Особняк Аршавського

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Особняк Аршавського
Kyiv, Lyuteranska str. 23.JPG

50°26′36″ пн. ш. 30°31′40″ сх. д. / 50.44361111111099660° пн. ш. 30.52777777777799884° сх. д. / 50.44361111111099660; 30.52777777777799884Координати: 50°26′36″ пн. ш. 30°31′40″ сх. д. / 50.44361111111099660° пн. ш. 30.52777777777799884° сх. д. / 50.44361111111099660; 30.52777777777799884
Країна Україна Україна
Розташування Київ
Архітектор Едуард-Фердинанд Петрович Брадтман
Клієнт Сергій Аршавський
Дата початку спорудження 1907
Дата закінчення спорудження 1908
Стиль модерн
Адреса вул. Лютеранська, 23

Особняк Аршавського. Карта розташування: Україна
Особняк Аршавського
Особняк Аршавського
Особняк Аршавського (Україна)

Особняк Аршавського у Вікісховищі?

Особняк Аршавського (або «Дім невтішної вдови», «Дім вдови, що плаче») — пам'ятка архітектури в Києві на Липках по вулиці Лютеранській, 23. Побудований у 1907 році за проектом архітектора Едуарда Брадтмана в стилі раннього модерну[1]. Має статус пам'ятки архітектури місцевого значення[2].

Будинок відомий під поетичною назвою «Дім невтішної вдови», ймовірно, через те, що його головний фасад вінчає жіноча маска і під час дощу кам'яними щоками сумної красуні невпинно течуть сльози. За легендою, будинок належав якійсь безутішній вдові, але насправді його замовив Сергій Аршавський. Ні він, ні його родина не бідували.[3].

Історія[ред.ред. код]

У 1882 році садибу на розі Лютеранської та Банкової вулиць придбав коле́зький радник Андрій Михайлович Гербаневський і звів на ній одноповерховий дерев'яний будинок. Окрім будинку тут розміщувались невеличкий сад з фонтаном та одноповерхові служби — каретня, стайня, комора. У 1902 році садиба за заповітом перейшла у власність поміщика Пирятинського повіту, підпоручика Льва Михайловича Гербаневського.

У 1905 році садибу придбав полтавський купець 2-ї гільдії[3] Олександр Сергійович Аршавський. Саме він замовив будівництво теперішнього особняка. Автором проекту став архітектор Едуард Брадтман, який одним із перших почав працювати в Києві в стилі модерну. Будівництво розпочалось у 1907 і було завершене на початку 1908 року. На садибі також з'явились кам'яні двоповерхові служби, в них розміщувалися два приміщення для автомобілів, кімнати для прислуги, дві льодовні і два холодних льохи; у двір були проведені каналізація і водогін. Площу 125 кв. сажнів займав сад.

На будівництво і обладнання модного особняку на Липках Аршавський витратив багато коштів. Щоб сплатити займи, він здав на три роки весь другий поверх В. Слатвінському. Згодом утримувати особняк видалось задорого і у 1913 році Аршавський його продав, а натомість придбав незабудовану ділянку по Крутому Університетському узвозу, 3 та два прибуткових будинки по вул. Басейній, 11 та 13 (колишні будинки В. Спегальського). Новим власником особняку став київський купець 1-ї гільдії Тев'є Мойсейович Апштейн — крупний підприємець Південно-західного краю, якому належали ще декілька будівель в Києві. По його смерті у 1917 році в будинку ще два роки мешкала його вдова, Труня Иосифівна Апштейн, разом із родиною свого сина[4][5].

Після революції у 1918 році особняк націоналізували. Надалі тут розміщувались:

  • Федерація іноземних груп при ЦК РКП(б) — у березні-серпні 1919 року;
  • рос. «Особый отдел XII Армии» — у 1921 році;
  • Профспілка Південно-Західної залізниці — у 1922—1925 роках[4].

Потім особняк отримав «спецпризначення». Через близькість до комплексу будівель ЦК КПУ (нині — секретаріат Президента України) він перейшов у власність Управління справами ЦК КПУ. Віталій Врублевський, помічник Володимира Щербицького, писав[4]:

в особняку останнім мешкав М. В. Підгорний. Відтоді приміщення використовувалось як резиденція для іменитих гостей. Часом тут розміщувались і робочі групи, які готували матеріали для доповідей, коли необхідно було ізолюватися. Це було зручно, тому що садочок особняка через хвіртку в огорожі сполучається з територією основного будинку. Але цей особняк теж має свій секрет. В його підвалі обладнана чарівна сауна. Кажуть, сюди часто приходив П. Ю. Шелест, великий любитель масажу. Любитель настільки, що персональній масажистці дав чудову квартиру в комфортабельному будинку ЦК[6].

Після отримання Україною незалежності, «Дім вдови, що плаче» став однією з київських офіційних резиденцій Президента (найменшою за розмірами). Тут часто проводив свій час Леонід Кучма, зупинялись Володимир Путін, Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс, принц Андорри, президент Бразилії та інші поважні гості України. У 1997 році особняк був капітально відреставрований, у 2007 його вперше показали журналістам.

З часів, коли тут мешкала родина Аршавських, на дворику збереглось блюдце фонтану з декаданським гіпсовим лебедем-вазонкою, а в інтер'єрі — три люстри Сваровські, ліпнина і камін[5].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Борис Єрофалов. Особняк (Аршавського С. О.) // Звід пам'яток історії та культури України: Енцикл. вид.: У 28 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — Кн. 1. -Ч. 1. — Київ. — А — Л. — 608 с. (стор. 529)
  2. Рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 22.11.1982 № 1804. Охоронний № 28 (об'єкти культурної спадщини в м. Києві)
  3. а б Олена Крушинска. Будинки із секретами // Міжнародний туризм.
  4. а б в Особняки Києва, 2004, особняк Аршавського.
  5. а б Саша Янцзи. «Заплакана вдова» на службі у влади // Україна молода. — Вип. 104 за 13.06.2007.
  6. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника. К.: Довіра, 1993. — 252 с.

Джерела[ред.ред. код]