П'ятидесятництво в Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

П'ятидесятництво — одна з неопротестанских течій християнства, яка виникла на початку XX століття у США. На сьогодні, за різними джерелами, кількість п'ятидесятників у світі сягає від 450 до 600 млн, що за чисельністю є другою християнською і першою протестантською конфесією. В Україні, станом на 1 січня 2019 р., зареєстровано 2654 громади, які позиціонують себе як п'ятидесятницькі[1]. До їх кількості сміливо можна додати ще 1441 харизматичну громаду, які мають таку саму доктрину, але більш ліберальні у побуті. Таким чином, — загальна кількість зареєстрованих пятдесятників/харизматів в Україне складає 4095 громад.[2]

Див. П'ятидесятництво

Особливість українського терміну «п'ятидесятники»

Згідно з нормами української мови, це слово пишеться «п'ятдесятники»[3]. Але правила будь-якої мови дозволяють використовувати слова, утворені не за загальними правилами, скажімо, у випадку, коли таке написання склалося історично. Це стосується і слова «п'ятидесятник». Через вплив російської мови і російської Біблії, котра до початку 1990-х років була найбільш поширеною в Україні, зазвичай використовують саме таке написання.

Історія

Зародження п'ятидесятницького руху

Див. П'ятидесятництво

Передумови українського п'ятдесятницького руху

Джерела руху, який пізніше зорганізувався як окрема деномінація і який дотепер має узагальнюючу назву «п'ятдесятники», сягає часів, коли в середовищі ортодоксального православ'я Російської імперії, до складу якої входила Україна, з певних причин почалися духовні пошуки євангельського типу. Ці пошуки торкалися як віровчення, так і практики богослужіння, властивих для першоапостольскої церкви. Віруючі люди часто не були задоволені станом тодішньої Церкви і, бажаючи знати точку зору Євангелія із суперечливих питань, стали звертатися до Біблії самостійно. Читання Євангелія приводило їх на шлях євангельського вірування і євангельської практики богослужіння.

Особливо яскраво виявляє себе спорідненість сучасного п'ятдесятницького руху з рухом духоборців і молокан у царській Російській імперії. Багато громад духоборців і молокан у ХVIII-XIX ст. було утворено на півдні України, в Таврії — і це значною мірою підготувало ґрунт для наступного руху євангельських християн, баптистів і п'ятидесятників, що стрімко став розвиватися пізніше, коли поступово відбулося злиття духовних пошуків українського народу з євангельськими рухами в інших країнах.

Щодо п'ятидесятницького руху, важливим фактором є те, що з другої половини XIX століття в Україні, як і по всій Російській імперії, розпочалося поширення баптизму, який став однією з важливих передумов виникнення громад п'ятидесятників: багато з них утворилися шляхом виходу віруючих, охрещених Святим Духом, з громад баптистів.

В Україну п'ятидесятницьке пробудження прийшло трьома незалежними шляхами: через проповідь І. Воронаєва; через волинських реемігрантів і діяльність Г. Шмідта; через румунських п'ятидесятників на Буковині[4].

П'ятидесятницький рух на Тернопільщині (1920—1939 рр.)

Одним із регіонів, де швидко та сильно поширився п'ятидесятницький рух, стала Волинь, яка за умовами Ризького миру в 1921 році увійшла до складу Польщі (сучасні Волинська, Тернопільська, Рівненська області, частина Львівської та Житомирської областей, частина Білорусі).

Перед Першою світовою війною з села Биківці, що на Тернопільщині, на заробітки в Сполучені Штати виїхало чимало селяни, серед них Порфирій Ільчук, Трохим Нагорний та Йосип Антонюк. У США вони знайомляться з євангельським вченням і, зокрема, з новим п'ятидесятницьким рухом. У 1919 році, повернувшись додому, активно проповідують Євангеліє — і дуже швидко на Тернопільщині виникають нові церкви. Окрім цих проповідників, тут працювали Григорій Голубицький, який у своє село Печорне привіз нову віру з німецького полону, Михайло Вербіцький, Григорій Горошко. Восени 1923 року в Кременець, де вже через працю Ільчука, Нагорного та Антонюка було створено церкву, з Філадельфії приїжджає Іван Герис (Герасевич). На наступні роки місто Кременець стає центром п'ятидесятницького руху на Тернопільщині[5].

