Охтирка

Охтирка
Герб Охтирки Прапор Охтирки
Охтирська міська рада
Охтирка на мапі України
Охтирка на мапі Сумської області.
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Сумська область
Район	Охтирська міська рада
Рада	Охтирська міська рада
Код КОАТУУ	5910200000
Засноване	XVII століття, перша писемна згадка — 1641 р.
Статус міста	з 1703 року
Населення	▲ 49 349 осіб.
Площа	31,86 км²
Густота населення	1 550 осіб/км²
Поштові індекси	42700—719
Телефонний код	+380-5446
Координати	50°18′48″ пн. ш. 34°53′56″ сх. д.
Висота над рівнем моря	111 м
Водойма	Ворскла, Охтирка, Гусинка
Відстань
Найближча залізнична станція	Охтирка
До обл./респ. центру
- фізична	67 км
- автошляхами	79,5 км
До Києва
- автошляхами	348 км
Міська влада
Адреса	42700, Сумська обл., м. Охтирка, вул. Незалежності, 11, тел. 4-15-00
Веб-сторінка	www.misto.okhtyrka.net
Міський голова	Алєксєєв Ігор Юрійович
Охтирка у Вікісховищі

Охти́рка — місто в Сумській області на Слобожанщині. Є адміністративним центром Охтирського району (до складу якого місто не входить) і Охтирської міської ради, в яку, крім того, входять села Велике Озеро, Залужани, Козятин та Пристань.

У місті розміщені міська та районна ради, районна державна адміністрація Охтирського району Сумської області. Охтирка була одним з п'яти полкових міст Слобідської України. Місто є адміністративним, промисловим, духовним, культурним та історичним центром.

Географічне розташування

Населений пункт розташований на лівому березі ріки Ворскли в межах лісостепової природної зони (в межах міста протікають також річки Охтирка і Гусинка). Через місто проходять автомобільні дороги Н12, Т 1706, Р46 і залізниця, станція Охтирка.

Географічною особливістю міста є його розміщення в центрі своєрідного трикутника обласних центрів — Сум, Харкова та Полтави. Відстань до обласного центру становить 79 км (автошлях Н12), до Харкова і Полтави — близько 100 км.

Етимологія

Існує декілька версій походження назви міста. За однією з них, найбільш вірогідною, його назва походить від назви однойменної річки, яка протікає через місто. На думку деяких краєзнавців, у перекладі з тюркської, вона означає «лінива ріка». На думку інших, назва міста з тієї ж таки тюркської, перекладається як «місце, де влаштовують засіку», «біла фортеця». Але відомий лінгвіст Олег Трубачов вважав, що серйозних підстав приймати тюркську етимологію немає і що назва ріки «недостатньо ясна за походженням». Проте його праця "Назви річок Правобережної України" була видана за радянських часів, коли будь-які історичні дослідження не були вільними від цензури та концепції про "велич російського народу".

Вчений-мовознавець Костянтин Тищенко вказує на готське походження назви Охтирка.

Історія

Одна з перших фотографій

Перші поселення на території, яку зараз займає Охтирка, виникли близько 3000 років тому. Заселяли її осілі землеробсько-скотарські племена скіфів. У період Київської Русі тут були слов'янські городища — прикордонні укріплення, пізніше зруйновані монголо-татарським ордами. Майже на 400 років залишалися спустошеними широкі родючі приворсклянські степи «Дике поле». Занепокоєний нескінченними набігами татар, московський уряд вимушений був будувати міцний прикордонний заслін. Засновували фортеці і поселялися вздовж лінії для її оборони не лише московське служиле військо, а й переселенці з Правобережної України, котрі тікали від ополячення і католицизму. Переселенці оселялися на нових місцях слободами, звідки й отримав назву край — Слобідська Україна.

