Оскар Уайльд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оскар Вайлд (Уайльд)
Oscar Wilde
Oscar Wilde Sarony.jpg
Оскар Вайльд
Ім'я при народженні Оскар Фінгал О'Флагерті Вілс Вайлд (англ. Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde)
Народився 16 жовтня 1854(1854-10-16)
Дублін, Ірландія, Сполучене королівство
Помер 30 листопада 1900(1900-11-30) (46 років)
Париж, Франція
·менінгіт
Поховання
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Національність ірландець
Діяльність прозаїк, есеїст, драматург, поет
Alma mater коледж Магдалени[d] і Трініті Коледж
Мова творів англійська
Роки активності 1881—1900
Напрямок естетизм
Жанр оповідання, роман, повість
Magnum opus Портрет Доріана Грея
Конфесія католицтво
Батько William Wilde[d]
Мати Jane Wilde[d]
Брати, сестри  • Willie Wilde[d]
У шлюбі з Constance Lloyd[d]
Діти Vyvyan Holland[d] і Cyril Holland[d]
Автограф Oscar Wilde Signature.svg

Оскар Вайлд (Уайльд) у Вікісховищі?
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

О́скар Фі́нґал О'Фла́герті Вілс Вайлд[1] (або Уайльд), (Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde; 16 жовтня 1854, Дублін, Ірландія, Сполучене королівство — 30 листопада 1900, Париж, Франція) — видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст.

Після того, як спробував писати в різних формах упродовж 1880-х років, став одним з найпопулярніших драматургів на початку 1890-х років. Найбільше його пам'ятають за епіграми і п'єси, роман «Портрет Доріана Грея», а також обставини його ув'язнення і ранньої смерті.

Народився в сім'ї успішних англо-ірландських[en] інтелектуалів лікаря-офтальмолога Вільяма Уайльда і письменниці Джейн Франциско Елджі (англ. Jane Francesca Elgee). Ще в дитинстві вільно оволодів французькою і німецькою мовами. Отримав класичну освіту: естетичні погляди формувались у Триніті Коледжі (Дублін) та оксфордському коледжі святої Магдалени, — проте йшов власним шляхом, керуючись власною тезою: «Те, що дійсно треба знати, не розтлумачить ніхто». Став відомим завдяки участі в зароджуваній філософії естетизму, яку очолювали двоє його наставників, Волтер Пейтер[en] і Джон Раскін. Після закінчення університету переїхав до Лондона, увійшовши до модних культурних і громадських кіл.

Як представник естетизму пробував свої сили в різній літературній діяльності. У 1881 вийшла перша друкована збірка його віршів «Поезії». Виступав з лекціями в США і Канаді про нове «англійське відродження в мистецтві», а потім повернувся до Лондона, де з 1882 по 1888, щоб здобути кошти на утримання сім'ї, займався здебільшого журналістською діяльністю: редагував дамський журнал «Жіночий світ» (англ. Woman's World), часопис «Драматичне рев'ю» (англ. Drama Review). У 1888 році вийшла друкована збірка казок «Щасливий принц та інші казки».

Відомий своєю гострою дотепністю, яскравими вбраннями і блискучим вмінням вести розмову, Уайльд став однією з найвідоміших особистостей свого часу. На рубежі 1890-х років розвивав свої ідеї про вищість мистецтва в серії діалогів і есе.

У 1891 відзначився друкованою збіркою «Злочин лорда Артура Севайла та інші оповідання», критичними есе «Занепад брехні», «Критик як митець», «Душа людини при соціалізмі» та єдиним романом «Портрет Доріана Грея» — тепер найбільш уславленим його твором, який після публікації приніс досить неслави: скандал, процес, суд і дворічне ув'язнення за моральні збочення.

Можливість зобразити естетичні деталі точно і поєднати їх з більшими соціальними темами звернула Уайльда до написання драматичних творів. Написав п'єсу «Саломея» (1891) французькою мовою в Парижі, але йому не дали дозволу на постановку п'єси в Англії через цілковиту заборону на зображення біблійних сюжетів на англійській сцені. Не знітившись, підготував чотири суспільних комедій на початку 1890-х років, що зробило його одним з найуспішніших драматургів пізньо-вікторіанського Лондона. Успіх і визнання принесли автору його п'єси «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Саломея», «Ідеальний чоловік» (1895). І все ж найкращою вважається п'єса «Як важливо бути серйозним» (1895).

На піку своєї слави і успіху, коли все ще в Лондоні ставили «Як важливо бути серйозним» (1895), Уайльд подав у суд на Маркіза Квінсберрі[en] за нібито наклеп. Маркіз був батьком Уайльдового коханця, Лорда Альфреда Дугласа[en]. Відкриті в судовому процесі подробиці змусили Уайльда відмовитися від позову і призвели до його власного арешту і суду через «особливо непристойну поведінку» з чоловіками. Після двох судових процесів його визнали винним і засудили до двох років примусових робіт[en], максимального покарання, тому з 1895 по 1897 рік він провів у в'язниці. Упродовж свого останнього року у в'язниці написав «De Profundis» (опублікований посмертно 1905 року), довгий лист, у якому обговорює свій духовний шлях під час судових процесів, що утворив темний контрапункт до його попередньої філософії насолоди. Після звільнення відразу поїхав до Франції, щоб вже ніколи не повертатися до Ірландії та Великої Британії. Там написав свою останню працю, поему «Балада Редінзької в'язниці» (1898), присвячену жорстким умовам життя у в'язниці.

Останні роки добровільного вигнання з Батьківщини провів у Франції, де оселився після звільнення з тюрми під несправжнім ім'ям, зазнавши там матеріальної скрути, а ще більш — духовної.

Жив у Парижі, де й помер від менінгіту у віці 46 років. Похований на цвинтарі Пер-Лашез.

Раннє життя[ред. | ред. код]

Сімейний будинок Уайльда на Мерріон-сквер

Оскар Уайльд народився в Дубліні на Вестленд-Роу[en] 21 (нині домівка Центру Оскара Уайльда[en], Трініті коледж), другий з трьох дітей, що народилися в сім'ї сера Вільяма Уайльда[en] і Джейн Уайльд[en], на два роки пізніше свого брата Вільяма ("Віллі")[en]. Мати майбутнього письменника мала італійське походження[2] і під псевдонімом «Speranza» (в перекладі з італійської означає «надія»), писала вірші для революційних Молодих ірландців[en] у 1848 році і все життя була ірландською націоналісткою.[3] Вона читала вірші Молодих ірландців Оскарові та Віллі, прищеплюючи любов до цих поетів у своїх синів.[4] Про інтерес леді Уайльд до нео-класичного відродження свідчать картини і бюсти стародавньої Греції та Риму в неї вдома[4].

Вільям Уайльд був провідним в Ірландії хірургом-ото[en]-офтальмологом (вухо і око) і 1864 року був посвячений в лицарі за свої послуги як медичного радника і помічника Уповноваженого з перепису населення Ірландії.[5] Крім того, писав книги про ірландську археологію і селянський фольклор. Був відомим філантропом, а його диспансер для догляду за міськими бідняками в задній частині Триніті-коледжа в Дубліні був передвісником Дублінської лікарні ока і вуха, яка нині розташована на Аделаїд-роуд. По батьківській лінії Уайльд походив від голландця, Полковника де Вілде, який 1690 року вирушив до Ірландії з загарбницьким військом короля Вільгельма III Оранського. Серед предків по материнській лінії був муляр з графства Дарем, який емігрував до Ірландії десь у 1770-х роках.[6][7]

Уайльд був хрещений в ранньому дитинстві в церкві Святого Марка[en] в Дубліні, місцевої ірландської (англіканської) церкви. Коли храм закрили, то записи перенесли в церкву Святої Ганни[en], розташовану неподалік.[8] Девіс Коклі посилається на друге хрещення, яке здійснив католицький священик, отець Прідо Фокс, що подружився з матір'ю Оскара близько 1859 року. За власними свідченнями Фокса, які він опублікував 1905 року в журналі Donahoe's Magazine, Джейн Уайльд відвідувала меси в його церкві в Гленкрі (графство Віклоу), а потім брала своїх синів з собою. Потім вона попросила отця Фокса охрестити її синів.[9] Фокс описав це так:

« Я не впевнений, чи вона колись прийняла католицтво сама, але невдовзі після знайомства вона попросила мене, щоб я прилучив двох її дітей, один з яких - майбутній навіжений геній, Оскар Уайльд. Через кілька тижнів я хрестив цих двох дітей, Леді Уайльд сама була присутня при цьому.
Оригінальний текст(англ.)
I am not sure if she ever became a Catholic herself but it was not long before she asked me to instruct two of her children, one of them being the future erratic genius, Oscar Wilde. After a few weeks I baptized these two children, Lady Wilde herself being present on the occasion.
»

Крім дітей від своєї дружини, сер Вільям Уайльд був батьком трьох дітей, народжених до шлюбу: Генрі Вілсона, який народився 1838 року, а також Емілі і Мері Уайльд, які народились від іншої матері відповідно в 1847 і 1849 роках. Сер Вільям визнав батьківство своїх незаконнонароджених дітей і забезпечив їх освітою, але виховували їх швидше його родичі, аніж дружина чи разом з законними дітьми.[10]

1855 року сім'я переїхала на Мерріон-сквер[en], 1,  де в 1857 році народилася сестра письменника, Ізола. Новий дім Уайльдів був більшим, а успіх у суспільстві обох його батьків невдовзі почав збирати там «унікальне медичне і культурне середовище». Серед гостей, які відвідували їхній салон, були Шерідан Ле Фану[en], Чарлз Левер[en], Джордж Петрі[en], Айзек Батт[en], Вільям Ровен Гамільтон і Семюел Фергюсон[en][4].

До дев'яти років Оскар здобував освіту вдома, де французька bonne і німецька гувернантка навчили його своїх мов.[11] Потім відвідував Королівську школу Портора[en] в Енніскіллені[en] (графство Фермана) з 1864 по 1871 рік.[12] До своїх двадцяти з невеликим проводив літо на віллі Мойтура Гаус, яку його батько побудував у селі Конг[en] (графство Мейо).[13] Там молодий Оскар і його брат Віллі грались з Джорджем Муром[en].

Ізола померла у дев'ять років від менінгіту. У пам'ять про неї Уайльд написав поему «Спочивай».[14]

«

Ступай обережно, вона поряд
Під снігом
Говори тихіше, вона може почути

[як] маргаритки ростуть.
Оригінальний текст(англ.)
Tread lightly, she is near

Under the snow
Speak gently, she can hear

the daisies grow.
»

Університетська освіта: 1870-ті роки[ред. | ред. код]

Триніті-коледж (Дублін)[ред. | ред. код]

Уайльд залишив Портору з королівською стипендією, щоб вивчати класику в Трініті-коледжі в Дубліні, з 1871 по 1874 рік,[15] де ділив кімнату зі своїм старшим братом Віллі. Триніті, одна з провідних класичних шкіл, зблизила його з такими науковцями, як Р. Є. Тірелл[en], Артур Палмер[en], Едвард Доуден[en], а також його наставником, Дж. П. Магаффі, який пробудив у ньому інтерес до грецької літератури[en]. Як студент Уайльд допомагав Магаффі в роботі над книгою Соціальне життя в Греції.[16] Попри пізніші застереження, Уайльд називав Магаффі «мій перший і найкращий вчитель» і «науковець, який показав мені, як любити все пов'язане з Грецією».[17] У свою чергу, Магаффі хвалився, що створив Уайльда; пізніше він назвав його «єдина пляма на моєму наставництві».[18]

Університетське філософське товариство[en] також давало освіту, щотижня обговорюючи інтелектуальні та художні суб'єкти, такі як Росетті і Свінберн. Уайльд швидко став його визнаним членом — книга пропозицій на членство за 1874 рік містить дві сторінки стьобу, (ризиково) глузуючи з зароджуваного естетизму Уайльда. Він представив працю під назвою «Естетична мораль».[19] В Трініті Уайльд зарекомендував себе як блискучий студент: у свій перший рік посів перше місце у своєму класі, на другий рік виграв стипендію через екзаменаційний конкурс, і на завершення виграв Золоту медаль Берклі з грецької.[20] Його заохочували взяти участь у конкурсі за demyship у Магдален-коледжі[en] в Оксфорді — який він легко виграв, оскільки вже вивчав грецьку мову упродовж дев'яти років.