4-6 травня 1924 року в Кременці проходить перший з'їзд християн Святої П'ятидесятниці, на якому було утворено п'ятидесятницький союз церков під керівництвом Івана Герасевича. Цей з'їзд мав велике значення: на ньому прийнято статут церкви, визначено віровчення, встановлено правила церковного життя. На ньому рукопокладено на пресвітерське служіння Йосипа Черського та Порфирія Ільчука. Вони — перші пресвітери п'ятидесятницького руху в тодішній Польщі.

З другої половини 1920-х років на Тернопільщині, Рівненщині, Львівщині виникають десятки нових громад. Серед відомих проповідників та служителів — Іван Панько, Юхим Стрєлка, Максим Нагорний, Григорій Федишин.

29 лютого 1928 року в Кременці відбувся другий з'їзд, на якому були представники українських та білоруських громад.

Всепольський союз християн віри євангельської (п'ятидесятників) (1929—1939)

Євангельські християни на території сучасної Волинської області  з'явилися ще у ХІХ столітті. Це були німецькі колоністи, яким російська влада дозволила селитися на українських землях[6]. За віровизнанням німці були лютеранами, методистами та баптистами. Перші євангельські громади на Волині були саме баптистськими. Перша юридично зареєстрована громада євангельських християн була утворена в Ковелі 1909 року[7].

Широкого характеру євангельське пробудження на Волині набуло після закінчення Першої світової війни, коли додому з фронту повернулися місцеві жителі. Багато хто з них, перебуваючи в Європі, часто в полоні, стали євангельськими християнами[8].

Другим важливим чинником пробудження стало повернення додому з Америки заробітчан та емігрантів, які увірували і прийняли хрещення у баптистських та п'ятидесятницьких церквах[9].

Утворення п'ятидесятницьких церков на Волині відбувалося двома шляхами. Одні громади організовувалися через свідчення та проповідь емігрантів, які увірували у п'ятидесятницьких церквах, своїм односельчанам. Інші громади утворилися з віруючих баптистів та євангельських християн, які прийняли проповідь про хрещення Духом Святим з ознакою інших мов. Саме так відбулося у селі Човниця.

Першим євангельським віруючим в селі став Йосип Кравчук (дядько відомого українського вченого-математика академіка Михайла Пилиповича Кравчука). Він помер у 1920 році, але перед смертю наказав синові Олександру побудувати на його землі дім молитви. У 1924 році на ділянці Йосипа Кравчука розпочалося будівництво дому молитви, який зберігся аж дотепер.

26 червня 1922 року в колонії Пляшева відбулося членське зібрання, на якому було прийнято рішення про організацію Човницької баптистської церкви. Пресвітером обрано Федора Каплуна. У 1923 році громада отримала реєстрацію під назвою Церква євангельських християн.

Але село Стара Човниця відоме й тим, що стало колискою і п'ятидесятницького руху. У другій половині 1920-х років тут утворилася п'ятидесятницька церква, яка організувала та провела в 1929 році історичний з'їзд. Пресвітером новоутвореної громади став Іван Зуб-Золотарьов.

Східно-Європейська місія. Густав Шмідт та Артур Бергхольц

Починаючи з 1928 року, історія п'ятидесятницького руху в Польщі тісно пов'язана з іменами служителів Східно-Європейської місії (СЄМ) Густава Шмідта та Артура Бергхольца (у іншому написанні Берґгольц). За національністю вони були німцями. Густав Шмідт народився на Житомирщині в 1891 році. У 1905 році сім'я виїхала в Німеччину. Він продовжує світське та духовне навчання в Європі і у США. У 1925 році у США намагається знайти кошти для біблійної школи в Польщі, але це йому не вдається. У 1927 році Густав зустрічається з Паулем Петерсоном і з його допомогою та за підтримки бізнесмена Свансона утворює Російську та Східно-Європейську місію для проповіді Євангелія у Східній Європі. Літом 1928 року Густав Шмідт приїздить у місто Данциг (нинішній Гданськ) як суперінтендант місії. Саме це місто стане на багато років базовою місіонерською станцією[10].

