Осмоловський Юрій Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Юрій Осмоловський
Народження 16 травня 1892(1892-05-16)
с. Забір'я, Суразького повіту, Чернігівської губернії
Смерть 11 січня 1938(1938-01-11) (45 років)
Ленінград, РРФСР, СРСР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Звання Imperial Russian Army StfCapt 1917 h.png Штабс-капітан

10 УНР 30-03-1920 Пiдполковник.svg Підполковник
Командування помічник командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР.
Війни / битви Українсько-радянська війна

Юрій Осмоловський (Георгій Йосипович Бонч-Осмоловський) (1892 —1938 )  — підполковник Армії УНР.

Біографія[ред.ред. код]

Народився у с. Забір'я Суразького повіту, Чернігівської губернії (нині Брянська область РФ). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

7 серпня 1917 р. був вибраний гласним в Одеську міську думу від блоку партій УПСР і УСДРП. Активно займався українізацією Одеського гарнізону. З листопада-грудня 1917 р. по січень 1918 р. — командир 1-го Гайдамацького куреня в Одесі. Відступив з Одеси разом із залишками куреня в кінці січня 1918 р. під натиском більшовицьких військ. Далі служив помічником коменданта в місті Прилуки. В травні 1918 р. був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського, знаходився в ув’язненні до листопада 1918 р.

Після звільнення прибув до штабу Директорії у Фастові і був призначений командиром 2-го Дніпровського резервного полку, який ввійшов до складу Осадного Корпусу. Після взяття Осадним Корпусом 14 грудня 1918 р. Києва був призначений старшиною з особливих доручень при військовому аташе Директорії в Грузинській демократичній республіці, але до Тифлісу місія не доїхала через захоплення 18 грудня 1918 р. Одеси Добровольчою армією. З кінця грудня 1918 р. або на початку січня 1919 р. - командир 2-ї дивізії Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З лютого 1919 р. - командир Запорізької зведеної дивізії, а з 15 березня 1919 р. — начальник Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 6 травня 1919 р. — помічник командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 3 15 травня 1919 р. до листопада 1919 р.— начальник 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР.

3 або 5 листопада 1919 р. після розгрому білими 7-ї Запорізької дивізії потрапив у полон до денікінців у селищі Шпиків (нині Вінницька область), утримувався під арештом в Одесі. Вступив до підпільного повстанського загону, створеного одеськими більшовиками для боротьби з Денікіним, брав участь в одеському повстанні[ru] 4-6 лютого 1920 р. Став командиром загону, який після захоплення Одеси більшовиками ввійшов до складу Червоної армії.

Навесні 1920 р. знаходився у відпустці у зв’язку з хворобою, проживав разом з дружиною у Жмеринці. Після захоплення Жмеринки наприкінці квітня 1920 р. польсько-українськими військами знову служив у Дієвій Армії УНР. Влітку 1920 р. сотнику Осмоловському було присвоєно чергове військове звання – підполковник. З 15 травня 1920 р. командував 1-ю запасною бригадою 1-ї Запорізької стрілецької дивізії, що мала бути сформована в Ярмолинцях з мобілізованих селян Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів. Однак бригада не була сформована, оскільки Армія УНР відступила з українських територій.

З кінця 1920 р. перебував у таборах для інтернованих Стржалково (Strzałkowo) і Шчипіорно (Szczypiorno), Польща. У 1921 р. — помічник командира 1-го кінного полку Чорних Запорожців 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 28 лютого 1922 р. — приділений до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. В 1922 р. командував 2-ю збірною бригадою 1-ї Запорізької дивізії, а у вересні 1922 р. виконував обов’язки командира 1-ї Запорізької дивізії.

Повернувся в Україну наприкінці 1922 р., перебував на спеціальному обліку в Київському ОГПУ. До 1936 р. працював на різних посадах, з 1924 р. проживав у Конотопі, а з 1931 р. у Макіївці Донецької області. Потім виїхав у Мурманськ, працював старшим економістом заготівельної контори Мурманторгу. В 1937 р. був заарештований за звинуваченням у шпигунстві і розстріляний в Ленінграді в 1938 р. Реабілітований в 1989 р.

Сім’я: дружина Марія Федорівна, вроджена Караваєва (1898 р.н.); син Віктор (1921 р.н.).

Джерела[ред.ред. код]

  • Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С. 215
  • ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 108; Спр. 923. — С. 41-44; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 50
  • Капустянський М. Похід українських армій на Київ— Одесу в 1919 році
  • Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 161, 224.