Османська імперія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Османська імперія
1299 – 1923
Прапор Герб
Прапор Герб
Девіз
دولت ابد مدت
Devlet-i Ebed-müddet
("Вічна держава")
Гімн
Османський імперський гімн
Розташування Османської імперії
Кордони у 1683
Столиця Сьогют (1299–1326)
Бурса (1326–1365)
Едірне (1365–1453)
Константинополь (1453–1922)
Мови Османська мова та інші
Форма правління монархія
Султани
 - 1281–1326 (перший) Осман I
 - 1918–22 (останій) Мехмед VI
Великі візири
 - 1320–31 (перший) Аладдін
 - 1920–22 (останній) Ахмед Тевфік
Історія
 - Засновано 1299
 - Взяття Константинополя 1453
 - 1. Конституційність 1876-1878
 - 2. Конституційність 1908-1918
 - Розчленування липня 1924
Площа
 - 1680 20 000 000 км2
Населення
 - 1856 35 350 000 л.
 - 1906 20 884 000 осіб
 - 1914 18 520 000 осіб
 - 1919 14 629 000 осіб
Валюта акче, куруш, ліра

Осма́нська імпе́рія (осман. دولت عليه عثمانيه) — ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 12991923 роках. Заснована султаном Османом І на території Малої Азії. У ранньому новому часі вважалася наддержавою у Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVIXVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдову, Рагузу, Крим, Мекку, Трансильванію, Грузію та інших. Очолювалася султанами, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалася міцним центральним урядом (портою) та багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця розташовувался у містах Сегют (12991326), Бурса (13261365), Едірне (13651453) й Стамбул (14531922). Панівною релігією був суннітський іслам, представники інших релігій обкладалися податком. Основою мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI — XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманетні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорщиною, Польщею, Росією, Венецією, Римом і Мальтійським орденом. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (15201555), простягалась від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (16831699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIIIXIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 19141918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.

Назва[ред.ред. код]

  • Блискуча Османська держава (тур. Devlet-i ʿAliyye-yi ʿOsmâniyye, осман. دَوْلَتِ عَلِيّهٔ عُثمَانِیّه) — офіційна назва держави; походить від назви правлячої династії, турецького дому Османів.
  • Блискуча держава (тур. Devlet-i ʿAliyye-yi, осман. دَوْلَتِ عَلِيّهٔ) — скорочена офіційна назва.
  • Вічна держава (тур. Devlet-i Ebed-Müddet)
  • Османська держава (тур. Osmanlı Devleti, осман. عثمانلى دولتى) — скорочена офіційна назва.
  • Османська імперія (тур. Osmanlı İmparatorluğu) — від назви правлячої династії, турецького дому Османів.
  • Османська Порта — від назви Порти, уряду держави.
  • Оттоманська імперія — від англійського Ottoman (Оттоман), спотвореної назви турецького «Осман».
  • Османське бейство (тур. Osmanlı Beyliği) — від назви бейства Османа, на основі якого виникла імперія; вживається лише для окреслення ранньої історії імперії.
  • Порта — від назви Порти, уряду держави. Також — Блискуча Порта, Османська Порта тощо.
  • Турецька імперія (лат. Imperium Turcicum) — латинська назва від імені панівного народу імперії, турків.
  • Туреччина (лат. Turchia) — неофіційна скорочена латинська назва. Використовувалася у більшості тогочасних євпопейських мов.

Географія[ред.ред. код]

Займала терени таких сучасних країн:

Країни і землі, що увійшли до імперії:

Країни і землі, на які розпалася імперія:

Історія[ред.ред. код]

Постання (1299—1453)[ред.ред. код]

Вступ Мехмеда II до Константинополя.

Осман І (1258–1326), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерву (Туркменістан) із 400 вершниками для допомоги Румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні турецькі князівства (бейства), одне з яких очолив Осман І. Його князівство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османцями. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі свої володінь до кордону з Візантією.

Після смерті засновника, Османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у півінічно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року турки здобули Фессалоніки, яке утримували венеціанці. Перемога Османів у битві при Косово 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях турецькій експансії в Європу. Останній великий хрестовий похід намагався спинити османський натиск, але був розгромлений у битві при Нікополі 1396 року.

Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Турки поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві при Анкарі й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 14021413 років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.

У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косово), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-волоські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-волоським силам в другій битві при Косово.

Син Мурада ІІ, Мехмед ІІ Завойовник, реформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під турецькою назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визання османської влади. Візантійські еліти та населення, що не мігрувало, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеціанське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала туркам втогнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасних усіх подальших турецьких завоювань в Європі.

Експансія (1453–1566)[ред.ред. код]

Сулейман Пишний, найвидатніший султан імперії.

XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торгівельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.

Султан Селім І (1512–1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві при Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.

Наступний султан Сулейман І Пишний (1520–1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога турецьких військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під турецьким верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війска підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.

На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й простиралася на 3 континенах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінатною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії.

Стагнація (1566–1700)[ред.ред. код]

Битва під Лепанто (1571).
Битва під Віднем (1683).

З 2-ї половини XVI століття Османська імперія вступила у період стагнації, що інколи переривався намаганнями реформувати централізований державний організм. Причинами стагнації були некомпетентість та корупція центрального уряду, які сприяли росту сепаратизму в провінціях; зростання технічної й політичної ролі європейських ворогів, насамперед Австрії та Росії; економічна стагнація та занепад, спричинені надмірними воєнними витратами, інфляцією та зміною торгівельних шляхів.

За правління Селіма ІІ (1566—1574) турки не змогли здобути Мальту (1565) й зазанали великої поразки італійсько-іспанського флоту у морській битві при Лепанто (1571). Ці події знищили міф про непереможність Османів. Імперія втратила домінування в Середземномор'ї й зайнялася посиленням впливу в Північній Африці. За наступних султанів Мурада ІІІ (1574—1595), Мехмеда ІІІ (1595–1603) й Ахмеда І (1603—1617) тривала неуспішна Довга турецька війна (15931606) проти Габсбурзької Австрії. Внаслідок безперевних воєн порушилася система набору військ, що спричинило падіння дисципліни. Демобілізація спричинила повстання курдських джелалі 15951610 років, яке охопило усю Анатолію. У 16031618 роках імперія вела війну з персами, що закінчилася втратою Кавказу. Незважаючи на воєнні невдачі та економічно-соціальні проблеми (нестача землі для 30 млн населення в 1600 році) держава Османів залишалася могутньою.