Вже в 1928 році працівники місії ведуть активну працю з об'єднання п'ятидесятницьких громад, які не увійшли до Союзу під керівництвом Івана Гереса. Потрібно було докорінно реорганізувати Союз, об'єднавши українські, польські, білоруські, німецькі та російські громади, зміцнити зв'язки між віруючими, виробити однодумність у питаннях віровчення, духовної практики, налагодити біблійну освіту. Густав Шмідт та Артур Бергхольц почали вести переговори з Іваном Гересом. Деякі служителі, у тому числі й Іван Герес, поставилися до цього насторожено. Не обійшлося без опозиції, яка пізніше об'єдналася у групу під назвою Церква Божа. Але нарешті всі питання вирішилися — і 5 травня 1929 року в селі Стара Човниця відбувся Всепольський об'єднаний з'їзд українських, польських, білоруських та німецьких п'ятидесятників. Головою з'їзду був обраний Іван Зуб-Золотарьов. На з'їзді були присутні 83 делегати, які мали право голосу[11].

Важливим питанням, яке було вирішено на цьому з'їзді, стала назва Союзу. У всьому світі п'ятидесятники називають себе переважно християнами євангельської віри. Але, враховуючи те, що на території Радянської України з 1925 року діяв Всеукраїнський Союз християн євангельської віри під керівництвом Воронаєва, вирішено назватиу Союз християн віри євангельської.

На з'їзді в Човниці був прийнятий Статут Союзу ХВЄ, який роз'яснював порядок діяльності місцевих громад. Було прийняте рішення про відкриття у Данцигу біблійних курсів для проповідників, регентських курсів, а також про випуск журналу «Примиритель». Для керівництва Союзом ХВЄ та для духовної опіки церков було обрано комітет, в який увійшли такі служителі: Артур Бергхольц (голова Союзу), Йосип Черський (заступник голови), Іван Зуб-Золотарьов (секретар), Данило Комса (скарбник).

Для успішної духовної праці було вирішено розділити територію на райони, що і було поетапно зроблено. У цих районах проводилися щорічні з'їзди, зібрання служителів, братські бесіди. Відразу ж після з'їзду розпочалася активна праця з вирішення тих питань, які обговорювалися. Вже через два місяці, у липні, Іван Зуб-Золотарьов відкриває у Човниці регентські та музичні курси, у серпні виходить перший номер журналу «Примиритель»[12].

З 1 січня 1936 року в м. Кременці став виходити щомісячний журнал українською мовою «Євангельський голос». До 1939 року вийшло 44 номери цього видання[13].

За довоєнний період в Союзі відбулося 7 з'їздів (враховуючи два на Тернопільщині). Статистика щодо кількості віруючих: у 1931 році в Союзі налічувалося 12204 члени, в 1932 — 15441, в 1935 — 18157, в 1937 — 21501. На початок другої світової війни у 15 районних об'єднаннях існувало 300 громад з більш як 25 тисячами членів.

Припинення діяльності Всепольського Союзу, воєнний період (1939—1945)

1 вересня 1939 р., згідно з таємним пактом між Сталіним та Гітлером, Польща виявилася поділеною. Східну частину окупували радянські війська, західну захопила Німеччина. Центр Союзу в Гданську виявився під німецькою владою, зв'язок з церквами втратився. Для керівництва Союзу настають важкі часи. Густав Шмідт за кілька місяців до цього повернувся зі США. Німецька влада заборонила йому проповідувати, вбачаючи в ньому американського шпигуна. Його кидають у в'язницю, після звільнення з якої йому загрожує концтабір. Тому, коли з'явилася нагода, Густав у 1943 році виїжджає в нейтральну Швецію. Дружина Маргарет з двома дочками залишається на окупованій території. У 1944 році він отримує повідомлення про смерть дружини. Діти ще до 1946 року залишаються в Німеччині. І лише після війни за допомогою американського президента та Червоного хреста він забирає їх і оселяється у США. Помер Густав Шмідт у 1958 році. Артур Бергхольц залишився на окупованій німцями території, переживаючи переслідування та арешти. Помер він 21 квітня 1957 року в Нью-Йорку. Деякі працівники, які залишилися у Гданську, закінчили життя мученицькою смертю.

Всепольський союз християн віри євангельської припиняє свою діяльність.

Віруючі на окупованій Україні переживають важкі часи. Іван Панько з Вільна перебирається в село, що біля Барановичів. Але про якісь чіткі дії щодо координування церквами важко говорити. Служителі на місцях знаходили можливість в умовах німецької окупації продовжувати працю. Часто це їм вдавалося, навіть молитовні будинки відкривали. Але ця праця була локальною, кожен працював, виходячи із обставин, що складалися, на свій страх та ризик. Юхимові Стрєлці навіть вдалося провести з'їзд для служителів Полісся та частини Волині.

