Палац князів Святополк-Мирських у Люботині

Палац князів Святополк-Мирських у Люботині
49°55′30″ пн. ш. 35°57′10″ сх. д.
Країна	Україна, Харківська область
Місто	Люботин
Тип будівлі	палац
Будівлі: палац
Стан	руїни
Палац князів Святополк-Мирських у Люботині Палац князів Святополк-Мирських у Люботині (Україна)

Палац князів Святополк-Мирських — будинок з елементами класицизму, романського і готичного стилів, розташований у палацово-парковому ансамблі, побудованому у 1820 — 1870 рр.

Садиба князів Святополк-Мирських в селі Гиївка (зараз є частиною міста Люботин) заснована в 1802 році. Садибний будинок побудований в 1815—1820 роках, а на його основі в 1840-х роках був побудований палац. У 1881 р. садибу придбав генерал-губернатор Харківської губернії, князь Дмитро Іванович Святополк-Мирський, герой Кримської війни. Після 1917 року садиба була націоналізована, у ній розмістили дитячий будинок, потім інтернат. Зараз будівля напівзруйнована.

Історія

1660—1802 роки

Григорій Єрофійович Донець за вісім років, починаючи з 1660 року, зробив карколомну кар'єру в Харківському слобідському козачому полку від вибраного козака до першого підтвердженого царською грамотою полковника. У період 1670 — 1680 рр. в реєстрі майна Григорія Донця в тому числі з'являються села Нова Водолага, Рокитне, Березівка, Коротич, Жихор, Буди і Гиївка. Так у селища на березі Мерефи під Люботином з'явився перший офіційний господар.

Після віддалення харківського полковника від справ і прийняття схими в заснованому ним же Курязькому монастирі в 1690 р., основна частина фамільного спадку разом з військовим званням перейшла до його сина Федіра Григоровича Донець-Захаржевського, який відписує Гиївку і Буди своїй донці Параскеві як посаг.

Параскева Федорівна на довгі десятиліття стане беззмінною власницею Гиївського маєтку спочатку як дружина князя Якова Миколайовича Кропоткіна, а після нетривалого удовування з середини 1740-х — як закона супутниця життя бригадира Спичинського, за участі і активної підтримки якого їх земельні володіння під Харковом в 1765 році перевищили вісім тисяч гектар (на їх агресивне захоплення земельних наділів скаржилися жителі люботинської слободи).

Спадкоємцями садиби Донець-Захаржевських після смерті Параскеви наприкінці 1770-х стали поміщики Тетяна Яківна (дочка від першого чоловіка князя Кропоткіна) та її чоловік Петро Андрійович Щербініни. Причому станом на 1785 рік всі 893 місцевих селянина вже офіційно рахувалися як кріпаки землевласника. За описом від того ж року округ родини в числі сіл Березового, Яковлівка, Дятлова, Гиївка, Коротича і Ржавці налічував вже п'ятнадцять тисяч гектарів.

1802—1821 роки

Маєток Гиївка Харківського повіту було куплено 9 квітня 1802 року майором Чернігівського полку Йоною Миколайовичем Познанським (1762—1833) у сина Щербініних прапорщика Миколи Петровича. Причому згідно купчої він був проданий разом з дерев'яним панським будинком, тому честь зведення першого палацу належить комусь із нащадків Григорія Донця. Сам І. М. Познанський був другом першого чоловіка матері та вихователем Василя Григоровича Масловича (1793—1841), українського і російського письменника, літературознавця, журналіста, видавця, одного з найбагатших поміщиків Харківського повіту.

Маслович жив в будинку Познанського в Харкові, за його кошти виховувався в приватному пансіоні Харківської гімназії (закінчив в 1810 р). У 1813 р В. Г. Маслович закінчив словесне відділення Харківського університету, а в 1816 р здав випробування на ступінь доктора витончених мистецтв. По захисту докторського ступеня І. М. Познанський дарує своєму вихованцю власний будинок у Харкові, який перетворився в літературний салон. У 1817—1820 рр. жив у Петербурзі, служив в міністерстві фінансів з перейменуванням в колезькі асесори, був головним комісіонером по доставленню з Казані до Петербурга корабельних лісів. Службу довелося залишити через важку хворобу.