Султани Мустафа I (1617–1618) та Осман II (1618–1622) загинули в результаті військових і двірцевих заколотів. Їхій наступник Мурад IV (1623–1640) спробував відновити силу ценрального уряду. 1639 року він повернув захоплений персами Ірак та частину Кавказу, а також придушив повстання друзів (1623–1637). Проте вже за правління Ібрагіма І (1640–1648) державними справами став завідувати султанський гарем, який руками яничар погубив самого султана. Протягом так званого «Жіночого султанату» (1648–1656) матері молодих слутанів керували державою від їхнього імені й довели країну до політично-фінансовї кризи. В кпоху Кепрюлю (1656–1703) фактичне управління імперією перейшло до рук великих візирів з албанського роду Кепрюлю. Їм вдалося відновити імперський контроль над Трансільванією, захопити Крит (1669), а також здобути польські володіння в Південній УкраїніБуковину і Поділля (1676). Однак нова Велика турецька війна 16831699 років поклала кінець планам візирів повернути османську велич: австрійсько-польські війська розбили турецьку армію під Віднем (1683) та ряді інших боїв, а московити з потугами здобули фортецю Азов (1696). Султан Мустафа II (1695–1703) намагався повернути втрачене, але був розбитий авсрійцями Зентою (1697). Внаслідок поразки Османи поступилися своїми завоюваннями в Угорщині, Хорватії, Сербії, Волощині, Україні та Приазов'ї на користь Австрії та Московії.


Занепад (1700-1828)[ред.ред. код]

Росіяни беруть Очаків (1788).

Після невдалої Великої турецької війни імперія вступила у добу занепаду. Наступальна політика й намагання повернути вплив в Європі змінилися обороною земель і спробами зберегти статус-кво.

За правління султана Ахмеда ІІІ (1703–1730) Османи вступили у Велику Північну війну проти Московії. 1711 року вони розбили московитів й повернули собі Азов. Проте під час нового конфлікту з Австрією в 1716—1718 роках втратили Банат, Сербію й Олтенію. У наступній війні 1735—1739 років, що велася проти Російської та Австрійської імперій, султан повернув собі контроль над Сербією та Олтенією, але був змушений віддати Азов і Запорожжя. 1768 року українські гайдамаки, за підтримки Росії, вдерлися до османського міста Балта й вирізали його населення. Це розв'язало нову російсько-османську війну 17681774 років, яка завершилася поразкою Османів. За умовами Кючюк-Кайнарджирського договору турецький уряд визнав незалежність Криму, а за Росією — статус патрона християн Валахії й Молдавії.

Поразки посилили бажання Османів оновити свою східну імперію, подібного до того як це зробив з власною країною Петро І. За панування султанів Махмуда I (1730—1754), Мустафи ІІІ (1757—1774) і Абдул-Гаміда I (1774—1789) було розпочато військові, освітні й технологічні реформи. Турки налагодили виробництво західної артилерії та друк нерелігійної літератури. Проте перетворення зустріли сильний опір ісламського духовенства, яничар та консервативної частини суспільства. Так, султан Селім ІІІ (1789–1807), який намагався реформувати військо на західний взірець, загинув після повстання яничарів. Його наступник султан Махмуд ІІ (1808–1839) розгорнув криваві репресії проти опозиціонерів й 1826 року ліквідував яничарський корпус.

Сербська революція 18041815 років започаткувала епоху національного відродження на Балканах і так зване Східне питання. 1821 року спалахнула Грецька війна за незалежність, внаслідок якої постала незалежна грецька держава в 1829 році. Сербські та грецькі національні рухи підігріли сепаратизм в інших провінціях, спричинивши виступи волохів, молдаван, чорногорців, болгар. Через перманентість повстань й нефективність султанського уряду в їхній пацифікації європейці називали Османську імперію «хворий Європи». У 1860—1870-х роках васальні держави турків в Сербії, Волощини, Молдавії та Чорногорії здобули незалежність.

Розпад (1828-1922)[ред.ред. код]

Підсумки правління[ред.ред. код]

Знищення яничарів, що спочатку зашкодило Османській імперії, позбавивши її хоч і поганого, але все-таки потрібного війська, через декілька років виявилося надзвичайно корисним: Османська армія стала на рівень європейських армій, що було наочно доведене в Кримську кампанію і ще більш у війну 1877—78 р. і в грецьку війну 1897 р. Територіальне скорочення, особливо втрата Греції, опинилося для імперії теж швидше вигідним, чим шкідливим.

Османи ніколи не допускали до військової служби християн; області з суцільним християнським населенням (Греція і Сербія), не збільшуючи турецької армії, в той же час вимагали від неї значних військових гарнізонів, які не могли бути пущені в хід в хвилину потреби. Особливо це стосувалося Греції, яка зважаючи на розтягнуту морську межу не мала навіть стратегічної вигоди для Османської імперії, сильнішої на суші, ніж на морі. Втрата територій скоротила державні доходи імперії, але в царювання Махмуда дещо пожвавилася торгівля Османської імперії з європейськими державами, дещо піднялася продуктивність країни (хліб, тютюн, виноград, трояндова олія і ін.).

Таким чином, незважаючи на всі зовнішні поразки, навіть на страшну битву при Нізібе, в якій Мухаммед Алі знищив значну Османську армію і після якої сталась втрата цілого флоту, Махмуд залишив Абдул-Меджіду державу швидше посилену, ніж ослаблену. Посилено її було ще і тим, що відтепер інтерес європейських держав був тісніше пов'язаний із збереженням Османської держави. Незвичайно піднялося значення Босфору і Дарданел; європейські держави відчували, що захоплення Константинополя завдасть непоправного удару іншим, і тому збереження слабкої Османської імперії вважали для себе вигіднішим.

Загалом імперія все-таки розкладалася, і Микола I справедливо називав її хворою людиною; але загибель Османської держави була відстрочена на невизначений час. Починаючи з Кримської війни, імперія почала посилено робити закордонні позики, а це надало для неї впливову підтримку її численних кредиторів, тобто переважно фінансистів Англії. З іншого боку, внутрішні реформи, які могли б підняти державу і врятувати її від загибелі, ставали в XIX ст. все важчими. Росія боялася цих реформ, оскільки вони могли б підсилити Османську імперію, і шляхом свого впливу при дворі султана прагнула зробити їх неможливими; так, в 1876—77 р. вона погубила Мідхада пашу, який виявлявся здатним провести серйозні реформи, що не поступалися за значенням реформам султана Махмуда.