Хоча німецька влада з підозрою ставилася до п'ятидесятників і забороняла це вчення, у 1943 році вона видала офіційний дозвіл на діяльність п'ятидесятницьких церков та зареєструвала Консисторію церкви християн віри євангельської з центром в Барановичах. Згідно з німецькою термінологією, Івана Панька стали називати єпископом, Сергія Вашкевича — генеральним секретарем. У 1944 році Західна Україна та Білорусь були звільнені від німецької окупації, але цей Союз продовжував діяльність. Радянська влада визнала його і навіть видала нові штамп та печатку. З весни 1943 року Панько та Вашкевич стали приїжджати в Україну, де спочатку на Рівненщині зустрічалися зі старими знайомими — Порфирієм Ільчуком, Антоном Никитчуком. Пізніше вони зібрали у Човниці з'їзд служителів, на якому постало питання відновлення роботи Союзу п'ятидесятників. Пізніше подібні зустрічі відбулися у Львові[14].

Всеукраїнський союз християн євангельської віри

Утворення та діяльність Всеукраїнського союзу християн євангельської віри пов'язане насамперед з ім'ям Івана Воронаєва. У 1912 році він, як дезертир російської армії, втікає із Середньої Азії у Сан-Франциско. Іван Воронаєв у США виконує духовну працю, спочатку у Сан-Франциско, потім у Лос-Анджелесі, Сієтлі. 15 липня 1920 року він із сім'єю залишає Сполучені Штати для роботи в Україні як пятидесятницький місіонер. В серпні 1921 року Воронаєви прибули в Одесу.

Спочатку Іван Юхимович знайомиться з віруючими місцевої баптистської церкви, але через чітку позицію щодо вчення про хрещення Духом Святим, яке не приймали баптисти, змушений розпочинати працю над створенням власної церкви. Перше богослужіння у приміщенні дому молитви, що розташувався у Сабанському провулкові, відбулося 12 листопада 1921 року. З часом пробудження поширюється по всій Одесі, околицях та області. Народжуються нові церкви, виникає потреба у їхній духовній організації. Тому в 1924 році Іван Воронаєв проводить перший п'ятидесятницький з'їзд. Він відбувся 3-7 вересня в Одесі, на якому був організований Обласний союз християн євангельської віри, хоча на зустрічі були представники й з інших областей України. Головою Союзу було обрано І. Воронаєва, його заступником — В. Павлова, скарбником — В. Колтовича, секретарем — М. Каца.

На кінець 1924 року п'ятидесятницькі громади були майже в усіх областях радянської України. З 2 до 4 вересня Іван Воронаєв скликає другий одеський з'їзд ХЄВ. На ньому було прийнято рішення реорганізувати Обласний союз у Всеукраїнський союз ХЄВ. Після подання відповідних документів у державні органи, у 1926 році такий Союз зареєстровано і отримано дозвіл на проведення Всеукраїнського з'їзду. Він відбувся 21-23 вересня 1926 року в Одесі. На ньому були присутні представники церков з Уралу, Сибіру, Кавказу, центральних регіонів Росії. На цей момент у Союз входило 250 громад, у яких налічувалося близько 15 тисяч членів. Одеська церква нараховувала майже 400 чоловік. Для більш планомірної праці було утворено 10 обласних об'єднань церков ХЄВ, у які входили районні об'єднання.

У травні 1927 року Воронаєв та Підлісний їдуть у Москву для реєстрації Всесоюзного союзу ХЄВ. 7-12 жовтня 1927 року відбувся 2 Всеукраїнський з'їзд ХЄВ, після закінчення якого, 13 жовтня, розпочав роботу Всесоюзний з'їзд союзу ХЄВ. На ньому були присутні 53 делегати з правом голосу. Присутні вислухали звіти та доповіді про стан справ у місцевих церквах, зокрема в Ташкенті, Брянській, Кубанській, Московській областях. У Правління Союзу увійшли: І. Воронаєв (голова), В. Павлов (заступник), Г. Понурко (секретар та скарбник).

