Остарбайтери

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Остарбайтери
Зображення
Держава Flag of Germany (1935–1945).svg Німеччина
CMNS: Остарбайтери у Вікісховищі
Робітниця з нашивкою «OST» (Остарбайтер), звільнена з табору поблизу Лодзі

Остарбайтери (нім. Ostarbeiter — «східні робітники») — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій, переважно з Райхскомісаріата Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.

Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Райхом землях працювало ~13,5 млн чоловіків, жінок і дітей із 26 країн Європи[1]. З них 4,5 млн були військовополоненими та 8,5 млн становили цивільні робітники й в'язні концентраційних таборів[2]. Націонал-соціалістичне «використання іноземців» 1939—1945 роках стало найбільшим в історії, з часів рабства, масовим застосуванням іноземців в економіці окремої держави[3]. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили найбільшу групу цих примусових робітників. Наприкінці вересня 1944 р. в німецькій економіці працювало 7,9 млн іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн були доставлені з СРСР[4]. Більше половини цієї робочої сили вивезли з території, яку нині обіймає сучасна Україна[5]. Загалом за повоєнним підрахунками з сучасної території України було вивезено понад 2 млн робітників на примусову роботу до Третього райху. Але не всіх їх можна назвати остабайтерами. Робітники із Західної України (дистрикту Галичина), а також Західної Білорусії, Балтійських країн перебували в Райху в іншому політичному статусі.

Термінологія[ред. | ред. код]

Остарбайтери були зобов'язані носити нашивку темно-блакитного й білого кольорів з написом «OST» (нім. «Схід»), яка повідомляла німцям, що ці люди — робітники зі Сходу, та понижувала їх у правах

Згідно офіційних німецьких записів, наприкінці літа 1944 року налічувалось близько 7,6 мільйона іноземних робітників та військовополонених на території «Великого німецького рейху», які здебільшого були привезені туди силою. Таким чином, вони представляють приблизно чверть усіх зареєстрованих працівників у всій економіці Німецького Рейху на той час.[6]

Була створена класова система серед привезених до Німеччини іноземних робітників (Fremdarbeiter). Багатошарова система базувалася на шарах національних ієрархій. Gastarbeitnehmer, так звані «гостьові працівники» з германських країн, Скандинавії та Італії, мали найвищий статус. До складу Zwangsarbeiter (примусових робітників) входили Militärinternierte (військові інтерновані), військовополонені, Zivilarbeiter (цивільні робітники); і насамперед польські в'язні із Генеральної губернії. Вони отримували знижену заробітну плату та продовольчі пайки, не могли користуватися громадськими приміщеннями (наприклад, громадським транспортом, ресторанами чи церквами), їм було заборонено мати певні предмети, а деякі з них (поляки) повинні були носити знак «P» прикріплений до їхнього одягу. Остарбайтерами були робітники, насамперед із Рейхскомісаріату Україна. Вони були позначені значком «OST» (Схід) (у червні 1944 їх було замінено на національні відзнаки — для українців — тризуб) і утримувались в суворіших умовах, ніж цивільні робітники. Вони були змушені жити в спеціальних таборах, які були обгороджені колючим дротом і охоронялись, і часто піддавалися свавіллю з боку гестапо та охорони промислових заводів. Наприкінці війни 5,5 млн остарбайтерів було репатріовано до СРСР[6].

Історія[ред. | ред. код]

Перед пунктом відправки остарбайтерів до Німеччини. Київ, Січових Стрільців, 24 (1942)

До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масової дискримінації та депортації мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив планів «блискавичної війни» змусили Адольфа Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів із окупованих східних територій. Спершу нацистські посадовці та підприємці розраховували на кількамільйонну армію радянських військовополонених. Однак до кінця 1941-го із 3,5 мільйонів червоноармійців, які потрапили в полон, внаслідок нацистської політики геноциду 57 відсотків бранців не пережило голодну зиму 1941/1942-го[7]. Відтак на захоплених територіях СРСР, на відміну від Польщі, основні зусилля були спрямовані на вербування цивільних робітників.

1939 окупація Закарпаття[ред. | ред. код]

Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 потрапили до Рейху галичани — військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників.

1941 — Німецько-радянська війна[ред. | ред. код]

До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.