У Харкові В. Г. Маслович також знаходиться на службі, це виражається в даруванні чину надвірного радника (1821 г.), нагородженні орденом Святої Анни III ступеня (1826 г.), проте місце його служби в Харкові поки невідомо. І. М. Познанський був бездітний і, хоча мав рідного брата штабс-ротмістра Гната Познанського та рідну сестру Марфу Свинцову, весь свій маєток заповів 4 липня 1821 р вихованцю В. Г. Масловичу.

1821—1875 роки

Маєток був великим, але доходів давв мало. Тут розташовувався дерев'яний панський будинок, 4 млини на річці Мерефі, гуральня (5 котлів, у год 2000 відер гарячого вина), млин на річці Московці і ще 5 винокурних заводів, що здаються в найм. І. М. Познанський почав будівництво кам'яного палацу, згодом розширеного В. Г. Масловичем. Сам І. М. Познанський в Гиївці не жив, особливо після 1820 року, коли почалося будівництво кам'яного будинку і кам'яної церкви, він проживав у свого вихованця, все рухоме майно І. М. Познанського знаходилося при ньому і становило не менше 1 млн рублів. У Харківському будинку В. Г. Масловича він зберігав багато срібла в посуді, влаштував багате оздоблення кімнат, закупив дорогі картини, багато виробів з бронзи і порцеляни, дорогі меблі, діаманти, процентні папери, гардеробу не було числа. Не без допомоги В. Г. Масловича створив найбільшу в Харківській губернії бібліотеку, у якій були присутні і стародавні рукописи. У стайні стояло два десятка чистопородних коней, у каретних сараях екіпажі кращих європейських майстрів. Не менш цінні речі знаходилися і в старому дерев'яному будинку в Гієвці. Після смерті І. М. Познанського, його рідний брат і племінник не змирилися з втратою значних статків свого родича. Після двох років епопеї з судовими позовами заповіт набув чинності (1836 р).

Спадкоємець В. Г. Масловича, губернський секретар Микола Васильович Маслович значно поліпшив садибу в Гиївці, особливо багато уваги приділяв створенню паркового ансамблю. Палац також добудовувався. Тут важливо зазначити, що дружиною його стала Віра Петрівна дочка надвірного радника Петра Савича Ольховського, власника палацового паркового ансамблю в Шарівці Богодухівського повіту.

1875—1917 роки

Родовий герб Святополк-Мирських

У 1875 році генерал-лейтенант Вітковський розшукував маєток в Харківській губернії для відпочинку Великого Князя Миколи Костянтиновича. Серед п'яти маєтків Харківського повіту, що підходили для цієї мети на першому місці стояв маєток Н. В. Масловича Гиївка.

... село Гиївка, з усіх боків оточена гаєм, а з четвертого боку село і великий ставок з хорошою водою, місце високе і здорове ...

Все ж маєток Н. В. Маслович був змушений продати через брак коштів для підтримки палацу. У 1881 році маєток придбав генерал-губернатор князь Дмитро Іванович Святополк-Мирський, а Масловичі переїхали до Харкова.

У 1881—1882 роках Д. І. Святополк-Мирський виконував обов'язки командувача військами Харківського військового округу і тимчасового Харківського генерал-губернатора. Це був один з найскладніших моментів російської історії 1 березня 1881 р народовольці вбили імператора Олександра II, по багатьох губерніях прокотилася хвиля єврейських погромів. Д. І. Святополк-Мирському вдалося уникнути заворушень в Харкові, але вже в 1882 році він подає у відставку. В березні 1884 року у листі до свого товариша по службі Л. М. Толстому Дмитро Іванович написав наступне:

Могили князів Святополк-Мирських в Гиївці

Ось скоро два роки, що я відмовився від посадової державної служби, не стільки заради моїх переконань, скільки по знанню їх хиткості. Не можна рухатися, а тим більше направляти інших, не знаючи, куди і навіщо. Ось чому я зупинився і зажив в селі.

У своєму щоденнику Лев Толстой записав 5 квітня 1884 року:

Лист від Мирського і вірші. Вражаюче. Він християнин. Вірші прекрасні за змістом і 13-річного хлопчика за формою ...

Його син, Петро Дмитрович Святополк-Мирський — предводитель дворянства Харківської губернії, шеф корпусу жандармів, у серпні 1904 року — січні 1905 року — міністр внутрішніх справ Росії. Він пішов у відставку після подій 9 січня 1905 року, які увійшли в історію як Кривава неділя. У Гиївці П. Д. Святополк-Мирський побудував школу, лікарню і аптеку.