1929 рік став поворотним у стосунках віруючих із радянською владою. Посилилася атеїстична пропаганда, розпочалося планомірне та жорстоке переслідування віруючих практично всіх конфесій. 7 січня 1930 року в домі Івана Воронаєва роблять обшук, після якого господаря арештовують і судять — п'ять років тюрми суворого режиму. Катерина Воронаєва залишилася з шістьма дітьми. Іван Воронаєв більше ніколи їх не побачить…

Арешти зачепили майже всіх служителів Союзу ХЄВ, так що Союз практично закінчив своє існування.

В березні 1933 НКВС заарештовує Катерину Воронаєву. Три роки заслання вона мала провести у Казахстані, в Караганді, тому просить тюремне начальство перевести її до чоловіка, в Чібю, і приблизно через рік отримує позитивну відповідь.

У листопаді 1935 року закінчився термін ув'язнення Катерини Опанасівни, але вона залишилася біля чоловіка. Після його звільнення 18 червня 1936 року їм видають дозвіл на поселення в Калузі, неподалік Москви. А 16 жовтня Івана Юхимовича заарештовують вдруге. Покарання відбував на будівництві Біломор-каналу в Маріїнську. 5 листопада 1939 р. він був розстріляний. Місце поховання невідоме[15].

…У 1930-х роках місцеві церкви, які залишилися без Союзу і часто без служителів, опинилися у скрутному становищі. Лише в 1942 році з дозволу німецької окупаційної влади п'ятидесятницькі церкви об'єдналися в Єпископальну Церкву ХЄВ. Г. Понурко, один з небагатьох старших служителів ХЄВ, які залишилися на свободі, шукає однодумців та помічників у праці об'єднання місцевих громад, серед яких з'явилася тенденція до відходу від Писання та небіблійних проявів у служінні. У 1942 році у П'ятихатках (Дніпропетровська область) відбувся з'їзд, на якому було проголошено про відродження Союзу ХЄВ. Керівну раду обрано в такому складі: Гаврило Понурко — голова, Афанасій Бідаш — перший заступник, Дмитро Пономарчук — другий заступник, Іван Піддубний — секретар. У пізніші роки діяльність Союзу було відроджено. Проведено велику праця з об'єднання місцевих громад, народжувалися нові церкви. Якщо у 1942 році було близько 200 громад воронаєвського напрямку чисельністю 5 тисяч членів, то лише протягом 1943 року до Союзу увійшло 152 церкви з 6600 членами. У 1943 році відбувся ще один з'їзд в м. Олександрії (Кіровоградська область).

У 1944 році відбувся з'їзд у м. Дніпропетровську. А весною 1945 року Г. Понурка арештували та засудили. А. Бідашу та Д. Пономарчуку випало вести переговори про об'єднання із створеним на той час Союзом євангельських християн і баптистів.

П'ятидесятницький рух на Буковині

Євангельські християни на Буковині з'явилися в 1912—1917 рр. у часи Австро-Угорської імперії. Перші п‘ятидесятники — у 1920-х роках ХХ ст., коли край входив до складу Румунії. Вчення про хрещення Святим Духом пов'язане з іменами Крістіана Гаврила (повіт Арат, села Білке, Дубравець) та Філата Ротару, який увірував у США[16]. Проте лише у 1928 р. утворилася перша п‘ятидесятницька громада в містечку Солка. Її поява тісно пов'язана з активною проповідницькою діяльністю буковинської емігрантки Марії Власе, яка, перебуваючи у США, за її словами, отримала пророцтво їхати на батьківщину до Данилюка Тодора. Що вона й зробила. Данилюк Тодор був на той час пресвітером однієї з 4 баптистських церков. Почувши від Марії Власе вчення про П‘ятидесятницю, він почав його проповідувати, за що був вилучений з баптистської церкви. Так розпочався цей новий рух на Буковині[16].

У 1932 р. у Чернівцях утворилася п‘ятидесятницька церква, якою керував Василь Кожокару. Першими служителями на Буковині були: Кожокару Пантелей, Воробець Іван, Босовик Іван, Жіряда Порфирій, Заєць Іван, Чухрій Михайло, Соболь Іван.

26 квітня 1930 р. в Сучаві на нараді церков ХВЄ було прийняте віровчення та порядок богослужінь. Гаврило Крістіан обраний керівником громад Буковини та Молдови[17].

