Остракізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Остраки. Номіновані особи: Перикл, Кімон, Мільтіад, Арістід, Лісімах

Остракі́зм (дав.-гр. ὀστρακισμός від ὄστρακον «черепок, шкаралупа»), також зустрічається переклад «суд черепкі́в», — політичний метод боротьби проти політичних супротивників як спосіб уникнути загрози демократії з боку надміру сильних осіб, запобігання тиранії у деяких полісах Стародавньої Греції, зокрема в Атенах.

Імовірно інститут остракізму мав коріння в ранній історії атенського поліса. Виганяти людей, небезпечних для громади, в архаїчну добу могли або Ареопаг, або Рада чотирьохсот; «отець атенської демократії» Клісфен під час своїх реформ 508–507 років до н. е. передав право приймати такі рішення Народному зібранню і розробив спеціальну процедуру. Не усі подробиці відомі: зокрема, історики сперечаються про те, чи вважалися згадані в джерелах шість тисяч голосів загальним кворумом або необхідним мінімумом, поданим за одного кандидата. Перше вигнання через остракізм сталося, на думку більшості вчених, через приблизно 20 років після реформ, 488/487 року до н. е. В цілому налічується не більше 15 жертв остракізму, в числі котрих видатні державні діячі Арістід, Фемістокл, Кімон, Фукідід, син Мелесія. Потенційними кандидатами на остракофоріях (так називали процедуру голосування; οστρακοφορία, дослівно — «несення черепків») були Перікл, Нікій, Алківіад. Остракізм став гуманною зброєю демосу, що застосовувався для нагляду за родовою аристократією і для переводження міжпартійної боротьби в мирне русло. Вчені відзначають, що самою обставиною свого існування він сприяв усталенню обстановки усередині поліса, хоча застосовувався дуже рідко; при цьому остракізм став причиною відсторонення від державної і військової діяльності ряду видатних особистостей.

В останній раз остракізм застосували ймовірно 416 або 415 року до н. е. Через змову двох очевидних кандидатів на вигнання, Нікія й Алківіада, жертвою остракофорії несподівано став третій, Гіпербол, так що процедура не вирішила наявну перед суспільством проблему. Після цього випадку остракізм існував ще близько ста років, але тільки на законодавчому рівні. В антиковедів є різні думки про те, чому від нього відмовилися: це пов'язують зі зникненням шару родової аристократії, проти якого спочатку було спрямовано остракізм, з еволюцією атенської демократії, з появою дієвіших юридичних процедур, з неприємними враженнями від вигнання Гіпербола тощо. Подібні остракізму процедури вигнання періодично застосовували і в деяких інших полісах Стародавньої Греції, втім широкого поширення вони не отримали.

У сучасній українській мові це слово означає гоніння, неприйняття, відторгнення, презирство з боку навколишнього суспільства, різкий осуд будь-чого.

Джерела[ред. | ред. код]

Важливі відомості про остракізм містяться в трактатах Аристотеля «Політика» й «Атенська політія»

… У смішному становищі опинився б той, хто став би намагатися складати для них закони: вони сказали б, мабуть, те, що, за словами Антісфена, леви сказали зайцям, коли ті виголошували промови в зборах тварин і вимагали для усіх рівноправності. На цій підставі держави з демократичним устроєм встановлюють у себе остракізм: мабуть, прагнучи до загальної рівності, вони піддавали остракізму і виганяли на певний строк тих, хто, як здавалося, видавався своєю могутністю, спираючись або на багатство, або на велику кількість друзів, або на яку-небудь іншу силу, що має значення в державі. Згідно мітологічним переказам, з тієї ж самої причини аргонавти покинули Геракла: корабель Арго не захотів везти його разом з іншими плавцями, так як він набагато перевершував їх. […] остракізм має до певної міри те саме значення — саме за допомогою вигнання видатних людей підрізати в корені їхню могутність.

