Палац-Садиба Дубецьких

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Палац
Палац-Садиба Дубецьких
Руїни Палаца-Садиби Дубецьких
Руїни Палаца-Садиби Дубецьких
Країна Україна Україна
Місто Василівка; Одеська область
Архітектурний стиль класицизм
Автор проекту Франц Боффо?
Засновник Василь Дубецький
Будівництво 18301854 роки
Відомі мешканці Сергій Панкеєв
Стан руїни
Палац-Садиба Дубецьких is located in Земля
Палац-Садиба Дубецьких
Палац-Садиба Дубецьких

Координати: 46°36′58″ пн. ш. 30°17′53″ сх. д. / 46.6162889° пн. ш. 30.2980806° сх. д. / 46.6162889; 30.2980806

Палац-садиба Дубецьких-Панкеєвих («Лігво вовка») — архітектурна пам'ятка, що знаходиться у селі Василівка Біляївського району Одеської області. Включає в себе палац (наразі у руїнах) і прилеглий парк із фонтаном (занедбані). Тут виріс і проживав найвідоміший пацієнт З.Фрейда Сергій Панкеєв.

Розбудова садиби[ред.ред. код]

Садиба була побудована між 1830 і 1854 роками. За деякими даними, будівля палацу могла бути споруджена за проектом автора Потьомкінских сходів — одеського архітектора Франца Боффо. Розбивкою парку навколо садиби керував інший відомий архитектор — Іван Даллаква. Садиба належана родині Дубецьких, збудована генерал-майором Василем Дубецьким.

Існує версія, що свій маєток Василь Дубецький побудував у виді зменшеної копії Зимового Палацу, за що пав у немилість імператора Миколи I.

«Лігво вовка»[ред.ред. код]

Сергей Панкеєв із дружиною — останні власники палацу

Після скасування кріпосного права у 1862 році нащадки Дубецького продали садибу євреям Фішелю Бергмадському та Янкелю Сверліку. З 1885 вона належала каховському купцю Костянтину Панкєєву. Син останнього, Сергій Панкеєв, відомий всьому світові як «людина-вовк», проходив лікування у Зигмунда Фрейда. За цей факт садиба дістала назву «Лігво Вовка».

Сергій Панкєєв так писав про палац-садибу:

« Наш маєток був дуже красивим: величезний, нагадує замок, сільський будинок, оточений старим парком, який поступово переходив в ліс. Тут був також ставок, досить великий для того, щоб називатися озером.  »

Занепад[ред.ред. код]

З 1917 по 1920 садибу займало відділення міліції (НКВД). Після 1920 року тут проживали місцеві жителі. Були розміщені адміністративні кабінети, клуб та кінотеатр.

Акт за 1922 рік, складений при утворенні в Василівці радгоспу, говорить: «фундамент кам'яний; стіни — кам'яні; дах — залізний; підлога — дерев'яна; висота фундаменту — 4 аршини (2.84 м); довжина — 30 сажнів (64 м); ширина — 10 сажнів (21 м); висота стін — 5 сажнів (10.65 м). Рік зведення споруди — 1854 … стан споруди — необхідний кардинальний ремонт.»[1]

Садиба складалася з трьох двоповерхових корпусів, пов'язаних між собою одноповерховими переходами. До панського дому примикали різні господарські прибудови, виріс великий сад, в якому росли 73 горіхи, ліс площею 44 десятини, озеро, маленький ставок і фонтан.

Ліс вирубали ще під час Громадянської війни. Сад поступово занепав і зник. Залишки фонтанів ще було видно в 1990-х роках. Зараз від усієї цієї пишноти залишилося тільки озеро, кілька дерев і залишки одного фонтана.

Після 1991 року будівля почала руйнуватися. Місцеві жителі виймали віконні рами, двері, розбивали стіни на цеглу для власних будівель. Як наслідок обвалився дах, міжповерхові перекриття; на початку 2000-х обрушилася і головна західна стіна центрального корпусу. Зараз будівля може впасти повністю в будь-який момент.

Відновлення[ред.ред. код]

У 2007 році садиба була продана за 1 млн.грн. ТОВ «Українська Кабельна Компаніїя» (м. Одеса) під зобов'язання історичної реконструкції до 2017 року. Однак, роботи по відновленню так і не були розпочаті.

Відображення в культурі[ред.ред. код]

В літературі[ред.ред. код]

Садиба описана в книзі Сергія Панкеєва «Спогади про моє дитинство» (рос. Изд., 1996).

У кінематографі[ред.ред. код]

Тут знімали кілька фільмів, серед яких:

  • «Я — син трудового народу» (реж. В.Стрелков) 1983 рік.

В образотворчому мистецтві[ред.ред. код]

Садиба зображена в декількох картинах відомого одеського художника Герасима Головкова.

Галерея[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. "Волчье логово" под Одессой: печальная история с печальным будущим. Самый одесский блог: записки Кайзера Германского. Процитовано 2016-02-08. 

Джерела[ред.ред. код]