1917 рік — дотепер

Після жовтневого перевороту 1917 року, палац був націоналізований. Палацові стіни за рішенням диктатури пролетаріату стали рідною домівкою для першої в районі школи-інтернату.

Всі подальші перебудови гиївського комплексу в країні рад велися вже без урахування його історико-культурної цінності, а лише з міркувань господарської доцільності. В 1929—1930 роках, споруду капітально перебудували, щоб організувати пральню, майстерні, душові, підсобне господарство. В той самий час замість печей, що опалювали маєток, встановили центральне опалення. Через п'ять років, після пожежі перебудовано крило контори.

Після Другої світової війни, будівлю терміново відновили (не реставрували) в 1946 році. Планування — коридорне, з одно- та двосторонніми розміщеннями житлових кімнат. Під західним корпусом — підвал зі склепінчастим дахом.

До 1995-ого, коли інтернат переїхав на Солодовку, палац підтримувався у відносно непоганому стані, а після — почав швидко руйнуватися часом і аматорами-шукачами скарбів. Будинок же садибної контори, що служив місцевим клубом гиївським жителям, простояв неушкодженим до 2006 року, коли пожежа вщент знищила його чарівну архітектуру.

• Сучасний стан палацу
• 
  Стеля над сходами
• 
  Одна з кімнат
• 
  Центральний коридор
• 
  Один з залів
• 
  Руйнування фасаду

Опис комплексу

Палац

В середині 1810-х був розроблений проект кам'яного комплексу, що складався з палацу, будинку контори та Миколаївської церкви на обох берегах Гиївського ставу. Самі ж будівельні роботи розтягнулися на довгих п'ять років. Саме за Масловичів садиба отримала свій закінчений силует: в 1820 р. закінчено палац і ротонду контори, через тринадцять років остаточно перебудований храм, які пов'язав між собою дерев'яний міст через став; через два десятиліття після офіційного відкриття особняк було реконструйовано, а в середині XIX століття величезний ландшафтний парк надав маєтку закінчених рис, хоча модернізація його зовнішнього вигляду буде тривати ще півстоліття (прибудова крил-флігелів до палацу і контори в 1870-х).

Основні компоненти садиби — палац, ротонда, ставок і церква — розташовані на єдиній осі. Паралельно їм йшли липові алеї, що спускаються до ставка, через який був перекинутий легкий дерев'яний місток. По ньому можна було дійти прямо від палацу до церкви, що знаходяться на різних берегах. Зараз містка немає, та й пройти прямо навіть до берега не вийде — все забудовано і переоране.

Дім подовжених пропорцій в стилі класицизму, романського та готичного стилів, одноповерховий у центральній частині, з двоповерховими ризалітами, мав стрілчаті вікна. В садку був пьятикімнатний флігель, побудований в 1820 році у стилі класицизму з колоннами та куполами.

Витягнутий по повздожній осі з заходу на схід, будинок складається з двох двоповерхових корпусів, що у плані нагадують літеру «Г». Корпуси поставлені витягнутими частинами паралельно один одному на відстані 43,9 м. З'єднані частини палацу одноповерховою критою арковою галереєю з ризалітом та декоративним фронтоном в її центральній частині довжиною близько сорока двох метрів. Тут колись був зимовий сад та оранжерея. В 1870 році оранжерею перебудували під портретну галерею, ще пізніше тут влаштували житлові приміщення. Під кінець XIX століття та на початку XX століття палац почав «важчати», приростати прибудовами.

Декоровими особливостями палацових крил служать коробові на першому і стрілчасті на другому поверсі віконні арки, кронштейни покрівлі, міжярусний карниз та геометричний орнамент підвіконного простору, у той час як оформлення галереї багатше: широкий фриз з геометричним малюнком, складнопрофільний карниз, пілястри доричного ордеру, віконні прорізи зі шропсами, парні лопатки і лиштви з перехопленням ризаліту.

Будинок контори

Ротонда

Будинок контори спочатку складався лише з ротонди під дерев'яною напівсферичною покрівлею діаметром шість метрів із одноярусним розміщенням вікон, фасади якої були розчленовані по зовнішньому периметру колонами, а по внутрішньому — пілястрами тосканського ордеру. Під час реконструкції 1870-х був пробитий другий ярус віконних отворів і прибудовані два одноповерхових (північно-східний має ряд слухових вікон) крила під прямим кутом один до одного. При цьому їхні декорові рішення різні: одне вертикально розчленовано пілястрами, інше — гладке з рустовкою входу. Колони на фасаді — спрощений тосканський ордер. В 1935 році сталася пожежа, після якої одне з крил перебудували.