Корпус джерел, що розповідають про остракізм, досить великий. Він охоплює твори істориків, драматургів, поетів і філософів, що жили в період з V століття до н. е. по XV століття н. е.[1] У сучасників цього явища остракізм тільки згадується: він був частиною повсякденного життя, про яку не треба було розповідати докладно. Найперша з відомих згадок (причому тільки на рівні ремінісценції) міститься у Піндара в одній з його Піфійських од, написаної 486 року до н. е. Звертаючись до переможця Піфійських ігор Мегакла, синові Гіппократа, поет говорить: «В радість мені нове благо твоє, // В гіркоту мені — заздрість, нагорода найкращих справ»[2]. Тут явно мається на увазі остракізм Мегакла, причиною якого, таким чином, Піндар називає заздрість співгромадян. Це обґрунтування стало згодом поширеним. Про вигнання Фемістокла, як видко, писав родоський поет Тімокреонт (ці вірші втрачено), ряд ремінісценцій на тему остракізму міститься у представників аттичної комедіїАристофана, Кратіна, Платона. Цінної інформації в цих текстах мало, але по ним можна зробити висновок, що комедіограф цікавилися остракізмом як важливою частиною атенського політичного життя. Вигнання Арістіда побіжно згадує Геродот, вигнання Фемістокла і ГіперболаФукідід[3].

Наприкінці V – початок IV століть до н. е., коли остракізм вийшов зі застосування, але продовжував існувати на законодавчому рівні, про нього почали писати докладніше. Зокрема, важливі відомості на цю тему містяться в промові «Проти Алківіада», яку стародавні приписували Андокіду. Це єдине джерело, що згадує остракізм Каллія, сина Дідіма; тут же викладається рідкісна думка про те, що за допомогою остракофорії виганяли не тільки політиків, що височіли над полісом, а й тих, хто відрізнявся розпусністю. Автор промови піддає остракізм жорсткій критиці як несправедливе покарання, що порушує «клятву народу і ради» та позбавляє свою жертву права на захист, причому без формального звинувачення[4]. Остракізм згадується в ораторів Лісія і Демосфена, в одному з діалогів Платона. Лікург в одній зі своїх промов наводить перелік «нечистих і зрадників», і ймовірно мова йде про атенян, вигнаних через остракофорії. Про це явище писали історик Феопомп (в X книзі «Історії Філіппа»), Андротіон, що дав альтернативне датування установлення остракізму, та ймовірно інші аттідографи[en] (автори робіт з історії Аттики і/або Атен) — Фанодем, Клідем, Гелланік[5].

Найцінніша інформація на цю тему міститься в творах Аристотеля. У трактаті «Атенська політія» наведено безліч фактичних даних про введення остракізму і його застосуванні до кінця 480-их років до н. е., а в «Політиці» філософ розмірковує про теоретичні основи цього явища. Аристотель відгукується про остракізм несхвально, але визнає, що в певних випадках ця практика «знаходить якесь справедливе виправдання»: вона допомагає досягти «загальної рівності», без якої полісний лад занадто нестійкий[6]. Утім, філософ зазначає, що остракізм часто стає лише засобом боротьби між різними політичними угрупованнями. Учень Аристотеля Теофраст помістив велику характеристику цього явища у свій трактат «Закони», що зберігся тільки у вигляді ряду цитат у пізніших авторів. Мабуть, саме на цьому трактаті засновані знання про остракізм більшості пізніших античних авторів[7].

До епохи еллінізму відносяться Деметрій Фалерський, який назвав заздрість до знатних співгромадян рушійною силою остракізму, й останній аттідограф Філохор, якому належить найраніший з відомих науці описів процедури остракофорії. Після них в наративній традиції виникає лакуна. Знову тема остракізму привертає увагу античних авторів з I століття до н. е. Цицерон згадує вигнання Арістіда і Фемістокла, Корнелій Непот призводить в життєписах Арістіда, Фемістокла і Кімона деякі подробиці про їхній остракізм; саме він першим розповідає[8] історію про те, як Арістід написав своє ім'я на черепку для неграмотного селянина. Загальну характеристику явищу дав Діодор Сицилійський: «Атеняни, як видається, прийняли такий закон не з ціллю покарання злочинів, але з ціллю применшити через вигнання безкарність людей, які піднялися надто високо»[9][10].

