Охтирка
| Охтирка | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна
| ||||||||
| Регіон | Сумська область | ||||||||
| Район | Охтирська міська рада | ||||||||
| Рада | Охтирська міська рада | ||||||||
| Код КОАТУУ | 5910200000 | ||||||||
| Засноване | XVII століття, перша писемна згадка — 1641 р. | ||||||||
| Статус міста | з 1703 року | ||||||||
| Населення | ▼ 48 509 (01.01.2017)[1] | ||||||||
| Площа | 31,86 км²[2] | ||||||||
| Густота населення | 1 550 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 42700—719 | ||||||||
| Телефонний код | +380-5446 | ||||||||
| Координати | 50°18′48″ пн. ш. 34°53′56″ сх. д. / 50.31333° пн. ш. 34.89889° сх. д.Координати: 50°18′48″ пн. ш. 34°53′56″ сх. д. / 50.31333° пн. ш. 34.89889° сх. д. | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 111 м | ||||||||
| Водойма | Ворскла, Охтирка, Гусинка | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Охтирка | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 67 км | ||||||||
| - автошляхами | 79,5 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - автошляхами | 348 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 42700, Сумська обл., м. Охтирка, вул. Незалежності, 11, тел. 4-15-00 | ||||||||
| Веб-сторінка | www.misto.okhtyrka.net | ||||||||
| Міський голова | Алєксєєв Ігор Юрійович | ||||||||
|
| |||||||||
Охти́рка (МФА: [oˈxt̪ɪrkɑ] (
прослухати)) — місто в Сумській області на Слобожанщині. Є адміністративним центром Охтирського району (до складу якого місто не входить) і Охтирської міської ради, в яку, крім того, входять села Велике Озеро, Залужани, Козятин та Пристань.
У місті розміщені міська та районна ради, районна державна адміністрація Охтирського району Сумської області. Охтирка була одним з п'яти полкових міст Слобідської України. Місто є адміністративним, промисловим, духовним, культурним та історичним центром.
Зміст
Географічне розташування[ред. | ред. код]
Населений пункт розташований на лівому березі річки Ворскли в межах лісостепової природної зони (в межах міста протікають також річки Охтирка і Гусинка). Через місто проходять автомобільні дороги Н12, Т 1705, Р46 і залізниця, станція Охтирка.
Географічною особливістю міста є його розміщення в центрі своєрідного трикутника обласних центрів — Сум, Харкова та Полтави. Відстань до обласного центру становить 79 км (автошлях Н12), до Харкова і Полтави — близько 100 км.
Етимологія[ред. | ред. код]
Існує декілька версій походження назви міста. За однією з них, найбільш вірогідною, його назва походить від назви однойменної річки, яка протікає через місто. На думку деяких краєзнавців, у перекладі з тюркської, вона означає «лінива річка». На думку інших, назва міста з тієї ж таки тюркської, перекладається як «місце, де влаштовують засіку», «біла фортеця». Але відомий лінгвіст Олег Трубачов вважав, що серйозних підстав приймати тюркську етимологію немає і що назва річки «недостатньо ясна за походженням». Проте його праця «Назви річок Правобережної України» була видана за радянських часів, коли будь-які історичні дослідження не були вільними від цензури та концепції про «велич російського народу».
Вчений-мовознавець Костянтин Тищенко вказує на готське походження назви Охтирка[3].
Історія[ред. | ред. код]
Перші поселення на території, яку зараз займає Охтирка, виникли близько 3000 років тому. Заселяли її осілі землеробсько-скотарські племена скіфів. У період Київської Русі тут були слов'янські городища — прикордонні укріплення, пізніше зруйновані монголо-татарським ордами. Майже на 400 років залишалися спустошеними широкі родючі приворсклянські степи «Дике поле». Занепокоєний нескінченними набігами татар, московський уряд вимушений був будувати міцний прикордонний заслін. Засновували фортеці і поселялися вздовж лінії для її оборони не лише московське служиле військо, а й переселенці з Правобережної України, котрі тікали від ополячення і католицизму. Переселенці оселялися на нових місцях слободами, звідки й отримав назву край — Слобідська Україна.
