Охтирка

Охтирка
Герб Охтирки	Прапор Охтирки
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Сумська область
Район	Охтирська міська рада
Рада	Охтирська міська рада
Засноване	XVII століття, перша писемна згадка — 1641 р.
Статус міста	з 1703 року
Населення	▼ 48 509 (01.01.2017)
- повне	▼ 48 509 (01.01.2017)
Площа	31,86 км²
Густота населення	1 550 осіб/км²
Поштові індекси	42700—719
Телефонний код	+380-5446
Координати	50°18′48″ пн. ш. 34°53′56″ сх. д. / 50.31333° пн. ш. 34.89889° сх. д.Координати: 50°18′48″ пн. ш. 34°53′56″ сх. д. / 50.31333° пн. ш. 34.89889° сх. д.
Висота над рівнем моря	111 м
Водойма	Ворскла, Охтирка, Гусинка
Відстань
Найближча залізнична станція	Охтирка
До обл./респ. центру
- фізична	67 км
- автошляхами	79,5 км
До Києва
- автошляхами	348 км
Міська влада
Адреса	42700, Сумська обл., м. Охтирка, вул. Незалежності, 11, тел. 4-15-00
Вебсторінка	www.misto.okhtyrka.net
Міський голова	Алєксєєв Ігор Юрійович
Карта
	Охтирка
	Охтирка

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Охтирка (значення).

Охти́рка (МФА: [oˈxt̪ɪrkɑ] ( прослухати)) — місто в Україні, у Сумській області на Слобожанщині. Є адміністративним центром Охтирського району (до складу якого місто не входить) і Охтирської міської ради, у яку, крім того, входять села Велике Озеро, Залужани, Козятин та Пристань.

У місті розміщені міська та районна ради, районна державна адміністрація Охтирського району Сумської області. Охтирка була одним з п'яти полкових міст Слобідської України. Місто є адміністративним, промисловим, духовним, культурним та історичним центром.

Географічне розташування[ред. | ред. код]

Населений пункт розташований на лівому березі річки Ворскли в межах лісостепової природної зони (в межах міста протікають також річки Охтирка і Гусинка). Через місто проходять автомобільні дороги Н12, Т 1705, Р46 і залізниця, станція Охтирка.

Географічною особливістю міста є його розміщення в центрі своєрідного трикутника обласних центрів — Сум, Харкова та Полтави. Відстань до обласного центру становить 79 км (автошлях Н12), до Харкова і Полтави — близько 100 км.

Етимологія[ред. | ред. код]

Існує декілька версій походження назви міста. За однією з них, найбільш вірогідною, його назва походить від назви однойменної річки, яка протікає через місто. На думку деяких краєзнавців, у перекладі з тюркської, вона означає «лінива річка». На думку інших, назва міста з тієї ж таки тюркської, перекладається як «місце, де влаштовують засіку», «біла фортеця». Але відомий лінгвіст Олег Трубачов вважав, що серйозних підстав приймати тюркську етимологію немає і що назва річки «недостатньо ясна за походженням». Проте його праця «Назви річок Правобережної України» була видана за радянських часів, коли будь-які історичні дослідження не були вільними від цензури та концепції про «велич російського народу».

Вчений-мовознавець Костянтин Тищенко вказує на готське походження назви Охтирка^[3].

Історія[ред. | ред. код]

Одна з перших світлин

Кандинський Василь Васильович. «Охтирка», 1901, Міська галерея в будинку Ленбаха, Мюнхен

Перші поселення на території, яку зараз займає Охтирка, виникли близько 3000 років тому.

Заселяли її осілі землеробсько-скотарські племена скіфів.

У період Київської Русі тут були слов'янські городища — прикордонні укріплення, пізніше зруйновані монголо-татарським ордами. Майже на 400 років залишалися спустошеними широкі родючі приворсклянські степи «Дике поле».

Занепокоєний нескінченними набігами татар, московський уряд вимушений був будувати міцний прикордонний заслін. Засновували фортеці і поселялися вздовж лінії для її оборони не лише московське служиле військо, а й переселенці з Правобережної України, котрі тікали від ополячення і католицизму. Переселенці оселялися на нових місцях слободами, звідки й отримав назву край — Слобідська Україна.

Просування біженців на схід непокоїло й польський уряд, й у 1641, поляки, на місці слов'янського городища, на горі Охтир, закладають прикордонну засіку проти крайнього західного флангу Білгородської засічної лінії. Офіційно визнаною датою його заснування вважають 29 вересня 1641.

У 1645-1648 за Полянським мирним договором відбулось розмежування московито-польського кордону, внаслідок чого поселення на горі Охтир, де налічувалось до 50 дворів, відійшло до Московії. Московський уряд розглядав його як важливий стратегічний пункт у боротьбі з кримськими татарами й надіслав сюди 20 стрільців.