Магдален-коледж, Оксфорд[ред. | ред. код]

В Магдален-коледжі від 1874 до 1878 року Уайльд вивчав Greats[en] і звідти подав заяву на вступ до Оксфорд Оніон[en], але його туди не обрали.[21]

Oscar Wilde posing for a photograph, looking at the camera. He is wearing a checked suit and a bowler hat. His right foot is resting on a knee high bench, and his right hand, holding gloves, is on it. The left hand is in the pocket.
Оскар Уайльд в Оксфорді

Уайльд подав заяву на вступ у масонську Ложу Аполло в Оксфорді, яка привернула його увагу своїм одягом, секретністю і ритуалами, і незабаром був підвищений до «найвищого ступеня Майстра-каменяра».[22] Коли на третій рік у нього відродився інтерес до масонства, він прокоментував, що «було б дуже шкода від цього відмовлятися, якби я вийшов із протестантської єресі».[23] Активна причетність Уайльда до масонства тривала лише під час його перебування в Оксфорді, а його членство в університетській ложі Аполло припинилося після несплати членських внесків.[24] Він серйозно подумував над переходом у католицизм, кілька разів обговорюючи таку можливість з духовенством. 1877 року Уайльд позбувся дару мови після аудієнції в Папи Пія ІХ в Римі.[25] Жадібно читав книги Кардинала Ньюмена і став ще серйозніше про це думати в 1878 році, коли зустрів преподобного Себастьяна Боудена, священика з Бромптонського ораторіуму[en], який був переконав кількох відомих людей змінити віру. Ні його батько, який погрожував припинити фінансування, ні Магаффі, не думали багато про цей план; але, передусім, сам Уайльд, вищої міри індивідуаліст, передумав в останній момент пов'язувати себе з будь-яким офіційним віровченням. У призначений день хрещення отець Боуден отримав натомість букет вівтарних лілій. Уайльд на все життя зберіг інтерес до католицької теології та літургії.[26]

Перебуваючи в коледжі Магдалени, Уайльд особливо прославився своєю роллю в естетичному і декадентському рухах[en]. Мав довге волосся, відкрито зневажав «мужні» види спорту, хоча й часом боксував, і прикрасив свої кімнати павичевими пір'їнами, ліліями, соняшниками, синьою керамікою та іншими objets d'art, якось зауваживши друзям, яких щедро частував, «мені все важче й важче кожного дня жити у відповідності зі своєю блакитною керамікою».[27] Ця фраза швидко стала відомою, естети її прийняли як гасло, але критики використовували її проти них, відчуваючи в ній страшенну пустоту. Деякі групи зневажали естетів, але їхнє легковажне ставлення і ефектні костюми стали визнаною позою.[28] Уайльд був одного разу атакований групою з чотирьох однокурсників, але розібрався з ними самостійно, здивувавши критиків.[29] До свого третього року Уайльд справді почав створювати себе і свій міф, і бачив, що його навчання розвивається набагато більшою кількістю шляхів, ніж просто прочитання наперед заданих текстів. Таке ставлення призвело до його рустифікації[en] на один термін, коли він преспокійно запізнився до початку навчань у коледжі після поїздки в Грецію з професором Магаффі.[30]

Лише на третьому курсі Уайльд познайомився з Волтером Патером, хоча ще до цього був у захваті від його Дослідження з історії Відродження, опублікованого під час останнього року Уайльда в Триніті.[31] Патер стверджував, що понад усе потрібно відточувати людську чутливість до краси і що кожен момент потрібно сприймати в повному обсязі. Роки по тому, в De Profundis, Уайльд називав патерові Дослідження… «та книга, яка справила такий дивний вплив на моє життя».[32] Він вивчив уривки з книги напам'ять і брав її з собою в подорожі в наступні роки. Патер дав Уайльду почуття майже легковажного служіння мистецтву, тоді як мету служіння дав йому Джон Раскін.[33] Раскін засмучувався через самоцільний естетизм Патера, стверджуючи, що важливість мистецтва полягає в його потенціалі покращити суспільство. Раскін захоплювався красою, але вважав, що вона повинна бути спільницею морального блага і служити йому. Коли Уайльд жадібно відвідував серію лекцій Раскіна Естетична і математична школи мистецтва у Флоренції, то дізнався про естетику як просто не математичні елементи живопису. Попри відсутність звички рано вставати і до ручної праці, Уайльд добровільно допомагав Раскіну в його проекті з перетворення болотистої сільської стежки на охайну дорогу, акуратно облямовану квітами.[33]

Уайльд виграв премію Ньюдігейт[en] 1878 року за поему «Равенна», яку написав під впливом від подорожі туди трьома роками раніше, і належним чином прочитав її на енкаенії[en].[34] У листопаді 1878 року з подвійною нагородою першого класу став бакалавром мистецтв у галузі Classical Moderations і Literae Humaniores (Greats). Він писав своєму другові: «Вчителі здивовані без міри — поганий хлопчик зрештою досягнув такого успіху!»[35]

Навчання естетики: 1880-ті роки[ред. | ред. код]

A hand-drawn cartoon of Wilde, he face depicted in a wilted sunflower standing in a vase. His face is sad and inclined towards a letter on the floor. A larger china vase, inscribed «Waste…» is placed behind him, and an open cigarette case to his left.
карикатура 1881 року в журналі Панч, заголовок: «O.W.», «О, я вугор, щасливий як яскравий соняшник, рядки мінестельства Крісті, „Æsthete of Æsthetes!/What's in a name!/The Poet is Wilde/But his poetry's tame“.

Входження в суспільство[ред. | ред. код]

1 (нині 44) Тайт-стріт SW3

Після закінчення Оксфорда Уайльд повернувся до Дубліна, де знову зустрівся з подругою юності Флоренс Белкомб[en]. Вона заручилася з Бремом Стокером і вони одружилися 1878 року.[36] Уайльд був розчарований, але переносив це стоїчно: він написав їй, згадавши про „два солодких роки — найсолодші роки моєї юності“, які вони провели разом.[37] Також заявив про свій намір повернутися в Англію, напевно назавжди.» Це він зробив 1878 року, лише ненадовго двічі відвідавши Ірландію.[38]

Не впевнений у своєму наступному кроці, він писав різним знайомим питаючи щодо посади викладача класики в Оксфорді чи Кембриджі.[39] Піднесення історичної критики була його заявкою на приз Chancellor's Essay 1879 року, яку все ще міг подавати, хоча вже й не був студентом. Її тема, «історична критика в давнину», здавалося, була вже наперед готовою для Уайльда — з його вправністю в складанні і знанням старовини – але він силкувався знайти свій голос, володіючи тягучим, пласким, науковим стилем.[40] Того року премію не вручили нікому, що було незвично.[Notes 1] З залишками своєї спадщини від продажу батьківського будинку, він вів себе у Лондоні як холостяк.[41] Британський перепис 1881 року записав Уайльда як пансіонера Тайт-стріт[en], Челсі, 1 (нині) 44, де Френк Майлз[en], портретист бомонду, був головою помешкання.[42] Наступні шість років провів у Лондоні і Парижі, а також у США, куди їздив читати лекції.

Від часів свого вступу до Триніті-коледжу Уайльд публікував вірші і поеми у журналах, особливо в Kottabos та Журналі Дублінського університету[en]. У середині 1881 року, коли йому було 27, вибрані Вірші, оновили і доповнили його поетичні зусилля.[43] Цю книгу добре прийняли і розкупили перший тираж 750 примірників, підштовхнувши до друку нового видання 1882 року. Воно мало багату, емальовану, пергаментну обкладинку (з тисненням у вигляді позолоченого цвіту) і було надруковане на голландському папері ручної роботи; Уайльд подарував багато примірників сановникам і письменникам, які відвідували його впродовж наступних кількох років.[44] Незначною більшістю голосів Оксфорд Юніон засудив книгу за нібито плагіат. Бібліотекар, який просив книгу для бібліотеки, повернув вручену копію Уайльду з запискою з вибаченнями.[45][46] Річард Еллманн[en] стверджує, що вірш Уайльда «Hélas!» був щирою, хоч і епатажною, спробою пояснити дихотомію, яку той вбачай у собі:[47]

« Дрейфувати з кожної пристрастю поки моя душа
Це струнна лютня, на якій всі вітри можуть грати.
Оригінальний текст(англ.)
To drift with every passion till my soul
Is a stringed lute on which all winds can play.
»

Панч був менш захопленим, «Уайльд — поет, але його поезія приручена» був їхній вердикт.

Америка: 1882[ред. | ред. код]

A Satirical cartoon shows a dandy figure, fancily dressed in a long coat and breeches, floating across the crowd in a tightly packed ballroom.
Шарж роботи Келлера в санфранциському журналі Васп, що зображує Уайльда з нагоди його візиту туди в 1882 році

Естетизм був достатньо модним, щоб його зобразили в карикатурному вигляді Ґілберт і Салліван у своїй комічній опері Терпіння[en] (1881). Англійський імпресаріо Річард Д'Ойлі Карт[en], запросив Уайльда здійснити тур з лекціями по Північній Америці, одночасно створюючи ажіотаж для американського туру вистави Терпіння і продаючи цього найчарівнішого естета американській публіці. Уайльд вирушив на SS Arizona, прибувши 2 січня 1882 року і зійшов на берег наступного дня.[48][Notes 2] Спочатку планувалося, що тур триватиме чотири місяці, але він тривав майже рік через комерційний успіх.[49] Уайльд намагався перенести красу, яку бачив у мистецтві, у повсякденне життя. Це був і практичний і філософський проект: в Оксфорді він оточив себе синьою керамікою і ліліями, і тепер одну зі своїх лекцій присвятив дизайну інтер'єру.

Коли його попросили пояснити повідомлення, що він крокував по Пікаділлі в Лондоні з ліліями та довгим спадним волоссям, то Уайльд відповів: «не настільки важливо, зробив я це чи ні, а важливо, що люди вірять, що я зробив це».[50] Уайльд вважав, що художник повинен дотримуватись вищих ідеалів, і що задоволення та краса замінять етику утилітаризму.[51]

Преса нещадно висміювала і критикувала Уайльда і естетизм; Springfield Republican, наприклад, прокоментував поведінку Уайльда під час його візиту до Бостона з лекцією про естетику, припустивши, що вона більше викликана бажанням популярності, а не прихильністю до краси та естетики. Клірик і аболіціоніст Т. В. Гіггінсон[en] писав у «Нечоловічій чоловічності» про свою загальну стурбованість тим, що Уайльд, «чия єдина відзнака полягає в тому, що він написав тоненький томик дуже посередніх віршів», неправильно вплине на поведінку чоловіків і жінок.[52] Хоча ставлення преси до Уайльда було ворожим, але він був своїм у різних колах по всій Америці; пив віскі з шахтарями в Ледвілі (штат Колорадо), і був шанований у наймодніших салонах у кожному місті, яке відвідував.[53]

Лондонське життя і шлюб[ред. | ред. код]

A small head-portrait of a young, pale man with dark hair.
Роберт Росс у 24 роки

Його заробіток, а також очікуваний прибуток від Падуанської герцогині, дозволив йому переїхати до Парижа в період з лютого і до середини травня 1883 року. Перебуваючи там, він зустрів Роберта Шерарда[en], якого постійно розважав. «Сьогодні в нас вечеря на цілу герцогиню» казав Уайльд ведучи того в дорогий ресторан.[54] У серпні ненадовго повернувся до Нью-Йорка для роботи над постановкою Вери, його першої п'єси, після того, як її відхилили в Лондоні. Повідомляють, що він розважав інших пасажирів своїм віршем «Аве імператрицю!, Вірш про Англію» про зліт і падіння імперій. Е. К. Стедмен[en] у Вікторіанських поетах описує цю «ліричне звернення до Англії» як «мужній вірш — поетична і промовиста молитва».[55][Notes 3] Спочатку глядачі добре прийняли спектакль, але коли критики почали писати свої рецензії без особливого ентузіазму, то відвідуваність різко впала і спектакль закрили через тиждень після відкриття.[56]

Уайльд був змушений повернутися в Англію й вести лекції на різні теми, включаючи Особисті враження від Америки, Значення мистецтва в сучасному житті і Одяг.