Переважна більшість робітників з України була доставлена в Райх із окупованих центральних та східних областей внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942—1944 років. Однак перші українці опинилися на німецькій примусовій праці ще влітку 1939-го. Це були жителі окупованої угорськими військами Карпатської України, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939-го потрапили до Німеччини українці з Галичани та Холмщини — військовослужбовці польської армії, які опинилися у німецькому полоні і з часом були переведені у розряд цивільних робітників. Із вересня 1940-го українці прибували працювати до Райху в числі військовополонених і цивільних робітників із Франції, яка була одним із центрів міжвоєнної трудової імміграції із Західної України. Перші цивільні робітники з дистрикту «Галичина» почали добровільно виїжджати до Німеччини влітку 1941 року.

За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн чол., у тому числі 2,2 млн українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі.

1945[ред. | ред. код]

Після завершення бойових дій у Європі 1945 більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Ялтинській та Потсдамській конференціях у 1945, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 мешкали в Радянському Союзі. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована. Були проведені масштабні депортації цих людей з місць їх постійного проживання у віддалені райони СРСР. Багато репатріантів були репресовані за звинуваченнями в колабораціонізмі та зраді Батьківщині.

Умови[ред. | ред. код]

Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німкою — смертна кара для партнера і концтабір для жінки.

Вербування та викрадення людей[ред. | ред. код]

Агітаційний плакат «Ходімо на роботу до Німеччини!»

Спочатку Фріц Заукель розпочав кампанію по рекрутингу для виїзду робітників до Німеччини. «28 січня перший спеціальний поїзд вирушить до Німеччини з гарячим харчуванням з Києва, Здолбунова та Перемишля», — говорило оголошення. Перший поїзд був заповнений, коли він вирушав з Києва 22 січня.

Агітаційна кампанія нацистів в Україні почалася взимку 1942 у розпал голодної зими. Добровольцям обіцяли гідну заробітну плату, гаряче харчування та догляд за рідними, на час перебування працівника в Німеччині. Пропаганда тривала протягом декількох наступних місяців. «Німеччина зве! Їдьте до Прекрасної Німеччини! 100 000 українців вже працюють у вільній Німеччині. А ви?» говорило оголошення в київській газеті 3 березня 1942 р.

Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942, другий до Бранденбурга — 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від'їхав із Сталіного. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.

Однак в той час почали ширитись чутки про нелюдські умови, в яких працюють українці в Німеччині, і кампанія з рекрутингу не змогла залучити достатньо добровольців. Почалось примусове вербування людей[8], хоча пропаганда все ще зображала їх, як добровольців[9]. Гітлерівці були змушені вдаватися до масових облав, часто використовуючи хитрості, націлюючись на великі збори людей, такі як церковні збори та натовпи людей на спортивних заходах тощо. Цілі групи людей виводили з заходів під дулом пістолета до чекаючих вантажних машин для худоби і депортували до Німеччини[10]. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн цивільних робітників, більшість із яких (714 тис.) були вихідцями з України.

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців.

Няні[ред. | ред. код]

Робітниця у Німеччині

Однією з особливих категорій були молоді жінки, завербовані, як няні; Гітлер стверджував, що багато німецьких жінок хотіли мати дітей, але були обмежені відсутністю домашньої допомоги.[11] (Це було одне з багатьох зусиль, спрямованих на сприяння народжуваності.)[12] Оскільки няні будуть тісно контактувати з німецькими дітьми, а також в положенні, де їх можуть сексуально експлуатувати, вони повинні були бути придатними для германізації .[13] Гітлер хотів таким чином «відвоювати німецьку кров і принести користь жінкам, які отримали б соціальний підйом завдяки роботі в Німеччині і навіть шанс там одружитися»[11]. Їм можна було працювати лише у багатодітних сім'ях, які б належним чином навчали нянь.[11] Ці завдання виконував NS-Frauenschaft.[14] Спочатку цей набір проводився лише на анексованих територіях Польщі, але відсутність жінок, які пройшли скринінг, поширила його на всю Польщу, а також на окуповані території СРСР[13].