Просування біженців на схід непокоїло й польський уряд, й у 1641 році, поляки, на місці старослов'янського городища, на горі Охтир, закладають прикордонну засіку проти крайнього західного флангу Білгородської засічної лінії. Офіційно визнаною датою його заснування вважають 29 вересня 1641 року. З 1645 до 1648 року за Полянським мирним договором відбулось розмежування російсько-польського кордону, внаслідок чого поселення на горі Охтир, де налічувалось до 50 дворів, відійшло до Росії. Московський уряд розглядав його як важливий стратегічний пункт у боротьбі з кримськими татарами й надіслав сюди 20 стрільців.
Нова хвиля переселенців з Правобережжя значно примножила чисельність населення і призвела до створення у 1655–1658 рр. Охтирського слобідського козацького полку, який проіснував до 1765 року, коли за наказом Катерини ІІ всі слобідські полки були ліквідовані. До складу полку входили Богодухівська, Боромлянська, Кириківська й Охтирська сотні. У 1692 році до полку належали 12 міст, 27 сіл, кілька хуторів.
У 1709 році територія Охтирського козацького полку стає ареною запеклої боротьби зі шведами. Комендант міста отримав царський указ: мати на чотири місяці провіанту, а якщо противник почне наступ, то боротись до останньої людини, не йти на жодні перемовини. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, звідки шведи могли вирушити на Москву, Петро I зосередив головні сили в Охтирці й Богодухові.
Готуючись до бойових дій зі шведами, Петро I вирішив привести у належний стан укріплення Охтирки. Сам Петро Олексійович з 26 жовтня 1708 до 1 червня 1709 року перебував у різних місцях: поблизу Глухова, у Лебедині, Сумах, Охтирці, Бєлгороді, під Полтавою. Шведи йшли до Охтирки вже зимової пори з наміром здобути тут собі провіант і сіно для коней. Вони захопили Зіньків, Котельву, Красний Кут, Хухру, спалили Олешню, де гарнізон чинив серйозний опір завойовникам, але штурмувати Охтирку не наважились.
У травні 1765 року імператриця Катерина II видала указ про розформування Слобідського козацького війська і створення на його базі гусарських полків. У рамках цієї реформи Охтирський козацький полк було переформовано в гусарський. У ньому служили Денис Давидов, поет Михайло Лермонтов, композитор Аляб'єв, декабрист Муравйов. Полковим святом було 2 липня — на честь Охтирської ікони Божої матері.
Охтирські гусари брали участь у багатьох військових походах, зокрема у франко-російській війні 1812 року. Полк бився біля Бородіно.
Виникнувши як військове укріплення, Охтирка поступово перетворюється на осередок ремесел і торгівлі. 1718 року в Охтирці з'явилася перша в Російській імперії тютюнова мануфактура. В місті працює цегельний завод, виробляється посуд і віконне скло. Щорічно проводилося ярмарка, де торгують кіньми, великою рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев'яним посудом й на які приїздили купці з багатьох міст. Широкого розвитку в місті набули ремесла — ткацтво, чинбарство, чоботарство, шорництво, кравецтво, ковальство, гончарство. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими. Перша повітова школа на Слобожанщині виникла в Охтирці у 1675 році. 18 лютого 1895 року почався рух поїздів від місцевої залізничної станції. У 1903 році в Охтирці працювали дві друкарні, чотири млини, ковбасна фабрика, шість цегельних заводів.
Адміністративно-територіальний устрій краю кілька разів змінювався. Так, з 1779 року Охтирка входила до складу Курської губернії. У грудні 1835 року вийшов указ царя Миколи I про перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську, до якої увійшли Лебединський, Богодухівський, Охтирський, Сумський повіти. Цей поділ існував до 1917 року.
Під час Першої світової війни у Народному Домі (нині районний Будинок культури) розміщувався госпіталь для поранених. 12-й Охтирський гусарський полк, який перебував на Західному фронті, відзначився 29 серпня 1914 року під час Брусилівського прориву. У цьому бою гусари втратили свого командира.