1881 року в Лондоні його познайомили з Констанс Ллойд[en], дочкою Гораса Ллойда, багатого королівського адвоката[en]. 1884 року вона відвідувала Дублін, коли Уайльд вів лекції в театрі Геєті[en]. Він зробив їй пропозицію і вони одружилися 29 травня 1884 року в англіканській St James's Church, Paddington[en] в лондонському районі Паддінгтон.[57][58] Щорічне утримання Констанс у розмірі 250 фунтів стерлінгів було щедрим як для молодої жінки (еквівалентне близько £23900 за поточним курсом), але Уайльди мали досить вишуканий смак і проповідували іншим так довго на тему дизайну, що люди очікували від їхньої домівки нових стандартів.Шаблон:Inflation-fn Будинок на Тайт-стріт, 16 був належним чином відремонтований за сім місяців за значні кошти. У пари народилося двоє синів, Сіріл[en] (1885) і Вівіан[en] (1886). Уайльд став єдиним серед літераторів підписником петиції Бернарда Шоу про помилування анархістів заарештованих (і згодом страчених) після подій на Геймаркет у Чикаго в 1886 році.[59]

Роберт Росс[en] був знайомий з віршами Уайльда ще до їхньої зустрічі і його не стримувала вікторіанська заборона на гомосексуалізм, навіть відсторонення від сім'ї. За словами Річарда Еллманна[en], він був доросліший за свої 17 років і «такий молодий, але вже такий досвідчений, був сповнений рішучості спокусити Уайльда».[60] Згідно з Деніелом Мендельсоном[en], хоча Уайльд вже давно натякав на грецьке кохання[en], але «до гомосексуального сексу його долучив» Росс, в той час як «шлюб почав розпадатися після другої вагітності його дружини, через що вона його фізично відштовхувала».[61]

Написання прози: 1886-91[ред. | ред. код]

Журналістика та редакторська робота: 1886-89[ред. | ред. код]

A tall man rests on a chaise longue, facing the camera. On his knees, which are held together, he holds a slim, richly bound book. He wears knee breeches which feature prominently in the photograph's foreground.
Оскар Уайльд напівлежачи з Віршами, світлина роботи Наполеона Сароні[en], Нью-Йорк, 1882 рік. Уайльд часто любив здаватися лінивим, хоча насправді він важко працював; до кінця 1880-х років він був батьком, редактором і письменником.[62]

Критика з питань мистецтва в газеті The Pall Mall Gazette спровокувала листа на самозахист, і незабаром Уайльд був одним із авторів цього та інших журналів у 1885-87 роках. Отримував задоволення від написання рецензій та журналістики; ця форма пасувала до його стилю. Міг звести до купи свої погляди на мистецтво, літературу і життя, і поділитися ними з читачами, але у менш стомливому форматі, ніж читання лекцій. Окрилений успіхом писав значною мірою товариські і позитивні коментарі.[63] Як і його батьки перед ним, став на захист ірландського націоналізму. Коли Чарлз Стюарт Парнелл[en] був помилково звинувачений у підбурюванні до вбивства[en] Уайльд написав кілька проникливих колонок у Daily Chronicle, захищаючи його.

Його чуття, яке раніше було віддане тільки спілкуванню, підходило журналістиці і не залишилося непоміченим. Молодість майже закінчилася і треба було годувати сім'ю, тому в середині 1887 року Уайльд став редактором журналу Жіночий світ і його ім'я було помітне на обкладинці.[64] Він швидко перейменував журнал на The Woman's World і підняв його тон, додавши серйозні статті про виховання, культуру і політику, зберігши дискусії про моду і мистецтво. Зазвичай включались два прозаїчні твори, один для читання дітям, а інший для самих жінок. Уайльд докладав значних зусиль, щоб отримувати хороші внески від широкої кола своїх артистичних знайомств, включаючи знайомих Леді Уайльд і його дружини Констанс, тоді як його власні «літературні та інші нотатки» самі були популярні та цікаві.[65]

Початковий імпульс і збудження, з якими він взявся за роботу, почали тьмяніти коли адміністративна робота, дорога з дому до роботи та офісне життя стали нудними.[66] Коли інтерес Уайльда вже згасав, видавці знову затурбувалися про оборот: продажі за відносно високою ціною один шилінг залишалися низькими.[67] Більше направляв доручення в журнал листами і почав новий період творчості, а власні колонки в журналі з'являлися менш регулярно.[68][69] У жовтні 1889 року Уайльд нарешті знайшов свій голос у прозі і наприкінці другого тому полишив Жіночий світ.[70] Журнал пережив його на один номер.[68]

Хоча Уайльд керував журналом з перемінним успіхом з організаційної точки зору, але можна стверджувати, що ця робота зіграла вирішальну роль у його становленні як письменника і сприяла його сходженню до слави. Якщо Уайльд журналіст поставляв матеріали під керівництвом свого редактора, то Уайльд редактор змушений був вчитися маніпулювати літературним ринком на своїх умовах.[71]

Коротша проза[ред. | ред. код]

1888 року Уайльд опублікував Щасливого принца та інші казки і регулярно писав казки для журналів. У 1891 році опублікував дві нові збірки Злочин лорда Артура Севіла та інші оповідання, а у вересні Будинок гранатів був присвячений «Констанс Мері Уайльд».[72] «Портрет пана В. Г.», який Уайльд почав 1887 року, вперше був опублікований у Blackwood's Magazine у липні 1889 року.[73] В цьому оповіданні йдеться про розмову, в якій теорія про те, що Шекспір свої сонети через любов до юного актора «Віллі Г'юза», висувається, заперечується, а потім знову стверджується. Єдиним доказом цього є два ймовірних каламбури в самих сонетах. [74]

Анонімний оповідач спочатку ставиться до цього скептично, потім вірить, нарешті фліртує з читачем: він приходить до висновку, що «справді багато чого можна сказати про те як Віллі Г'юз причетний до сонетів Шекспіра.»[75] Наприкінці факти і вигадка злилися воєдино.[76] Артур Ренсом[en] писав, що Уайльд «прочитав щось від себе в сонетах Шекспіра» і захопився «теорією Віллі Г'юза», попри відсутність біографічних свідчень існування історичного Вільяма Г'юза.[77] Замість того, щоб писати короткі, але серйозні есе на цю тему, Уайльд підкинув теорію трьом героям цієї оповіді, дозволяючи їй розвиватися як тло для сюжету. Таким чином оповідання є раннім шедевром Уайльда, в якому він поєднує елементи, що його цікавили: бесіду, літературу та думку, що пояснити собі ідею можна лише спочатку переконавши іншого в її правдивості.[78] Ренсом приходить до висновку, що Уайльд досягає успіху саме через те, що зумів розкрити літературну критику з такою майстерністю.

Ессеї та діалоги[ред. | ред. код]

Нотні обкладинки, 1880-ті роки.

Втомившись від журналістики, Уайльд зайнявся повнішим викладом своїх естетичних ідей у серії довших прозаїчних творів, які були опубліковані у великих літературно-інтелектуальної журналах того часу. У січні 1889 року Занепад брехні: діалог з'явився в журналі Дев'ятнадцяте сторіччя, а сатиричний життєпис Томаса Гріффітса Вейнрайта[en] під назвою Перо, олівець і отрута, — у The Fortnightly Review, під редакцією Уайльдового друга Френка Гарріса[en].[79] Два з чотирьох творів Уайльда про естетику то діалоги: хоча Уайльд розвинувся професійно від лектора до письменника, але зберіг усну традицію певного роду. Завжди відзначаючись як дотепник і оповідач, він часто складав з ключових фраз, bons mots і дотепів довші, зв'язні роботи.[80]

Уайльд був стурбований впливом моралізаторства на мистецтво, він вірив у рятівну, розвивальну силу мистецтва: «мистецтво-це індивідуалізм, а індивідуалізм-це тривожна і руйнівна сила. В цьому полягає його величезне значення. Оскільки все, чого він (індивідуалізм) прагне, це порушити одноманітність типу, рабство звичаю, тиранію звички, і зведення людини до рівня машини».[81] У своєму єдиному політичному тексті, Душа людини за соціалізму, він стверджував, що політичні умови мають утверджувати примат цього і прийшов до висновку, що уряд, на який можуть найсильніше впливати художники, це не уряд узагалі. Уайльд прагне до створення суспільства, де механізація звільняє людину від тягаря необхідності, щоб ці зусилля направити на художню творчість. Джордж Орвелл підвів підсумок: «по суті, світ буде населений художниками, кожен з яких прагнутиме досконалості таким чином, який здається найкращим для нього».[82]

Ця точка зору не робила його союзником фабіанців, інтелектуалів-соціалістів, які виступали за використання державного апарату для зміни соціальних умов, і не схиляла його до заможних класів, яких він раніше розважав.[83][84] Гескет Пірсон у вступі до збірки есе Уайльда в 1950 році зауважив як Душа людини за соціалізму стала тим текстом, який надихнув революціонерів у царській Росії, але нарікає, що в Росії за часів сталінізму «навряд чи є якісь необстежені місця, куди б це тепер можна було сховати».[84]

Уайльд збирався включити цей памфлет і твір-розповідь про сонети Шекспіра Портрет пана В. Г. в нову антологію 1891 року, але в підсумку вирішив обмежитися чисто естетичними предметами. Наміри включили переглянуті чотири есе: Занепад брехні, Ручка, олівець і отрута, Істина масок (вперше опублікована 1885 року) і Критик як художник у двох частинах.[85] Для біографа Пірсона есе і діалоги показують кожен аспект характеру Уайльда і його генія: дотепник, фантазер, базіка, лектор, гуманіст і науковець. Він приходить до висновку, що «жодні інші його твори не мають настільки різноманітого звернення».[86] 1891 рік виявився annus mirabilis для Уайльда, крім трьох збірок він також видав свій єдиний роман.

Портрет Доріана Грея[ред. | ред. код]

Перша версія Портрета Доріана Грея була опублікована як передова історія в липневому номері журналу Lippincott's Monthly Magazine 1890 року, разом з п'ятьма іншими.[87] Оповідь починається з людини, яка малює портрет Грея. Коли Грей, який має «обличчя ніби зі слонової кістки і пелюсток троянд», бачить свій закінчений портрет, у нього стається нервовий зрив. Збентежений тим, що його краса зів'яне, тоді як портрет залишиться красивим, він мимоволі укладає фаустівську угоду[en], згідно з якою лише зображення старіє, а сам він залишається красивим і молодим. Для Уайльда метою мистецтва було направляти життя як ніби тільки краса була його ціллю. Як портрет Грея дозволяє тому уникнути матеріальних наслідків свого гедонізму, так Уайльд прагнув зіставити красу, яку він бачив у мистецтві, з повсякденним життям.

Рецензенти відразу ж розкритикували роман за декаданс і гомосексуальні алюзії; наприклад, Daily Chronicle назвав його «нечистим», «отруйним» і «наповненим важкими запахами морального і духовного розкладання».[88] Уайльд відповів рішуче, написавши листа в редакцію Scots Observer, в якому роз'яснив свою позицію щодо етики і естетики в мистецтві — «якщо твір мистецтва багатий, життєвий і повний, то ті, хто має художній інстинкт, побачать його красу, а ті, хто більше звертається до етики, побачать його моральний урок.»[89][90] Втім, він його суттєво відкоригував перед публікацією 1891 року: додав шість нових глав, прибрав деякі відверто декадентські уривки і гомо-еротику, а також додав передмову, яка складається з двадцяти двох епіграм, наприклад: «Книги або добре написані, або погано. Це все.»[91][92]

Тогочасні рецензенти та сучасні критики постулювали безліч можливих джерел історії, у своєму пошуку Джершуа Маккормак стверджує, що це безперспективно, тому що Уайльд «дістався кореня Західного фольклору так глибоко і повсюдно, що історія уникнула свого походження і повернулася до усної традиції».[93] Уайльд стверджував, що сюжет був «ідеєю, так само старою, як історія літератури, але якій я дав нову форму».[94] Сучасний критик Робін Маккі вважає роман технічно посереднім, сказавши, що вишуканість сюжету гарантувала йому славу, але задум так і залишився до кінця не розкритим.[95]

Театральна кар'єра: 1892-95[ред. | ред. код]

Йоканаан і Саломея. Ілюстрація Обрі Бердслі до видання Саломеї 1893 року.