Місцеві церкви співпрацювали зі Східно-Європейською місією, керівники місії Пауль Петерсон та Густав Шмідт у 1934 та 1936 рр. приїжджали на Буковину.

Влада ставилася до нового вчення терпимо, хоча були непоодинокі випадки переслідування п‘ятидесятників місцевою владою та православним духовенством. Так Іван Воробець, який очолював церкву у селі Кам'янка, з 1934 по 1940 рік тричі був заарештований та засуджений на термін від 1 до 3 місяців. Церква села Кам'янка приблизно з 1943 р. стає духовним центром п‘ятидесятницького руху на Буковині.

Тяжкі переслідування розпочалися у 1938 р., і особливо після 1940 р., коли до влади прийшов Іон Антонеску. Заборонялося збиратися на богослужіння, закривалися доми молитви, багато служителів були засуджені на терміни від 10 до 25 років[18].

У серпні 1945 р. більша частина п‘ятидесятницьких громад увійшли до об'єднання євангельських християн-баптистів.

Післявоєнний період

Ще на початку війни Сталін, як далекоглядний політик, розумів, що для перемоги йому потрібно заручитися підтримкою усіх верств населення, у тому числі й віруючих. У 1942 році за його наказом з ув'язнення звільняються керівники євангельських християн та баптистів. Вони створюють Тимчасову раду євангельських християн та баптистів. 26-29 жовтня в Москві відбулося засідання керівників цих конфесій, на якому було прийнято рішення про злиття цих євангельських напрямків. Влада розуміла, що п'ятидесятницькі церкви в Україні мають великий вплив та поширення, але політика з викорінення релігії не могла дозволити їх легалізувати. Тому влада разом із новообраним керівництвом Союзу євангельських християн і баптистів  намагається приєднати п'ятидесятницькі церкви до підзвітного владі Союзу[19].

З 18 до 25 серпня 1945 року в Москві відбулося засідання, на якому були присутні 20 чоловік від ВСЕХБ (російська абревіатура) і четверо від п'ятидесятників: Панько, Вашкевич, Бідаш, Пономарчук. 25 серпня була підписана так звана Серпнева згода про об'єднання п'ятидесятників з Союзом євангельських християн-баптистів. Від Всеукраїнського союзу ХЄВ (так зване «воронаєвське братство») його підписали А. Бідаш та Д. Пономарчук, від колишнього Всепольського союзу ХВЄ — І. Панько та С. Вашкевич.

Служителі на місцях та церкви по-різному поставилися до цього злиття. Протягом наступних років багато п'ятидесятницьких церков входили в об'єднання, розчаровувалися, виходили. Стосунки були непростими, особливо після того, як керівництво ВСЕХБ, всупереч угоді, розіслало в місцеві громади листи, у яких прямо виступило проти говоріння на інших мовах, гучних молитов і т. ін. Розпочалася внутрішня боротьба за доктринальне вчення. Було випадки, коли п'ятидесятницьких служителів утискували, відсторонювали від служіння. Це особливо проявлялося на Сході України, де п'ятидесятницькі громади переважно зливалися з баптистськими. На Заході це було менш відчутно, бо там п'ятидесятницькі церкви лише входили в Союз без злиття з іншими церквами і самі визначали свою діяльність та духовне життя. Таким чином, дуже швидко постало питання виходу зі ВСЕХБ та утворення свого Союзу.

14 лютого 1948 року в Києві зібралася група служителів, у тому числі А. Бідаш, С. Марін, М. Місюра, М. Бут, Ю. Самойленко, Є. Юрчак, В. Бойко, В. Бєлих, І. Левчук. На цьому зібранні було вирішено провести підпільний з'їзд 17 березня у Дніпродзержинську''''' з метою захистити п'ятидесятницьке братство.

З'їзд в умовах повної конспірації розпочався ще ввечері 16 березня у домі Федора Яшника. Протягом доби продовжувалася бесіда. Підозрюючи, що органи МДБ вже їх шукають, ніхто не виходив з дому. Зачитувалися листи від багатьох церков з фактами чисельних порушень Квітневої угоди. Було прийнято рішення звернутися з цим питанням на адресу ВСЕХБ та Голови Комітету в справах релігійних культів, а якщо не будуть прийняті ніякі заходи — виходити з ВСЕХБ. Делегати підписали текст листа ввечері 17 березня і вночі розійшлися. Бідаш, Марін та Панько, який з якихось причин не зміг приїхати на з'їзд, повинні були відвезти лист в Москву.