За часів Української революції влада у місті змінювалась кілька разів і щоразу це супроводжувалось розстрілами і грабунками. Охтирку спершу зайняли австро-німецькі війська. Їм на зміну прийшли війська Директорії, згодом — Червона армія, Добровольча армія Денікіна.
У 1923 році Охтирка стає центром Богодухівського округу, з 1925 — центром Охтирського району Харківського округу, з 1932 року — райцентром Харківської області, а з 1939 — Сумської.
14 жовтня 1941 року радянські війська з боєм відступили з Охтирки.
Відкриття у 1957 році родовища нафти й газу дало поштовх до створення нових підприємств. З 1961 року веде свою історію Охтирський нафтопромисловий район, що охоплює велику площу на території трьох областей і за своєю потужністю займає перше місце в Україні, де є поклади нафти і блакитного палива. Нині тут видобувається 50 % української нафти.
У 1975 році Охтирка отримала статус міста обласного підпорядкування[4].
На референдумі 1 грудня 1991 року понад 90 % охтирчан проголосували за Незалежність України.
Населення[ред. | ред. код]
До кінця XVIII століття населення Охтирки перевищувало населення Харкова та Сум. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1785 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини з населенням у 12 849 осіб. Для порівняння: у губернському місті Харкові проживало 10 885 жителів.
Динаміка чисельності населення:
- 1785 — 12 849 осіб (6291 ч, 6558 ж.)[5];
- 1867 — 17 411 осіб;
- 1897 — 23 399 осіб;
- 1900 — 25 965 осіб;
- 2001 — 49 721 осіб;
- 2012 — 49 349 осіб.[6]
Етнічний склад населення[ред. | ред. код]
| Народ | 1897[7] (%) |
|---|---|
| українці | 87,14 |
| євреї | 0,72 |
| росіяни | 11,13 |
| поляки | 0,36 |
| татари | 0,32 |
| Загальна кількість населення | 23 399 |
Економіка[ред. | ред. код]
До 2012 року основу міської економіки складали підприємства машинобудування: ВАТ «Нафтопроммаш»[ru] та Охтирський завод сільськогосподарського машинобудування (ВАТ «Охтирсільмаш») — обидва визнані банкрутами.
Зараз[коли?] «пальма першості» відійшла до підприємств нафтогазової галузі, це НГВУ «Охтирканафтогаз» та Охтирське УБР — підрозділи ПАТ «Укрнафта», а також легкої та харчової промисловостей: ВАТ «Охтирська швейна фабрика», ВАТ «Охтирський пивоварний завод», хлібокомбінат, м'ясокомбінат та Охтирський сиркомбінат.
Культура[ред. | ред. код]
Мережа закладів культури міста[8]:
- дитяча музична школа;
- дитяча художня школа;
- міський краєзнавчий музей;
- міський центр культури і дозвілля;
- міська централізована бібліотечна система.
В Охтирці також діє районний будинок культури. З 1995 — при РБК працює самодіяльний народний театр «Чудаки».
Пам'ятки[ред. | ред. код]
В Охтирці нараховується 67 пам'яток-об'єктів культурної спадщини, серед яких:
- 27 — пам'ятки історії;
- 20 — пам'ятки монументального мистецтва;
- 20 — пам'ятки містобудування та архітектури.
15 лютого 2013 прихильники ВО «Свобода» знесли в Охтирці пам'ятник Леніну.[9]
Спорт[ред. | ред. код]
В місті активно розвивається футбол, місцевий футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта» виступає в 1 лізі.
Персоналії[ред. | ред. код]
В Охтирці народилися:
- Арцибашев Михайло Петрович — російський прозаїк.
- Андрій Бабич (1921) — канадський художник українського походження
- Багряний Іван Павлович — український письменник.
- Білинник Петро Сергійович — український оперний співак (ліричний тенор), Народний артист СРСР (1954).