Саломея[ред. | ред. код]

Перепис 1891 року зареєстрував місце проживання Уайльда як Тайт-стріт, 16[96], де він жив зі своєю дружиною Констанс і двома синами. Проте навіть пік його лондонської слави не задовольняв Уайльда і в жовтні 1891 року він повернувся до Парижа, цього разу як шанований письменник. Його приймали в літературних салонах, зокрема знаменитому mardis Стефана Малларме, відомого тогочасного поета-символіста.[97] Дві п'єси Уайльда 1880-х років, Віра, або Нігілісти і Падуанська герцогиня, не мали великого успіху. Він продовжував цікавитись театром, і тепер, знайшовши голос у прозі, знову звернувся до драматичної форми, коли біблійна іконографія Саломії заповнила його розум.[98] Одного разу ввечері, після обговорення як мінялось зображення Соломії впродовж усієї історії, він повернувся до готелю і помітив порожній зошит, що лежить на столі. Йому прийшло в голову написати в ньому те, що він казав. У підсумку з'явилася нова п'єса, Саломея, написана швидко і французькою мовою.[99]

У цій трагедії йдеться про Саломею, падчерку тетрарха Ірода Антипи, яка, до жаху свого вітчима, але до радості своєї матері Іродіади, просить голову Йоканаана (Івана Хрестителя) на срібному блюді як нагороду за свій Танець семи покровів. Коли Уайльд повернувся до Лондона напередодні Різдва, то Paris Echo називало його «le great event» сезону.[100] Репетиції вистави, головну роль у якій виконувала Сара Бернар, розпочались, але Лорд Чемберлен відмовив у ліцензії, оскільки п'єса зображувала біблійних персонажів.[101] 1893 року Саломея вийшла друком спільно і в Парижі і Лондоні, але її сценічна постановка відбулась лише 1896 року в Парижі, коли Уайльд відбував тюремне покарання.[102]

Комедії суспільства[ред. | ред. код]

Уайльд, який спочатку навмисне дратував вікторіанське суспільство своїм одягом і тезами, потім збурив його романом Портрет Доріана Грея, про заховане в мистецтві зло, і зрештою знайшов шлях критикувати суспільство його ж власною зброєю. Постановка п'єси Віяло леді Віндермір вперше відбулась 20 лютого 1892 року на сцені Театру Сент-Джеймс, заповненому вершками суспільства. На поверхні це дотепна комедія, але всередині тонка диверсія: «вона завершується змовницьким приховуванням, а не колективним розкриттям».[103] Аудиторія, подібно до леді Віндермір, змушена була пом'якшувати жорсткі соціальні норми на користь більш витонченого погляду. Спектакль був надзвичайно популярний, гастролюючи по країні впродовж кількох місяців, але його здебільшого розгромили консервативні критики.[104] За ним була Жінка, не варта уваги 1893 року, ще одна вікторіанська комедія, яка обертається навколо низки позашлюбних народжень, помилкових ідентичностей і запізнілих прозрінь.[105] Уайльду замовили написати ще дві п'єси і Ідеальний чоловік, написаний 1894 року[106] йшов у січні 1895.[107]

Пітер Ребі назвав ці по суті англійські п'єси добре виставленими напоказ, «Уайльд одним оком дивився на драматичний геній Ібсена, а іншим — на комерційне змагання в лондонському Вест-Енді, він вразив цільову аудиторію з винахідливою точністю».[108]

Сім'я Квінсберрі[ред. | ред. код]

Two men sit on a bench with their legs crossed. Both are well dressed in suits.
Уайльд і лорд Альфред Дуглас[en] в 1893 році

У середині 1891 року Лайонел Джонсон[en] познайомив Уайльда з лордом Альфредом Дугласом[en], який тоді був бакалавром в Оксфорді. Це був гарний і розпещений молодий чоловік, якого рідні та друзі називали «Bosie». Між Уайльдом і Дугласом зав'язалася інтимна дружба і до 1893 року Уайльд був закоханий у Дугласа, а їхні постійне спілкування переросло в бурхливий роман. Якщо Уайльд був досить нескромний, навіть показний, і це була своєрідна гра, то Дуглас був безрозсудний на людях. Уайльд заробляв до £100 на тиждень з постановок п'єс (його зарплата в The Woman's World була £6) і задовольняв будь-яку примху Дугласа: матеріальну, художню та сексуальну.

Невдовзі Дуглас ввів Уайльда у вікторіанське підпілля гей-проституції і, починаючи з 1892 року, Альфред Тейлор познайомив його з низкою молодих чоловіків-повій з робочого класу. Ці нечасті зустрічі зазвичай проходили за однаковим сценарієм: Уайльд зустрічався з хлопчиком, пропонував йому подарунки, вечеряв з ним наодинці, а потім відвозив його в готельний номер. На відміну від ідеалістичних педерастичних стосунків Уайльда з Россом, Джоном Греєм[en] і Дугласом, які були частиною його естетичного кола, ці партнери не були освічені і нічого не знали про літературу. Незабаром його суспільне і приватне життя різко розділилися; в листі De Profundis він писав Дугласу, що «це було немовби бенкетування з пантерами; небезпека була половиною азарту… I did not know that when they were to strike at me it was to be at another's piping and at another's pay.»[109]

Дуглас і деякі друзі з Оксфорду заснували журнал, Хамелеон, у який Уайльд «надіслав аркуш парадоксів, спочатку призначених для Saturday Review».[110] «Фрази і філософії для юнацтва» потрапили під атаку через шість місяців під час суду над Уайльдом, коли він був змушений захищати журнал, у який надіслав свою працю.[111].

Батько лорда Альфреда, маркіз Квінсберрі[en], був відомий своїм щирим атеїзмом, брутальною манерою і як автор сучасних правил боксу.[Notes 4] Квінсберрі, який регулярно ворогував з сином, кілька разів сперечався з Уайльдом і лордом Альфредом про характер їхніх взаємин, але Вайльд був у змозі його заспокоїти. У червні 1894 року маркіз завітав до Уайльда без запрошення на Тайт-стріт, 16, і уточнив свою позицію: «Я не кажу, що ти такий, але ти таким виглядаєш і ведеш себе так, що однаково погано. І якщо я впіймаю тебе і мого сина знову в будь-якому громадському ресторані, то надаю тобі стусанів», на що Уайльд відповів: «я не знаю правил Квінсберрі, але правило Оскара Уайльда - стріляти без попередження».[112] Його розповідь у De Profundis була менш тріумфальною: «Це було тоді, коли в моїй бібліотеці на вулиці Тайт, розмахуючи руками в повітрі в нападі люті, твій батько… стояв промовляючи кожне брудне слово, яке його ниций розум міг придумати, і кричав огидні погрози, які він згодом з такою нахабністю здійснив».[113][114] Квінсберрі лише одного разу розповів про цей випадок, заявивши, що Уайльд «shown him the white feather», тобто діяв боягузливо.[114] Хоча Уайльд й намагався зберігати спокій, але бачив, що стає залученим в жорстоку сімейну сварку. Він не бажав зносити образи Квінсберрі, але знав, що протистояння з ним може призвести до катастрофи, якщо про його зв'язки дізнається публіка.

Як важливо бути серйозним[ред. | ред. код]

У своїй останній п'єсі Уайльд знову повертається до теми помилкових ідентичностей: два головних герої п'єси беруть участь у «bunburying» (мають альтернативні особистості в місті і в селі), що дозволяє їм уникнути вікторіанських звичаїв.[50] Ця п'єса має навіть легший тон, ніж попередні комедії Уайльда. Якщо їхні персонажі часто звертаються до серйозних тем у моменти кризи, то то ця п'єса позбавлена the by-now stock Wildean characters: немає «жінки з минулим», головні герої не є ні лиходіями, ні хитрунами, просто лінивими cultivés, а ідеалістичні молоді жінки не такі вже й невинні. Здебільшого відбувається у вітальнях і практично повністю позбавлена подій та насильства. П'єса позбавлена свідомого декадансу, присутнього в творах Портрет Доріана Грея і Саломея.[115]

Цю п'єсу, яку тепер вважають шедевром Уайльда, він написав швидко в період своєї творчої зрілості, наприкінці 1894 року.[116] Перша постановка відбулась 14 лютого 1895 року на сцені Театру Сент-Джеймс[en] в Лондоні й стала другою спільною роботою Уайльда з актором-менеджером Джорджем Александером[en]. І автор і продюсер ретельно переглянули, відредагували і відрепетирували кожну репліку, сцену і постановку за кілька місяців до прем'єри, створивши ретельно вибудуване подання пізньо-вікторіанського суспільства, але водночас глузуючи з нього.[117] Під час репетицій Александр попросив Уайльда скоротити спектакль з чотирьох актів до трьох і той зробив це. Прем'єри на Сент-Джеймс здавалися «блискучими вечірками», і відкриття Як важливо бути серйозним — не стало винятком. Аллан Ейнсворт[en] (який грав Елджернона) розповідав потім Гескету Пірсону[en], «за свої п'ятдесят три роки акторства я не пам'ятаю більшого тріумфу, ніж [ця] перша ніч».[118] Сприйняття п'єси як найкращої роботи Уайльда до того моменту зрештою оформило його славу як тверду артистичну репутацію.[119] Як важливо бути серйозним залишається найпопулярнішою п'єсою драматурга.[120]

Професійні успіхи Уайльда супроводжувалися ескалацією його ворожнечі з Квінсберрі. Квінсберрі планував образити Уайльда публічно, кинувши в'язку гнилих овочів на сцену; Уайльд був попереджений і Кувісберрі не дозволили ввійти в театр.[121] Через п'ятнадцять тижнів Уайльд був у в'язниці.

Судові процеси[ред. | ред. код]

A rectangular calling card printed with «Marquess of Queensberry» in copperplate script.
Візитівка[en] маркіза Квінсберрі[en] з власноручним образливим написом «Оскарові Уайльду, який удає з себе содоміта [sic]». The card was marked as exhibit 'A' in Wilde's libel action.

Уайльд проти Квінсберрі[ред. | ред. код]

18 лютого 1895 року маркіз залишив свою візитну картку в клубі Албемарл[en], членом якого був письменник, з написом: «Оскарові Уайльду, який удає з себе содоміта [sic]».[122][Notes 5] Уайльд, заохочуваний Дугласом і всупереч порадам своїх друзів, подав приватний позов[en] проти Квінсберрі за наклеп, оскільки напис містив публічне звинувачення в тому, що Уайльд скоїв злочин содомії.

Квінсберрі був заарештований за звинуваченням у злочинному наклепі[en], з можливим покаранням до двох років позбавлення волі. Згідно з Законом про наклеп 1843[en] Квінсберрі міг уникнути засудження за наклеп, лише продемонструвавши, що його звинувачення на адресу Уайльда було правдою, і, крім того, що таке відкрите звинувачення могло принести якесь «суспільне благо». Тож адвокати Квінсберрі найняли приватних детективів, щоб знайти докази гомосексуальних зв'язків письменника. Вони вибрали стратегію зображення Уайльда як розпусного літнього чоловіка, який часто заманював наївних молодих людей у порочне гомосексуальне життя, щоб продемонструвати, що в такому відкритому звинуваченні була певна суспільна користь.