Умови[ред. | ред. код]

У Німеччині остарбайтери жили або в приватних таборах, якими володіли і керували великі компанії, або в спеціальних таборах, які охоронялись приватними платними службами поліції, відомими як Werkschutz[15]. Вони працювали в середньому 12 годин на день, шість днів на тиждень. Їм виплачували приблизно 30 % зарплати німецьких робітників; однак більша частина грошей йшла на їжу, одяг та харчування. Органи праці, RSHA Arbeitskreis[15] скаржилися, що багато фірм розглядають цих колишніх радянських цивільних робітників як «цивільних в'язнів», поводяться з ними відповідно і взагалі не виплачують їм заробітну плату.[6] Ті, хто отримував зарплату, отримували спеціально надруковані паперові гроші та ощадні штампи, якими вони могли користуватися лише для придбання обмеженої кількості предметів у спеціальних табірних магазинах. За законом їм давали гірші пайки, ніж іншим групи примусових працівників. Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців.

Будучи етнічними слов'янами, німецька влада класифікувала їх як Untermenschen («недолюдей»), яких за їхні провини можна було бити та вбивати. Тих, хто намагався врятуватися, вішали там, де інші робітники могли бачити їхні тіла. Відпустка без дозволу або втеча каралася смертю.[16] Нацисти видали заборону на сексуальні стосунки між німцями та східними робітниками[17]. 7 грудня 1942 року Гітлер постановив, що будь-який «несанкціонований статевий акт» буде каратися смертю[18]. Відповідно до цих нових расових законів усі статеві стосунки, навіть ті, що не призвели до вагітності, жорстоко карались як Rassenschande (расове забруднення)[19]. Під час війни сотні польських та російських чоловіків були страчені за їхні сексуальні стосунки з німецькими жінками[20][21], хоча головними правопорушниками, як писав Ульріх Герберт, були французькі та італійські цивільні працівники, яким не було заборонено соціальні контакти з ними.[15]

Згвалтування жінки-остарбайтерки було надзвичайно поширеним явищем, що призвело до десятків тисяч вагітностей, спричинених зґвалтуваннями[22]. Жертви почали народжувати стільки небажаних немовлят, що були створені сотні спеціальних нацистських пологових центрів для іноземних робітниць, де немовлят знищували[23][24].

Багато остарбайтерів загинуло через бомбардування союзниками заводів, де вони працювали, а німецька влада відмовила надати їм бомбосховища. Багато хто загинув і тому, що німецька влада наказала «працювати до смерті».

Дерев'яні бараки для остарбайтерів на схід від заводу Ам Хаагвег

Нацистська влада намагалася створити певні умови у фермерських господарствах, наказавши фермерам інтегрувати робітників у свою робочу силу, але забезпечити повне соціальне відокремлення, в тому числі не дозволяючи їсти за одним столом, але це виявилося важким для реалізації[25]. Зокрема, мали місце сексуальні стосунки, незважаючи на зусилля з підвищення «расової свідомості» німецьких жінок[26]. Коли військове становище Німеччини погіршувалось, умови робітників часто покращувались, через страх поразки у війні[27].

Робітники-німці служили бригадирами та наглядачами за примусовими працівниками на фабриках, і тому ніякої солідарності між іноземцями та громадянами Німеччини не склалося. Німецькі робітники звикли до нерівності, спричиненої расизмом щодо робітників, і стали байдужими до їхніх страждань[28].

Статистика[ред. | ред. код]

Під час німецько-радянської окупації Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні (1941–44) 3 млн людей були вивезені до Німеччини як остарбайтери. За деякими оцінками, цифра сягає 5,5 млн.[16] Близько 2/3 до 3/4 з понад 3 млн остарбайтерів були українцями. Статистика професора Кондуфора стверджує, що під час Другої світової війни 2,24 млн українців були примушені до рабської праці в Німеччині. За іншою статистикою загальна кількість рабів-остарбайтерів у Німеччині складає 2,2 млн (Даллін, с. 452). Обидві ці статистичні вибірки, ймовірно, виключають кілька сотень тисяч українців з Галичини, тож загальна сума може становити близько 2,5 млн[29].

Жінок-остарбайтерів було трохи більше, ніж чоловіків. Вони були зайняті в сільському господарстві, гірничодобувній промисловості, виробництві озброєнь, металообробці та залізницях[29]. Спочатку остарбайтерів відправляли до проміжних таборів, де робітників відбирали безпосередньо представники компаній з дефіцитом робітників. На заводах Ford-Werke в Кельні та Opel в Руссельсгаймі та Бранденбурзі працювали тисячі остарбайтерів.

