П'ять метаелементів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

П'ять метаелементів («начал», стихій) — один з варіантів космогонії, донаукова спроба універсального пояснення світу.

У Західноєвропейській філософській традиції від античності до Нового часу до числа п'яти метаелементів відносили повітря, вогонь, воду і землю (чотири основні елементи підмісячного світу), а також ефір, з якого складалися тіла надмісячного світу (зірки, блукаючі зірки — планети і Сонце). У рамках арістотелівської фізики кожному з цих елементів приписувалися природні якості і рухи. Наприклад, для легких елементів (повітря і вогню) — рух вгору, для важких (землі і води) — вниз, а для надмісячного ефіру — по колу.

Експериментальне природознавство XVII століття поставило під сумнів ряд положень арістотелівської фізики, зокрема уявленням про природні рухи елементів і про природну «легкості» повітря.

Вирішального удару концепції п'яти метаелементів завдала хімічна революція кінця XVIII століття, що привела до радикального переосмислення поняття елементу. Колишні елементи виявилися складними сумішами, що нерідко важко піддавалися опису в нових термінах, і їх місце зайняли кисень, водень і інші елементи сучасної хімії.

Останні відгомони цієї концепції у вигляді теорії світового ефіру як особливого середовища для поширення електромагнітних коливань протрималися до кінця XIX — початку XX століть.

У інших філософських системах існували свої уявлення про елементи, з яких складається світ. Див. Махабхута (Індія), у-сін (Китай), годай (Японія).

Див. також[ред. | ред. код]