Царювання Абдул-Меджида (1839–1861)[ред.ред. код]

Після Махмуда владу успадковував його 16-річний син Абдул-Меджід, що не відрізнявся його енергією і непохитністю, та зате був набагато культурнішою і м'якшою за своїм характером людиною. Попри все, зроблене Махмудом, битва при Нізібе могла б остаточно занапастити Османську імперію, якби Росія, Англія, Австрія і Пруссія не уклали союзу для охорони цілості Порти (1840); вони склали трактат, через який єгипетський віце-король зберігав на спадкових засадах Єгипет, але зобов'язувався негайно очистити Сирію, а у разі відмови повинен був позбутися всіх своїх володінь. Союз цей викликав обурення у Франції, що підтримувала Мухаммеда Алі, і Т'єр зробив навіть приготування до війни; проте Луї-Філіп на неї не зважився. Незважаючи на нерівність сил, Мухаммед Алі готовий був чинити опір; але англійська ескадра бомбардувала Бейрут, спалила єгипетський флот і висадила до Сирії корпус в 9000 вояків, який за допомогою маронітів завдав декілька поразок єгиптянам. Мухаммед Алі поступився; Османська імперія була врятована, і Абдул-Межід, підтримуваний Хозревом-пашею, Решидом-пашею і іншими сподвижниками батька, приступив до реформ.

Гюльханейський хатт-шериф[ред.ред. код]

В кінці 1839 р. Абдул-Меджід опублікував знаменитий Гюльханейський хатти-шериф (Гюльхане — «житло троянд», назва площі, де був оголошений хатт-шериф). Це був маніфест, що визначав принципи, яким мав намір слідувати уряд:

  • забезпечення всім підданим цілковитої безпеки щодо їх життя, честі і майна;
  • правильний спосіб розподілу і стягування податків;
  • такий же правильний спосіб набору солдатів.

Визнавалося необхідним змінити розподіл податків в сенсі їх рівності і відмовитися від системи здачі їх на відкуп, визначити витрати на сухопутні і морські сили; встановлювалась публічність судочинства. Всі ці пільги розповсюджувалися на всіх підданих султану без різниці віросповідання. Сам султан приніс присягу на вірність хатти-шерифові. Залишалося здійснити обіцянку насправді.

Танзімат[ред.ред. код]

Реформа, проведена в царювання Абдул Меджіда і частково його наступника Абдул-Азіза, відома під ім'ям танзімату (від араб. танзім — порядок, пристрій; іноді додається епітет хайрійе — добродійний). У танзімат входить ціла низка заходів: продовження реформи армії, нове розділення імперії на Вілаєти, підпорядковані поодинці загальному зразку, установа державної ради, встановлення провінційних рад (меджлісів), перші спроби передачі народної освіти з рук духівництва в руки світської влади, карний кодекс 1840 р., торговий кодекс, заснування міністерств юстиції і народної освіти (1857), статут торгового судочинства (1860).

У 1858 р. заборонена торгівля рабами в межах Османської імперії, хоча саме рабство не заборонене (формальне рабство було відмінено тільки з оголошенням Турецької республіки в XX столітті).

Гумайюн[ред.ред. код]

Після Кримської війни султан опублікував новий гатти-шериф гумайюн (1856), в якому підтверджувалися і докладніше розвивалися принципи першого; особливо наполягало на рівності всіх підданих, без відмінності віросповідання і національності. Після цього гатти-шерифу був відмінений старовинний закон про страту за перехід з ісламу в іншу релігію. Проте велика частина цих ухвал залишалася тільки на папері.

Верховний уряд частиною був не в силах справитися з свавіллям нижчих чиновників, частково і сам не хотів удаватися до деяких заходів, обіцяних в гатти-шерифах, як, наприклад, до призначення християн на різні посади. Одного разу він зробив спробу вербувати солдатів з християн, але це викликало незадоволеність і серед мусульман, і серед християн, тим паче, що уряд при призначенні в офіцери не наважувався відмовитися від релігійних забобонів (1847); незабаром цей захід був відмінений. Масові вбивства маронітів в Сирії (1845 тощо.) підтверджували, що віротерпимість, як і раніше, була чужа Османській імперії.

Протягом царювання Абдул-Меджіда були покращені дороги, побудовано безліч мостів, проведено декілька телеграфних ліній, пошта була організована за європейським зразком.

Події 1848 р. зовсім не відбились на Османській імперії; тільки угорська революція спонукала Османський уряд зробити спробу відновити своє панування на Дунаї, але поразка угорців розсіяла його надії. Коли Кошут з товаришами врятувалися на турецькій території, то Австрія і Росія звернулися до султана Абдул-Меджіду з вимогою їх видачі. Султан відповів, що релігія забороняє йому порушити традицію гостинності.

Кримська війна[ред.ред. код]

18531856 рр. були часом нової Кримської війни, що закінчилася в 1856 р. Паризьким миром. На Паризький конгрес був на початках рівноправності допущений представник Османської імперії, і цим самим імперія визнана членом європейського концерну. Проте це визнання мало швидше формальний характер, ніж дійсний. Перш за все Османська імперія, участь якої у війні була вельми велика і яка довела збільшення своєї боєздатності порівняно з першою чвертю XIX або з кінцем XVIII ст., насправді отримала від війни дуже мало; зруйнування російських фортець на північному узбережжі Чорного моря мало для неї дуже незначне значення, а втрата Росією права тримати військовий флот на Чорному морі не могла бути тривала і була відмінена вже в 1871 р. Далі, консульська юрисдикція була збережена і доводила, що Європа все ж таки дивиться на Османську імперію як на варварську державу. Після війни європейські держави стали заводити на території імперії свої поштові установи, незалежні від османів.

Війна не тільки не збільшила влади Османської імперії над васальними державами, але ослабила її; дунайські князівства в 1861 р. об'єдналися в одну державу Румунію, а в Сербії дружні Туреччині Карагеоргіевичі були скинуті і замінені дружніми Росії Обреновичами; трохи пізніше Європа примусила Османську імперію забрати з Сербії свої гарнізони (1867). Під час Кримської війни Османська імперія зробила позику в Англії в 7 млн. фунтів стерлінгів; у 1858,1860 і 1861 рр. довелося зробити нові позики. В той же час уряд випустив значну кількість паперових грошей, курс яких скоро і сильно впав. У зв'язку з іншими подіями це викликало торгову кризу 1861 р., що важко відбилася на населенні.

