Папалексі Микола Дмитрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Микола Дмитрович Папалексі
Папалексі Микола Дмитрович.jpeg
Народився 20 листопада (2 грудня) 1880(1880-12-02)
Сімферополь
Помер 3 лютого 1947(1947-02-03) (66 років)
Москва
Поховання Новодівочий цвинтар
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
СРСР СРСР
Національність грек
Діяльність фізик
Alma mater Страсбурзький університет
Сфера інтересів радіофізика, радіоастрономія
Заклад Фізичний інститут імені П. М. Лебедєва
Вчене звання професор
Науковий керівник Карл Фердинанд Браун
Член Академія наук СРСР
Відомий завдяки: засновник радіоастрономії в СРСР
У шлюбі з Віллер Клара Ефраїмівна
Нагороди Сталінська премія Сталінська премія (1942) Орден Леніна

Микола Дмитрович Папалексі (20 листопада (2 грудня) 1880(18801202), Сімферополь3 лютого 1947, Москва) — фізик, визнаний основоположник радянської радіоастрономії, академік АН СРСР.

Життєпис[ред. | ред. код]

Микола Папалексі народився в Сімферополі 20 листопада (2 грудня) 1880 року в сім'ї військовослужбовця. Навчався спочатку в Сімферопольській, а потім у Полтавській гімназії, яку закінчив у 1899 із золотою медаллю.

Продовжив освіту в Берлінському (1899-1900) та Страсбурзькому (1899-1904) університетах. У 1904 закінчив Страсбурзький університет. У 1904 по поданні дисертації та здачі іспитів з відзнакою отримав ступінь доктора фізико-математичних наук Страсбурзького університету. Працював (1904-1914) у Фізичному інституті Страсбурзького університету лаборантом, до 1914 — асистентом у професора Карла Брауна, пізніше приват-доцентом; займався різними науковими та науково-технічними питаннями в області електромагнітних коливань та їхніх застосувань до радіотехніки. У Страсбурзі Микола Дмитрович познайомився з Л.І.Мандельштамом, своїм науковим соратником і другом.

У 1907 працював у Кембриджі в лабораторії відомого англійського фізика Джозефа Джона Томсона, де провів дослідження часу порушення флуоресценції. У 1911 після подання дисертації та проведення пробної лекції був допущений як приват-доцента до читання лекцій в Страсбурзькому університеті. З 1911 по 1914 читав в університеті лекції і проводив дослідження в області електромагнітних коливань і оптики.

Повернувся до Росії в 1914. З початком першої світової війни став консультантом Російського товариства бездротового телеграфування і телефонування у Петрограді, де до 1916 року провів роботи зі спрямованої радіотелеграфії, досліди з радіозв'язку з підводними човнами і телекерування, керував розробкою перших зразків російських радіоламп.

У 1918 переїхав до Москви, де брав участь в організації Шаболовскої радіостанції. Восени 1918 поїхав у відпустку до рідних у Полтаву і не зміг повернутися до Москви через розпочату громадянську війну. Прийняв запрошення Мандельштама на кафедру фізики в щойно організованому Одеському політехнічному інституті. Брав участь в заснуванні, а потім і працював в Одеському політехнічному інституті (1918-1922), де з 1920 був професором. Вів заняття зі студентами з метеорології, теоретичної електротехніки та теорії коливань.

У 1922 повернувся в Москву, протягом двох років працював консультантом в лабораторіях тресту «Електрозв'язок». Зважаючи на переїзд Московської лабораторії тресту в Ленінград і організації Центральної радіолабораторії, в 1924 переїхав до Ленінграда. Працював у центральній радіолабораторії в Ленінграді (пізніше Електрофізичний інститут), де в 1923-1935 роках спільно Л.І.Мандельштамом керував науковим відділом; ними тоді були проведені основні роботи з нелінійних і параметричних коливань; вивчені і відкриті резонанс n-го роду, комбінаційні і параметричні резонанси, розроблений метод параметричного збудження електричних коливань, також за допомогою запропонованого ними інтерференційного методу вони детально досліджували поширення радіохвиль над земною поверхнею та здійснили точне вимірювання їхньої швидкості. Працюючи в той час в Ленінграді був професором Ленінградського політехнічного інституту.