Зганяння «остарбайтерів» на примусову роботу в Німеччину. Липень 1943

Деякі остарбайтери працювали в приватних фірмах, але велика кількість працювали на фабриках, що виготовляли озброєння. Ці заводи були головними об'єктами бомбардування союзників. Остарбайтери вважалися досить продуктивними та ефективними. Вважалося, що чоловіки становлять 60-80 % ефективності німецького працівника, а жінки — 90-100 %. Два мільйони українців працювали здебільшого на заводах, що виготовляли зброю, включаючи ракетний завод V-2 у Пенемюнде[29].

За словами Олександра Далліна, станом на грудень 1944 року кількість робітників у різних галузях була такою:[30]

Галузь Остарбайтерів (тис.)
Сільськогосподарські роботи 725
Гірнича справа 93
Виробництво машин та обладнання 180
Металургія 170
Залізнична промисловість 122

Вагітності[ред. | ред. код]

Для запобігання Rassenschande (порушення німцями німецьких расових законів) фермерам роздавали пропагандистські листівки про змішування рас, які були абсолютно неефективними[31]. Велике поширення сексуального насильства над польськими та радянськими жінками-остарбайтерками з боку їх наглядачів призвело до десятків тисяч небажаних пологів[22]. Приголомшливі 80 відсотків зґвалтувань відбулися на фермах, де працювали польські дівчата[32]. Новонароджених таємно евтаназували в нацистських пологових центрах.[23] У Arbeitslagers немовлят вбивали одразу на місці[32]. У західних робітників були борделі. Східні робітники цього не робили. Їх набирали в рівній кількості, чоловіків і жінок, тому публічні будинки не знадобились[31]. Жінки-трудівниці завжди розміщувались в окремих бараках. Тим не менш, СС запідозрили їх у тому, що вони завмисно вагітніли, що звільнитись від роботи[23]. Раніше існуюча політика, коли вагітних жінок відправляли додому народжувати,[16] була замінена рейхсфюрером-СС у 1943 році спеціальним указом про аборти. На відміну від нацистського закону проти абортів серед німкень, жінки-остарбайтерки, як правило, змушені були робити аборти[33].

Іноді, коли працівниця та батько дитини були «хорошої крові» (наприклад, норвежці), дитина могла визнатись «расово-цінною». У таких випадках проводилось розслідування щодо батьківства та тестування обох батьків. Якщо вони проходили тестування, жінці було дозволено народжувати, а дитину забирали для германізації[33]. Якщо жінку визнавали достойною, її могли помістити до установи Lebensborn[33]. Однак, коли народжені діти «не підходили», їх поміщали в приміщення Ausländerkinder-Pflegestätte, де їх залишали без догляду і до 90 відсотків з них помирали болісною смертю.[23][34]

Владислава Каролевська, жертва нацистських експериментів. 1942 року її було піддано медичним експериментам із сульфонамідними препаратами. Рубці на правій нозі — це наслідки надрізів, що імітувати бойові рани солдатів, навмисно заражених бактеріями, брудом та шматочками скла, потім запалену ділянку обробляли сульфаніламідними препаратами. Багато в'язнів, які зазнали таких процедур, померли.

У деяких сільських районах владою було виявлено, що німецькі фермерські дружини виховували дітей, народжених їхніми робітницями, разом із власними дітьми[35]. Були зроблені спроби відокремити цих дітей та використовувати безжальну пропаганду, що якщо працівниця «чужої крові» народила в Німеччині, це означало негайне і повне розлучення з дитиною[36]. Багато зусиль докладались для пропаганди Volkstum (расової свідомості) з метою запобігання Rassenschande між німцями та іноземними робітниками[19], проте прибуття поїздів з польськими дівчатами до німецьких міст та сіл зазвичай перетворювалося на ринки сексуальних рабинь[37].

Медичні експерименти[ред. | ред. код]

В результаті жорстокого поводження остарбайтери страждали від високого рівня психологічних травм, і ті, хто потрапляв у психіатричні лікарні, часто ставали жертвами жорстокого поводження та вбивств. Нациський режим також санкціонував використання остарбайтерів в медичних експериментах.