На засіданні Saturday Review в Café Royal 24 березня 1895 року друзі Уайльда радили йому не наполягати на судовому переслідуванні. Френк Гарріс попередив його, що «вони мають намір довести факти мужолозтва з твого боку» і радив йому втекти до Франції.[123] Уайльд і Дуглас вийшли в гніві, Уайльд казав: «саме в такі моменти видно, хто є справжнім другом». Свідком цієї сцени був Бернард Шоу, який переказав її Артурові Ренсому за день чи два перед судом над Ренсоном за наклеп на Дугласа в 1913 році. Для Ренсома це стало підтвердженням того, що він сказав у книзі 1912 року про Уайльда; що суперництво Дугласа за Уайльда з Роббі Россом і суперечки Дугласа з батьком призвели до публічних нещасть письменника; як Уайльд писав у De Profundis. Дуглас програв свою справу. Шоу включив суперечку між Гаррісом, Дугласом і Уайльдом у передмову до своєї п'єси Смаглява леді сонетів[en].[124][125]

Судовий процес про наклеп став Cause célèbre[en], коли непристойні подробиці особистого життя Уайльда з Тейлором і Дугласом стали з'являтися в пресі. Команда приватних детективів направила адвокатів Квінсберрі, під керівництвом Едварда Карсона[en] QC, у світ вікторіанського підпілля. Було задокументовано зв'язки Уайльда з шантажистами і чоловіками-повіями, трансвеститами і борделями гомосексуалістів, і опитано різних фігурантів, деяких примусили стати свідками, оскільки вони теж була співучасниками злочинів, у яких Уайльд був звинувачений.[126]

A semi-detached red-brick Georgian house, with a small blue plague on the wall.
Тайт-Стрит[en], Челсі, 34, сімейний будинок Уайльда від 1884 року до його арешту в 1895 році. У ті часи він мав номер 16 — відтоді будинки змінили нумерацію.[127]

Судовий розгляд розпочався 3 квітня 1895 року на тлі сцен близьких до істерії в пресі і в публічних галереях. Кількість доказів, зібраних проти Уайльда змусила його оголосити покірно «але ж саме я обвинувачувач у цій справі».[128] Адвокат Уайльда, сер Едвард Джордж Кларк[en], відкрив справу, превентивно спитавши письменника про два навідні листи, які той написав Дугласові, що були в розпорядженні захисту. Першого з них він охарактеризував як «сонет у прозі» й визнав, що «поетична мова» може здатися дивною для суду, але стверджував, що намір був невинним. Уайлд заявив, що листи потрапили до шантажистів, які вимагали в нього гроші, але він відмовився платити £60 (£6,400 на сьогодні), «незвичайну ціну як для шматка прози такої довжини». Він закликав ставитися до листів як до творів мистецтва, а не чогось, за що має бути соромно.[129]

Карсон, товариш з Дубліна, який відвідував Триніті-коледж в той же час, що й Уайльд, провів перехресний допит письменника про те, як той сприймав моральний зміст своїх творів. Уайлд відповів з характерною дотепністю і легковажністю, заявивши, що твори мистецтва не можуть бути моральними чи аморальними, а лише добре чи погано зроблені, і що тільки "скоти і неуки", чиї погляди на мистецтво "вкрай обмежені", можуть робити такі судження про мистецтво. Карсон, провідний адвокат, відхилявся від звичайної практики задавати закриті питання[en]. Карсон тиснув на Уайльда щодо кожної теми з усіх боків, видавлюючи смислові нюанси з відповідей письменника, витягуючи їх із естетичного контексту і зображуючи Уайльда відлюдником і декадентом. У той час як Уайлд зібрав більшість смішків від суду, Карсон набрав більшість юридичних балів.[130] Щоб підірвати довіру до Уайльда і підтримати його опис з боку Квінсберрі як „позера-содоміта“, Карсон витягнув зі свідків визнання його здатності „удавати“, демонструючи, що він збрехав про свій вік під присягою. Граючи на цьому, він повертався до цієї теми упродовж усього свого перехресного допиту.[131] Карсон також спробував обґрунтувати визначення Квінсберрі цитатою з роману Уайльда „портрет Доріана Грея“, посилаючись, зокрема, на сцену в другому розділі, в якій Лорд Генрі Воттон пояснює свою декадентську філософію Доріану, „невинному юнакові“ за словами Карсона.[132]

Потім Карсон перейшов до фактичних доказів і допитав Уайльда про його дружбу з молодшими чоловіками нижчого класу. Уайльд зізнався, що приятелював з ними і дарував щедрі дарунки, але наполягав, що нічого поганого не сталося і що ті чоловіки були просто хорошими друзями. Карсон неодноразово підкреслював незвичайний характер цих відносин і натякнув, що чоловіки були повіями. Уайльд відповів, що не вірить в соціальні бар'єри і просто насолоджувався товариством молодих чоловіків. Тоді Карсон запитав Уайльда прямо, чи той колись цілувався з якимось слугою-хлопчиком. Уайльд відповів: „О ні! Він був дуже простий хлопець, на жаль, негарний — я жалів його за це.“[133] Карсон тиснув на його відповідь, неодноразово запитуючи, чому негарна зовнішність хлопчика мала значення. Уайльд зробив паузу, потім вперше захвилювався: „Ви мене вжалити і образити мене і спробувати засмутити мене; і деколи хтось говорить такі речі легковажно, коли варто говорити більш серйозно.“[133]

У своїй вступній промові на захист Карсон оголосив, що він розшукав кілька чоловіків-повій, які мають свідчити, що вони займалися сексом з Уайльдом. За порадою своїх адвокатів, Уайльд припинив судове переслідування. Квінсберрі був визнаний невинним, а суд визнав, що його звинувачення в тому, що Уайльд „зображував із себе содоміта“ Шаблон:Sic було виправданим, — "правильним по суті і фактично."[134] Згідно з Законом про наклеп 1843, виправдувальний вирок Квінсберрі призвів до юридичної відповідальності Уайльда за значні кошти, які Квінсберрі потратив на свій захист, а це зробило з Уайльда банкрута.

Регіна проти Уайльда[ред. | ред. код]

Після того, як Уайльд покинув суд, було видано ордер на його арешт за звинуваченням у содомії і розпусних діях[en]. Роббі Росс знайшов Уайльда в Готелі Кадоган, Найтсбридж[en], разом з Реджинальдом Тернером. Обоє чоловіків радили Уайльду відразу піти в Дувр і спробувати знайти човен до Франції. Натомість мати порадила йому залишитися і боротися. Уайльд, впавши в бездіяльність, міг тільки сказати: «Поїзд пішов. Вже занадто пізно».[135] 6 квітня письменника заарештували за звинуваченням в «грубій непристойності» відповідно до розділу 11 Закону про поправки до кримінального законодавства 1885[en], термін, що позначає гомосексуальні стосунки, які за ступенем важкості не доходять до содомії (злочин в рамках іншого статуту).[136][137] За вказівкою Уайльда, його ключар і Росс увірвалися в спальню і бібліотеку на вулиці Тайт, 16, щоб зібрати деякі особисті речі, рукописи та листи.[138] Потім Уайльда помістили під варту у в'язницю Голловей[en], де його щодня навідував Дуглас.

A cartoon drawing of Wilde in a crowded courtroom
Уайльд у доці, The Illustrated Police News, 4 травня 1895 року

Події розвивалися швидко, і суд над ним розпочався 26 квітня 1895 року. Уайльд не визнавав себе винним. Він вже благав Дугласа, щоб той виїхав з Лондона до Парижа, але Дуглас гірко скаржився, навіть бажав давати показання, але за наполегливих прохань втік до готелю du Monde. Побоюючись переслідування, Роббі Росс та багато інших фігурантів також у цей час залишили Сполучене Королівство. Під перехресний допитом Уайльд був спочатку нерішучим, але потім почав говорити красномовно[139]:

«

Чарлз Гілл (обвинувачувач): Що означає "Кохання, що не сміє вимовити своє ім'я"?

Уайльд: "кохання, що не сміє вимовити своє ім'я" в нашому столітті - це така велика прив'язаність старшого чоловіка до молодшого, яка була між Давидом та Йонатаном, яку, наприклад, Платон зробив самою основою своєї філософії і яку ви можете знайти в сонетах Мікеланджело та Шекспіра. Це та глибока духовна прив'язаність, яка настільки чиста, наскільки й досконала. Вона породжує і пронизує чудові твори мистецтва, такі як у Шекспіра та Мікеланджело, і ті два мої листи, такими як вони є. Саме в цьому столітті її неправильно розуміють, настільки неправильно розуміють, що напрошується епітет "кохання, що не сміє вимовити своє ім'я", і саме через це я потрапив сюди. Вона прекрасна, вона чудова, це найблагородніша форма прив'язаності. У ній немає нічого неприродного. Вона інтелектуальна, і постійно повторюється між старшими та молодшими чоловіками, коли старші чоловіки мають інтелект, а молодші мають всю радість, надію та блиск життя перед ними. Світ не розуміє того, що так і має бути. Світ знущається над нею, а іноді прив'язує за неї когось до ганебного стовпа.
Оригінальний текст(англ.)

Charles Gill (prosecuting): What is "the love that dare not speak its name"?

Wilde: "The love that dare not speak its name" in this century is such a great affection of an elder for a younger man as there was between David and Jonathan, such as Plato made the very basis of his philosophy, and such as you find in the sonnets of Michelangelo and Shakespeare. It is that deep spiritual affection that is as pure as it is perfect. It dictates and pervades great works of art, like those of Shakespeare and Michelangelo, and those two letters of mine, such as they are. It is in this century misunderstood, so much misunderstood that it may be described as "the love that dare not speak its name," and on that account of it I am placed where I am now. It is beautiful, it is fine, it is the noblest form of affection. There is nothing unnatural about it. It is intellectual, and it repeatedly exists between an older and a younger man, when the older man has intellect, and the younger man has all the joy, hope and glamour of life before him. That it should be so, the world does not understand. The world mocks at it, and sometimes puts one in the pillory for it.
»

Ця відповідь була контрпродуктивною в юридичному сенсі, оскільки лише підкріплювала звинувачення в гомосексуальній поведінці. Судовий процес завершився тим, що присяжні не змогли винести вердикт. Адвокат Уайльда, сер Едвард Кларк, нарешті зміг отримати від судді дозвіл для Уайльда та його друзів внести заставу.[140] Преподобний Стюарт Гедлам[en] вніс більшу частину з £5,000, які вимагав суд, не погодившись зі ставленням до Уайльда з боку преси і суду.[141] Уайльда звільнили з в'язниці Голловей і, уникаючи уваги, він зник у будинку Ернеста і Ади Леверсон[en], двох своїх вірних друзів. Едвард Карсон підійшов до QD Френка Локвуда[en], Генерального соліситора[en] і запитав «може ми вже відпустимо його?»[142] Локвуд відповів, що він хотів би так вчинити, але боїться, що справа стала занадто політизованою, щоб її закрити.

На останньому засіданні суду головував суддя Віллс[en]. 25 травня 1895 року Уайльд і Альфред Тейлор визнані винними в сороміцькій непристойності і засуджені до двох років каторжних робіт.[140] Суддя сказав, що вирок максимально допустимий, але "зовсім недостатній для подібних випадків" і що справа була „найгіршою, яку я колись вів“.[143] Відповідь Уайльда „А я? Чи я не можу щось сказати, мій Лорд?“ потонула в криках „ганьба!“ в залі суду.[144]

Позбавлення волі[ред. | ред. код]

Уайльд був ув'язнений від 25 травня 1895 року до 18 травня 1897 року.

Спочатку його помістили в Ньюгейтську в'язницю в Лондоні, а потім перевели у в'язницю Пентонвілл[en], де „каторжна праця“, на яку він був засуджений, складалася з багатьох годин ходьби по біговій доріжці[en][145] і збирання оукуму[en] (розділення волокон у старій морській мотузці), і де ув'язненим дозволялося читати лише Біблію і Подорож Пілігрима[en].[146]

Через кілька місяців його перевели до В'язниці Вандсворт[en] у Лондоні. Ув'язнені там також перебували в режимв „важка праця, бідна їжа і жорстке ліжко“, що негативно вплинуло на слабке здоров'я Уайльда.[147] У листопаді він звалився під час молитви в каплиці від хвороби й голоду. Барабанна перетинка його правого вуха порвалася при падінні і ця травма згодом призвела до його смерті.[148][149] Два місяці він провів у лазареті.[148][150]

Річард Б. Гелдейн[en], ліберальний депутат Парламенту і реформатор, відвідав Уайльда і перевів його 23 листопада 1895 року до Редингської в'язниці[en], за 48 км. на захід від Лондона[151]. Саме переведення було найбільш принизливим моментом ув'язнення, юрба глумилася і плювала на нього на залізничній платформі.[148] Решту свого ув'язнення він провів там, під ідентифікаційним номером „С33“ — мешканець третьої камери на третьому поверсі відділення С.