Абдул-Азіз (1861–1876) і Мурад V (1876)[ред.ред. код]

Абдул-Азіз був лицемірний, похітливий і кровожерний тиран, що швидше нагадував султанів XVII і XVIII ст., ніж свого брата; але він розумів неможливість за даних умов зупинитися на шляху реформ і в опублікованому їм при вступі на престол гатти-шерифові урочисто обіцяв продовжувати політику попередників. Дійсно, він звільнив з в'язниць політичних злочинців, ув'язнених в попереднє царювання, і зберіг міністрів свого брата. Більш того, він заявив, що відмовляється від гарему і задовольнятиметься однією дружиною. Обіцянки не були виконані: через декілька днів унаслідок палацової інтриги був повалений великий візир Мехмед Кибрисли паша, і замінений Аалі пашею, який у свою чергу був повалений через декілька місяців і потім знов зайняв той же пост в 1867 р.

Взагалі, великі візири і інші чиновники змінювалися з надзвичайною швидкістю унаслідок інтриг гарему, який дуже скоро був знов заведений. Деякі заходи у дусі танзімату були все-таки прийняті. Найважливіша з них — публікація (далеко, втім, не точно відповідно дійсності) державного бюджету османів (1864). Під час міністерства Аалі паші (1867–1871), одного з найрозумніших і найспритніших дипломатів османів XIX ст., була проведена часткова секулярізація вакуфів, дарувало європейцям право володіти нерухомістю в межах османської імперії (1867), реорганізована державна рада (1868), виданий новий закон про народну освіту, введена формально метрична система міри і ваги, що однак, не прижилась проте, в житті (1869). У це ж міністерство організована цензура (1867), створення якої було викликане кількісним зростанням періодичного і неперіодичного друку в Константинополі і в інших містах, османською та іноземними мовами.

Цензура при Аалі паші відрізнялася крайньою дріб'язковістю і суворістю; вона не тільки забороняла писати про те, що здавалося незручним османському уряду, але прямо наказувала друкувати вихваляння мудрості султану і уряду; взагалі, вона робила весь друк більш-менш офіціозним. Загальний характер її залишився той же і після Аалі-паші, і лише при Мидхаді-паші в 1876—77 р. вона була дещо м'якшою.

Війна в Чорногорії[ред.ред. код]

У 1862 р. Чорногорія, добиваючись повної незалежності від Османської імперії, підтримуючи повстанців Герцеговини і розраховуючи на підтримку Росії, почала з імперією війну. Росія її не підтримала, і так як значна перевага сил була на боці османів, то останні досить швидко здобули вирішальну перемогу: війська Омера-паші підійшли до самої столиці, але не узяли її, оскільки Чорногорія стала просити миру, на який Османська імперія повинна була погодитися під тиском європейських держав. Чорногорія нічого не втратила, та зате турки відплатили герцеговинцям за їх повстання і за Чорногорську війну.

Повстання на Криті[ред.ред. код]

У 1866 р. почалося повстання греків на Криті. Повстання викликало гарячі симпатії в Греції, яка почала спішно готуватися до війни. На допомогу Османський імперії поквапились європейські держави, які рішуче заборонили Греції вступатися за критян. На Крит було послано сорокатисячне військо. Попри надзвичайну мужність критян, які вели партизанську війну в горах свого острова, вони не могли довго триматися, і після трьох років боротьби повстання було придушене; повстанці були покарані стратами і конфіскаціями майна.

Після смерті Аали-паші великі візири стали знову змінюватися з надзвичайною швидкістю. Крім гаремних інтриг, для цього була ще одна причина: при дворі султана боролися дві партії — англійська і російська, що діяли за вказівками послів Англії і Росії. Російським послом в Константинополі в 1864—77 р. був граф Ігнатьєв, який мав безперечні стосунки з незадоволеними в імперії, обіцяючи їм російське заступництво. Разом з тим він мав великий вплив на султана, переконуючи його в дружбі Росії і обіцяючи йому сприяння в задуманій султаном зміні порядку престолонаслідування не до старшого в роду, як було раніше, а від батька до сина, оскільки султанові дуже хотілося передати престол своєму синові Юсуфу Ізедіну.

Державний переворот[ред.ред. код]

У 1875 р. спалахнуло повстання в Герцеговині, Боснії і Болгарії, що завдало рішучого удару османським фінансам. Було оголошено, що відтепер Османська імперія за своїми закордонними боргами сплачує грошима тільки одну половину відсотків іншу ж половину — купонами, що підлягають оплаті не раніше, як через 5 років. Необхідність серйозніших реформ визнавалася багатьма вищими чиновниками імперії і на чолі їх Мидхадом-пашею; проте при капризному і деспотичному Абдул-Азізі проведення їх було абсолютно неможливе. Зважаючи на це, великий візир Мехмед Рушді паша влаштував змову з міністрами Мидхадом-пашею, Хуссейн Авні пашою і ін. і шейх-уль-ісламом для повалення султана. Шейх-уль-іслам дав таку фетву: «Якщо повелитель правовірних доводить своє безглуздя, якщо він не має політичних знань, необхідних для управління державою, якщо він робить особисті витрати, яких держава не може винести, якщо його перебування на троні загрожує згубними наслідками, то чи потрібно його позбавити влади чи ні? Закон свідчить: так».

У ніч на 30 травня 1876 р. Хуссейн Авні паша, приставивши револьвер до грудей Мурада, спадкоємця престолу (сина Абдул-Меджіда), примусив його прийняти корону. В той же час загін піхоти увійшов в палац Абдул-Азіза, і йому було оголошено, що він перестав царювати. На престол вступив Мурад V. Через декілька днів було оголошено, що Абдул-Азіз розкрив собі ножицями вени і помер. Мурад V, і раніше не зовсім нормальний, під впливом вбивства дядька, наступними вбивствами декількох міністрів в будинку Мидхада-паші черкесом Хассан-беєм, що мстив за султана, і інших подій остаточно з'їхав з глузду і став так само незручний для своїх прогресивних міністрів. У серпні 1876 р. він також був позбавлений влади за допомогою фетви муфтія і на престол зведений його брат Абдул Гамід.