В епоху Римської імперії кількість згадок остракізму античними авторами різко збільшилася. Однак через часову дистанцію стало помітно більше недостовірної інформації, яку сучасні історики не розглядають усерйоз[к 1]. Найціннішим джерелом цього часу є «Порівняльні життєписи» Плутарха, де описано подробиці застосування остракізму по відношенню до Арістіду, Фемістокла, Кімону, Фукідіду, синові Мелесія, і Гіпербола. Плутарх спирався на безліч джерел, здебільшого втрачених: він посилається на Кратіна, Платона Коміка, Андокіда, Фукідіда тощо. Цей автор називає остракізм не покарання, а профілактичним засобом, і при цьому пише про заздрість як важливому рушійний чинник. У його викладі остракізм виявляється боротьбою основної маси громадян проти найбільш гідних представників поліса; після того, як остракофорія була вперше застосована до людини недостойному, вона скомпрометувала себе, і від неї відмовилися[13].

До письмових джерел про остракізм належать праці часів Візантійської імперії — твори Гесіхія, патріарха Фотія, Іоанна Зонара, Іоанна Цеца, Феодора Метохіта, анонімні енциклопедичні словники «Суда» і «Великий етімологік», анонімний трактат Vaticanus Graecus. Ці джерела, як і пізні, базуються на не дійшлих до наших днів пам'ятках письменства. У більшості випадків візантійці не призводять нову інформацію про остракізм, але в деяких випадках їхні праці можуть містити важливі й унікальні відомості. Так, Метохіт повідомляє про роль Лікомеда при вигнанні Фемістокла, лексикон «Суди» — про зв'язок остракізму Кімона зі звинуваченнями цього політика в інцесті. Гесихій згадує вигнання Менона, і до середини XX століття це свідчення не сприймалося істориками всерйоз, але археологічні знахідки змусили фахівців переглянути свою думку[14].

В цілому джерельна база визначається в історіографії як досить велика і різноманітна, але водночас компактна і цілком осяжна; мабуть, вона вже не буде помітно збільшуватися. При цьому збережена традиція, що розповідає про остракізм, є фрагментарною. За окремим аспектам теми в збережених джерелах немає даних взагалі, або ці дані не виглядають достовірними, або дані різних авторів суперечать один одному, і немає підстав, щоб віддати перевагу одну версію інший[15].

Історія[ред. | ред. код]

Назва остракізму походить від слова «острака» — шматок глиняного черепка, на якому писали ім'я того, кого хотіли вигнати. Остракізм був введений Клісфеном у 508 р. до н. е., після повалення тиранії синів Пісістрата Гіппія і Гіппарха. Метою цього заходу було недопущення приходу до влади нових тиранів.

У джерелах виявлено згадки про 18 випадків остракізму в Атенах, з яких 10 можна вважати повністю доведеними. Вперше остракізм було застосовано 487 року до н.е. проти Гіппарха, сина Харма, родича тирана Пісістрата. Однак швидко остракізм перетворився на засіб усунення супротивників з політичного поля. Голосування з приводу остракізму проводилося один раз на рік народними зборами у складі щонайменше 6 тисяч громадян чоловічої статі. Кожний, хто голосував, вписував на черепку ім'я того політика, якого вважав суспільно небезпечним. Політик, ім'я якого було написане на більшості черепків, мав залишити поліс на 10 років. Під остракізм свого часу підпали такі атенські політики, як Арістід, Кімон та Фемістокл, Ксантіпп, Фукідід та інші.

Іноді вигнаним в такий спосіб політичним діячам дозволяли повернутися на батьківщину раніше, ніж через 10 років після вигнання. Зазвичай це практикувалося у випадку значної військової загрози Атенам (наприклад, перед нашестям Ксеркса у ході греко-перських війн). Для цього була потрібна народна постанова, прийнята не менше, ніж 6000 голосів.

Остракізм вважався превентивним заходом впливу на політичне життя полісу, тобто виганяли лише тих, хто міг становити загрозу, а не тих, хто вже її становив. Людина у вигнанні не втрачала прав громадянства свого полісу; на думку деяких дослідників, це було не покарання, а до певної міри навіть визнання політичного впливу. Тому остракізм міг вважатися навіть почесним, оскільки невидатним людям він нічим не загрожував.