Просування біженців на схід непокоїло й польський уряд, й у 1641 році, поляки, на місці старослов'янського городища, на горі Охтир, закладають прикордонну засіку проти крайнього західного флангу Білгородської засічної лінії. Офіційно визнаною датою його заснування вважають 29 вересня 1641 року. З 1645 до 1648 року за Полянським мирним договором відбулось розмежування російсько-польського кордону, внаслідок чого поселення на горі Охтир, де налічувалось до 50 дворів, відійшло до Росії. Московський уряд розглядав його як важливий стратегічний пункт у боротьбі з кримськими татарами й надіслав сюди 20 стрільців.

Нова хвиля переселенців з Правобережжя значно примножила чисельність населення і призвела до створення у 1655–1658 рр. Охтирського слобідського козацького полку, який проіснував до 1765 року, коли за наказом Катерини ІІ всі слобідські полки були ліквідовані. До складу полку входили Богодухівська, Боромлянська, Кириківська й Охтирська сотні. У 1692 році до полку належали 12 міст, 27 сіл, кілька хуторів.

У 1709 році територія Охтирського козацького полку стає ареною запеклої боротьби зі шведами. Комендант міста отримав царський указ: мати на чотири місяці провіанту, а якщо противник почне наступ, то боротись до останньої людини, не йти на жодні перемовини. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, звідки шведи могли вирушити на Москву, Петро I зосередив головні сили в Охтирці й Богодухові.

Готуючись до бойових дій зі шведами, Петро I вирішив привести у належний стан укріплення Охтирки. Сам Петро Олексійович з 26 жовтня 1708 до 1 червня 1709 року перебував у різних місцях: поблизу Глухова, у Лебедині, Сумах, Охтирці, Бєлгороді, під Полтавою. Шведи йшли до Охтирки вже зимової пори з наміром здобути тут собі провіант і сіно для коней. Вони захопили Зіньків, Котельву, Красний Кут, Хухру, спалили Олешню, де гарнізон чинив серйозний опір завойовникам, але штурмувати Охтирку не наважились.

У травні 1765 року імператриця Катерина II видала указ про розформування Слобідського козацького війська і створення на його базі гусарських полків. У рамках цієї реформи Охтирський козацький полк було переформовано в гусарський. У ньому служили Денис Давидов, поет Михайло Лермонтов, композитор Аляб'єв, декабрист Муравйов. Полковим святом було 2 липня — на честь Охтирської ікони Божої матері.

Охтирські гусари брали участь у багатьох військових походах, зокрема у франко-російській війні 1812 року. Полк бився біля Бородіно.

Виникнувши як військове укріплення, Охтирка поступово перетворюється на осередок ремесел і торгівлі. 1718 року в Охтирці з'явилася перша в Російській імперії тютюнова мануфактура. В місті працює цегельний завод, виробляється посуд і віконне скло. Щорічно проводилося ярмарка, де торгують кіньми, великою рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев'яним посудом й на які приїздили купці з багатьох міст. Широкого розвитку в місті набули ремесла — ткацтво, чинбарство, чоботарство, шорництво, кравецтво, ковальство, гончарство. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими. Перша повітова школа на Слобожанщині виникла в Охтирці у 1675 році. 18 лютого 1895 року почався рух поїздів від місцевої залізничної станції. У 1903 році в Охтирці працювали дві друкарні, чотири млини, ковбасна фабрика, шість цегельних заводів.

Адміністративно-територіальний устрій краю кілька разів змінювався. Так, з 1779 року Охтирка входила до складу Курської губернії. У грудні 1835 року вийшов указ царя Миколи I про перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську, до якої увійшли Лебединський, Богодухівський, Охтирський, Сумський повіти. Цей поділ існував до 1917 року.

Під час Першої світової війни у Народному Домі (нині районний Будинок культури) розміщувався госпіталь для поранених. 12-й Охтирський гусарський полк, який перебував на Західному фронті, відзначився 29 серпня 1914 року під час Брусилівського прориву. У цьому бою гусари втратили свого командира.