Абдул Гамід II[ред.ред. код]

Вже в кінці царювання Абдул-Азіза почалося повстання в Герцеговині і Боснії, викликане украй важким положенням населення цих областей, частиною зобов'язаного відбувати панщину на полях крупних землевласників-мусульман, частково особисто вільного, але абсолютно безправного, гнобленого непомірними поборами і в той же час постійно підігріваного в своїй ненависті до турків близьким сусідством вільних чорногорців.

Весною 1875 р. деякі громади звернулися до султана з проханням зменшити податок на баранів і податок, що сплачується християнами замість військової повинності, і організувати полки з християн. Їм навіть не відповіли. Тоді їх жителі узялися за зброю. Рух швидко охопив всю Герцеговину і розповсюдився на Боснію; Нікшич був взятий в облогу повстанцями. З Чорногорії і Сербії на допомогу повстанцям рушили загони добровольців. Рух викликав великий інтерес за кордоном, особливо в Росії і в Австрії; остання звернулася до Османської імперії з вимогою релігійної рівноправності, зниження податків, перегляду законів про нерухому власність та інше. Султан негайно обіцяв все це виконати (лютий 1876), але повстанці не погоджувалися покласти зброю, поки не будуть виведені війська османців з Герцеговини. Смута перейшла і на Болгарію, де османці у вигляді відповіді провели страшну різанину (див. Болгарія), що викликала обурення у всієї Європи (брошура Гладстона про звірства в Болгарії), були поголовно вирізані цілі селища, до грудних дітей включно. Болгарське повстання було потоплене в крові, але герцеговінське і боснійське продовжувалося і в 1876 р. і викликало нарешті втручання Сербії і Чорногорії (1876—77 г.; див. Сербо-чорногорсько-турецька війна).

6 травня 1876 р. в Салоніках фанатичним натовпом, в якому знаходилися і деякі посадові особи, були убиті французький і німецький консули. З учасників або потурачів злочину Селім-бей, начальник поліції в Салоніках, був засуджений до 15 років фортеці, один полковник до 3 років; але ці покарання, приведені у виконання не в повному обсязі, нікого не задовольнили, і громадська думка Європи була сильно збуджена проти країни, де можуть скоюватися подібні злочини.

У грудні 1876 року за ініціативою Англії в Константинополі була скликана конференція великих держав для залагоджування утруднень, викликаних повстанням, що не досягла своєї мети. Великим візирем в цей час (з 13 грудня н. ст. 1876 р.) був Мидхад-паша, ліберал і англофіл, глава младотурецкої партії. Вважаючи за необхідне зробити Османську імперію країною європейською і бажаючи представити її такою уповноваженим європейських держав, він за декілька днів розробив конституцію і примусив султана Абдул-Гаміда підписати і опублікувати її (23 грудня 1876 р.).

Конституція була складена за зразком європейських, особливо бельгійською. Вона гарантувала права особи і встанавлювала парламентський режим; парламент повинен був складатися з двох палат, з яких палата депутатів обиралася загальною закритою подачею голосів всіх підданих османців без відмінності віросповідання і національності. Перші вибори були проведені під час управління Мідхада; вибрані були майже повсюдно його кандидати. Відкриття першої парламентської сесії відбулося тільки 7 березня 1877 р., а ще раніше, 5 березня, Мідхад унаслідок палацових інтриг був повалений і заарештований. Парламент був відкритий тронною промовою, але через декілька днів був розігнаний. Були проведені нові вибори, нова сесія виявилася такою ж короткою, і потім без формальної відміни конституції, навіть без формального розпуску парламенту він більш не збирався.

Російсько-турецька війна 1877–1878[ред.ред. код]

У квітні 1877 р. почалася війна з Росією, в лютому 1878 р. вона закінчилася Сан-Стефанським миром, який потім (13 червня — 13 липня 1878 р.) був змінений Берлінським трактатом. Османська імперія втратила всякі права на Сербію і Румунію; Боснія і Герцеговина віддані Австрії для впровадження в ній порядку (de facto — в повне володіння); Болгарія склала особливе васальне князівство, Східна Румелія — автономну провінцію, що незабаром (1885) з'єдналася з Болгарією. Сербія, Чорногорія і Греція отримали територіальні прирости. У Азії Росія отримала Карс, Ардаган, Батум. Османська імперія повинна була сплатити Росії контрибуцію в 800 млн фр.

Російсько-турецька війна 1877—1878 з очевидністю довела, що Османська держава набагато сильніша, ніж була раніше. У неї з'явилися талановиті генерали, а армія її за хоробрістю і витривалістю перевершувала всі очікування; артилерія і озброєння піхоти виявилися чудовими. Проте війна її значно ослабила. Вона втратила значні провінції з населенням досить змішаним, серед якого було немало мусульман (у Боснії, Східній Румелії, Болгарії). У Європі за імперією залишилися, окрім Константинополя з околицями, тільки Фракія, Македонія, Албанія і Стара Сербія. У Азії її володіння теж зменшилися. Престиж її, що піднявся в 1853–1855 і 1862 рр., знову впав. Контрибуція у зв'язку зі всіма військовими втратами надовго позбавляла Османську імперію можливості стати на ноги у фінансовому відношенні. У 1879 і 1880 р. вона значно скоротила свої державні витрати, навіть на армію, флот і на двір.

У 1880 р., після 5 років з часу оголошення банкрутства, Османська імперія не тільки не приступила до сплати боргів в повному обсязі, але готувалася до подальшого скорочення платежів. В кінці 1881 р. в Константинополі зібралася конференція з представників кредиторів імперії, яка повинна була погодитися на подальше зниження платежів (1% на основний капітал замість 5 + % амортизації) під умовою передачі контролю над деякими доходами в руки комісії кредиторів. Комісія, під назв. Conseil d'administration de la dette publique Ottoman, складається з 5 членів, що призначаються на 5-річний термін: синдикатом Foreign bondholders в Лондоні, торговою палатою в Римі і синдикатами кредиторів Османської імперії у Відні, Парижі і Берліні. Понад те, у неї має право бути присутнім один з директорів Оттоманського банку. Засідає вона в Константинополі з 1882 р. і насправді є ніби департаментом міністерства фінансів, бо безпосередньо завідує певними державними доходами, але користується незалежністю від всього міністерства і від уряду взагалі. У 1883 р. для збільшення доходів була введена тютюнова монополія.