Востаннє остракізм було застосовано 417 року до н.е. проти Гіпербола. Потім від цієї процедури відмовилися.

Функції і символізм[ред. | ред. код]

Остракізм не був покаранням за який-небудь низький вчинок; благопристойності заради він називався «упокоренням і приборканням гордині і надмірної могутності», але до суті справи опинявся засобом вгамувати ненависть, і засобом досить милосердним: почуття недоброзичливості знаходило собі вихід не в чому-небудь непоправному, але лиш у десятирічному вигнанні того, хто це почуття викликав. Коли ж дії цього заходу почали підпадати люди безвісні і порочні, остракізм перестав застосовуватися.

Закон про остракізм, згідно античними джерелами, було введено задля запобігання тиранії і боротьби з потенційними узурпаторами влади[16]; це популярне уявлення про остракізм уперше чітко висловлюється IV століття до н. е. Літературні джерела і остракони згадують, окрім боротьби з тиранією, безліч підстав для остракізму — від надмірного впливу і авторитету (випадок Фемістокла), корупції і поганого виконання обов'язків до перелюбу й інцесту[17].

Серед істориків існує два основних підходи до цілей остракізму як інституту. Найпоширеніший підхід розрізняє первинну функцію і наступну практику; з цієї точки зору, античні джерела повідомляють лише про дійсний стан справ[18], коли інститут V століття до н. е. виродився в засіб внутрішньополітичної боротьби, що дозволяло виганяти неугодних осіб[19][18]. Так, маса процедур в 480-ті роки трактується як наслідок інтриг Фемістокла проти своїх опонентів. Відповідно до другого підходу, остракізм мав одне головне завдання: через покарання захистити суспільство від політичних, моральних або релігійних посягань, забезпечити колективну ідентичність і згуртованість. У науковій літературі зустрічається і синтез двох підходів: хоча інститут остракізму виник за певних історичних обставин і мав визначені цілі, його символічний зміст в якості колективного ритуалу з часом змінювався[20].

Остракізм став знаряддям, за допомогою якого демос міг усунути вплив і стримувати амбіції ворожих демократії політиків з вищого стану[19]. Таким чином, остракізм мав явну антиаристократичну спрямованість і сприяв стійкості демократичних інститутів Стародавніх Атен[21]. В очах сучасників наявність такої процедури стверджувало верховенство народу над знаттю і було важливим чинником у розвитку і становленні атенської демократії. Щорічне голосування про доцільність проведення остракізму було не тільки нагадуванням аристократам про верховенство народу, а й попередженням потенційним революціонерам, які хотіли б підірвати основи державного ладу. Ємне змалювання остракізму надав Плутарх у життєписі Арістіда. В його викладі процедура була не покаранням, а засобом стримати народну ненависть проти надмірно могутніх осіб, яка в іншому випадку знайшла б собі вихід у непоправному кровопролитті. Негативна роль процедури полягала в тому, що від громадської і військової діяльності усували багатьох видатних осіб[22][23][24][25].

Остракізм, з одного боку, розглядається вченими як практичний засіб для мирного вирішення потенційно насильницьких політичних сутичок усередині аристократії і, з іншого боку, на рівні ідеології розуміється як символічне вираження влади демосу, його можливості втручатися у ці тертя. Поняття остракізму вказувало на історичний зв'язок влади і вигнання та одночасно метонімічно позначало владу народу. В сучасній історіографії тезу про мирне врегулювання критикується, оскільки остракізм часто не зупиняв насильство всередині еліт[26]. Береться під сумнів й антитиранська природа остракізму: можливий тиран завжди міг вдатися до незаконних способів; іншим доводом є м'якість процедури в порівнянні з покараннями за спроби тиранії в Атенах[27]. Із наративною традицією, яка представляла остракізм засобом профілактики тиранії, не узгоджується зміст приписок на остраконах: жодна з них не описує кандидата на вигнання як тирана або прихильника тиранії[28]. Ряд істориків висловлювали припущення про інститут остракізму як засіб боротьби зі зрадниками (προδότης), проте ці явища розглядаються й окремо, зважаючи на істотне розходження в жорсткості заходів (зрада каралася смертю або довічним вигнанням)[29]. Існує і протилежна точка зору на владу демосу, згідно з якою остракізм ввели насамперед в інтересах аристократів. Законодавче закріплення процедури вигнання упорядкувало способи внутрішньополітичної боротьби. В умовах, коли під час частих заколотів і повстань в давньогрецьких полісах гинули не тільки політики, а й члени їхніх сімей, остракізм виглядає вельми м'якою і людяною мірою. Новий закон не передбачав вивласнення майна, переслідування родичів, дозволяв вигнанцеві повернутися після десятирічного строку назад в Атени. Вигнання внаслідок громадянських воєн або одноосібного рішення тирана було пов'язане з ризиком для життя, повною втратою громадянських прав і майна. У таких випадках, на відміну від остракізму, під удар потрапляв не одна людина, а ціла родина, або гурт людей. При порівнянні цих двох практик вигнання остракізм виглядає досить безболісним способом усунення неугодних суспільству осіб[30].

