Очіпок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жінка в очіпку вдома. Костянтин Трутовський

Очі́пок (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок у стародавній Україні. Розрізняють твердий очіпок — шився на зразок шапки, на підкладці, м'який очіпок — (чушка) одягався під твердий очіпок, або використовувався як самостійний.

Заміжня жінка знімала очіпок лише перед сном[1]. Повсякденний очіпок, у якому ходили в хаті і коло хати, виготовляли з дешевих матеріалів, тоді як святковий — з дорогих тканин (парчі, плису, тафти, шовку, оксамиту), куплених у місті. Бідніші жінки виготовляли святковий очіпок з полотна, яке рясно вишивали ґарусом.

М'який очіпок[ред.ред. код]

М'які очіпки
Селянська родина. Тарас Шевченко
Полтавщина, кін. XIX — поч. XX ст.
Полтавщина, кін. XIX — поч. XX ст.
Очіпок
Хустка на очіпку, Чернігівщина

М'які очіпки називали «чушка»(Київщина, Чернігівщина), «збірник»(Полтавщина), «зборник»(Черкащина), «капор»(Дніпропетровська та Кіровоградська області),«каптурчик»(Вінниччина), «ковпак», «чепець»(Волинь, Рівненщина, Тернопільщина)[2],«капур»(Черкащина[3]). Вони виконували функцію утримування волосся.

Збірник являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.

М'які очіпки за конструкцією і способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, з пришивкою-стьожкою і зав'язками, з пришивкою-стьожкою і застібками.[4]

М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.

Крім наведеної форми у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині побутували зборники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. Їх декорували спереду дрібним рясуванням та мереживом.[2]

На заході України також зустрічалися м'які очіпки, в'язані з білих або кольорових льняних або конопляних ниток. В'язали їх технікою плетіння на кроснах.

Твердий очіпок[ред.ред. код]

У XIX ст. на східній Україні поруч з м'якими очіпками-зборниками побутували очіпки, що мали твердий каркас.

Їх називали: «очіпок», «капор», «шоломок», «каптур».[5]

Виготовлявся такий очіпок з купованої тканини (парчі, оксамиту, тафти, шовку)різноманітних кольорів (як однотонних, так і строкатих.) Для виготовлення очіпка використовувався шматок такої тканини, попередньо укріплений зі споду твердим папером і пришитими щільно одна до одної соломинками.[5] Ця солома називалась кичкою.

Тверді очіпки мали різноманітну форму: круглі з обідком, однорогі з виступом над чолом, дворогі, гребенеподібні з виступом над чолом і потилицею.[6]

Круглі очіпки мали високий обідок, який ззаду не зшивали, а пришивали до нього зав'язки.

Денце очіпка з двома гребенями було поділене посередині по горизонталі складкою-«перекладом», одна частина очіпка виступала над чолом, інша — над потилицею. Такі сідлоподібні очіпки з двома гребенями були відомі лише на східній Україні.

На Київщині і Полтавщині носили очіпки з двома рогами спереду.

Також використовували очіпки-«каптури» з чотирма ріжками. Їх поєднували з наміткою, тоді як з хусткою використовували лише дворогі очіпки.[7]

Регіональні особливості[ред.ред. код]

На Західному Поділлі м'які очіпки мали ажурне денце, до якого пришивали широку (7-10 см) смугу білого полотна.[8][1]

На заході Бойківщини м'який очіпок був червоним із зеленим мереживним денцем. Він стягувався на потилиці вовняним шнурком, який потім обкручували навколо голови, а кінці опускали на спину. Кінці завершувалися кутасами з червоних, зелених та жовтих вовняних ниток.[8]

На Закарпатті м'який очіпок мав вигляд шапочки з полотна, до якої пришивали «чічку» з «лелітками» — три фабричні стрічки, фабричне чорне мереживо і десять квіток-«леліток» блакитного та рожевого кольорів.[8] Верхню блакитну стрічку оздоблювали вишитими квітами та галузками. Задню частину очіпка збирали у складки, до яких пришивали рожеву стрічку, декоровану рослинним орнаментом.

