Отто Бартнінґ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Отто Бартнінґ
Народження 12 квітня 1883(1883-04-12)[1][2][…]
Смерть 20 лютого 1959(1959-02-20)[1][2][…] (75 років)
Поховання Alter Friedhof Darmstadtd
Релігія Evangelical Church in Austria (1781-1918)d[6] і German Evangelical Church in Bohemia, Moravia and Silesiad[6]
Країна
(підданство)		  Німеччина
Діяльність архітектор, art theorist
Праця в містах Дармштадт[1]
Науковий ступінь докторський ступінь[1]
Членство Deutscher Werkbundd, Arbeitsrat für Kunstd[7] і Association of German Architectsd
Нагороди
CMNS: Отто Бартнінґ у Вікісховищі

Отто Бартнінґ (нім. Otto Bartning; 12 квітня 1883 Карлсруе — 20 лютого 1959 Дармштадт) — німецький архітектор, теоретик мистецтва і педагог. Представник архітектурного модернізму.

Життя та творчість[ред. | ред. код]

Син торговця з Мекленбурга і дочки протестантського пастора, Бартнінґ після отримання атестата зрілості в Карлсруе 1902 року вступив на зимовий семестр в Королівську технічну вищу школу Шарлоттенбурга (Königliche Technischen Hochschule Charlottenburg) в Берліні (нині: Technische Universität). 1904 року здійснив навколосвітню подорож, після чого завершував навчання в Берліні і Карлсруе, в тому числі у відомого архітектора Карла Мозера. Отто Бартнінґ закінчив навчання 1905 року без наукового ступеня. Паралельно з навчанням працював архітектором в Берліні.

Бувши студентом, Бартнінґ побудував свою Євангельську церкву світу (Evangelische Friedenskirche) в Пеггау в Штирії, в 1909—1910 роках церква в Ессені. У період до початку Першої світової війни Бартнінґ побудував сімнадцять протестантських церков в переважно католицьких країнах Дунаю, так звані церкви діаспори.

1912 року Отто Бартнінґ став членом німецького Веркбунда (Художньо-промислового союзу), з 1919 по 1923 рік входив до правління організації.

З 1918 року Бартнінґ разом з Вальтером Ґропіусом розробляв наукову і навчальну програми школи Баугаус і таким чином став одним з перших реформаторів художньо-промислової і архітектурної освіти в Німеччині після Першої світової війни[8].

Після закриття Баугауса 1933 року уряд Тюрінгії запросив Отто Бартнінґа стати директором нової школи у Ваймарі (Staatliche Bauhochschule), яка зайняла будівлю, побудовану Анрі ван де Велде. Після того, як Баугаус переїхав в Дессау, Бартнінґ в 1926—1930 роках був директором знову заснованої Державної вищої будівельної школи Ваймара (Staatlichen Bauhochschule Weimar). У новій школі, яку прозвали «Іншим Баугаусом» (Das andere Bauhaus), були зроблені спроби об'єднати традиційні академічні методи навчання з методикою Баугауса в царині художньо-промислового навчання. Нова школа на відміну від Баугауса була більш прагматичною. Студенти брали участь в реальних проєктах на комерційній основі. Так, наприклад, 1927 року ткацькі майстерні школи виготовили шпалери для павільйону Німеччини на Міланській ярмарку, спроєктованому архітектурним бюро Отто Бартнінґа.

Після перемоги НСРП (націонал-соціалістичної партії) в Тюрінгії 1930 року Бартнінґу довелося передати посаду директора школи П. Шульце-Наумбурга, політичному однодумцю Тюрінгського міністра національної безпеки, а потім рейхсміністра внутрішніх справ В. Фріку[9].

З 1929 по 1931 рік Бартнінґ був одним з шести засновників архітектурного об'єднання «Кільце» (Der Ring), вніс значний вклад в здійснення житлової забудови Сіменсштадт (Берлін-Шпандау). 1932 року Бартнінґ опублікував свою схему збірного житлового будинку, що отримала загальне визнання. У період 1933—1948 років Отто Бартнінґ займався церковною архітектурою. Він був нагороджений званням почесного доктора архітектури, почесного члена RIBA (Royal Institute of British Architects), займав важливі державні посади як радник з містобудування та архітектури.

