Островський Микола Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Островський Микола Олексійович
N Ostrovskiy.jpg
Дата народження 16 (29) вересня 1904(1904-09-29)
Місце народження Вілія, Острозький повіт, Волинська губернія,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Дата смерті 22 грудня 1936(1936-12-22) (32 роки)
Місце смерті Москва, Російська РФСР,
СРСР СРСР
Поховання Новодівочий цвинтар
Громадянство (підданство) Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg СРСР
Мова творів російська
Рід діяльності письменник
Magnum opus: «Як гартувалася сталь», «Народжені бурею»
Нагороди Орден Леніна і Премія Ленінського комсомолу
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Олексі́йович Остро́вський (нар. 16 (29) вересня 1904(19040929), Вілія — пом. 22 грудня 1936, Москва) — радянський письменник, уродженець України; писав російською мовою. Автор романів «Як гартувалась сталь» (дія відбувається в Шепетівці, Києві та Боярці) і «Народжені бурею».

Біографія[ред.ред. код]

Дитячі роки[ред.ред. код]

Микола Островський народився у селі Вілія Острозького повіту Волинської губернії (нині Острозький район Рівненської області). Значну частину свого життя прожив в Україні (у своєму рідному селі, потім у містах Шепетівка, Київ, Берездівському районі, Ізяславі).

Мати Островського, Ольга Йосипівна, походила з родини чеських колоністів, які оселилися на Волині в другій половині XIX століття. Не бажаючи наймитувати, Ольга Йосипівна одружилася з немолодою людиною, удівцем Олексієм Івановичем Островським.

У селі Вілія Микола закінчив церковнопарафіяльну школу, деякий час після приїзду в Шепетівку навчався тут в училищі. Це були навчальні заклади, де викладання велося російською мовою. Більшість книг, які читав майбутній письменник, були російською мовою.

Коли в Шепетівці існувала влада Української Народної Республіки (УНР), а потім гетьманату Павла Скоропадського й знову УНР (друга половина 1917 — перша половина 1919 рр.), майбутній письменник навчався в початковому училищі, де викладання велося українською мовою. Згадуючи про прихід Миколи до цього училища, М. Рожанівська писала: «Я пояснила хлопцеві, що тепер в Україні відкриваються школи, в яких викладатимуть рідною мовою. Хлопчик відразу ж попросив книгу українською мовою. Я дала йому підручник з історії культури і дозволила взяти його додому».

М. Рожанівська ще згадує, що на підлітка Миколу Островського вельми вплинула творчість Т. Шевченка: «…читали біографію Тараса Шевченка і його „Кобзар“. На Колю справило величезне враження життя цієї великої людини».

Події 1919–1920 років[ред.ред. код]

За радянського часу існувала стійка традиція «героїзації» життєпису Миколи Островського на тлі буремних військових подій на теренах України. Різні публікації зображали хлопця у віці 15–16 років комсомольцем, працівником ревкому в Шепетівці та бійцем батальйону Особливого призначення Ізяславської ЧК, червоним кіннотником-фронтовиком, пораненим на польському фронті й демобілізованим[1]. Значною мірою ці відомості являли собою проекцію на долю автора роману «Як гартувалася сталь» подробиць літературної біографії його героя Павла Корчагіна. Проте оприлюднені у 1990-х роках архівні матеріали (зокрема, автобіографія Миколи Островського 1924 року) змушують критично поставитися до радянських міфологем. З нових джерел витікає, що у 1919–1920 роках Островський жив у Шепетівці, працював дроворізом на складі, учнем помічника кочегара на електростанції, кубовщиком, одночасно вчився в школі. Саме таке тлумачення згаданого періоду біографії письменника прийняте нині в Енциклопедії історії України[2].

« Автобіографія.

Родився я в 1904 р. в селі Віліі Волынської губерніі. Батько мій працював на гуральні робітником в солодочному відділі. Там я вчивсь в сільській школі. 1914 р. коли кінчалася війна ґуральню закрили і батько зоставсь без роботи, тоді він переіхав з семею на ст. Оженін п.з.з., де працював в сіноприемочному пунктові. Мій старший брат поступив у 1914 р. На ст. Шепетівку на службу помічником слюсаря в депо і ми всею сімею преіхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з братом прийшлось працювати на сім’ю. Я поступив на роботу в буфет на станції, на кухню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріяльний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, де й проробив до 20 року. Потім поступив звіте учнем помішником кочегаря на электростанціі, де проробив до року. Був кубовщиком на станціі в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конференцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КС командірувало мене в Киів до школи Залізно-дорожноі (электро-техничный відділ), де я був до кінця 1922 р. Опісля був хворий кілька раз (більше 8 м.) тифом. Захворавши, приіхав в Шепетівку до батьків, де й болів. В час цеі хворісті в грудні м. проходила Всеукраінська перепис КСМУ, котрій я не пройшов і механично вибув з КСМ. Після хворісті вступив в КСМУ в 1923 р., в травні місяці був посланим Окркомом КСМ секретарем Берездівськоі районовоі організаціі, де працював увесь 23 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандідатом КПБУ Берездівською парторганізаціею і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня - 24 р. Рекомендували в партію: Лисицин Миколай Миколаевич, член кпбу з 18 року, п.к.ч. 289188, Предрайвиконкому. Трохимів, член КПБУ з 20 р.п.к.ч. 290391 секретар Райпарткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 2777. В травні місяці був посланний окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу. Н.А.Островський[3]

 »

.