Протягом 1880-х років османський уряд діяльно працював над переозброєнням армії; над організацією армії працювали переважно німецькі інструктори. У 1885 р. Османська імперія поставилась досить спокійно до східно-румелійському перевороту, що сильно зачіпав її інтереси.

Бунти у Вірменії і на Криті[ред.ред. код]

Проте внутрішні умови життя залишилися приблизно ті ж самі, і це позначалося в бунтах, які постійно виникали то в одному, то у іншому місці Османської імперії. У 1889 р. почалося повстання на Криті. Повстанці вимагали реорганізації поліції так, щоб вона складалася не лише з мусульман і протегувала не лише мусульманам, нової організації судів тощо. Султан відкинув ці вимоги і вирішив діяти зброєю. Повстання було придушене. В кінці 1894 р. почалися заворушення у Вірменії, викликані безправним положенням цієї країни, особливо розбоями курдів, з яких складалась значна частина війська в Малій Азії. Турки і курди відповідали страшною різаниною, що нагадала болгарські жахи; були вирізані цілі селища; багато вірмен, узятих в полон, піддавалися жорстоким тортурам. Всі ці факти були засвідчені європейськими (переважно англійськими) газетними кореспонденціями, які дуже часто виступали з позицій християнської солідарності і викликали вибух обурення в Англії. На заяву, зроблену із цього приводу англійським послом, Порта відповіла категоричним запереченням справедливості «фактів» і заявою, що справа йшла про звичайне утихомирення бунту. Проте, посли Англії, Франції і Росії в травні 1895 р. пред'явили султанові вимоги про реформи для Вірменії, спираючись на ухвали Берлінського трактату; вони вимагали, щоб чиновники, що керують Вірменією, принаймні наполовину складалися з християн і щоб призначення їх залежало від особливої комісії, в якій християни теж були б представлені; війська курдів в Малій Азії повинні бути виведені. Порта відповіла, що вона не бачить ніякої потреби в реформах спеціально для Вірменії, але що вона має на увазі загальні реформи для всієї держави. Заворушення у Вірменії продовжувалися в 1895 і 1896 рр. 26 серпня 1896 р. бойовики Вірменської Революційної Федерації Дашнакцутюн в самому Константинополі напали на Оттоманський банк, вбили в ньому варту і чиновників і розграбували його; після цього в місті почалася різанина вірменського населення, проведена поліцією і військами. Європейські посли зробили із цього приводу заяву султанові. Цього разу султан визнав потрібним відповісти обіцянкою реформ, яка не було виконано; було введено тільки нове управління вілаєтами, санджаками і нахіями, що не змінила істотно справи.

У 1896 р. почалися нові заворушення на Криті і відразу прийняли небезпечніший характер. Відкрилася сесія національних зборів, але вона не мала ані найменшого авторитету в населення. На допомогу Європи ніхто не розраховував. Повстання розгоралося; загони повстанців на Криті нападали на турецькі війська, не раз завдаючи їм сильних втрат. Рух знайшов жвавий відгомін в Греції, з якої в лютому 1897 р. на острів Крит відправився військовий загін під головуванням полковника Вассоса. Тоді європейська ескадра, що складалася з німецьких, італійських, російських і англійських військових суден, і знаходилася під командою італійського адмірала Каневаро, прийняла погрозливе положення. 21 лютого 1897 р. вона почала бомбардувати військовий табір повстанців поблизу м. Канея і примусила їх розійтися. Через декілька днів, проте, повстанцям і грекам вдалося узяти м. Кадано і захопити в полон 3000 турків.

На початку березня на Криті відбувся бунт турецьких жандармів, незадоволених неотриманням платні протягом багатьох місяців. Бунт цей міг би бути вельми корисний для повстанців, але європейський десант роззброїв їх. 25 березня повстанці провели напад на Канею, але були піддані обстрілу з європейських суден і змушені були відступити з великими втратами. На початку квітня 1897 р. Греція увела свої війська на османську територію, сподіваючись увійти до Македонії, де в той же час відбувалися дрібні бунти. Протягом одного місяця греки були вщент розбиті, і османські війська зайняли всю Фессалію. Греки були змушені просити про мир, який і був підписаний у вересні 1897 р. Територіальних змін не відбулося, окрім невеликого стратегічного виправлення межі між Грецією і Османською імперією на користь останньої; але Греція повинна була сплатити військову контрибуцію в 4 млн турецьких фунтів.

Восени 1897 р. припинилося і повстання на острові Крит, після того, як султан ще раз обіцяв острову Криту самоврядування. Дійсно, за наполяганням держав генерал-губернатором острови був призначений принц грецький Георгій, острів отримав самоврядування і зберіг тільки васальні стосунки з Портою. На початку XX ст. на Криті з'явилося помітне прагнення до подальшого відділення острова від імперії і до приєднання до Греції. В той же час (1901) в Македонії продовжувалося смути. Восени 1901 р. македонські революціонери захопили в полон одну американку і вимагали за неї викуп; це завдало великих незручностей Османському уряду, який виявився безсилим забезпечити безпеку іноземців на своїй території. У тому ж році з більшою силою проявився рух младотурецької партії, на чолі якої стояв колись Мидхад-паша; вона стала посилено випускати брошури і листівки османською мовою в Женеві і в Парижі для розповсюдження їх в Туреччині; в самому Константинополі чимало осіб було арештовано і засуджено до різних покарань за звинуваченням в участі в младотурецької агітації, що належали до чиновницького і офіцерського класу. Навіть зять султана, одружений на його дочці, виїхав за кордон зі своїми двома синами, відкрито прилучився до младотурецької партії і не побажав повернутися на батьківщину, незважаючи на наполегливе запрошення султана. У 1901 р. Порта зробила спробу знищити у себе європейські поштові установи, але спроба ця не увінчалася успіхом. У 1901 р. Франція зажадала від Порти задоволення домагань деяких своїх капіталістів, кредиторів Туреччини; остання відповіла відмовою, тоді французький флот зайняв Мітілене. Порта поквапилась задовольнити всі вимоги.

Розпад[ред.ред. код]

Проголощення Молодотурецької революції (1908).
Останній султан Мехмед VI покидає країну після ліквідації монархії (17 листопада 1922).