- Білан Руслан (1986—2014) — військовий, старший солдат загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.[10]
- Ві́ра Юхи́мівна Біле́цька (11 серпня 1894, Охтирка -1933) — українська дослідниця фольклору і етнографії.
- Бірюк Олег Миколайович (1976—2014) — військовий, майор загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.[11]
- Борзенков Дмитро Семенович (1777—1830) — філолог, перекладач; професор російської словесності.
- Вергун Михайло Тимофійович — підполковник Армії УНР.
- Вергун Наталія Іванівна — українська художниця.
- Воронів Олекса Михайлович — полковник Армії УНР.
- Ганжа Всеволод Іванович — генерал-майор танкових військ, комадувач 41-шої гвардійської танкової дивізії (СРСР міста Черкаси (пом. 22 липня 1973). Батько українського історика, науковця Інституту історії України НАН України Людмили Всеволодівни Ковпак.
- Ганжа Олександр Якович (1921—2002) — генерал-майор, начальник навчального відділу Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища.
- Голець Ірина Павлівна — скульптор, художник-постановник, педагог.
- Дикалов Степан Іванович — Герой Радянського Союзу.[12]
- Кутовий Вадим Борисович (1986—2014) — військовий, водій загинув при виконанні бойових обов'язків, під час російсько-української війни.[13]
- Нахімов Мануйло Тимофійович (пом. після 1757) — сотник Охтирського полку, син сотника Тимофія Нахімова, дід харківського поета Акима Нахімова і прадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
- Нахімов Тимофій — сотник Охтирського полку, батько сотника Мануйла Нахімова, прадід харківського поета Акима Нахімова і прапрадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
- Нємчинов Василь Іванович (1851—1882) — лікар, репетитор дітей Сави Мамонтова, чоловік композитора Валентини Семенівни Сєровоі, вітчим художника Валентина Сєрова.
- Нікітін Олександр Костянтинович — відставний капітан I рангу, спеціаліст атомного підводного флоту, експерт норвезького екологічного об'єднання «Беллуна», правозахисник.
- Пустовий Сергій Олегович (1981—2016) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Радченко Андрій Якимович — фахівець з економіки праці та механізації сільського господарства.
- Радченко Олександра Миколаївна — українська вчителька, політв'язень радянського режиму. З 1926 по 1945 роки вела щоденник, у якому описувала події Голодомору. Щоденники стали одним із джерел вивчення Голодомору.
- Ріпко Олексій Миколайович (1907—1983) — український режисер.
- Рудинський Михайло Якович (02 (14) жовтня 1887 — 23 червня 1958) — відомий український археолог, педагог та музейний діяч.
- Селегій Михайло Максимович — підполковник Армії УНР.
- Синяков Михайло Іванович — батько оперної співачки Зінаїди Синякової, піаністки Надії Синякової, художниці-авангардистки Марії Синякової-Уречіної, Оксани Синякової-Асєєвої (дружини поета Миколи Асєєва), Віри Синякової-Петникової (дружини поета-футуриста Григорія Петникова).
- Сулима-Блохин Олександра Парфенівна — українська діаспорянська поетка.
- Твердохлібов Олександр Дмитрович (1840—1918) — письменник, етнограф, краєзнавець, педагог.
- Терниченко Аристарх Григорович — український агроном, економіст і громадський діяч.
- Шептекіта Валерій Іванович, актор, народний артист України.
- Щоголев Яків Іванович — український поет.
- Ярославський Петро Антонович — архітектор.
В Охтирці жили та вчилися:
- Антоненко-Давидович Борис Дмитрович — український письменник, перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; жертва сталінського терору. В 1917 закінчив Охтирську чоловічу гімназію.
- Грабовський Павло Арсенович — український поет, публіцист, перекладач; вчився в Охтирській бурсі (1874—1879).
- Гуревич Михайло Йосипович — радянський авіаконструктор, заступник головного конструктора ОКБ-155. В 1910 закінчив Охтирську чоловічу гімназію.
- Зеров Микола Костянтинович — український поет, літературознавець, літературний критик; представник Розстріляного відродження. В 1900—1903 навчався в Охтирській чоловічій гімназії.