1943 року Бартнінґ займався реставрацією Церкви Святого Духа (Heiliggeistkirche) в Гейдельберзі. Після Другої світової війни Отто Бартнінґ очолив будівельний відділ Євангелічної організації в Неккарштайнах. Під його керівництвом і за підтримки зарубіжних церков організація створювала пункти допомоги по всій Німеччині, особливо там, де брали біженців і переміщених осіб. Були побудовані додаткові церковні будівлі, капели, хоспіси[10][11].

Бартнінґ зіграв важливу роль у відновленні німецького Веркбунда. В кінці 1950 року переїхав до Дармштадт. У тому ж році він був обраний другим головою Веркбунда і президентом Федерації німецьких архітекторів (BDA). 1953 року був заснований Фонд Отто Бартнінґа зі штаб-квартирою в Дармштадті[12].

1951 року Бартнінґ очолив Спілку німецьких архітекторів (Bundes Deutscher Architekten: BDA). Бартнінґ помер в Дармштадті 1959 року. Похований на старому кладовищі в Дармштадті. Архів Отто Бартнінґа зберігається на факультеті історії та теорії архітектури архітектурного факультету Дармштадтського технічного університету[13][14].

29 травня 2003 року Вселенському церковному конгресі (Ökumenischen Kirchentag) в Берліні з ініціативи приватних осіб була заснована Асоціація, що займається дослідженням і поширенням робіт Отто Бартнінґа (Otto Bartning-Arbeitsgemeinschaft Kirchenbau: OBAK). У 2009—2020 роках асоціація провела безліч міжнародних виставок, присвячених Баугаусу і діяльності Отто Бартнінґа, сучасному мистецтву, містобудівним проєктам. Асоціація здійснює публікації, з 2009 року керує європейським проєктом з міжнародного співробітництва істориків мистецтва і архітекторів[15][16].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д Deutsche Nationalbibliothek Record #118506897 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ а б в Arkitekter verksamma i Sverige — 2014.
  3. ↑ а б SNAC — 2010.
  4. ↑ Arkitekter verksamma i Sverige — 2015.
  5. ↑ а б Czech National Authority Database
  6. ↑ а б Nešpor Z. Malý slovník českých nekatolických náboženských osobností 20. a 21. století — 1 — Praha: 2019. — С. 31. — 465 с. — ISBN 978-80-7017-261-2
  7. ↑ https://www.oxfordartonline.com/groveart/view/10.1093/gao/9781884446054.001.0001/oao-9781884446054-e-7000003635
  8. ↑ Власов В. Г.. Баухауз // Власов В. Г. Новый энциклопедический словарь изобразительного искусства. В 10 т. СПб.: Азбука-Классика. — Т. II, 2004. — С. 103
  9. ↑ Hans Prolingheuer: Hitlers fromme Bilderstürmer. Kirche & Kunst unterm Hakenkreuz. — Köln 2001. — ISBN 3-920862-33-3, S. 330, Anm. 232
  10. ↑ Karin Berkemann: Otto Bartning // Strasse der Moderne — Kirchen in Deutschland. — Deutsches Liturgisches Institut, abgerufen am 18. Mai 2019
  11. ↑ Sigrid Hoff: Ein moderner Kirchenvater. Otto Bartning war Vordenker der Bauhaus-Bewegung und maßgeblich im Kirchenbau engagiert // Christ in der Gegenwart. — Jg. 69 (2017). — S. 183
  12. ↑ Manfred Koch: Otto Bartning // Stadtlexikon Karlsruhe. — Stadtarchiv Karlsruhe, abgerufen am 8. November 2017. — URL: https://stadtlexikon.karlsruhe.de/index.php/De:Lexikon:bio-0191
  13. ↑ Otto-Bartning-Archiv der Technischen Universität Darmstadt, Technische Universität Darmstadt · Universitätssammlungen in Deutschland
  14. ↑ Otto-Bartning-Archiv TU Darmstadt. — URL: https://web.archive.org/web/20101013020051/http://www.kunstgeschichte.architektur.tu-darmstadt.de/ku_ge/projekte_kuge/otto_bartning_archiv.de.jsp
  15. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 17 серпня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  16. ↑ Otto Bartning (1883—1959). Architekt einer sozialen Moderne. — URL: https://www.adk.de/de/projekte/2017/bartning/ausstellung.htm
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Отто_Бартнінґ&oldid=41956761