували шляхетські маєтки тощо.

Поширення[ред.ред. код]

Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, підтримка з боку більшості селян давали опришкам змогу успішно діяти протягом тривалого часу.

У XVI—XVII століттях зброєю опришків були луки, арбалети, списи, бартки, ножі, рогатини. Згодом, у 18-19 ст., нею стали також рушниці та пістолі. Символом бойової звитяги опришків були бартки (топірці), на яких вони присягали, вступаючи до ровти.

В середині 16 ст. загони опришків діяли на Покутті (Коломийський повіт), Сяніцькій і Перемишльській землях. В 2-й половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, галицько-угорське пограниччя, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам'янця-Подільського.

В той час відомими ватажками опришків були М.Гатала, брати Гриць та Іванча й інші.

Перша половина XVII ст. (в співпраці з козаками)[ред.ред. код]

В 1-й пол. 17 століття на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 року здобули фортецю Пнів. У 1630-1640-х рр. на Західному Прикарпатті уславилися боротьбою проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки.

Значні виступи опришків відбулися після появи в Червоній Русі козацьких загонів із війська Богдана Хмельницького. Опришки в цей час тісно співпрацювали з козаками. Польська шляхта навіть називала опришків «другою армією Хмельницького». [5] Опришки у травні 1648 здобули королівський замок у Новотанці, а в липні — в Сяніку. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні під проводом Семена Височана (1648).

16491654 — опришки вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки здобули Гусятин і Сатанів.

1653 — в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

Друга половина XVII ст. та початок XVIII ст.[ред.ред. код]

В 2-й половині XVII століття опришків на Покутті та Прикарпатті очолювали І.Винник (Печеник), Нестор, М.Скребета, брати Лунґи, Бордюк та інші ватажки. На поч. 18 ст. — І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник, І.Панчишин та ін. Найактивніше опришки діяли у 1730-1740-х рр. під проводом Олекси Довбуша. Загони Довбуша діяли на Прикарпатті, робили походи в Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття й Поділля.[6] Частина опришків переходила й на Запоріжжя.[7][6] 24 серпня 1745 року народний герой був по-зрадницькому вбитий.[6] Після його загибелі загони опришків очолювали Василь Баюрак, Іван Бойчук, Павло Орфенюк.

Рух опришків не припинився після переходу Галичини (1772) та Буковини (1774) під владу Габсбурґів. У 1780-х рр. у Станіславівській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. діяв ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). У 1-й половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін.

Згасання опришківського руху[ред.ред. код]

Зміна соціально-політичних умов у Галичині та Буковині після 1848 року (зокрема, скасування панщини) сприяла поступовому загасанню опришківського руху. Певну роль зіграли й жорстокі заходи з його придушення (силами каральних загонів смоляків, пушкарів, гірських стрільців).

Останніми ватажками опришків були М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї у 2-й половині 19 ст. (Галичина) та Микола Шугай, вбитий 1921 року (Закарпаття).

Діяльність опришків справляла глибоке враження на народну свідомість і знайшла своє фольклорне відображення у безлічі народних пісень, легенд, переказів.

Тактика опришків[ред.ред. код]

Опришки формували загони чисельністю від 3 до 100 бійців (бували випадки формування і більш чисельних загонів) потім опришки вибирали найбільш зручну для засідки місцевість по якій проходила важлива дорога, після того робили засіки по обидвом сторонам дороги, а також інколи готували дерева для звалення на дорогу, щоб перекрити дорогу ворогу до втечі.

Потім надійно залягали в засаді, щоб їх не було видно. Головний опришок або дозорні слідкували за дорогою, пропускаючи всіх подорожніх, що не були ціллю опришок, а побачивши тих подорожніх (панів, магнатів, провладні загони які боролися проти опришків), які були ціллю опришків, вони оцінювали сили ворога, і в тому випадку, якщо вважали, що в загону достатньо сил для знищення ворогів, несподівано відкривали вогонь з вогнепальної зброї, луків і арбалетів. Обстрілявши ворога, опришки йшли добивати ворога в ближній бій, улюбленою зброю опришків були дуже гострі топірці (бартки), які стали одним із головних символів опришківського руху. Після бою опришки відходили на деяку відстань і дожидалися ночі, а потім вночі відходили на значну відстань від місця бою.

Також була і інша тактика несподіваних нападів на маєтки ворогів, вночі попередньо вирахувавши кількість оборонців маєтку і кількість здобичі в ньому.

Це були звичними тактиками опришків, але траплялися досить різні битви опришок з ворогами, у тому числі штурми замків, фортець і невеликих міст, зафіксовані випадки ведення опришками снайперського вогню і навіть застосування опришками гармат.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 4: Н — П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3. — стор. 204
  2. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. / Пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева. Т. 3 (Муза-Сят). М., 1964—1973; 2-е изд. М., 1986—1987; 3-е изд., стереотип. СПб., 1996).
  3. Тарас Собко. Дещо про опришків, або «Партизанка — FOREVER!»
  4. Словник української мови, 1974
  5. Українське козацтво
  6. а б в Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Івано-Франківська область / Ред. кол. тома: Чернов О. О. (гол. редкол.), Бернацек Т. В., Васюта І. К., Владико Н. М., Гараць В. Й., Кайкан П. Ф., Калита В. Д., Кучеров М. К., Мельничук Я. С., Паркулаб В. М., Педашенко Г. М., Правдива Л. М., Синиця О. І., Столярчук В. Я., Сьома О. П., Федорів Є. В., Федорчак П. С., Хвостін М. П. (заст. гол. редкол.), Ясінський А. Л. (відп. секр. редкол.). АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. – 640 с. Стор.: 16
  7. В.В. Грабовецький. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX ст. Львів, 1966. стор. 66-79, 82-142, 169

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.