6 вересня 1944 р. Рейхсміністр внутрішніх справ наказав створити спеціальні підрозділи для остарбайтерів у декількох психіатричних лікарнях Рейху. Було зазначено: «Зі збільшенням кількісті остарбайтерів, доставлених в Німецький Рейх, їх стало більше в німецьких психіатричних лікарнях … Через дефіцит місць в німецьких лікарнях, це безвідповідально лікувати цих людей, які в найближчому майбутньому не будуть придатними до роботи». Точна кількість вбитих остарбайтерів у психіатричних закладах досі невідома. 189 остарбайтерів було прийнято до підрозділу остарбайтерів Heil- und Pflegeanstalt Kaufbeuren; 49 людей померли голодною смєртю або від смертельних ін'єкцій[38].

Репатріація[ред. | ред. код]

Після війни багатьох остарбайтерів спочатку розмістили в таборах для переселенців у Західній Німеччині, з яких потім перевезли в Kempten для розподілу та повернення до країни походження, насамперед СРСР. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Ялтинській та Потсдамській конференціях у 1945, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 мешкали в Радянському Союзі. СРСР також використовував спеціальні агітські бригади, щоб переконати багатьох остарбайтерів повернутися.

Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована. Були проведені масштабні депортації цих людей з місць їх постійного проживання у віддалені райони СРСР. Багато репатріантів були репресовані за звинуваченнями в колабораціонізмі та зраді Батьківщині.

Багато остарбайтерів були ще дітьми чи підлітками, коли їх забирали і хотіли повернутися додому до батьків. Інші, хто усвідомив повоєнну політичну реальність, відмовились повертатися. Тих, хто знаходився в радянських окупаційних зонах, повертали автоматично. Ті, хто перебував у французькій та британській зонах окупації, були змушені повернутися за умовами Ялтинської угоди, де було зазначено, що «громадяни Радянського Союзу та Югославії повинні бути передані відповідним країнам, незалежно від їх згоди».

У жовтні 1945 року генерал Ейзенхауер заборонив застосовувати силу для репатріації в американській зоні. В результаті багато остарбайтерів почали тікати в Американську зону. Деякі, повернувшись до радянської дійсності, вирішили покінчити життя самогубством.[29]

По поверненню до Радянського Союзу до остарбайтерів часто ставилися як до зрадників. Багатьох перевезли у віддалені місця Радянського Союзу, позбавивши їх основних прав та можливості отримати освіту.[16] Ті, хто повернувся додому, також були фізично і духовно розбиті. Більше того, влада мала сумніви у їх «лояльності», а тому позбавила багатьох права на громадянство.

Остарбайтери страждали від санкціонованої державою стигматизації, у спеціальній відмітці у їхніх паспортах (та паспортах їх дітей та родичів) згадувався час перебування у Німеччині під час війни. Як результат, багато робочих місць були недоступними для тих, кому не пощастило мати такий статус, і в періоди репресій колишні остарбайтери часто були остракізовані радянським суспільством. Багато жертв свідчать, що після війни вони все життя зазнавали знущань та підозр з боку своїх співвітчизників, багато з яких звинувачували їх у тому, що вони були зрадниками, які допомагали німцям і жили з комфортом у Третьому Рейху, коли Україна горіла[10].

2000-ті — заробітчани[ред. | ред. код]

В 2010-х, внаслідок масових трудових еміграцій, зокрема до Польщі, «остарбайтерами» іноді називали українських заробітчан[39].

День пам'яті[ред. | ред. код]

18 січня 2017 року, у 75-у річницю з часу початку примусового вивезення населення України в Німеччину (остарбайтерів) у січні 1942 року, було оголошено Днем пам'яті, який відзначався в Україні на державному рівні.[40]

Компенсація[ред. | ред. код]

1946 року Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. Однак питання визнання примусових робітників жертвами нацизму тривалий час перебувало поза межами міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання.

Доки існував СРСР колишні примусові робітники не створювали й власних громадських організацій. Радикальні зрушення відбулися лише в наприкінці 1980-х років, коли послабився тиск тоталітарної держави, в пресі стали з'являтися публікації про колишніх остарбайтерів, в'язнів нацистських концтаборів, згодом були створені громадські організації жертв нацистських переслідувань. Не останню роль у прискоренні цього процесу відіграли гуманітарні виплати уряду ФРН колишнім остарбайтерам та пов'язана з ними громадська дискусія в суспільстві України. Оформлення правового та соціального статусу колишніх примусових робітників завершився після прийняття ВРУ 2000 року закону «Про жертви нацистських переслідувань», де визначені правові, економічні та організаційні засади державної політики стосовно цієї категорії громадян, гарантовано ї захист та збереження пам'яті про них.

