Павсаній (полководець)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Павсаній (полководець)
грец. Παυσανίας
Народився ?
Спарта
Помер Помилка Lua у Модуль:Wikidata/Дати у рядку 250: attempt to call global 'formatDateOfDeathClaimWithoutAge' (a nil value).
Спарта
Громадянство Спарта
Батько Клеомброт[en]
Діти Плістоанакт

Павсаній, син Клеомброта[en] (грец. Παυσανίας; ? — 467 до н. е.) — спартанський полководець епохи греко-перських війн. Після смерті царя Леоніда І в Фермопільській битві став регентом його сина Плістарха. На чолі всегрецької армії одержав перемогу над перським військом при Платеях. Повний розгром персів став, за словами німецького історика Ернста Курциуса, днем порятунку Еллади[1].

Після битви при Платеях на чолі всегрецької армії завоював Візантій. Незважаючи на військові успіхи та взяття важливого стратегічного об’єкта, через свою грубість і негідну поведінку втратив підтримку простих греків. Вони напали на корабель Павсанія та порадили йому забиратися геть «і дякувати долі, яка була прихильною до нього при Платеях, бо тільки пам’ять про цю перемогу заважає грекам поквитатися з ним »[2].

Згодом Павсаній зрадив розпочату спільну справу та розпочав перемовини з персами, дбаючи лише про свої інтереси. Він був відкликаний в Спарту, де й відкрилася зрада. Зрозумівши, що його викрили, Павсалій сховався в найближчому храмі Афіни Меднодомної[3]. За древньогрецькими віруваннями, арешт і вбивство людини, яка шукала прихисток біля вівтаря богів, вважалося великим святотатством. За Корнелієм Непотом і Діодором Сицилійським тоді ще була живою мати спартанського регента. Дізнавшись в чому звинувачують її сина літня жінка першою прийшла до дверей храму і поклала на порозі камінь, щоб замурувати вхід. Двері замурували, не залишивши Павсанію надії на порятунок. Через декілька днів його напівмертвого винесли зі святилища. Незабаром Павсаній помер[4].

Спарта перед греко-перськими війнами[ред.ред. код]

За часів Павсанія Спарта займала всі відмічені кольором території

Спартанський поліс фактично від самого заснування розвивався за іншим напрямком в порівнянні з іншими державами Древньої Еллади[5]. Спарта охоплювала увесь південь Пелопоннеського півострова - Лаконіку і Мессенію. Характер поселень свідчить, що вона була суто аграрною державою. Міське життя не мало значного розвитку. Центр держави, а це поселення вздовж річки Еврот, мав декілька поспіль розміщених сільських осередків. Після Мессенських війн, які проходили в VIII—VII століттях до н. е., і завоювання Мессенії у спартанців більше не було потреби здобувати нові території. Тих земель, що вони мали, повністю вистачало. В державі швидше була проблема «олігантропії» (безлюддя), ніж брак землі[6]. Також на шляху до нових завоювань стояли ілоти, які в будь-який момент могли розпочати повстання. Ілоти – це підкорені жителі Мессенії, які в Спарті займали проміжний стан між рабами і кріпаками. [7].

Метою подальших військових і політичних дій спартанців було не повне підпорядкування суміжних полісів, а досягнення переваги над ними. В VI столітті до н. е. навколо Спарти сформувалася доволі потужна симмахіяПелопоннеський союз[7]. Існуючі взаємини всіх влаштовували – Спарта була задоволена, що навколишні міста визнають її гегемонію, а самі сусіди відчували захищеність, заручившись підтримкою професіонального війська спартиатів. Однак, тоді ж на території Пелопоннеського півострова залишалося місто Аргос, з яким у Лакедемона постійно виникали конфлікти[8].

Одним з важливих факторів зовнішньої політики Спарти був релігійний центр древніх еллінів Дельфійський оракул[9]. Пророкування піфії сприймалися пересічними спартанцями як незаперечна істина. Це дозволяло політикам, шляхом впливу на жерців, маніпулювати громадською думкою[10].