У липні 1920 року на доручення Шепетівського ревкому Микола Островський обстежував будинки, «покинуті буржуазією», з метою вилучення книг для громадської бібліотеки[4].

Інвалідність[ред.ред. код]

В 19211922 роках Островський навчався у Київському електромеханічному технікумі (тепер ім. М. Островського). У жовтні-грудні 1921 року працював на будівництві вузькоколійної залізничної лінії завдовжки 6 верст між лісозаготівлею біля Боярки та колією Фастів — Київ, спричиненому необхідністю постачання Києва дровами (згодом у Боярці було відкрито музей М. Островського — тепер краєзнавчий, встановлено пам'ятний знак «Боярка-БАМ» на честь будівництва вузькоколійки). Внаслідок виснажливої роботи й застуди хворів на важку форму висипного тифу, надалі у нього розвинувся ревматизм, що перейшов у поліартрит.

В проміжках між лікуванням займався громадською роботою. У 1923–1924 рр. — член Шепетівського окружкому Комсомолу, політрук Райвсеобуча, кандидат в члени губкому Комсомолу. Наприкінці червня 1924 р. був зарахований бійцем Окремого шепетівського батальйону ЧОН. 9 серпня того ж року вступив до РКП(б). Але вже 22 серпня отримав відпустку за станом здоров'я, і все його подальше життя перетворилося на суцільну боротьбу з хворобами. Перебував на лікуванні у Харкові, Слов'янську, Євпаторії, Новоросійську, біля Краснодара. У 1926 р. одружився в Новоросійську з Раїсою Порфирівною Островською (Моцюк).

З 1927 р. був остаточно прикутий до ліжка. Після невдалого лікування оселився у Сочі. Навіть ставши повним інвалідом, намагався брати активну участь у «викритті чужорідних елементів» серед апарату домоуправлінь свого та сусідніх будинків[5]. Надалі стан Островського ускладнився хворобою очей, аж до повної сліпоти; попри це, він намагався продовжити освіту. У 1929–1930 рр. в Москві відбулося чергове невдале хірургічне втручання.

Творча діяльність[ред.ред. код]

Свої літературні спроби Микола Островський започаткував у 1927–1928 рр. Зрештою, проявляючи виняткову силу духу в боротьбі із страшними недугами, у 1930 р. розпочав працювати над книгою «Як гартувалась сталь» з певними автобіографічними мотивами, текст якої записував за допомогою трафарету для сліпих або диктував. Першу частину цього роману було надруковано в журналі «Молода гвардія» у 1932 р.; друга частина оприлюднена в тому ж журналі у 1934 р.

Поява роману, головний герой якого Павло Корчагін являв собою вражаючу, надзвичайно цілісну постать юного більшовика-фанатика, викликала великий резонанс у країні. На адресу письменника приходили сотні читацьких листів.

У 1935 році Островській був нагороджений орденом Леніна, йому було подаровано будинок у Сочі і квартира в Москві. В січні 1936 року йому було присвоєно звання бригадного комісара. Зелену гімнастерку з ромбами Островський вперше вдягнув 8 березня 1936 року.

Останні декілька місяців він прожив на вулиці свого імені (раніше Мертвий провулок), приймаючи вдома читачів і письменників. Він узяв на себе зобов'язання написати новий роман «Народжені бурею» в трьох частинах і встиг написати першу частину, але роман був визнаний слабкішим попереднього, зокрема самим Островським. Рукопис роману був в рекордні терміни набраний, віддрукований, і екземпляри книги показували на похоронах письменника.

Помер у Москві 22 грудня 1936 р., похований на Новодівочому цвинтарі.

Українська незалежність очима Миколи Островського[ред.ред. код]

Бувши свідком революційних подій на Україні 1917-1921 рр., Островський ставився до постання незалежної української держави упереджено, а в своєму головному творі, романі «Як гартувалась сталь» змалював події тих часів цілком в дусі більшовицької сталінської пропаганди. Борці за українську державність в його творі виключно «головорізи і громили», що влаштовують єврейські погроми та вбивають неповинних людей. Але попри пропагандистську упередженість, трапляються в романі Островського фрагменти, де автор відступає від звичних ідеологічних кліше. Так, описуючи вступ військ Української Народної Республіки після запеклих боїв з більшовиками у квітні 1919 р. до Шепетівки, Островський зазначає, що українських вояків радо вітали представники місцевої української інтелігенції, та влаштували на їх честь постановку драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля»:

« Зараз господар міста - полковник Голуб, «краса і гордість» Задніпровської дивізії... У єдиному театрі містечка був влаштований пишний вечір на честь прибулих. Весь «цвіт» петлюрівської інтелігенції був присутній на ньому: українські вчителі, дві попівські дочки - старша, красуня Аня, молодша - Діна, дрібні підпанки, колишні службовці графа Потоцького, і купка міщан, що називали себе «вільним козацтвом», українські есерівські послідки. В театрі було повно-повнісінько. Одягнені в національні українські костюми, яскраві, розшиті квітами, з різнокольоровими намистами і стрічками, вчительки, попівни і міщаночки були оточені цілим хороводом старшин, що дзвякали шпорами та були нібито перерисовані зі старих картин, які зображують запорожців. Гримів полковий оркестр. На сцені гарячково готувалися до постановки «Назара Стодолі».  »
Оригінальний текст (рос.)

Сейчас хозяин города - полковник Голуб, «краса и гордость» Заднепровской дивизии... В единственном театре городка был устроен пышный вечер в честь прибывших. Весь «цвет» петлюровской интеллигенции присутствовал на нем: украинские учителя, две поповские дочери - старшая, красавица Аня, младшая - Дина, мелкие подпанки, бывшие служащие графа Потоцкого, и кучка мещан, называвшая себя «вильным казацтвом», украинские эсеровские последыши. Театр был битком набит. Одетые в национальные украинские костюмы, яркие, расшитые цветами, с разноцветными бусами и лентами, учительницы, поповны и мещаночки были окружены целым хороводом звякающих шпорами старшин, точно срисованных со старых картин, изображавших запорожцев. Гремел полковой оркестр. На сцене лихорадочно готовились к постановке «Назара Стодоли»[6]

Змушений був згадати Островський і про законність, яка панувала на теренах УНР. Так, згідно з сюжетом роману, головний герой твору Павло Корчагін потрапляє під арешт за спробу вбивства українського вояка та заволодіння його зброєю, але з-під арешту його випускають на волю, адже йому тільки шістнадцять літ, а за законами, яких дотримуються ці українські «головорізи і громили», карна відповідальність настає тільки із вісімнадцяти років:

« - А цього, - тицьнув Соломига пальцем на папери, - якщо хочеш, щоб до нігтя притиснули, постав йому замість шістнадцяти років вісімнадцять. Закарлючку загни ось тут, а то можуть не затвердити.  »
Оригінальний текст (рос.)

- А этого, - ткнул Соломыга пальцем на бумаги, - если хочешь, чтобы к ногтю прижали, поставь ему вместо шестнадцати лет восемнадцать. Крючок загни вот здесь, а то могут не утвердить[7]

Але, оспівуючи в радянському дусі героїзм Павла Корчагіна, Островський чомусь не згадує, що якби не гуманізм представників УНР, роман «Як гартувалась сталь» можна б було закінчувати вже на шостій главі, у зв'язку із смертю головного героя[8].

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Пам'ятник Миколі Островському у м. Шостка

Вшанування пам'яті письменника в СРСР було широко поширене, набуваючи форм пропаганди. У багатьох містах і селищах України — Боярці (див. боярський пам'ятник Миколі Островському), Шепетівці, Коростені, Ромнах, Берездові йому поставили пам'ятники.[9] У Вілії, Берездові, Шепетівці, Боярці відкрилися його музеї, була встановлена престижна премія комсомолу України імені М. Островського, також його іменем називалися вулиці (одна з таких знаходиться в Києві в Солом'янському районі, та Боярці), піонерські табори, різноманітні структури (переважно культурно-освітнього характеру). Окрім того, твори М. Островського та книги про нього постійно перевидавалися величезними тиражами.

Також на його честь названо астероїд 2681 Островський.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Див.: Українська радянська енциклопедія. 2-е вид. — Т.8. — Олефіни–Поплін. — К., 1982. — С.90; Спогади про Миколу Островського. — К., 1980.
  2. Енциклопедія історії України: Т. 7
  3. Мицик Ю. Чи воював у «Громадянську» творець Павки Корчагіна? // Кур’єр Кривбасу, 1997, № 79/80.
  4. Островская Р. Николай Островский. — 3-е изд. — М.: Молодая гвардия, 1978. — (Жизнь замечательных людей). — С. 52.
  5. С. В. Волков. Черная книга имен, которым не место на карте России
  6. Н. А. Островский. Как закалялась сталь, ч. І, гл. 4.. (рос.)
  7. Н. А. Островский. Как закалялась сталь, ч. І, гл. 6.. (рос.)
  8. Ігор Роздобудько. Російські письменники та українська незалежність. // Кобза. Українці Росії, незалежний сайт діаспори. 22 жовтня 2016
  9. Світлина пам'ятника М.Островському в Берездові

Джерела та література[ред.ред. код]