В 1994 німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам. Суми виплат українцям при цьому були в 5 разів менші ніж, наприклад, полякам. У 2006 виплати були припинені.

Під потужним міжнародним тиском у вересні 2000 у ФРН був створений Фонд «Пам'ять, відповідальність та майбутнє», в якому взяли участь не лише держава, а й промислові кола Німеччини. Завданням Фонду стала виплата не гуманітарної допомоги, а саме компенсації колишнім примусовим робітникам. За результатами діяльності Фонду " Пам'ять, відповідальність та майбутнє " до червня 2007 (коли офіційно було завершено виплати) 1,6 млд. людей в понад 100 країнах світу отримали загалом 4,37 млд. Євро. В Україні УНФ «Взаєморозуміння і примирення» здійснив виплати 471 000 претендентів у тому числі і колишнім Остарбайтерам та їх спадкоємцям, у розмірі 867 млн євро[41].

Дослідження[ред. | ред. код]

Опубліковані розповіді українських остарбайтерів в Україні фактично відсутні, хоча за інформацією українського історика Юрія Кондуфора примусових робітників було близько 2244000 з України. Державна архівна служба України опублікувала в Інтернеті колекцію офіційних записів німецького уряду про окупації в Україні.[42] Всього до Німеччини було вивезено 3 000 000 остарбайтерів, і за підрахунками українці становили близько 75 % від загальної кількості. За деякими даними, Україна втратила близько 10 мільйонів людей у ​​Другій світовій війні, що було однією з найбільших втрат будь-якої країни у війні.[29]