- Миротворцев Роман Львович (1847—1910) — дійсний статський радник, філолог, педагог; в 1899—1907 директор Охтирської чоловічої гімназії, співробітник журналу «Філологічні записки». Помер в 1910 році, похований на Охтирському Соборному цвинтарі. Батько хірурга С. Р. Миротворцева.
- Миротворцев Сергій Романович (1878—1949) — вчений-хірург, академік, автор понад 80 робіт, в тому числі 23 монографій з питань практичної хірургії. Син директора Охтирської чоловічої гімназії Р. Л. Миротворцева.
- Сєрова Валентина Семенівна, уроджена Бергман (1846—1824) — композитор, мати художника Валентина Сєрова, дружина лікаря Василя Івановича Нємчинова.
- Сєров Валентин Олександрович (1865—1911) — художник, учень Іллі Рєпіна, в дитинстві жив в Охтирці в маєтку свого вітчима Василя Івановича Нємчинова. Син відомих композиторів Олександра Сєрова і Валентини Сєрової.
- Таранушенко Стефан Андрійович — український мистецтвознавець, історик архітектури, музейник і педагог; директор Державний музей українського мистецтва в Харкові (1920—1933); професор Харківського Художнього Інституту (1924—1929); жертва сталінського терору. Чотири роки навчався в Охтирській чоловічій гімназії, яку закінчив в 1910, паралельно давав уроки латинської мови.
- Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист; представник Розстріляного відродження. Вчився в Охтирській чоловічій гімназії.
Тут жили і працювали бандуристи Сергій Жуков, Борис Дяченко та Федір Дробітько.
Галерея[ред. | ред. код]
Дитячий парк
Покровський собор
Вхід до Міського парку
Храм Георгія-Побідоносця
Районний будинок культури
Спасо-Преображенська церква
Автостанція
.JPG)
.JPG){kind=spacer}
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
- ↑ Постанова Верховної Ради України «Про встановлення меж міста Охтирка і Охтирського району Сумської області»
- ↑ Тищенко К. Етномовна історія прадавньої України. — К.: «Аквілон-Плюс», 2008. — 480 с.
- ↑ Указ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР 03.03.1975 «Про утворення районів у містах і віднесення деяких міст Української РСР до категорії міст обласного підпорядкування»
- ↑ Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. Упорядники В. О. Пірко, О. І. Гуржій. — К.: Наукова думка, 1991. ISBN 5-12-002041-0
- ↑ Інформація відділу статистики на 27.11.2012 року
- ↑ Всеросійський перепис населення 1897 року
- ↑ Культура на Офіційний сайт Охтирської міської ради
- ↑ На Сумщині свободівці знесли пам'ятник Леніну, міліція порушила кримінальне провадження
- ↑ В зоне АТО погиб еще один житель Сумщины // Сайт «Данкор онлайн», 12 серпня 2014(рос.)
На Донбассе в АТО погиб еще один уроженец Сумщины (ФОТО) // 0542.ua — Сайт города Сум, 12 серпня 2014(рос.) - ↑ Бойовики збили над Луганщиною 2 вертольоти і літак — загинув житель Сумщини 22.08.2014 15:48
- ↑ Дикалов Степан Іванович
- ↑ В зоне АТО погиб ахтырчанин(рос.)
Джерела та література[ред. | ред. код]
- О. Г. Бажан, Д. Я. Вортман. Охтирка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 709. — ISBN 978-966-00-1061-1.
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Охтирка |
- Заїкін В. С. Охтирка. 2007. ISBN 978-966-2998-06-1
- Молодіжний портал міста
- Електронна мапа Охтирки
- Міський портал Охтирки
- Побожій С. І., «Охтирські малюнки Валентина Сєрова»
- Сергей Кушнарев, «Павел Степанович Нахимов: из гениалогических розысканий»
- Андрей Парамонов, «Сестры Синяковы — музы футуристов»
| ||||||||
| ||||||||||
| ||||||||
| |||||||||||
| |||||