Потім працював у Фізичному інституті імені П.М.Лебедєва АН СРСР (з 1935 року керівник відділу коливань) і з 1938 року в Енергетичному інституті АН СРСР в Москві. З 1944 року був головою Всесоюзної наукової ради з радіофізики та радіотехніки при АН СРСР. У різний час був також головою Фізичного товариства, президентом Фізико-хімічного товариства при Ленінградському університеті, головою Полярної комісії з дослідження радіозв'язку в Арктиці. Робота Миколи Дмитровича «Про вимірювання відстані від Землі до Місяця за допомогою електромагнітних хвиль» (1946) вважалася теоретичними основами радіолокаційної астрономії в СРСР.

Був одружений на Віллер Кларі Ефраїмівні[1]. Помер 3 лютого 1947 року в Москві.

Наукові здобутки[ред. | ред. код]

Основні роботи в області радіотехніки, радіофізики,, теорії нелінійних коливань. Перші роки після повернення зі Страсбурга працював над створенням вітчизняних приймально-підсилювальних та генераторних ламп. Першим застосував для розжарювання електродів високочастотний індукційний нагрів. Розробляв лампові приймачі для оборонних цілей. Працював над удосконаленням радіотелефонного зв'язку. Вніс великий внесок в теорію нелінійних коливань. Створив параметричні генератори. Розробив інтерференційні методи вивчення поширення радіохвиль. Особливу увагу приділяв використанню радіохвиль в геодезії, астрономії, при вивченні іоносфери. Висунув ідею радіолокації Місяця.

Папалексі — основоположник радіоастрономічних досліджень в СРСР. Спостереження над поширенням радіохвиль під час сонячних затемнень 1936 і 1945, здійснені під керівництвом Папалексі, дозволили отримати важливий матеріал про властивості іоносфери. У своїй монографії «Про вимірювання відстані від Землі до Місяця за допомогою електромагнітних хвиль» (1946) Папалексі заклав теоретичні основи радіолокаційної астрономії в СРСР. У ній подано докладний аналіз можливостей радіолокаційного методу для астрономічних вимірів, обговорено також можливість оптичної локації Місяця, що передбачило експерименти, здійснені згодом за допомогою лазерів. Для експериментальної перевірки теоретичного висновку В.Л.Гінзбурга і Й.С.Шкловського про те, що джерелом радіовипромінювання Сонця є зовнішні шари сонячної атмосфери — хромосфера і корона, Папалексі організував в 1947 експедицію до Бразилії для спостереження повного сонячного затемнення. Однак смерть завадила Папалексі здійснити ці плани. Очолив експедицію С.Е.Хайкін. Оцінюючи перспективи розвитку радіоастрономії, Папалексі говорив: «Є всі підстави думати, що із застосуванням радіометодів для астрономії відкриється нова ера, яку за її значущістю можна порівняти з відкриттям фраунгоферових ліній і застосуванням спектроскопії в астрофізиці і яка допоможе ще глибше проникнути в таємниці світобудови»[2].

Микола Дмитрович Папалексі є автором наукового відкриття «Явище радіовипромінювання сонячної корони», внесеного у Державний реєстр наукових відкриттів СРСР під № 81 з пріоритетом від 28 жовтня 1947 у такому формулюванні: «Експериментально встановлено невідоме раніше явище, яке полягає в тому, що джерелом випромінювання Сонцем радіохвиль в зовнішній простір є сонячна корона, причому найбільш інтенсивно випромінючі області корони відповідають оптично активним областям фотосфери Сонця».[3]

Премії та нагороди[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Жизнь инженера Гуревича (глава из книги «Челябинская баллада, или Как это делалось тогда»
  2. Развитие астрономии в СССР. М.: Наука, 1967, с. 271
  3. Научные открытия России. Научное открытие «Явление радиоизлучения солнечной короны».

Посилання[ред. | ред. код]