Ранком 18 березня розпочалися арешти. Когось арештували прямо на вокзалі, когось вже вдома, когось — дещо пізніше. Було арештовано 14 учасників з'їзду. 18 вересня їм були винесені вироки за антирадянську діяльність — від 5 до 10 років заслання.

У серпні 1956 року, вийшовши на волю, керівники п'ятидесятників на чолі з А. І. Бідашом, В. І. Бєлих та І. А. Левчуком зібрали ще один нелегальний з'їзд у Харкові, на якому також прийняли рішення звернутися до Уряду СРСР з аналогічним проханням про відновлення легальної діяльності Союзу. Цього разу вони отримали позитивну відповідь і почали збирати необхідні для реєстрації Союзу документи від місцевих церков. Документи були передані в Раду в справах релігії у Москві. Але відлига швидко закінчилася, і, замість реєстрації, почалися судові процеси над керівниками й активними членами церков по всьому СРСР. Це стало головною причиною, чому значна частина п'ятидесятницьких церков до самої перебудови ні на який діалог з радянською владою більше йти не погоджувалася.

Усі ці роки братство п'ятидесятників було роздроблене на кілька частин, де були свої визнані керівники. Загального центру не існувало. Значна частина церков входила у ВСЕХБ, у якому працювали деякі керівники, що представляли п'ятидесятницькі церкви (Г. Г. Понурко, Д. І. Пономарчук, Д. Л. Вознюк, Р. І. Білас, В. С. Глуховський). Починаючи з 1968 року, була дозволена реєстрація п'ятидесятницьких церков незалежно від ВСЕХБ. За станом на 1989 рік, в Україні існувало близько 200 автономно зареєстрованих церков п'ятидесятників, діяльність яких координувала Рада Пресвітерів, у складі якої були В. І. Озеруга, Ф. А. Вознюк, Н. П. Рещиковець, П. В. Сердіченко, Я. Д. Кобилінский. Інші церкви не були зареєстровані, однак мали свій керівний центр (В. І. Бєлих, І. А. Левчук, І. П. Федотов, В. Г. Мурашкін, І. І. Южаков, В. Г. Прудников, Я. Г. Приходько, М. М. Камінський, М. А. Мельник та ін.)[20].

У період після перебудови почалася робота з відновлення діяльності Союзу п'ятидесятників, що була організована оргкомітетом, до складу якого входили: Р. І. Білас, В. М. Боєчко, А. С. Гринчук, Н. А. Гущин, А. П. Ільчук, М. М. Камінський, Ф. К. Марчук, М. А. Мельник, В. І. Озеруга, Н. П. Рещиковець, П. В. Сердіченко, С. П. Цвор, Г. Ф. Черненко.

25-26 травня 1990 року в Коростені був проведений Всеукраїнський з'їзд, на якому була відновлена діяльність Союзу християн віри євангельської (п'ятидесятників), що об'єднав у своїх рядах помісні церкви, що належали раніше до різних груп: зареєстрованих у ВСЄХБ, зареєстрованих автономно і незареєстрованних церков ХВЄ і ХЄВ. Об'єднання отримало назву Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської (п'ятидесятників) і стало правонаступником Всепольського Союзу християн віри євангельської. Головою відновленого Союзу був обраний Микола Адамович Мельник.

Сучасний стан

У незалежній Україні існує декілька п'ятидесятницьких об'єднань.

Українська Церква християн віри євангельської України (стара назва Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської (п'ятидесятників)).

Об'єднана церква християн віри євангельської.

Союз вільних церков християн євангельської віри

Церква євангельських християн в дусі апостолів в Україні

Союз Церква Божа України

Релігійний центр Божа церква України

Віровчення та особливості богослужбової практики

Див. П'ятидесятництво

Українські п'ятидесятники загалом мають однакове віровчення, яке може відрізнятися деталями. Найбільш суттєвою різницею є омиття ніг перед Причастям, яке практикують як окремі громади, так і об'єднання. Омиття ніг прийняте в Об'єднаній церкві християн віри євангельської. У Церкві християн віри євангельської України такої практики немає, хоча окремі громади її притримуються.