Остракізм не впливав на репутацію політика: так, Ксантіпп і Кімон після повернення в Атени відразу ж зайняли посади стратегів, а Арістід і Фукідід продовжили політичну діяльність[31]. Така людяність мала і практичні цілі. До введення остракізму вигнанці прагнули повернути собі колишнє становище, використовуючи не тільки своїх прихильників в місті, а й політичних ворогів Атен. Яскравим прикладом є атенський тиран Гіппій, після вигнання до самої смерті не втрачав надії повернути владу в Атенах і навіть перебував у якості радника у стані персів під час битви при Марафоні 490 року до н. е. Його прихильники, за твердженням Геродота[32], дали ворогові сигнал про беззахисність Атен, чим піддали місто серйозній небезпеці. Вигнаний же шляхом остракізму не тільки мав можливість спокійно повернутися в місто після відбуття десятирічного строку вигнання, але і залишав «в заставу» родичів, яких ніяк не понижали у правах, своє майно, а також доходи з нього. Відповідно, це мінімізувало ймовірність ворожих державі дій з боку вигнанця. Незважаючи на це, проведення остракофорії викликало певну напругу в суспільстві. За образним висловом історика Конрада Кінцля[de], остракізм, як і меч, найкраще служив міцності і безпеці держави тільки тоді, коли його не використали, а тримали «в піхвах»[33][34][35]. В античних джерелах людяність процедури остракізму підкреслював Андокід: «Дійсно, якщо мати на увазі злочини, що здійснюються проти приватних осіб, то я вважаю, що це покарання занадто велике; а якщо говорити про злочини, що здійснюються проти держави, то я переконаний, що воно мізерне і зовсім нічого не варте, якщо можна карати грошовим штрафом, ув'язненням і навіть смертною карою»[36].

Остракізм поза Атенами[ред. | ред. код]

Атенська процедура вигнання з міста потенційних тиранів і небажаних народу осіб також застосовувалася в Аргосі, Мегарі[37], Сиракузах, Мілеті[38], Ефесі і деяких інших містах Пелопоннесу і Великої Греції. Виходячи з цього, можна припустити, що атенська процедура остракізму була якоюсь подобою голосування, властивого для античних полісів. Це твердження справедливе для Мегари і Ефеса, в яких схожі на остракізм процедури вигнання застосовували в архаїчну епоху до приходу до влади в Атенах Клісфена. Достовірною також виглядає версія запозичення іншими античними містами досвіду Атен. З огляду на невелику кількість літературних джерел і збережених остраконів у більшості випадків, можна стверджувати тільки, що в певному полісі існувала процедура остракізму без будь-яких нюансів[39]. Так, в Аргосі було знайдено один остракон другої чверті V століття до н. е. з ім'ям якогось Алеандро, в Херсонесі — 45 остраконів, в Кирені — 12, в Мегарі — 1. Усі ці знахідки можуть бути датовані проміжком між кінцем VI і серединою IV століття до н. е.[40][41] Їхня нечисленність вказує на те, що остракізм, хоч і зустрічався поза Атен, не отримав широкого поширення в Елладі. Про це ж свідчить Андокід, який писав: «закон цей поганий: адже ми — єдині з еллінів, хто застосовує цей закон, і жодна інша держава не бажає наслідувати наш приклад»[42].