Деякі остарбайтери пережили війну та емігрували до країн за межами Європи, насамперед до США, хоча деякі також емігрували до Аргентини, Австралії, Канади та Бразилії. Остарбайтерів, які опинились у британській або французькій зонах, автоматично репатріювали. Лише ті, хто знаходився в американській зоні, не мали повертатися до країн походження. Також українці із Західної України та балтійських країн не були змушені повертатися до Радянського Союзу, оскільки Велика Британія не визнавала ці території частиною СРСР.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Spoerer, Mark (2001). Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetzten Europa 1939-1945. (нім.). Stuttgart, München. с. 253. 
  2. Spoerer, Mark (2001). Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetzten Europa 1939-1945 (нім). München, Stuttgart. с. 221–222. 
  3. Herbert, Ulrich (1999). Fremdarbeiter : Politik und Praxis des "Ausländer-Einsatzes" in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches (вид. Neuaufl). Bonn: Dietz. ISBN 3-8012-5028-8. OCLC 237365066. 
  4. Herbert, Ulrich (1999). Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“ in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches (нім). Bonn: Dietz. с. 316. ISBN 3-8012-5028-8. 
  5. Тетяна Пастушенко. Українські примусові робітники в Райху: скільки їх було?. www.historians.in.ua. Процитовано 2021-02-16. 
  6. а б в The Army of Millions of the Modern Slave State. Urlich Herbert. web.archive.org. 2011-06-29. Процитовано 2020-10-14. 
  7. Streit, Christian (1991). Keine Kameraden: Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941-1945 (нім). Bonn: Dietz. с. 136. 
  8. InfoUkes: Ukrainian History -- World War II in Ukraine. www.infoukes.com. Процитовано 2020-10-14. 
  9. Europe is Working for Germany (1943). research.calvin.edu. Процитовано 2020-10-14. 
  10. а б お問い合わせ. これを見れば早漏を改善できるぞ! (ja). Процитовано 2020-10-14. 
  11. а б в Lynn H. Nicholas, Cruel World: The Children of Europe in the Nazi Web p. 351. ISBN 0-679-77663-X
  12. Richard Grunberger, The 12-Year Reich, p 237, ISBN 0-03-076435-1
  13. а б Nicholas, p. 255
  14. Richard Grunberger, The 12-Year Reich, p 258, ISBN 0-03-076435-1
  15. а б в Herbert, Ulrich (1997-03-13). Hitler's Foreign Workers: Enforced Foreign Labor in Germany Under the Third Reich (en). Cambridge University Press. с. 269. ISBN 978-0-521-47000-1. 
  16. а б в г Остарбайтеры — Журнальный зал. magazines.gorky.media. Процитовано 2020-10-14. 
  17. NS-Archiv : Der Nürnberger Prozess: Dokumente 3040-PS. www.ns-archiv.de. Процитовано 2020-10-14. 
  18. Diemut Majer (2003). «Non-Germans» Under the Third Reich: The Nazi Judicial and Administrative System in Germany and Occupied Eastern Europe with Special Regard to Occupied Poland, 1939—1945. JHU Press. p. 369. ISBN 978-0-8018-6493-3.
  19. а б Robert Edwin Hertzstein, The War That Hitler Won p139 ISBN 0-399-11845-4.
  20. Nazi Ideology and the Holocaust. United States Holocaust Memorial Museum. January 2007. p. 58. ISBN 978-0-89604-712-9.
  21. Majer, «Non-Germans» Under the Third Reich, p. 855.
  22. а б Gmyz, Cezary (2008-05-13). Wprost 24 - Seksualne niewolnice III Rzeszy. web.archive.org (Polish). с. 1–3. Процитовано 2020-10-14. 
  23. а б в г Magdalena Sierocińska (2016). «Eksterminacja „niewartościowych rasowo“ dzieci polskich robotnic przymusowych na terenie III Rzeszy w świetle postępowań prowadzonych przez Oddziałową Komisję Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu w Poznaniu» [Extermination of «racially worthless» children of enslaved Polish women in the territory of Nazi Germany from the IPN documents in Poznań]. Bibliography: R. Hrabar, N. Szuman; Cz. Łuczak; W. Rusiński. Warsaw, Poland: Institute of National Remembrance.
  24. Nicholas, Lynn H. (2009-12-08). Cruel World: The Children of Europe in the Nazi Web (en). Knopf Doubleday Publishing Group. с. 401. ISBN 978-0-307-73971-1. 
  25. Richard Grunberger, The 12-Year Reich, p 165, ISBN 0-03-076435-1
  26. Leila J. Rupp, Mobilizing Women for War, p 125, ISBN 0-691-04649-2, OCLC 3379930
  27. Richard Grunberger, The 12-Year Reich, p. 166, ISBN 0-03-076435-1.
  28. A World at Total War: Global Conflict and the Politics of Destruction, 1937—1945, edited by Roger Chickering, Stig Förster, Bernd Greiner, page 185.
  29. а б в г д InfoUkes: Ukrainian History -- World War II in Ukraine. www.infoukes.com. Процитовано 2020-10-14. 
  30. Dallin, Alexander. German rule in Russia
  31. а б Nicholas, p. 399.
  32. а б Berkowitz, Prof Michael (2007-09-03). The Crime of My Very Existence: Nazism and the Myth of Jewish Criminality (en). University of California Press. ISBN 978-0-520-94068-0. 
  33. а б в Hitler's War; Hitler's Plans for Eastern Europe. archive.is. 2012-05-27. Процитовано 2020-10-14. 
  34. Nicholas, p. 400-1.
  35. Nicholas, p. 402
  36. Nicholas, p. 403
  37. Bernhild Vögel. 1989. с. 18 / 143. ISBN 392710602X. «Band 3 der Kleinen historischen Bibliothek. Hamburg: Hamburger Stiftung für Sozialgeschichte des 20. Jahrhunderts. Ausgabe 2005» 
  38. Forced Labourers in Psychiatry http://www1.uni-hamburg.de/rz3a035//psychiatry.html
  39. Головні конкуренти українців-остарбайтерів у Польщі — в‘єтнамці, білоруси і китайці
  40. Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році»
  41. Меморіально-освітній комплекс "Родинна пам'ять". ГУМАНІТАРНІ ВИПЛАТИ УРЯДУ ФРН КОЛИШНІМ ЖЕРТВАМ НАЦИЗМУ (укр.). 2020. Процитовано 16.02.2021. 
  42. «State Archives of Ukraine online collection of German and Ukrainian documents regarding forced transportation of Ukrainian civilians for forced labor in Germany».

Джерела та література[ред. | ред. код]


Посилання[ред. | ред. код]