Нова хвиля переселенців з Правобережжя значно примножила чисельність населення і призвела до створення у 1655–1658 Охтирського слобідського козацького полку, який проіснував до 1765, коли за наказом Катерини ІІ всі слобідські полки були ліквідовані. До складу полку входили Богодухівська, Боромлянська, Кириківська й Охтирська сотні. У 1692 до полку належали 12 міст, 27 сіл, кілька хуторів.

У 1709 територія Охтирського козацького полку стає ареною запеклої боротьби зі шведами. Комендант міста отримав царський указ: мати на чотири місяці провіанту, а якщо противник почне наступ, то боротись до останньої людини, не йти на жодні перемовини. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, звідки шведи могли вирушити на Москву, Петро I зосередив головні сили в Охтирці й Богодухові.

Готуючись до бойових дій зі шведами, Петро I вирішив привести у належний стан укріплення Охтирки, з 26 жовтня 1708 до 1 червня 1709 перебуваючи у різних місцях: поблизу Глухова, у Лебедині, Сумах, Охтирці, Бєлгороді, під Полтавою. Шведи йшли до Охтирки вже зимової пори з наміром здобути тут собі провіант і сіно для коней. Вони захопили Зіньків, Котельву, Красний Кут, Хухру, спалили Олешню, де гарнізон чинив серйозний опір завойовникам, але штурмувати Охтирку не наважились.

У травні 1765 імператриця Катерина II видала указ про розформування Слобідського козацького війська і створення на його базі гусарських полків. У рамках цієї реформи Охтирський козацький полк було переформовано в гусарський. У ньому служили Денис Давидов, поет Михайло Лермонтов, композитор Аляб'єв, декабрист Муравйов. Полковим святом було 2 липня — на честь Охтирської ікони Божої матері.

Охтирські гусари брали участь у багатьох військових походах, зокрема у франко-російській війні 1812. Полк бився біля Бородіно.

Виникнувши як військове укріплення, Охтирка поступово перетворюється на осередок ремесел і торгівлі.

У 1718 в Охтирці з'явилася перша в Російській імперії тютюнова мануфактура. В місті працює цегельний завод, виробляється посуд і віконне скло. Щорічно проводилося ярмарка, де торгують кіньми, великою рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев'яним посудом й на які приїздили купці з багатьох міст. Широкого розвитку в місті набули ремесла — ткацтво, чинбарство, чоботарство, шорництво, кравецтво, ковальство, гончарство. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими.

Перша повітова школа на Слобожанщині виникла в Охтирці у 1675.

18 лютого 1895 почався рух поїздів від місцевої залізничної станції.

У 1903 в Охтирці працювали дві друкарні, чотири млини, ковбасна фабрика, шість цегельних заводів.

Адміністративно-територіальний устрій краю кілька разів змінювався. Так, з 1779 Охтирка входила до складу Курської губернії. У грудні 1835 вийшов указ царя Миколи I про перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську, до якої увійшли Лебединський, Богодухівський, Охтирський, Сумський повіти. Цей поділ існував до 1917 року.

Під час Першої світової війни у Народному Домі (нині районний Будинок культури) розміщувався госпіталь для поранених. 12-й Охтирський гусарський полк, який перебував на Західному фронті, відзначився 29 серпня 1914 під час Брусилівського прориву. У цьому бою гусари втратили свого командира.

За часів Української революції влада у місті змінювалась кілька разів і щоразу це супроводжувалось розстрілами і грабунками. Охтирку спершу зайняли австро-німецькі війська. Їм на зміну прийшли війська Директорії, згодом — Червона армія, Добровольча армія Денікіна.

У 1923 Охтирка стає центром Богодухівського округу, з 1925 — центром Охтирського району Харківського округу, з 1932 — райцентром Харківської області, а з 1939 — Сумської.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 померло щонайменше 2 746 жителів міста^[4].

14 жовтня 1941 радянські війська з боєм відступили з Охтирки.

У період німецької окупації в місті діяв партизанський загін, під командуванням І. Ю. Горобця.

25 серпня 1943 року в результаті завершальних боїв Курської битви Охтирка була звільнена 27 армією під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка.

Відкриття у 1957 родовища нафти й газу дало поштовх до створення нових підприємств. З 1961 веде свою історію Охтирський нафтопромисловий район, що охоплює велику площу на території трьох областей і за своєю потужністю займає перше місце в Україні, де є поклади нафти і блакитного палива. Нині тут видобувається 50% української нафти.

У 1975 Охтирка отримала статус міста обласного підпорядкування^[5].

На референдумі 1 грудня 1991 понад 90% охтирчан проголосували за незалежність України.