У XIX столітті на околицях імперії посилилися сепаратистські настрої. Вона почала поступово втрачати свої території й технологічно поступатись Заходу.

1908 року молодотурки повалили султана Абдул-Гаміда II, після чого монархія в Османський імперії стала носити формальний характер. В січні 1913 року становився тріумвірат Енвера, Талаата і Джемалі

1912 року Італія захопила османську Тріполітанію і Киренаїку (Лівія). У Першій балканській війні 19121913 років імперія втратила переважну більшість своїх європейських володінь: Албанію, Македонію, північ Греції. Проте у 1913 році османам вдалося відвоювати невелику частину земель Болгарії в ході Другої Балканської війни.

Заслабла Османська імперія спробувала спертися на допомогу Німеччини. Це втягнуло її в Першу світову війну 19141918 років, що закінчилася поразкою Центральних держав. У 19171918 роках країни-члени Антанти захопили близькосхідні володіння імперії. Після Першої світової війни Сирія і Ліван перейшли під контроль Франції, Палестина, Йорданія і Ірак — Великобританії; на заході Аравійського півострова за підтримки англійців (Лоуренс Аравійський) утворилися незалежні держави: Хиджаз, Неджд, Асир і Ємен. Згодом Хиджаз і Асир увійшли до складу Саудівської Аравії.

30 жовтня 1918 року Османська імперія підписала Мудроське перемир'я, за яким 10 серпня 1920 року було укладено Севрський мирний договір. Фактично імперію розчленували, залишивши лише Туреччину й прилеглі території. Одне з найбільших міст Малої Азії — Ізмір — мусило перейти Греції. 15 травня 1919 року його зайняла грецька армія, що спричинило Турецьку війну за незалежність. Турецькі націоналісти під головуванням Ататюрка відмовилися визнати мирний договір і силою вигнали греків з країни. 18 вересня 1922 року Туреччина була звільнена від іноземних військ. Це було зафіксоване в Лозаннському договорі 1923 року, що визначив нові кордони турецької держави. 29 жовтня 1923 була проголошена Турецька республіка, під головуванням Ататюрка.

Державний устрій[ред.ред. код]

Посли в султанському палаці Топкапи.

Деспотична бюрократична централізована монархія. Халіфат.

Центральний уряд[ред.ред. код]

Регіональний уряд[ред.ред. код]

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Подільський еялет у складі імперії (1672—1699).

Наприкінці XIV століття Османська імперія поділялася на провінції. Ними керували провінціали, призначені султанами[1].

З 1362 року імперія поділялася на еялети (в перекладі: «країни»), що також називался бейлербействами або пашаликами. Керування цими адміністративними одиницями здіснювали бейлербеї або паші, яких призначав султанський уряд. Еялети поділялися на менші одиниці — санджаки (в перекладі: «хоругви»), аналог областей[2].

1864 року в Османській імперії провели адміністративно-територіальну реформу, в ході якої еялети замінили новими утвореннями — вілаєти (в перекладі: «губернія»)[3] in 1864, as part of the tanzimat reforms.[4]. Була встановлена наступна ієрархія адміністративних одиниць: вілаєт (губернія), санджак (область), каза (повіт) і село (сілська рада). За новим законом про вілаєти 1871 року до них додавался набіє (муніципалітет)[5]

Васали і протекторати[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

У 1889 р. були оголошені вільними раби, власники яких не могли довести, що володіють ними на законній підставі; у 1890 р. прийняті дієві заходи до припинення торгівлі рабами, забороненою ще в 1858 р. З того часу рабство може вважатися майже зниклим з європейської частини імперії, проте в Малій Азії воно зберігалося в меншій мірі аж до оголошення Турецької республіки.

У 1889 р. в Берліні відбувся третейський розгляд суперечки між Портою і бароном Гіршем, власником залізниць в Османській імперії. Третейським суддею був обраний проф. Гнейст. Рішення було значною мірою на користь Порти; завдяки ньому Порта придбала право користуватися деякими залізницями і дістала можливість будувати інші, що і було здійснено в Малій Азії.

Два десятиліття, що пройшли після війни 1876–1878 р., були періодом деякого економічного підйому країни і разом з тим деякого поліпшення її міжнародного стану. За цей час покращились її стосунки з найзапеклішими її ворогами. У 1883 р. князь Чорногорський Микола відвідав Константинополь; у 1892 р. в Константинополі був болгарський міністр Стамбулов; дружні взаємини з Болгарією були закріплені в 1898 р. відвідинами Константинополю князем і княгинею болгарськими. У 1893 р. султан отримав в подарунок від імператора Олександра III цінний альбом. У 1894 р. в Константинополі був король сербський. Ще набагато більше значення мало відвідини султана імператором і імператрицею німецькими.

Суспільство[ред.ред. код]

Поряд з кріпосним правом існувало і справжнє рабство: раби використовувались переважно як домашня прислуга, рабині — як наложниці в гаремі. Торг невільниками проводився в досить широких розмірах в Константинополі і в інших містах. Цивільне управління стояло на дуже низькому рівні; чиновники і судді дивилися на свої посади як на засіб збагачення; процвітало найгрубіше хабарництво. Султани намагалися боротися з цим злом; так, Баязид I в один день повісив 80 суддів, викритих в хабарництві, але за відсутності правильно організованого контролю з боку суспільства або хоч би уряду, при затурканості населення, позбавленого можливості протестувати, подібні заходи не приводили до бажаних результатів. Духовне управління Мехмед II передав у верховне завідування муфтія, або шейх-уль-іслама, духовного голови всіх правовірних, що призначався султаном. Фетви (ухвали), які він видавав, мали характер діючого права. Нерідко, попри всю обачність при їх призначенні, шейхи-уль-іслам виявлялися сильними супротивниками того або іншого султана; іноді при їх допомозі здійснювалися державні перевороти. Шейх-уль-іслам стояв також на чолі суду.

Військо[ред.ред. код]

Незважаючи на безперечну хоробрість османських солдатів, військове мистецтво і організація армії стояли так невисоко порівняно з військовим мистецтвом європейців, що тільки значна чисельна перевага давала можливість османам отримувати свої гучні перемоги; так, в другій битві на Косовому полі чисельність армії Хун'яді визначається в 30 000 вояків, тоді як османська армія досягала 150 000; і все-таки битва тривала 3 дні і не менше 30 000 турків залишилися на місці битви. У морській битві з Генуєю під Константинополем навіть значна перевага сил не допомогла туркам. Доки можливі були завоювання, що примушували народ напружувати всі свої сили, доти Османська імперія могла зберігати своє існування; але достатніх внутрішніх сил для культурного розвитку у неї не було, і з припиненням завоювань повинні були початися політичний розпад і внутрішнє розкладання.

