Останній бій підпілля ОУН

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Останній бій УПА
Національно-визвольний рух 20 ст.
Пам'ятник Борцям за волю України (Львів).jpg
Пам'ятник борцям за волю України у Львові
Дата: 14 квітня 1960
Місце: Україна Божиківський ліс, Тернопільська обл.
Результат: Перемога загонів НКВС
Сторони
OUN-r Flag 1941.svg
Українська повстанська армія
Flag of the Soviet Union.svg
CРСР
Військові сили
3 чол. близько 500 чол.
Втрати
Загиблі: 2
Взято в полон: 1
Невідомо

Останній бій підпілля ОУН (14 квітня 1960 року) — останній бій вояків Української Повстанської Армії. Відбувся він проти оперативної групи Тернопільського УКГБ.

Визвольний рух на Тернопільщині[ред. | ред. код]

У 1944 році масова повстанська боротьба досягла свого піку — підпілля ОУН охопило всі етнографічні терени, де проживало українське населення, відділи УПА діяли на території всього правобережжя України, а керівництво повстанського руху створило підпільний уряд воюючої України — Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Найактивніший період діяльності підпілля ОУН і відділів УПА тривав і на Тернопільщині. Тут активно діяла Третя Подільська воєнна округа УПА-Захід «Лисоня», яка охоплювала переважну частину Тернопільської області й частину Кам'янець-Подільщини.

Командиром ВО «Лисоня» з 1943 р. був хорунжий (згодом полковник) Омелян Польовий («Остап»). Загалом на Тернопільщині в 1945 р. діяло 79 повстанських загонів[1].

Відомі бої на території Тернопільщини[ред. | ред. код]

Один з найбільших боїв ВО «Лисоні» відбувся 14 вересня 1944 року разом з куренем «Бондаренка». Загони вступили у великий бій із НКВС біля с. Поручин Бережанського району. Закінчився він повною перемогою повстанців — у НКВС загинуло 105, повстанців — троє.

Через 13 днів 27 вересня 1944 року відбувся важкий бій на хуторі Альбанівка Зборівського району. Близько сотні солдатів НКВС переслідували повстанські сотні «Лісовиків» і «Холодноярців», які рейдували Зборівщиною під командуванням «Остапа». Вороги наздогнали повстанців біля Альбанівки. Розпочався важкий бій, який тривав із перемінним успіхом. Противники стріляли з окопів, завдаючи втрат один одному. У ході бою солдати НКВС отримали підкріплення, та повстанці відбили наступ. Уночі вони залишили свої позиції, забравши вбитих і поранених, та відступивши в напрямку Нетерпинців. У бою повстанці втратили 11 вояків убитими і 18 пораненими. Були поранені повстанські командири — хорунжий «Остап» та сотник «Крук». Втрати НКВС— близько 40 вбитих і поранених.

20 квітня 1945 р. на «Хлебанівці» у с. Конюхи відбувся жорстокий бій, у якому загинуло 16 повстанців. Повстанці відповідали терором на терор. З 27 на 28 квітня 1945 р. у Денисові побувала сотня УПА кількістю 150 кінних і піших вояків, одягнених у форму радянських військ. Повстанці спалили гарнізонний будинок, порозбивали 6 шлагбаумів, якими НКВС замкнули село. Потім дотла спалили колгоспні приміщення, розбили колгоспну техніку на МТС. Худобу, вози і коней пороздавали жителям села[2].

Загін бійців та розвиток подій[ред. | ред. код]

Загін бійців УПА складався з трьох підпільників: Петра Пасічного — члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста; його дружини Марії Пальчак, котрі займалися партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА; 22-річного Олега Цетнарського.

11 жовтня 1959 року відбулася остання акція цієї боївки УПА — ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ. Вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Нескорених вояків УПА кагебісти вистежували не один рік, але не могли знайти місце їх перебування, заховане густим лісом і непрохідними дорогами. 14 квітня 1960 року оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки — у Божиківському лісі на межі Підгаєцького й Бережанського районів, що за кілька кілометрів від хутора Лози. Туди прибули 45 автомашин та понад півтисячі солдатів. Трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, що оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, ішли у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку КГБ. Ті мали завдання схопити підпільників живими, однак повстанці завзято боронилися. Каґебісти почали стріляти, і тоді, щоб не потрапити живими в руки ворогів, Петро Пасічний та Олег Цетнарський застрелилися. Марію Пальчак поранили в руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, а потім пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі й жінка залишилася живою. Згодом Марію схопили й повезли до Тернопільської тюрми, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення через те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів. Після повного відбуття присуду (п'ять років тюремного ув'язнення та 10 років мордовських концтаборів Росії) Марія Пальчак повернулася до села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежності України. Жертвами репресій стали й родичі пані Марії. А вагітна дружина Олега Цетнарського Ольга, яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом змінила прізвище[3].

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]


Примітки[ред. | ред. код]