Населення[ред. | ред. код]

До кінця XVIII століття населення Охтирки перевищувало населення Харкова та Сум. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1785 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини з населенням у 12 849 осіб. Для порівняння: у губернському місті Харкові проживало 10 885 жителів.

Динаміка чисельності населення:

1785 — 12 849 осіб (6291 ч, 6558 ж.)^[6];
1867 — 17 411 осіб;
1897 — 23 399 осіб;
1900 — 25 965 осіб;
2001 — 49 721 осіб;
2012 — 49 349 осіб.^[7]

Етнічний склад населення[ред. | ред. код]


Народ	1897^[8] (%)
українці	87,14
євреї	0,72
росіяни	11,13
поляки	0,36
татари	0,32
Загальна кількість населення	23 399

Економіка[ред. | ред. код]

До 2012 року основу міської економіки складали підприємства машинобудування: ВАТ «Нафтопроммаш»^[ru] та Охтирський завод сільськогосподарського машинобудування (ВАТ «Охтирсільмаш») — обидва визнані банкрутами.

З 2000-их років «пальма першості» відійшла до підприємств нафтогазової галузі, це НГВУ «Охтирканафтогаз» та Охтирське УБР — підрозділи ПАТ «Укрнафта», а також легкої та харчової промисловостей: ВАТ «Охтирська швейна фабрика», ВАТ «Охтирський пивоварний завод», хлібокомбінат, м'ясокомбінат та Охтирський сиркомбінат.

Культура[ред. | ред. код]

Мережа закладів культури міста^[9]:

дитяча музична школа;
дитяча художня школа;
міський краєзнавчий музей;
міський центр культури і дозвілля;
міська централізована бібліотечна система.

В Охтирці також діє районний будинок культури. З 1995 — при РБК працює самодіяльний народний театр «Чудаки».

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Див. також: Пам'ятки Охтирки

Церква Різдва Христового

В Охтирці нараховується 67 пам'яток-об'єктів культурної спадщини, серед яких:

27 — пам'ятки історії;
20 — пам'ятки монументального мистецтва;
20 — пам'ятки містобудування та архітектури.

15 лютого 2013 прихильники ВО «Свобода» знесли в Охтирці пам'ятник Леніну.^[10]

Спорт[ред. | ред. код]

У місті активно розвивається футбол, місцевий футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта» виступав в 1 лізі до моменту свого розформування влітку 2018 року. На Початку 2020 року, футбольний клуб було відновлено і перейменовано на «ФК Нафтовик-Охтирка». Виступає у Вищій лізі Сумської області.

Персоналії[ред. | ред. код]

В Охтирці народилися:

Арцибашев Михайло Петрович — російський прозаїк.
Андрій Бабич (1921) — канадський художник українського походження
Багряний Іван Павлович — український письменник.
Білинник Петро Сергійович — український оперний співак (ліричний тенор), Народний артист СРСР (1954).
Білан Руслан (1986—2014) — військовий, старший солдат загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.^[11]
Білецька Віра Юхимівна (11 серпня 1894, Охтирка — 1933) — українська дослідниця фольклору і етнографії.
Бірюк Олег Миколайович (1976—2014) — військовий, майор загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.^[12]
Борзенков Дмитро Семенович (1777—1830) — філолог, перекладач; професор російської словесності.
Вергун Михайло Тимофійович — підполковник Армії УНР.
Вергун Наталія Іванівна — українська художниця.
Воронів Олекса Михайлович — полковник Армії УНР.
Ганжа Всеволод Іванович — генерал-майор танкових військ, комадувач 41-ї гвардійської танкової дивізії (СРСР міста Черкаси (пом. 22 липня 1973). Батько українського історика, науковця Інституту історії України НАН України Людмили Всеволодівни Ковпак.
Ганжа Олександр Якович (1921—2002) — генерал-майор, начальник навчального відділу Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища.
Голець Ірина Павлівна — скульптор, художник-постановник, педагог.
Головченко Тетяна Іванівна (* 1980) — українська спортсменка-легкоатлетка. Майстер спорту міжнародного класу — на всіх дистанціях від 800 метрів до марафону.
Гордієнко Єгор Степанович (1812—1897) — український фармаколог і фармацевт, доктор медицини, професор Харківського університету, Харківський міський голова (1871-1873), громадський діяч, меценат.
Гуссаковський Аполлон Селіверстович — український композитор.
Дикалов Степан Іванович — Герой Радянського Союзу.^[13]
Кузьменко Михайло Ілліч (1936—2019) — засновник наукової школи радіоекології прісних вод України, заслужений діяч науки і техніки України.
Кутовий Вадим Борисович (1986—2014) — військовий, водій загинув при виконанні бойових обов'язків, під час російсько-української війни.^[14]
Нахімов Мануйло Тимофійович (пом. після 1757) — сотник Охтирського полку, син сотника Тимофія Нахімова, дід харківського поета Акима Нахімова і прадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
Нахімов Тимофій — сотник Охтирського полку, батько сотника Мануйла Нахімова, прадід харківського поета Акима Нахімова і прапрадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
Нємчинов Василь Іванович (1851—1882) — лікар, репетитор дітей Сави Мамонтова, чоловік композитора Валентини Семенівни Сєровоі, вітчим художника Валентина Сєрова.
Нікітін Олександр Костянтинович — відставний капітан I рангу, спеціаліст атомного підводного флоту, експерт норвезького екологічного об'єднання «Беллуна», правозахисник.
Пустовий Сергій Олегович (1981—2016) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Радченко Андрій Якимович — фахівець з економіки праці та механізації сільського господарства.
Радченко Олександра Миколаївна — українська вчителька, політв'язень радянського режиму. З 1926 по 1945 роки вела щоденник, у якому описувала події Голодомору. Щоденники стали одним із джерел вивчення Голодомору.
Ріпко Олексій Миколайович (1907—1983) — український режисер.
Рудинський Михайло Якович (02 (14) жовтня 1887 — 23 червня 1958) — відомий український археолог, педагог та музейний діяч.
Рудинська Євгенія Яківна (12.02.1885 — 01.07.1977) — музейний працівник, історик, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач.
Селегій Михайло Максимович — підполковник Армії УНР.
Синяков Михайло Іванович — батько оперної співачки Зінаїди Синякової, піаністки Надії Синякової, художниці-авангардистки Марії Синякової-Уречіної, Оксани Синякової-Асєєвої (дружини поета Миколи Асєєва), Віри Синякової-Петникової (дружини поета-футуриста Григорія Петникова).
Сулима-Блохин Олександра Парфенівна — українська діаспорянська поетка.
Твердохлібов Олександр Дмитрович (1840—1918) — письменник, етнограф, краєзнавець, педагог.
Терниченко Аристарх Григорович — український агроном, економіст і громадський діяч.
Шептекіта Валерій Іванович, актор, народний артист України.
Щоголев Яків Іванович — український поет.
Ярославський Петро Антонович — архітектор.

В Охтирці жили та вчилися:

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович — український письменник, перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; жертва сталінського терору. В 1917 закінчив Охтирську чоловічу гімназію.
Антонович Максим Олексійович — філософ-матеріаліст, літературний критик і природознавець. Закінчив Охтирське духовне чоловіче училище.
Грабовський Павло Арсенович — український поет, публіцист, перекладач; вчився в Охтирській бурсі (1874—1879).
Гуревич Михайло Йосипович — радянський авіаконструктор, заступник головного конструктора ОКБ-155. В 1910 закінчив Охтирську чоловічу гімназію.
Зеров Микола Костянтинович — український поет, літературознавець, літературний критик; представник Розстріляного відродження. В 1900—1903 рр. навчався в Охтирській чоловічій гімназії.
Ємець Василь Костьович — український бандурист-віртуоз, бандурний майстер, історик, письменник, вояк Армії УНР. Навчався в Охтирській гімназії.
Кулжинський Сергій Миколайович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, під час Першої світової війни був командиром Охтирського гусарського полку.
Миротворцев Роман Львович (1847—1910) — дійсний статський радник, філолог, педагог; в 1899—1907 директор Охтирської чоловічої гімназії, співробітник журналу «Філологічні записки». Помер в 1910 році, похований на Охтирському Соборному цвинтарі. Батько хірурга С. Р. Миротворцева.
Миротворцев Сергій Романович (1878—1949) — вчений-хірург, академік, автор понад 80 робіт, у тому числі 23 монографій з питань практичної хірургії. Син директора Охтирської чоловічої гімназії Р. Л. Миротворцева.
Сєрова Валентина Семенівна, уроджена Бергман (1846—1824) — композитор, мати художника Валентина Сєрова, дружина лікаря Василя Івановича Нємчинова.
Сєров Валентин Олександрович (1865—1911) — художник, учень Іллі Рєпіна, у дитинстві жив в Охтирці в маєтку свого вітчима Василя Івановича Нємчинова. Син відомих композиторів Олександра Сєрова і Валентини Сєрової.
Таранушенко Стефан Андрійович — український мистецтвознавець, історик архітектури, музейник і педагог; директор Державний музей українського мистецтва в Харкові (1920—1933); професор Харківського Художнього Інституту (1924—1929); жертва сталінського терору. Чотири роки навчався в Охтирській чоловічій гімназії, яку закінчив в 1910, паралельно давав уроки латинської мови.
Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист; представник Розстріляного відродження. Вчився в Охтирській чоловічій гімназії.