Реформа армії[ред.ред. код]

У сам розпал цих повстань Махмуд зважився на сміливе реформування армії яничарів. Корпус яничарів поповнювався щорічними наборами християнських дітей по 1000 щорічно (крім того, служба у війську яничарів переходила у спадок, бо яничари мали сім'ї), але разом з тим скорочувався унаслідок постійних воєн і заколотів. При Сулеймані яничарів було 40 000, при Мехмеді III — 1 016 000. Під час царювання Мехмеда IV була зроблена спроба обмежити чисельність яничарів 55-у тисячами, але вона не вдалася унаслідок їх бунту, і до кінця царювання їх число піднялося до 200 тисяч. При Махмуді II воно було, ймовірно, ще більше (платня видавалася більш ніж на 400 000 чол.), але точно визначити його абсолютно неможливо саме унаслідок повної недисциплінованості яничарів.

Число орт або од (загонів) дорівнювало 229, з яких 77 стояли в Константинополі; але самі аги (офіцери) не знали дійсного складу своїх од і прагнули перебільшувати його, оскільки згідно з ним отримували платню для яничарів, що частково залишалася в їх кишенях. Іноді платня не сплачувалася зовсім протягом років, особливо в провінції, і тоді зникав навіть цей стимул до збирання статистичних даних. Коли пройшов слух про проект реформ, керманичі яничарів на зборах вирішили зажадати від султана страти його авторів; але султан це передбачав і повів на них діючу армію, роздав зброю населенню столиці і проголосив релігійну війну проти яничарів.

Відбулася битва на вулицях Константинополя і в казармах; прихильники уряду вривались в житла і винищували яничарів з дружинами і дітьми; захоплені зненацька яничари майже не чинили опору. Не менше 10 000, а за точнішими відомостями — до 20 000 яничарів було винищено; трупи кинуті до Босфору. Інші розбіглися країною і прилучилися до розбійницьких зграй. У провінції у значних обсягах були проведені арешти і страти офіцерів, маса ж яничарів здалася і була розформована по полках.

Услід за яничарами на підставі фетви муфтія були частково страчені, частково вигнані дервіши-боктаки, що завжди служили вірними товаришами яничарів.

Населення[ред.ред. код]

Таке зростання чисельності турків пояснюється легкістю, з якою вони асимілювали інші народності, тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян; з середовища останніх турками ставали ті, хто погоджувався пожертвувати релігією заради придбання привілейованого положення — а таких було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима (джиз'є), але і дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували яничарів і капи-кулу, — особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі раби досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків аніскільки не заважало кар'єрі. Так, великим візиром при Мехмеді II був Махмуд-паша, син православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також колишній раб Мехмед-паша Соколлу (Соколович).

Зміна фізичних рис турків прискорювалося тим, що гарем турків здебільшого складався з полонянок європейського або кавказького походження. У політичному і культурному відношенні завойовники Константинополя теж далеко не були османською ордою; вони були великою державою зі складною адміністрацією і складним характером життя. Власне турки складали в ньому привілейований, переважно військовий, також чиновницький прошарок, але зовсім не замкнуту касту. Виключно з них призначалися адміністратори і судді; вони ж були армією.

Військової повинності для підкорених християнських народів османи ніколи не вводили, хоча брали іноді допоміжні загони у васальних народів. Багато турків отримували у вигляді нагород або іншим способом набували значних земельних володінь (чифліки) і були великими землевласниками, що господарювали в своїх маєтках за допомогою кріпацької праці підвладного християнського населення.

Поряд з ними з'явилися і дрібні землевласники-селяни, частково турки, але переважно греки, серби або болгари, що прийняли іслам. Втім, і положення завойованих християнських народів під владою османів (окрім, зрозуміло, рабів) було, особливо спочатку, не особливо важким, ймовірно, дещо легшим, ніж положення нижчих класів народу в тодішній Західній Європі. Скорені народи були цінні для турків як платники податків; позбавляти їх можливості працювати за більш-менш нормальних умов не мало сенсу.

Османи свідомо зберігали місцеве самоврядування підвладної «райї»; про релігійні переслідування вони і не думали. Негайно після узяття Константинополю Мехмед запропонував грецькому духівництву вибрати нового патріарха (колишній був убитий під час облоги) і негайно затвердив обраного. Для його охорони була приставлена варта з яничарів, що відразу додало йому характер турецького чиновника. Патріарх разом з собором набув значення верховного управління над греками і суду в суперечках між ними. Вони могли призначати грекам покарання, до страти включно, і османська влада зазвичай без заперечень виконувала їх. Так само поступали турки і з іншими народами. Цим вони легко примиряли їх на початку зі своєю владою, але церква ставала силою, яка згодом немало сприяла звільненню цих народів. У перші сторіччя турки майстерно сіяли розбрати між греками, сербами і болгарами за допомогою окремих привілеїв на користь то однієї, то іншої народності.

Культура[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Imber, Colin (2002). The Ottoman Empire, 1300–1650: The Structure of Power. с. 177–200. 
  2. Raymond Detrez; Barbara Segaert (1 January 2008). Europe and the historical legacies in the Balkans. Peter Lang. с. 167. ISBN 978-90-5201-374-9. Процитовано 1 June 2013. 
  3. Naim Kapucu; Hamit Palabiyik (2008). Turkish Public Administration: From Tradition to the Modern Age. USAK Books. с. 164. ISBN 978-605-4030-01-9. Процитовано 1 June 2013. 
  4. Maḥmūd Yazbak (1998). Haifa in the Late Ottoman Period 1864–1914: A Muslim Town in Transition. BRILL. с. 28. ISBN 978-90-04-11051-9. Процитовано 1 June 2013. 
  5. Martha Mundy; Richard Saumarez Smith (15 March 2007). Governing Property, Making the Modern State: Law, Administration and Production in Ottoman Syria. I.B.Tauris. с. 50. ISBN 978-1-84511-291-2. Процитовано 1 June 2013. 

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]