Камера Уайльда в Редингській в'язниці, як вона виглядає на сьогодні

Спочатку письменнику навіть не дозволяли користуватись папером і ручкою, але за наполяганням Гелдейна йому врешті-решт дали доступ до книг і письмового приладдя.[152] Уайльд просив, серед іншого: Біблію французькою та італійською мовами і граматику німецької мови; деякі давньогрецькі тексти, „Божественну комедію“ Данте, новий франкомовний роман Жоріса-Карла Гюїсманса про християнському спокуту під назвою En route[en], а також твори Святого Августина, кардинала Ньюмена і Волтера Патера.[153]

Між січнем і березнем 1897 року Уайльд написав листа до Дугласа обсягом 50000 слів. Йому не дозволили відправити його, але дозволили взяти з собою після звільнення.[154] У режимі рефлексії Уайльд холодно розглядає свою кар'єрі до того дня. Як спочатку він був барвистим Agent provocateur у вікторіанському суспільстві. Його мистецтво, як і його парадокси, прагнули підірвати а також дати іскру. Його власна оцінка себе була: той, хто „перебував у символічному стосунку з мистецтвом та культурою мого віку“.[155] Саме під час того життєвого розквіту почалось його життя з Дугласом, і Уайльд аналізує це особливо прискіпливо, відрікаючись від Дугласа за те, що Уайльд зрештою бачить як зарозумілість і марнославство: він не забув репліку Дугласа, коли йому було погано, "коли ви не на п'єдесталі, ви нікому не цікаві.»[156] Проте, Уайлд звинуватив себе за моральну деградацію свого характеру, яку він дозволив Дугласу викликати в собі, і бере на себе відповідальність за своє падіння: «я тут за те, що намагався запроторити твого батька до в'язниці».[119] Перша половина закінчується тим, що Уайльд прощає Дугласові, як заради себе самого, так і Дугласа. Друга половина листа просліджує духовний шлях спокути і самореалізації Уайльда через його тюремне читання. Він зрозумів, що його поневіряння наповнила його душу плодами досвіду, якими гіркими вони не були тоді.

« …Я хотів їсти плоди з усіх дерев у саду світу… Тож, зрештою, я пішов туди, і жив так. Моєю єдиною помилкою було те, що я прикував себе виключно до дерев тієї сторони саду, яка мені здавалася освітленою сонцем, і уникав іншої сторони за її тінь і морок[157].
Оригінальний текст(англ.)
..I wanted to eat of the fruit of all the trees in the garden of the world... And so, indeed, I went out, and so I lived. My only mistake was that I confined myself so exclusively to the trees of what seemed to me the sun-lit side of the garden, and shunned the other side for its shadow and its gloom.
»

18 травня 1897 року Уайльд вийшов з в'язниці і одразу ж на кораблі вирушив до Франції. Більше до Великої Британії він не повертався.

Вийшовши на свободу, він передав рукопис Россу, який можливо виконав, а можливо й ні, вказівку Уайльда надіслати копію Дугласу (який пізніше заперечував, що отримав її). De Profundis частково опубліковано 1905 року, його повне і точне видання вперше відбулося 1962 року в Листах Оскара Уайльда[en].[Notes 6]

Занепад: 1897—1900[ред. | ред. код]

Вигнання[ред. | ред. код]

Візитна картка Оскара Уайльда після його звільнення з в'язниці

Хоча здоров'я Уайльда сильно постраждало у в'язниці від важких умов та їжі, у нього виникає почуття духовного оновлення. Він одразу ж написав у Товариство Ісуса з проханням шестимісячного Католицького retreat; коли в проханні відмовили, то Уайльд плакав.[158] «Незабаром я збираюся увійти в лоно Католицької Церкви», сказав Уайльд журналістові, який запитав про його релігійні наміри.[159]

Останні три роки свого життя письменник провів у злиденній еміграції. Він взяв ім'я «Себастьян Мелмот», на честь Святого Себастьяна і заголовного персонажа книги Мельмот-блукач (готичний роман Чарлза Матьюріна[en], сестра дружини якого була бабусею Уайльда).[160] Уайльд написав два довгих листа в редакцію Daily Chronicle, описавши жорстокі умови в англійських в'язницях і закликавши до пенітенціарної реформи[en]. Його міркування про звільнення наглядача Мартіна, за те, що той поділився печивом зі знесиленою дитиною, яка відбувала покарання, знову підняла тему корупції та виродження покарання, яку він раніше виклав у Душі людини при соціалізмі.[161]

Уайльд провів середину 1897 року в товаристві Роберта Росса в Приморському селищі Берневаль-ле-Гран на півночі Франції, де написав «Баладу Редингської в'язниці», в якій розповідає про страту Чарлза Томаса Вулдріджа[en], який вбив свою дружину в гніві за її зраду. Він переходить з об'єктивної розповіді до символічної ідентифікації з ув'язненими в цілому.[162] Він не намагається оцінити справедливість законів, які засудили ув'язнених, але підкреслює жорстокість покарання, яку всі засуджені поділяють. Уайльд протиставляє страчену людину і себе рядком «Втім, кожна людина вбиває істоту, яку любить».[163] Уайльд теж був відділений від його дружини та синів. Вірш набув форми пролетарської балади, а автор був як як «С33», тюремний номер Уайльда в Редингській в'язниці. Він припустив, що його можна опублікувати в Журналі Рейнольдса«, тому що він перебуває в широкому обігу серед злочинних кіл — до яких я тепер належу — цього разу мене будуть читати мої товариші — новий досвід для мене».[164] Вірш досягнув миттєвого гучного комерційного успіху, витримавши сім видань упродовж менш як двох років, і тільки після цього ім'я «[Оскар Уайльд]» додали до титульної сторінки, хоча багато хто в літературних колах знав, що саме він автор.[165][166]

Хоча Дуглас і був причиною його нещасть, він і Уайльд возз'єднались у серпні 1897 року в Руані. Друзі та сім'ї обох чоловіків були проти цієї зустрічі. Констанс Уайльд вже відмовлялась зустрічатися з письменником, щоб дозволити йому побачити своїх синів, хоча й надсилала йому гроші — всього лише три фунти на тиждень. У другій половині 1897 року Уайльд і Дуглас разом жили біля Неаполя упродовж кількох місяців, поки їхні сім'ї не розлучили їх під загрозою повного припинення фінансування.[167]

Останнім притулком Уайльда був бруднуватий готель d'alsace (нині відомий як L'Hôtel) на Вулиці красних мистецтв у Сен-Жермен-де-пре (Париж). «Ця бідність насправді розриває серце: вона така жалюгідна, вкрай гнітюча, безнадійна. Благаю, зробіть, що можете», — писав він своєму видавцеві.[168] Він виправив і опублікував Ідеальний чоловік і Як важливо бути серйозним, що свідчить, за словами Еллманна, про те, що письменник «міг володіти собою і своїми виставами», але більше не хотів писати нові твори: «я можу писати, але втратив радість від письма».[169]

Він блукав бульварами на самоті і витрачав усі свої невеликі кошти на спиртне.[170] Низка прикрих зіткнень з англійськими відвідувачами та французами, яких він знав у свої найкращі дні, погіршила його настрій. Незабаром Уайльд був уже повністю прикутий до свого готелю, що заставило його пожартувати під час одного зі своїх останніх походів на вулицю, «мої шпалери і я б'ємося на дуелі на смерть. Один з нас повинен вийти.»[171] 12 жовтня 1900 року він послав телеграму Россу: «Дуже кволий. прошу, приходь».[172] Його настрій коливався; Макс Бірбом[en] розповідає про те, як їхній спільний друг Реджинальд 'Реджі' Тернер[en] застав Уайльда дуже пригніченим після нічного кошмару. «Мені снилося, що я помер і сьорбав суп з мертвяком!» «Я впевнений», відповів Тернер: «що ти напевно був живий і був душею компанії».[173][174]

Смерть[ред. | ред. код]

25 листопада 1900 року у Уайльда розвинувся менінгіт, який тоді називався церебральним менінгітом. Роббі Росс прибув 29 листопада і послав за священиком, і священник-пасіоніст з Дубліна брат Катберт Данн умовно хрестив[en] Уайльда до лона католицької церкви.[175][176] Уайльд охрестився в церкві Ірландії і до того ж пам'ятав про католицьке хрещення в дитинстві, що пізніше підтвердив священник причастя, брат Лоуренс Фокс.

Уайльд помер від менінгіту 30 листопада 1900 року. Щодо причини захворювання існують різні думки: Річард Еллманна стверджував, що він був сифілітиком;[177] однак, Мерлін Голланд[en], онук Уайльда, вважав це помилкою, зазначивши, що Уайльд захворів на менінгіт після хірургічного втручання, можливо трепанації сосокоподібного відростка[en]; лікарі Уайльда, д-р Пол Клейс та Корт Такер, повідомляли про те, що причиною була застаріла гноєтеча з правого вуха (через травму під час ув'язнення, див. вище), яку лікували впродовж кількох років (une ancienne suppuration de l'oreille droite d'ailleurs en traitement depuis plusieurs années), і нічого не казали про сифіліс.[178]

Поховання[ред. | ред. код]

Уайльд був спочатку похований на цвинтарі Баньє[en] за межами Парижа, в 1909 році його останки викопали і перенесли на цвинтар Пер-Лашез всередині міста.[179] Автором дизайну його могили[en] був сер Джекоб Епстайн[en].[Notes 7] Замовником пам'ятника був Роберт Росс, який попросив про невеликий відсік для власного попелу, який туди належним чином помістили в 1950 році. Модерністський ангел, зображений у вигляді рельєфу на могилі, мав спочатку чоловічі геніталії, які відтоді піддались вандалізму і їхнє нинішнє місцезнаходження невідоме. 2000 року Леон Джонсон, мультимедійний художник, встановив срібний протез замість них.[180]

2011 року могилу очистили від багатьох слідів помади, залишених там шанувальниками, і встановили скляний бар'єр, щоб запобігти подальшим слідам або пошкодженням.[181]

Епітафією є уривок з поеми Балада Редінзької в'язниці:[182]

And alien tears will fill for him
Pity's long-broken urn,
For his mourners will be outcast men,
And outcasts always mourn.

Посмертне помилування[ред. | ред. код]

2017 року Уайльд був одним із приблизно 50 тис. осіб, яких амністували за гомосексуальні стосунки, які вже більше не вважалися злочином, зі вступом у силу того, що часто називають Законом Алана Тьюрінга[en].[183]

Біографії[ред. | ред. код]

A low rectangular public monument, with a bust of Wilde's face built into one raised end, at the other at seat that one straddles to experience being in conversation with Wilde.
«Розмова з Оскаром Уайльдом[en]» — цивільний пам'ятник письменникові роботи Меггі Гемблінг[en] на Аделаїда-Стріт, неподалік від Трафальгарської Площі (Лондон)

Життя Уайльда продовжує чарувати, і він був предметом численних біографій після його смерті. Найбільш ранні спогади тих, хто його знав часто мають особистий та суб'єктивний відбиток, часто є хорошими нарисами характеру, але іноді фактично недостовірні.[184] Френк Гарріс[en], його друг і редактор, написав біографію Оскар Уайльд: його життя і Сповідь (1916); хоча і схильна до перебільшень, а іноді й неточна, вона пропонує хороший літературний портрет Уайльда.[185] Лорд Альфред Дуглас[en] написав дві книги про свої стосунки з Уайльдом. Оскар Уайльд і я (1914), яку значною мірою написав запрошений автор Т. В. Г. Кросланд[en], мстиво відреагувавши на відкриття, що de Profundis була адресована йому, і, захищаючись, спробував відокремити себе від скандальної репутації Уайльда. Обидва автори пізніше шкодували про свою працю.[186] Пізніше, в книгах Оскар Уайльд: Підведення підсумків (1939) та своїй Автобіографії він краще поставився до Уайльда. Інші близькі друзі письменника, Роберт Шерард[en], його літературний виконавець Роббі Росс[en] та Чарлз Ріккетс[en] — публікували різні біографії, спогади та листування. Перша більш-менш об'єктивна біографія Уайльда з'явилася, коли Гескет Пірсон[en] написав Оскар Уайльд: його життя і дотепність (1946).[187] 1954 року син Уайльда Вівіан Голланд[en] опублікував свої мемуари Cин Оскара Уайльда, де розповідає про труднощі, які довелося пережити дружині та дітям письменника після його ув'язнення.[188] 1989 року цю книгу переглянув та оновив Мерлін Голланд[en].