Соціальні верстви у Спарті[ред.ред. код]

Схематична структура суспільства Древньої Спарти

Населення Спарти складалося із трьох прошарків - спартиатів, периеків та ілотів, кожен з яких сучасні антикознавці визначають як вільних повноправних, вільних неповноправних і залежних мешканців відповідно[11]. Спартиати займали панівне становище. Їх чисельність згідно з законом Лікурга становила 9 тисяч осіб, однак насправді спартиатів було значно менше. Цій верстві населення заборонено було займатися сільським господарством і ремісництвом. Тому все життя спартанського громадянина полягало у військових вправах. Таким чином, на відміну від війська інших грецьких полісів, спартанська армія складалася із воїнів-професіоналів[12]. Між ними існувала формальна рівність. Розкіш була заборонена; одяг та зовнішній вигляд регламентований. Грошовий обіг був відсутній. Навіть обідати мешканці мали спільно на загальних трапезах, так званих сиситіях. Як прості громадяни так і представники політичної еліти отримували однакові порції їжі. Сама їжа була невибагливою. Їхню улюблену страву «чорну юшку» інші греки не могли їсти без відрази[13].

Виховання спартанців було досить специфічним. Вони жили в умовах своєрідного «духовного космосу», для якого характерні певні риси – релігійність, орієнтація на авторитет предків, своєрідний кодекс честі, який унеможливлював здачу в полон, втечу з поля бою або ж оточення власного міста оборонними стінами. Колектив громадян був подібний військовому табору навіть у мирний час. Лише така згуртованість спартанців дозволяла зберігати панівний стан серед маси підкорених і вороже налаштованих ілотів[14].

Ілоти були в становищі державних рабів. Кожен спартиат мав певну кількість сімей ілотів, які обробляли його землю і утримували власною працею господаря. Однак, окремо взятий спартиат не мав права розпоряджатися ілотами на свій розсуд (продати, вбити, звільнити тощо), оскільки не був їх власником. Такі акції могла здійснювати лише держава[15]. Періодично на ілотів влаштовували полювання, воно називалося криптіями. Ось як описує їх Плутарх:[16]

Час від часу влада відправляла вештатися околицями найспритніших молодиків, опорядивши їх тільки короткими мечами та необхідним запасом харчів. Вдень вони відпочивали, ховаючись в затишних місцинах, а вночі, полишивши свої криївки, блукали і вбивали всіх ілотів, які траплялися їм на дорозі. Часто вони обходили і поля, страчуючи міцних і найсильніших ілотів.

Природно, що за таких умов ілоти ненавиділи своїх господарів. Ксенофонт, який тривалий час жив серед спартанців, зауважує, що «коли мова серед них [ілотів] заходить про спартиатів, то ніхто не в силі приховати, що з’їв би їх із задоволенням живцем» [17]. За перших-ліпших умов раби повставали. Щоденна загроза з боку ілотів, які постійно жили поруч, була основним фактором консолідації спартанського суспільства[18].

В кінці осені 481 року до н. е. в Коринфі відбулися загальногрецькі збори. Перед небезпекою навали персів на них був укладений союз і припинені міжусобні війни[19]. Верховне командування об’єднаними силами греків було доручено спартанцям.

Політична система Спарти[ред.ред. код]

Основою спартанської політичної системи була велика ретра, авторство якої приписують легендарному Лікургу[15]. Влада апелли (народних зборів) була обмеженою. На відміну від Атен, спартанські народні збори не мали права законодавчої ініціативи. Скликалися вони не регулярно і тільки затверджували запропоновані геруссією закони шляхом простого голосування. Будь-які дебати були відсутні. Апелла мала повноваження обирати членів геруссії, яка становила 30 осіб. До цього законодавчого і судового органу входили 2 царі та 28 вибраних геронтів. Геронтом міг стати будь-який спартиат, якому виповнилося 60 років[20].

Стародавньою Спартою управляли одночасно два царі – один з роду Агіадів, інший – Евріпонтидів. Їх вважали прямими нащадками Геракла і, відповідно, найзаможнішими аристократами в усій Елладі. Влада царів була дуже обмеженою і зовсім не відповідала владі абсолютного монарха. Такі номінальні верховні правителі не могли одноосібно ухвалювати закони, бо мали всього один голос в складі законодавчого органу гаруссії. Царів могли покарати і навіть стратити[21].

Справжню владу цар отримував лише поза Спартою, очоливши військо, яке вирушило в похід. Але навіть на чолі армії його влада могла обмежуватися спеціальними наказами - скиталами, направленими герусією або ефорами. Також до складу армії повинні були входити 2 ефори. Хоча військове командування залишалося в руках царя, але якщо він не прислухався під час походу до ефорів, і як наслідок зазнавав невдачі, то після повернення з походу його притягували до суду[21][22].

Найбільшу владу мала колегія із 5 ефорів. Їх обирали щорічно на народних зборах. Саме вони мали право усувати царя, скликати апелу і герусію, оголошувати набір до війська, керувати судочинством і фактично всіми сферами життя держави[22][23].

Родовід Павсанія[ред.ред. код]