Примітки

  1. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2015 р.). risu.org.ua. Процитовано 2016-03-08. 
  2. https://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr_2018/70440/
  3. Український правопис. pravopys.net. Процитовано 2016-03-07. 
  4. Зародження та розвиток п’ятидесятницького руху в Україні. blag.org.ua. Процитовано 2016-03-07. 
  5. Владимир Франчук (2001). Просила Россия дождя у Господа, том 1. Київ: Світанкова зоря. с. 486 – 494. 
  6. Костюк М.П. (2003). Німецькі колонії на Волині (ХIХ - початок ХХ ст.). Тернопіль, підручники та посібники. 
  7. Гапонюк Л., Пирожко М., Чайка В. (2009). «Євангельський рух на Волині»,. Луцьк: Волинське об`єднання церков ЄХБ. 
  8. Т. Калинюк (1994). Християни віри євангельської на Волині. 
  9. Вавринюк, Юрій. На перехресті думок: Передумови та причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині. На перехресті думок. Процитовано 2016-03-07. 
  10. Владимир Франчук (2001). Просила Россия дождя у Господа, том 1 (рос.). Киев: Світанкова зоря. с. 420–429. 
  11. Владимир Франчук (2001). Просила Россия дождя у Господа, том 1 (рос.). Киев: Світанкова зоря. с. 429–431. 
  12. Владимир Франчук (2001). Просила Россия дождя у Господа, том 1 (рос.). Киев: Світанкова зоря. с. 587–596. 
  13. Владимир Франчук (2001). Просила Россия дождя у Господа, том 1 (рос.). Киев: Світанкова зоря. с. 596–602. 
  14. Зародження та розвиток п’ятидесятницького руху в Україні. blag.org.ua. Процитовано 2016-03-07. 
  15. Іван Воронаєв: історія однієї людини, історія всієї Церкви. Історична правда. Процитовано 2016-03-07. 
  16. а б Онуфрійчук, Роман (2015). П’ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність, Матеріали науково-практичної конференції (укр.). Львів: Львівська богословська семінарія. с. 205–206. ISBN 978-617-515-188-4. 
  17. Онуфрійчук, Роман (2015). П’ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність, Матеріали науково-практичної конференції (укр.). Львів: Львівська богословська семінарія. с. 205–206. с. 207. ISBN ISBN 978-617-515-188-4. 
  18. Онуфрійчук, Роман (2015). П'ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність (укр.). Львів: Львівська богословська семінарія. с. 208–210. ISBN ISBN 978-617-515-188-4. 
  19. Колектив авторів (1989). История євангельських христиан-баптистов в СССР. Москва. 
  20. Зародження та розвиток п’ятидесятницького руху в Україні. blag.org.ua. Процитовано 2016-03-07. 

Джерела

  1. В. И. Франчук, Просила Россия дождя у Господа. В 3 томах, Світанкова Зоря, 2001, ISBN 966-95609-77
  2. В. И. Франчук, Пробуждение: От центра Одессы, до окраин России /ХВЕ/, Симэкс-Принт, 646 стр., 2011, ISBN 978-966-2601-35-12
  3. Ю. Вавринюк. Зародження та розвиток п'ятидесятницького руху в Україні. Історична довідка до 90-річчя Церкви ХВЄ України
  4. Н. Усач, В. Ткаченко. Посланник Пятидесятницы (Иван Воронаев и сподвижники). — Винница: Слово Христианина, 2007. — Т. 1. — С. 261. — 408 с. — ISBN 978-966-7151-91-1
  5. Офіційна веб сторінка Церкви християн віри євангельської України
  6. Офіційна веб-сторінка Союзу вільних церков християн євангельської віри України
  7. Видання Церкви християн віри євангельської України журнал «Благовісник»
  8. О. В. Геніш, Історія протестантизму на Дубенщині. Науково-історичний відділ R500, м. Дубно, 2017, 240 стрю, ISBN 978-617-515-256-0
  9. Д. Коваль, Християни віри євангельської Володимирецького району Рівненської області: становлення та розвиток (1920—1988 роки), монографія, м. Рівне, 584 стр., ISBN 976-617-515-261-4
  10. П'ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність, Матеріали науково-практичної конференції (Львівська богословська семінарія,5-6 березня 2015 р.), 2015, 256 стр., ISBN 978-617-515-188-4
  11. А Колодний та ін., Історія релігій в Україні. том 5, Протестантизм, Київ, 2002, 428 стр., ISBN 966-7742-05-9