Книга Артура Ренсома[en] Оскар Уайльд, критичне дослідження вийшла 1912 року. У ній автор лише побіжно згадав про життя Уайльда, але згодом Ренсом (і The Times Book Club) були притягнуті до суду за наклеп на Лорда Альфреда Дугласа. Суд у квітні 1913 року був у певному сенсі повторним запуском судів проти Оскара Уайльда. Він став наслідком суперництва Дугласа з Робі Россом за Уайльда (і його потреби в грошах). Дуглас програв після того, як прочитання de Profundis спростувало його твердження.[189][190][191]

Життя Уайльда все ще чекало на незалежного, справжнього науковця, коли Річард Еллманн почав дослідження для своєї біографії 1987 року Оскар Уайльд, за яку йому посмертно присудили премію Національного (США) гуртка книжних критиків 1988 року[192], а також Пулітцерівську премію 1989 року.[193] На основі книги 1997 року знято фільм Уайльд, режисером якого був Браян Гілберт[en], а роль письменника виконав Стівен Фрай.[194]

Біографія Ніла Маккенни 2003 року Таємна життя Оскара Уайльда пропонує дослідження сексуальності письменника. Часто маючи спекулятивний характер, її широко критикували за чисту здогадковість і відсутність наукової строгості.[195][196] В Оскарові книги (2008) Томас Райт досліджує прочитане Уайльдом від дитинства в Дубліні до його смерті в Парижі.[197] Після відстеження багатьох книг, які колись були у біліотеці Уайльда на вулиці Тайт (розійшлися під час його судових процесів), Райт був першим, хто вивчив маргіналії Вайлда.


Чарівність Уайльда також справила значний вплив на паризьких літераторів, які написали кілька оригінальних біографій і монографій про нього. Андре Жід, на якого Уайльд мав такий дивний вплив, написав На пам'ять, Оскар Уайльд; Уайльд також присутній у його щоденниках.[198] Томас Луїс, який раніше перекладав книги про Уайльда на французьку мову, написав свою власну L'esprit d'Oscar Wilde в 1920 році.[199] Серед сучасних книг Оскар Уайльд Філіппа Жуліана,[200] а також L'affaire Oscar Wilde, ou, Du danger de laisser la justice mettre le nez dans nos draps (Зв'язок Оскара Уайльда, або про небезпеку того, коли правосуддя суне свій ніс у наші листи) Одона Валле[fr], французького історика-релігієзнавця.[201]

Погляди та творчість[ред. | ред. код]

Погляди майбутнього письменника формувалися в батьківському домі: тут же влаштовувалися поетичні вечори, дім відвідували цікаві, творчо обдаровані люди. У шкільні роки читав в оригіналі трагедії Есхіла і з дитинства привчався існувати у світі поетичних образів, поваги до краси, створеної людиною. Атмосферу краси, що панувала у батьківському домі, сприймав як єдину можливу атмосферу існування.

Значною мірою на формування естетичних поглядів вплинула університетська освіта. Його обдарованість визнавали всі викладачі. Найбільше він цінував думки двох професорів, ім'я кожного з яких багато важить в англійській культурі. Спочатку був Джон Раскін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва; згодом Раскіна змінив Волтер Пейтер, який не славився таким красномовством, як його попередник, проте мав неабиякий хист до письменства. Раскін був автором багатьох досліджень античного мистецтва й філософії: особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, яких автор назвав «святим письмом краси». Пейтер вивчав архітектуру Франції, малярство Італії, був автором праць із «поезії архітектури», ренесансного й сучасного живопису. Висновком його праць стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це положення визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. Віддаючи належне їхнім творчим пошукам, Уайльд ішов власним шляхом, засвоївши з ренесансної естетики положення про те, що мудрість досягається лише через досвід.

Шлях цей був і складним, і небезпечним: досягав успіху, і робив помилки. Напередодні 1882, маючи лише цю першу книжку, але вже знаменитий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання» Америки. Там читає «естетські» лекції, пропагує «нове відродження» в англійській літературі.

Вибрані твори[ред. | ред. код]

Щасливий принц[ред. | ред. код]

Письменник прагнув, щоб проза стала не просто хронікою чи проповіддю, а мистецтвом, в якому так багато важать вигадка, барвистість, гротеск, умовність, гра. Шукаючи можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактографічна література, яка, на його думку, була нездатна передати все багатство й різноманітність дійсності, він звернувся до жанру казки. Як зазначав сам Оскар Уайльд, він поставив перед собою завдання описати те, чого ніколи не було.

Зі спогадів його сина Вівіана: «Він був для нас справжнім товаришем і завжди доставляв нам задоволення своїми частими появами у дитячій. Він залишався в душі настільки дитиною, що обожнював брати участь у наших іграх. Коли ж він втомлювався від ігор, він умів нас змусити заспокоїтися, розповідаючи казки про добрих чарівників або які-небудь історії зі своєї невичерпної пам'яті. Він був великим шанувальником Жюля Верна, Стівенсона і Кіплінга. Одного разу Сиріл (перший син Оскара Вайлда) запитав, чому в його очах стояли сльози, коли він читав нам „Велетня-себелюбця“, і він відповів, що істинно прекрасні речі завжди викликають у нього сльози».

Про своє розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) говорив уже у «Кентервільському привиді» (англ. The Canterville Ghost, 1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». У 1888 році виходить перша збірка казок «Щасливий принц та інші казки» (англ. The Happy Prince and Other Tales / Stories). Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Вайлд повернувся до жанру казки і створив нову збірку «Гранатовий будиночок» (англ. A House of Pomegranates, 1891). За художньою фактурою його казки нагадують Ганса Крістіана Андерсена, і тогочасна критика так сприйняла казки Оскара Уайльда: «Якщо це і відлуння Андерсена, то вторить воно йому чарівно».

Сам автор називав казки «короткими історіями» або «етюдами в прозі для дітей від 18 до 80 років» і рекомендував їх дорослим, котрі не втратили здатності радіти і дивуватися.

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, письменник широко використовував парадокс, який був, і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними в Уайльда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм — сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: «У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики". Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так автор прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі його твори.

Портрет Доріана Грея[ред. | ред. код]

Роман «Портрет Доріана Грея», створений у рекордно короткий термін, приніс автору скандальну славу. У передмові до роману автор писав: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відображати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям доводив позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. З цього зовсім не випливає, що письменник брав на себе право моралізувати й повчати. Остання теза передмови твердить: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі». У грі таких взаємовиключних протиріч і полягає творчість автора: чи то приховуватися за маскою естета-денді, чи то грати в невловимість, — усе це йому цілком під силу. І справа тут не тільки в «бальзаківському парадоксі» — явищі, коли автор як митець, покликаний сказати правду, не може її не сказати, й виявляється гіднішим самого себе мислителя й теоретика. Така сила творчості й мистецтва слова. Справа ще й у тому методі, який обирає або виробляє Уайльд: він грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне і неморальне не перемагає. У тій самій передмові до роману він писав: «Мистецтво — дзеркало, яке віддзеркалює того, хто в нього дивиться, а не все життя». Він чудово засвоїв університетські лекції Пейтера, який говорив про усталену мінливість життя. Наприкінці свого життя автор скаже: «Життя — не можна писати, життя можна тільки жити». І він жив, переносячи гру словами і поняттями у життя.

Успіх[ред. | ред. код]

Найбільший успіх і визнання принесли Уайльду його п'єси, якими вступав у творче змагання з іншим англійським драматургом і майстром парадоксу — Бернардом Шоу. Шоу визнавав молодого драматурга за гідного суперника і так визначив різницю між їхніми творами: «Так, це по-справжньому смішно, але якщо комедія мене тільки забавляє, нездатна зворушити, я вважаю, що даремно поїхав на виставу». З появою комедій автору прийшли слава і багатство, але над життям письменника заходили і хмари. Він пошивав у дурні і розлючував обивателів. І вони, так само, як заплутались колись у підсумках його роману, не бачили різниці між сутністю письменника і його маскою.

Переклади українською[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. The essay was later published in «Miscellanies», the final section of the 1908 edition of Wilde's collected works. (Mason, S. 1914:486)
  2. Wilde reputedly told a customs officer that «I have nothing to declare except my genius», although the first recording of this remark was many years later, and Wilde's best lines were often quoted immediately in the press. (Cooper, John. Attribution of 'I have nothing to declare except my genius'. Oscar Wilde in America. Процитовано 12 August 2012. )
  3. Ave Imperatrix had been first published in The World, an American magazine, in 1880, having first been intended for Time magazine. Apparently the editor liked the verse, so switched it to the other magazine so as to attain «a larger and better audience». It was revised for inclusion in Poems the next year. (Mason 1914:233)
  4. Найстарший син Квінберрі, Френсіс Дуглас[en], віконт Драмленріг, можливо мав інтимний зв'язок з Арчибальдом Прімроузом, прем'єр-міністром, у якого був особистим секретарем, що закінчилося смертю Драмленріга від пострілу за нез'ясованих обставин. У будь-якому разі маркіз Квінсберрі вірив, що його синів зіпсували старші гомосексуалісти, або, як він це сформулював у листі невдовзі після смерті Драмленріга: «Montgomerys, The Snob Queers like Rosebery and certainly Christian Hypocrite like Gladstone and the whole lot of you». Ellmann (1988:402)
  5. Написане від руки Квінсберрі майже неможливо було розібрати: The hall porter спочатку прочитав «ponce and sodomite», але Квінсберрі сам стверджував, що написав був «той, хто вдає з себе содоміта» (англ. posing 'as' a sodomite), і таке звинувачення легше захищати в суді. Мерлін Голланд[en] приходить до висновку, що "те, що Квінсберрі майже напевно написав було «posing Шаблон:Sic», (Holland (2004:300))
  6. 1905 року Росс опублікував версію листа під назвою De Profundis, прибравши з неї всі згадки про Дугласа, потім трохи розширив його для видання вибраних творів Уайльда 1908 року, і передав до Британського музею за умови, що його не оприлюднять до 1960 року. 1949 року син Уайльда Вівіан Голланд[en] опублікував його знову, включивши частини, які до цього були опущені, але поклавшись на машинопис з помилками, який передав йому Росс. Машинопис Росса містив кілька сотень помилок, включаючи одруки, росові покращення та інші незрозумілі упущення. Holland/Hart-Davis (2000:683)
  7. Епстайн розробив дизайн разом з архітектором Чарлзом Голденом[en], для якого Епстайн зробив кілька суперечливих замовлень у Лондоні.

Цитати[ред. | ред. код]