Свято-Миколаївська церква

Свято-Миколаївська церква

Храм знаходиться на протилежному березі чималого ставка на річці Мерефа.

Згідно з відомостями в 1770 році побудовано перший дерев'яний Миколаївський храм на березі ставу, що було пов'язано зі зміною власників садиби. Хоча церква будувалася силами місцевих жителів, але земельну ділянку на березі мальовничого ставка виділили все ж поміщики.

У жовтні 1833 року була розпочата перебудова Миколаївського храму в Гиївці. Архітектори і В. Г. Маслович оглянули кам'яну церкву, побудовану за проектом, затвердженим в 1820 році. Виявилося, що будівля побудовано не міцно, особливо не витримував критики фундамент, було вирішено церква розібрати і будувати її за тим же фасаду, тільки з дотриманням всіх правил. Побудовану церкву розбирали повільно — у В. Г. Масловича не вистачало коштів. На липень 1834 р розібрали тільки дах у храмі і дзвіниці, а в цей час дерев'яна церква прийшла в досконалу ветхість, і стояло питання про її закриття. Тривалий процес з Гнатом Познанським і його сином Юрієм перешкоджав вкладенню коштів в будівництво церкви. Тільки в 1838 р розпочато будівництво кам'яної церкви, а було закінчено вже після смерті В. Г. Масловича його дружиною Надією Дмитрівною з дому Перичевих у 1843 році. На завершення будівництва храму і палацу в Гиївці В. Г. Масловичу довелося займати 12 900 руб. сріблом в Санкт-Петербурзької збереженій скарбниці.

Миколаївська церква закрита в 1920-х, а її стіни пристосували під сільськогосподарський склад. Під час Другої світової війни, церква була військовим опорним пунктом німецьких військ (1941—1943), за що вона поплатилася численними відмітинами на своїх стінах і пошкодженою дзвіницею, де розташовувався спостережний пункт. У повоєнні роки, будова храму то пустувала, то знову використовувалася під складські потреби. В 1995 році була офіційно зареєстрована Свято-Миколаївська громада Люботина і почалося поступове відродження церкви.

З волі архітекторів церква розташована по центральній осі палацу в Гиївці, що візуально підкреслює липова алея старого парку, котра з'єднує два головних архітектурних акценти садиби.

Домінуючий стиль класицизму відчувається в кожній рисі святині: аркових отворах, строгості високого шпиля, здвоєних пілястрах доричного ордера, французькому русті, що доходить до середини горизонтального обсягу, широкому фриз з тригліфами, профільованих карнизах, трикутних фронтонах, високому світловому круглому в плані барабані купола, широких рустованих лиштвах. Велика кількість архітектурних елементів анітрохи не перевантажує відносно скромний її обсяг.

Але родзинка сакральної будівлі захована глибоко в надрах Миколаївського храму — за примхою архітектора чи згідно технологічних вимог вівтарна частина розділена стіною на дві половини. При цьому купол, що стоїть на четверику, спирається на підпружинені арки, а інший обсяг перекритий конхами та напівциркульними склепіннями.

Вигляд на Свято-Миколаївську церкву

Біля храму збереглися надгробки князів Святополк-Мирських і місцевих священників.

Ландшафтний парк

В північній частині маєтку заклали ландшафтний парк. Він створювався протягом всього XIX століття на базі існуючої дубрави. Парк — пейзажного типу. Композиційна схема складається за принципом ефективного виділення і підкреслення поодиноких дерев і окремих груп, створення галявин. Планування виконане з максимальним використанням особливостей рельєфу місцевості і відмічається глибоко продуманим взаємозв'язком всіх елементів паркового пейзажу — зелених насаджень, галявин і водойм. Площа парку — 26 га.

На поточний момент основне збережене багатство флори парку складають групи і поодинокі представники дубів, лип, каштанів, ясенів, тополь звичайних і сріблястих, верб білих, кленів канадських і звичайних, яблунь, акацій білих, софори японської, які, плавно обминаючи палацовий комплекс, каскадом збігають до підніжжя дзеркальній поверхні Гиївського ставу на річці Мерефа.