У Великоберезнянському районі Закарпаття та Сколівському районі Львівщини м'які очіпки мали ажурне денце і невисокий обідок, обтягнутий полотном. Ззаду до нього пришивалися дві чорні стрічки, прикрашені рослинним орнаментом. Під стрічками розміщували металеві кільця.[8] У Славському та Турківському районах з-під такого очіпка опускали на спину дві вовняні коси-«уплетини», що закінчувались китичками.[9]

На Львівщині жінки носили м'який ажурний очіпок доки не ставали матір'ю. Потім вбиралися в твердий очіпок, поверх якого зав'язували хустку.[1]

На Вінниччині побутували очіпки, які формою нагадували сучасний берет, виготовлялися з полотна, фарбованого в жовтий колір[1], а округлий верх мали рясно вишитий квітами гладдю.[10]

У Чигиринському районі Черкащини «чушки» були з випуклим верхом, підбиті клоччям, мали полотняну підкладку. По краях вони оздоблювалися кривулькою, плисом. У Чорнобаївському районі такі очіпки вишивали ґарусом.[3]

Ажурні м'які очіпки також були відомі наприкінці XIX століття на Херсонщині, де їх в'язали гачком з білих, м'яких, майже не зсуканих ниток, які купували в крамницях у вигляді круглих моточків. Крій їх був таким самим, як у очіпків з тканини, проте при в'язанні враховували форму зачіски і ззаду вив'язували мішечок, аби помістити туди скручене волосся.[9]

У Володимир-Волинському районі Волинської області очіпок з твердим обідком і ажурним денцем пов'язували ситцевою хусткою з вузликом над чолом.[9]

У рівнинних районах Буковини вбиралися у твердий очіпок — «фез», що мав чотирикутний випуклий верх із чотирьох шматків картону, вкритих сукном.[5]

У східних районах Гуцульщини носили твердий човникоподібний очіпок — «каптур».[5]

У Новгород-Сіверському районі твердий очіпок з обідком мав циліндричну форму з плоским дном, на Полтавщині та Київщині — злегка заокруглену. Денце робили у складочки на Харківщині та Полтавщині. Також на Полтавщині верх очіпка іноді роширювали. Видовжені еліпсоподібні очіпки носили у Полтавській та Чернігівській областях, гребенеподібні — на Слобожанщині та Полтавщині, біля Лубен також однорогі, круглі, конусоподібні з виступом над чолом, також там іноді робили у очіпку розрізи біля вух і називали його «очіпок з вушками».[7]

Тверді очіпки на Черкащині зустрічаються переважно на лівому березі Дніпра. Їх полотняну підкладку часто підклеювали житнім тістом. Якщо очіпок був вишитий ґарусом, то вишивку фіксували просяним тістом. Очіпок з круглим дном вистеляли соломою. Перед іноді прикрашали стрічкою.[3]

Рогаті очіпки побутували у південно-західній Бойківщині на початку XIX століття.[7] Такий очіпок вишивали червоними, зеленими та синіми нитками.

Сучасність[ред.ред. код]

Сучасні очіпки Донецьк

Наприкінці XIX — початку XX сторіччя очіпки уже виходили з ужитку. Жінки, що народились у перші роки XX століття пам'ятали, що очіпок був у мами, але власного не мали. У західних областях очіпок протримався до 30-х років, а у Карпатах та на Поліссі ще трохи довше. Як реліктовий, цей головний убір затримався по всій Україні до середини XX століття.[7]

В наш час деякі народні майстри повертаються до виготовлення стилізованих очіпків.[11]


Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. — К. : Балтія-Друк, 2008. — Т. 1 : Лісостеп; Степ. — 2008. — 160 с. : іл.
  2. а б Стельмащук, 1993, С. 123
  3. а б в Корнієнко Г. Традиційний одяг Черкащини кін. XIX — поч. XX ст. — К.: Родовід, 1993 — 32 с.
  4. Стельмащук, 1993, С. 122
  5. а б в г Стельмащук, 1993, С. 126
  6. Стельмащук, 1993, С. 127
  7. а б в г Стельмащук, 1993, С. 128
  8. а б в г Стельмащук, 1993, С. 124
  9. а б в Стельмащук, 1993, С. 125
  10. Гальчевська Л. А. Традиційні головні убори українців Східного Поділля кінця ХІХ-ХХ століття
  11. Валентина Ануарова повертає в жіночий гардероб очіпки

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. — Донецьк: Сталкер, 2000. — 496 с.
  • Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К. : Наукова думка, 1993. — 240 с.

Посилання[ред.ред. код]