  1. Портрет Доріана Ґрея. ababahalamaha.com.ua. Процитовано 03-11-2014. 
  2. Hesketh Pearson, The Life of Oscar Wilde, reprinted by Penguin Books, 1985. p. 18.
  3. Literary Encyclopedia – Oscar Wilde. Litencyc.com. 25 January 2001. Процитовано 3 April 2009. 
  4. а б в Sandulescu (1994:53)
  5. McGeachie, James (2004). Wilde, Sir William Robert Wills (1815–1876). Oxford Dictionary of National Biography. Oxford, England: Oxford University Press. 
  6. Pearce, Joseph (2004). Mask of Mysteries). The Unmasking of Oscar Wilde. San Francisco: Ignatius Press. с. 24. ISBN 1-58617-026-0. 
  7. Google Books link to Pearce, Joseph The Unmasking of Oscar Wilde
  8. St. Ann's Church website. Stann.dublin.anglican.org. Процитовано 15 May 2014. 
  9. Davis Coakley. The Importance of Being Irish. 1994. pp 113–14.
  10. Ellmann (1988:13)
  11. Richard Ellmann: Oscar Wilde p 18
  12. Ellmann (1988:20)
  13. Sandulescu (1994:55–56)
  14. Poems: Oscar Wilde. (1881) p 37
  15. Ellmann (1988:25)
  16. Sandulescu (1997:59)
  17. Ellmann (1988:26)
  18. Ellmann (1988:27)
  19. Ellmann (1988:29)
  20. Coakley (1994:154)
  21. Див. сторінки 183–5 книги Томаса Тафілла «The Ripper Code» (The History Press, 2008), у якій він згадує про своє дослідження в архівах Оксфорд Юніон. Ця книга також містить світлину неуспішної спроби вступу Уайльда в юніонське «Probational Members Subscriptions» (022/8/F2/1) for the period 1862—1890.
  22. Ellmann (1988:39)
  23. Ellmann (1988:65)
  24. OSCAR WILDE A University Mason. PS Review of Freemasonry. 
  25. Ellmann (1988:70)
  26. Sandelsecu (1994:375–376)
  27. Ellmann (1988:43–44)
  28. Breen (1977, 2000) pp22–23
  29. Ellmann (1988:44)
  30. Ellmann (1988:78)
  31. Ellmann (1988:46)
  32. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000:735)
  33. а б Ellmann (1988:95)
  34. Ellmann (1988:93)
  35. Letter to William Ward; Holland/Hart-Davis (2000:70); see also Ellmann (1988:94)
  36. Kifeather (2005:101)
  37. Letter to Florence Balcombe, Holland/Hart-Davis (2000:71)
  38. Letter to Florence Balcombe, Holland/Hart-Davis (2000:71); See also Ellmann (1988:99)
  39. Holland/Hart-Davis (2000:72–78)
  40. Ellmann (1988:102)
  41. Ellmann (1988:105)
  42. Ancestry.com and The Church of Jesus Christ of Latter-day Saints. 1881 England Census [database on-line]. Provo, UT, USA: Ancestry.com Operations Inc, 2004. Source Citation: Class: RG11; Piece: 78; Folio: 56; Page: 46; GSU roll: 1341017. Retrieved 2 March 2010.
  43. Ellmann (1988:131)
  44. Mason (1914:282)
  45. Morley (1976:36)
  46. Hyde (1948:39)
  47. Ellmann (1988:132–133)
  48. Cooper, John. S.S. Arizona. Oscar Wilde in America. Процитовано 15 October 2017. 
  49. Cooper, John. The Lecture Tour of North America 1882. Oscar Wilde in America. Процитовано 15 October 2017. 
  50. а б Mendelshon, Daniel; The Two Oscar Wildes, New York Review of Books, Volume 49, Number 15 · 10 October 2002
  51. Kiberd (2000:329–330)
  52. Higginson, Thomas Wentworth (4 February 1882). Unmanly Manhood. Woman's Journal (Boston). Процитовано 14 April 2010. 
  53. King, Steve. Wilde in America. Today in Literature. Процитовано 14 April 2010.  Regarding Wilde's visit to Leadville, Colorado, 24 December 1881.
  54. Ellmann (1988:205)
  55. Mason (1972:232)
  56. Ellmann (1988:228)
  57. Oscar & Constance Wilde. Saint James, Sussex Gardens, London. Архів оригіналу за 8 January 2009. Процитовано 14 April 2010. 
  58. Fitzsimons, Eleanor. Wilde's Women: How Oscar Wilde Was Shaped by the Women He Knew (en). The Overlook Press. ISBN 9781468313260. Процитовано 25 September 2016. 
  59. Ellmann (1988:273)
  60. Ellmann (1988:259)
  61. Mendelsohn, Daniel (2008). The two Oscar Wildes. How Beautiful It Is and How Easily It Can Be Broken: Essays By Daniel Mendelsohn. New York: HarperCollins. с. 218. ISBN 978-0-06-145644-2. 
  62. Ellmann (1988:289)
  63. Ellmann (1988:247–248)
  64. Mason (1914:219)
  65. Ellmann (1988:276)
  66. Clayworth (1997:91)
  67. Clayworth (1997:95)
  68. а б Mason (1914:202)
  69. Letter to Arthur Fish; Holland/Hart-Davis (2000:404)
  70. Letter to Wemyss Reid, Holland/Hart-Davis (2000:413)
  71. Clayworth (1996:85,86)
  72. Mason (1914:360–362)
  73. (Vol. CXLVI, No. 885, July 1889); see Mason (1914:6)
  74. Lezard, Nicholas (29 March 2003). Oscar Wilde's other portrait. The Guardian (London). Процитовано 14 April 2010. 
  75. Raby (1997:109)
  76. Ellmann (1998:280)
  77. Ransome (1912:101)
  78. Ransome (1912:102)
  79. Mason (1914:71)
  80. Raby (1997:98)
  81. Wilde, O. The Complete Works of Oscar Wilde, Collins.
  82. Orwell, George Review: The Soul of Man under Socialism by Oscar Wilde The Observer 8 May 1948. Retrieved 28 September 2010.
  83. Kiberd (1996) Ch.2
  84. а б Pearson, H. Essays of Oscar Wilde London: Meuthen & Co (1950:xi) Catalogue no:5328/u
  85. Mason (1914:355-7)
  86. Pearson, H. Essays of Oscar Wilde London: Meuthen & Co (1950:x) Catalogue no:5328/u
  87. Mason (1914:105)
  88. Ross (2011:1')
  89. Holland/Hart-Davis (2000:441)
  90. See also: Holland/Hart-Davis (2000: 433,435,438,441,446)
  91. Preface. The Picture of Dorian Gray. From Project Gutenberg transcription. 
  92. Mason (1914:341)
  93. Raby (1997:111)
  94. Holland/Hart-Davis (2000:435)
  95. McKie, Robin (25 January 2009). «Classics Corner: The Picture of Dorian Gray». The Guardian (London).
  96. Registrar General Records. Wilde, Oscar O'Flahertie Wills (1856–1900), author. National Archives. Процитовано 12 March 2010. 
  97. Ellmann (1988:316)
  98. Ellmann (1988:322)
  99. Ellmann (1988:323)
  100. Ellmann (1988:326)
  101. Mason (1914:371)
  102. Mason (1914:369)
  103. Ellmann (1988:344)
  104. Ellmann (1988:347)
  105. Ellmann (1980:360)
  106. Wilde, Oscar. An ideal husband. Act III: London: typescript with extensive autograph revisions, 1894. OCLC 270589204. 
  107. Ellmann (1988:404)
  108. Raby (1997:146)
  109. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000)
  110. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000:702)
  111. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000:703)
  112. Ellmann (1988:421)
  113. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000:699–700)
  114. а б Ellmann (1988:396)
  115. Jackson, R. «The Importance of Being Earnest» in Raby, P. (Ed.) (1997:166-7)
  116. Ellmann (1988:398)
  117. Jackson, R. «The Importance of Being Earnest» in Raby, P. (Ed.) (1997:161)
  118. Pearson (1946:257)
  119. а б Джефрі Віткрофт[en] «Not Green, Not Red, Not Pink» The Atlantic Monthly, May 2003.
  120. Jackson, R. «The Importance of Being Earnest» in Raby, P. (Ed.) (1997:165)
  121. Morley (1976:102)
  122. Holland (2004:300)
  123. Belford, 2000, с. 251
  124. The Autobiography of Arthur Ransome pp 151—152 (1976, Jonathan Cape, London) ISBN 0-224-01245-2
  125. The Life of Arthur Ransome by Hugh Brogan[en] p85 (1984, Jonathan Cape, London) ISBN 0-224-02010-2
  126. Ellmann (1988:415)
  127. Bristow, Joseph (2009). Oscar Wilde and Modern Culture: The Making of a Legend. Athens, OH: Ohio University Press. с. xli. ISBN 978-0-8214-1837-6. 
  128. Ellmann (1988:418)
  129. Foldy (1997:3)
  130. Foldy (1997:8)
  131. Marjoribanks, Edward (1932). Carson the Advocate. London: Macmillan. с. 213. OCLC 679460. «Carson had again and again used the word "pose" with ironic emphasis.» 
  132. Stern (2017):758. „Карсон розпочав, підкресливши, що в той момент у романі Доріан є ‘невинним молодим чоловіком’.“)
  133. а б Foldy (1997:17)
  134. Foldy 1997:19
  135. Ellmann (1988:455)
  136. Див. Акт про злочини проти особистості (1861)#Неприродні злочини[en] ст. 61, 62
  137. Hyde (1948:5)
  138. Ellmann (1988:429)
  139. Transcript of Wilde's trial, published online by University of Missouri-Kansas City Law School Архівовано 23 December 2010 у en:Wayback Machine.; See also Ellmann (1988:435)
  140. а б Шаблон:Old Bailey
  141. Foldy (1997:40)
  142. Ellmann (1988:435)
  143. Foldy (1997:47)
  144. Sentencing Statement of Justice Wills.
  145. The treadmill, and other Victorian delights. jsplawyers.com. Процитовано 17 March 2016. 
  146. Ellmann (1988:777)
  147. Ellmann (1988:474)
  148. а б в Ellmann (1988:465)
  149. Medina, John J. (1997). The Clock of Ages: Why We Age, How We Age, Winding Back the Clock. Cambridge University Press. с. 250. ISBN 9780521594561. 
  150. Holland/Hart-Davis (2000:735)
  151. Ellmann (1988:456)
  152. Ellmann (1988:475)
  153. Ellmann (1988:477–478)
  154. Holland/Hart-Davis (2000:683)
  155. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000:737–738)
  156. De Profundis, Holland/Hart-Davis (2000:700)
  157. De Profundis, Holland/Hart-Davis, (2000:739)
  158. Holland/Hart-Davis (2000:841–2)
  159. Pearce, Joseph The Picture of Dorian Gray (Introduction), p. X, Ignatius Press, 2008
  160. Holland/Hart-Davis (2000:842)
  161. Letter to the Editor of the Daily Chronicle, Holland/Hart-Davis (2000:847–855). See also: Oscar Wilde Fan Club Website
  162. Page in Sandulescu (1994:308)
  163. Page in Sandulescu (1994:310)
  164. Kiberd (2000:336)
  165. Mason (1914:408–10)
  166. Ellmann (1988:526)
  167. Hyde (1948:308)
  168. Letter to Leonard Smithers, Holland/Hart-Davis (2000:1092)
  169. Ellmann (1988:527)
  170. Ellmann (1988:528)
  171. Ellmann (1988:546)
  172. Holland/Hart-Davis (2000:1119)
  173. M. Beerbohm (1946) «Mainly on the Air»
  174. Лист Росса до Морові Еді[en], Holland/Hart-Davis (2000:1213)
  175. Holland/Hart-Davis (2000:1224)
  176. Cavill, Paul, Heather Ward, Matthew Baynham, and Andrew Swinford, The Christian tradition in English literature: poetry, plays, and shorter prose, p. 337, Zondervan 2007.
  177. Ellmann (1988:92)
  178. Ellmann (1988:582)
  179. Holland/Hart-Davis (2000:1230)
  180. Johnson, Leon (2000). (Re)membering Wilde. Архів оригіналу за 21 October 2014. Процитовано 24 July 2015. 
  181. John Tagliabue (15 December 2011) «Walling Off Oscar Wilde's Tomb From Admirers' Kisses», The New York Times; Retrieved 3 April 2013
  182. Ellmann (1988:553)
  183. Turing's Law: Oscar Wilde among 50,000 convicted gay men granted posthumous pardons. The Daily Telegraph. 31 January 2017. 
  184. Raby (1997:6,10)
  185. Raby (1997:9)
  186. Raby (1997:8)
  187. Raby (1997:5)
  188. Great Britain: A Life of Concealment. Time. 27 September 1954. Процитовано 22 February 2010. 
  189. The Autobiography of Arthur Ransome pp 146—154 (1976, Jonathan Cape, London) ISBN 0-224-01245-2
  190. The Life of Arthur Ransome by Hugh Brogan[en] pp 77–90 (1984, Jonathan Cape, London) ISBN 0-224-02010-2
  191. The Last Englishman by Roland Chambers pp 61–69 (2009, Faber and Faber, London) ISBN 978-0-571-22261-2
  192. All Past National Book Critics Circle Award Winners and Finalists: 1988 Awards. National Book Critics Circle. Процитовано 22 February 2010. .
  193. Autobiography or Biography. The Pulitzer Prizes. Процитовано 22 February 2010. 
  194. Ebert, Roger (12 June 1998). Wilde. Chicago Sun-Times. Процитовано 2 April 2010. 
  195. Bedell, Geraldine (26 October 2003). It was all Greek to Oscar. The Guardian (London). Процитовано 22 February 2010. 
  196. Parker, Peter (26 October 2003). The Secret Life of Oscar. The Times (London). Процитовано 22 February 2010.  (необхідна підписка)
  197. Dugdale, John (26 September 2009). Oscar's Books by Thomas Wright. The Guardian (London). Процитовано 22 February 2010. 
  198. Gide, André (1905). In Memoriam, Oscar Wilde. Paris: Editions Mercure De France. 
  199. Louis, Thomas. L'esprit d'Oscar Wilde. Collection Anglia (вид. 4). Paris: G. Crès & Cie. OCLC 3243250. 
  200. Jullian, Philippe (6 April 2000). Oscar Wilde. Paris: Editions Christian de Bartillat. ISBN 2-84100-220-9. 
  201. Vallet, Odon (1995). L'affaire Oscar Wilde ou Du danger de laisser la justice mettre le nez dans nos draps. Paris: Editions Albin Michel. ISBN 2-226-07952-1. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]