За часів Української революції влада у місті змінювалась кілька разів і щоразу це супроводжувалось розстрілами і грабунками. Охтирку спершу зайняли австро-німецькі війська. Їм на зміну прийшли війська Директорії, згодом — Червона Армія, денікінці.

У 1923 році Охтирка стає центром Богодухівського округу, з 1925 — центром Охтирського району Харківського округу, з 1932 року — райцентром Харківської області, а з 1939 — Сумської.

14 жовтня 1941 року радянські війська з боєм відступили з Охтирки.

Відкриття у 1957 році родовища нафти й газу дало поштовх до створення нових підприємств. З 1961 року веде свою історію Охтирський нафтопромисловий район, що охоплює велику площу на території трьох областей і за своєю потужністю займає перше місце в Україні, де є поклади нафти і блакитного палива. Нині тут видобувається 50% української нафти.

У 1975 році Охтирка отримала статус міста обласного підпорядкування.

На референдумі 1 грудня 1991 року понад 90% охтирчан проголосували за Незалежність України.

Населення

До кінця XVIII століття населення Охтирки перевищувало населення Харкова та Сум. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1785 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини з населенням у 12 849 осіб. Для порівняння: у губернському місті Харкові проживало 10 885 жителів.

Динаміка чисельності населення:

• 1785 — 12 849 осіб (6291 ч, 6558 ж.);
• 1867 — 17 411 осіб;
• 1897 — 23 399 осіб;
• 1900 — 25 965 осіб;
• 2001 — 49 721 осіб;
• 2012 — 49 349 осіб.

Етнічний склад населення

Народ	1897 (%)
українці	87,14
євреї	0,72
росіяни	11,13
поляки	0,36
татари	0,32
Загальна кількість населення	23 399

Економіка

До 2012 року основу міської економіки складали підприємства машинобудування: ВАТ «Нафтопроммаш» та ВАТ «Охтирсільмаш» — обидва визнані банкротами.

Зараз «пальма першості» відійшла до підприємств нафтогазової галузі, це НГВУ «Охтирканафтогаз» та Охтирське УБР — підрозділи ПАТ «Укрнафта», а також легкої та харчової промисловостей: ВАТ «Охтирська швейна фабрика», ВАТ «Охтирський пивоварний завод», хлібокомбінат, м'ясокомбінат та Охтирський сиркомбінат.

Культура

Мережа закладів культури міста:

• дитяча музична школа;
• дитяча художня школа;
• міський краєзнавчий музей;
• міський центр культури і дозвілля;
• міська централізована бібліотечна система.

В Охтирці також діє районний будинок культури. З 1995 — при РБК працює самодіяльний народний театр «Чудаки».

Пам'ятки

Див. також: Пам'ятки Охтирки

В Охтирці нараховується 67 пам'яток-об'єктів культурної спадщини, серед яких:

• 27 — пам'ятки історії;
• 20 — пам'ятки монументального мистецтва;
• 20 — пам'ятки містобудування та архітектури.

15 лютого 2013 прихильники ВО «Свобода» знесли в Охтирці пам'ятник Леніну.

Спорт

В місті активно розвивається футбол, місцевий футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта» виступає в 1 лізі.

Персоналії

В Охтирці народилися:

• Арцибашев Михайло Петрович — російський прозаїк.
• Андрій Бабич (1921) — канадський художник українського походження
• Багряний Іван Павлович — український письменник.
• Білинник Петро Сергійович — український оперний співак (ліричний тенор), Народний артист СРСР (1954).
• Білан Руслан (1986–2014) — військовий, старший солдат загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.
• Ві́ра Юхи́мівна Біле́цька (11 серпня 1894, Охтирка -1933) — українська дослідниця фольклору і етнографії.
• Бірюк Олег Миколайович (1976–2014) — військовий, майор загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.
• Вергун Михайло Тимофійович — підполковник Армії УНР.
• Вергун Наталія Іванівна — українська художниця.
• Воронів Олекса Михайлович — полковник Армії УНР.
• Ганжа Всеволод Іванович — генерал-майор танкових військ, комадувач 41-шої гвардійської танкової дивізії (СРСР міста Черкаси (пом. 22 липня 1973). Батько українського історика, науковця Інституту історії України НАН України Людмили Всеволодівни Ковпак.
• Ганжа Олександр Якович (1921—2002) — генерал-майор, начальник навчального відділу Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища.
• Голець Ірина Павлівна — скульптор, художник-постановник, педагог.
• Дикалов Степан Іванович — Герой Радянського Союзу.
• Кутовий Вадим Борисович (1986–2014) — військовий, водій загинув при виконанні бойових обов'язків, під час російсько-української війни.
• Нахімов Мануйло Тимофійович (пом. після 1757) — сотник Охтирського полку, син сотника Тимофія Нахімова, дід харківського поета Акима Нахімова і прадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
• Нахімов Тимофій — сотник Охтирського полку, батько сотника Мануйла Нахімова, прадід харківського поета Акима Нахімова і прапрадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
• Нємчинов Василь Іванович (1851—1882) — лікар, репетитор дітей Сави Мамонтова, чоловік композитора Валентини Семенівни Сєровоі, вітчим художника Валентина Сєрова.
• Радченко Андрій Якимович — фахівець з економіки праці та механізації сільського господарства.
• Радченко Олександра Миколаївна — українська вчителька, політв'язень радянського режиму. З 1926 по 1945 роки вела щоденник, у якому описувала події Голодомору. Щоденники стали одним із джерел вивчення Голодомору.
• Ріпко Олексій Миколайович (1907–1983) — український режисер.
• Рудинський Михайло Якович  (02 (14) жовтня 1887 — 23 червня 1958) — відомий український археолог, педагог та музейний діяч.
• Селегій Михайло Максимович — підполковник Армії УНР.
• Сєрова Валентина Семенівна, уроджена Бергман (1846-1824) - композитор, мати художника Валентина Сєрова, дружина лікаря Василя Івановича Нємчинова.
• Сєров Валентин Олександрович (1865-1911) — художник, учень Іллі Рєпіна, в дитинстві жив в Охтирці в маєтку свого вітчима Василя Івановича Нємчинова. Син відомих композиторів Олександра Сєрова і Валентини Сєрової.
• Синяков Михайло Іванович — батько оперної співачки Зінаїди Синякової, піаністки Надії Синякової, художниці-авангардистки Марії Синякової-Уречіної, Оксани Синякової-Асєєвої (дружини поета Миколи Асєєва), Віри Синякової-Петникової (дружини поета-футуриста Григорія Петникова).
• Сулима-Блохин Олександра Парфенівна — українська діаспорянська поетка.
• Твердохлібов Олександр Дмитрович (1840-1918) — письменник, етнограф, краєзнавець, педагог.
• Терниченко Аристарх Григорович — український агроном, економіст і громадський діяч.
• Шептекіта Валерій Іванович, актор, народний артист України.
• Щоголев Яків Іванович — український поет.
• Ярославський Петро Антонович — архітектор.

Тут жили і працювали бандуристи Сергій Жуков, Борис Дяченко та Федір Дробітько.

Галерея

• 

  Дитячий парк

• 

  Покровський собор

• 

  Вхід до Міського парку

• 

  Храм Георгія-Побідоносця

• 

  Районний будинок культури

• 

  Спасо-Преображенська церква

• 

  Автостанція

Джерела та література

• О. Г. Бажан, Д. Я. Вортман. Охтирка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 709. — ISBN 978-966-00-1061-1.

• Заїкін В. С. Охтирка. 2007. ISBN 978-966-2998-06-1
• Молодіжний портал міста
• Електронна мапа Охтирки
• Міський портал Охтирки
• Побожій С. І., "Охтирські малюнки Валентина Сєрова"
• Сергей Кушнарев, "Павел Степанович Нахимов: из гениалогических розысканий"
• Андрей Парамонов, "Сестры Синяковы – музы футуристов"