У Сиракузах подібна остракізму процедура вигнання отримала назву петалізм[en] (від грец. πέταλον, «лист»). Як повідомляє Діодор Сицилійський, після невдалого заколоту якогось Тиндаріда близько 454 року до н. е. жителі Сиракуз на Народних зборах вирішили скористатися досвідом Атен щодо недопущення тиранії. Їхня процедура вигнання дещо відрізнялася від атенської: громадяни писали ім'я кандидата не на черепках, а на оливкових листі, і «переможцю» доводилося покинути місто нема на десять, а на п'ять років[43][44].

Ця процедура на Сицилії не прижилася. Діодор пише, що у вигнання відправили багатьох впливових людей, хоч і не приводить їхніх імен. З цього твердження випливає, що на відміну від остракізму, який могли проводити лише раз на рік і то після складної системи узгоджень, петалізм могли застосовувати мало не на кожних Народних зборах. Як наслідок люди багаті і знатні воліли утримуватися від політичної діяльності. На цьому тлі демагоги почали підбурювати чернь до безладів і бунту. Бачачи посилення чвар, громадяни прийшли до висновку, що користь від петалізма вельми сумнівна, і незабаром цю процедуру скасували[43][45][46][47].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Коментарі
  1. Птолемей Гефестіон пише про те, що процедуру остракізму придумав такий собі Ахілл, син Лісона (більше ніде не згадується)[11]. Еліан стверджував, що першим підданим остракізму був творець цієї процедури Клісфен[12]
Джерела
  1. Суриков, 2006, с. 46.
  2. Пиндар, 1980, Пифийские оды, VII, 18—19.
  3. Суриков, 2006, с. 21—23.
  4. Андокид, 1996, Против Алкивиада, 3.
  5. Суриков, 2006, с. 23—27.
  6. Аристотель, 1983, III, VIII, 2.
  7. Суриков, 2006, с. 27—32.
  8. Корнелий Непот, 1992, Аристид, 1.
  9. Диодор Сицилийский, 2000, XI, 55.
  10. Суриков, 2006, с. 32—35.
  11. Toepffer, 1893.
  12. Клавдий Элиан, 1963, XIII, 24.
  13. Суриков, 2006, с. 35—41.
  14. Суриков, 2006, с. 41—46.
  15. Суриков, 2006, с. 46—47.
  16. Аристотель, 1937, 22.
  17. Forsdyke, 2005, с. 153, 155―156.
  18. а б Forsdyke, 2005, с. 158.
  19. а б Christ, 1992, с. 337.
  20. Forsdyke, 2005, с. 158―159.
  21. Christ, 1992, с. 338—340.
  22. Плутарх, 1994, Аристид. 7.
  23. Kagan, 1961, с. 401.
  24. Forsdyke, 2000, с. 233.
  25. Tridimas, 2016, с. 145.
  26. Forsdyke, 2005, с. 150—151, 159.
  27. Forsdyke, 2005, с. 154—155.
  28. Суриков, 2006, с. 80—81.
  29. Forsdyke, 2005, с. 153—155.
  30. Forsdyke, 2005, с. 150—152.
  31. Forsdyke, 2005, с. 152.
  32. Геродот, 1972, VI, 115.
  33. Kinzl, 1977, с. 209.
  34. Forsdyke, 2000, с. 242—252.
  35. Суриков, 2006, с. 226—227.
  36. Calhoun, 1913, с. 138.
  37. Берве, 1997, с. 227—228.
  38. Берве, 1997, с. 233.
  39. Forsdyke, 2005, с. 285.
  40. Суриков, 2004, с. 36.
  41. Forsdyke, 2005, с. 285—288.
  42. Андокид, 1996, Против Алкивиада, 6.
  43. а б Диодор Сицилийский, 2000, XI, 86—87.
  44. Robinson, 2000, с. 192.
  45. Берве, 1997, с. 235.
  46. Robinson, 2000, с. 192—193.
  47. Forsdyke, 2005, с. 287.

Література[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Дослідження[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]