Параджанов Сергій Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сергій Йосипович Параджанов
вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան
Зображення
Зображення
Дата народження 9 січня 1924(1924-01-09)
Місце народження Тифліс, Закавказька РФСР, СРСР[1]
Дата смерті 20 липня 1990(1990-07-20) (66 років)
Місце смерті Єреван, Вірменська РСР, СРСР
Поховання Пантеон імені Комітаса
Громадянство СРСР СРСР
Національність вірменин
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії
Професія кінорежисер, сценарист, художник, монтажер, кіносценарист, унаочнювач
Magnum opus Тіні забутих предків і Колір граната
Нагороди
IMDb ID 0660886
parajanov.com
CMNS: Сергій Йосипович Параджанов у Вікісховищі
Сергій Параджанов на українській марці, 1999

Сергій Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924(19240109), Тбілісі, ЗРФСР — 20 липня 1990, Єреван, Вірменська РСР, СРСР) — український та вірменський кінорежисер, сценарист, композитор. Один із представників хвилі українського поетичного кіно. Започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму, хоча за життя ці твори перебували в андеграунді, і на виставках з'явилися лише по смерті художника.[2] Відомий як режисер кінострічки «Тіні забутих предків» заснованої на однойменній повісті Михайла Коцюбинського, котра посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів. Народний артист УРСР (1990, посмертно). Політв'язень (1973—1977).

У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році — Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).

Із життєпису[ред. | ред. код]

Був третьою дитиною у сім'ї (сестри Рузанна й Аня) та першим хлопцем у родині. Батько — антиквар Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Професія антиквара передавалася з покоління в покоління, і глава сім'ї — Йосип Параджанян — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.[3]

Середню школу закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства й малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку». Проте Сергій вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився лише рік[4]. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що виступала у військових шпиталях, провів близько 600 концертів. У 1945 р. перевівся до Московської консерваторії у клас Ніни Дорліак. Паралельно в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери Олександр Алов, Володимир Наумов, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 році.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на стрічці «Максимко» (режисер О. Мішурин). Зняв дипломну роботу — фрагмент кінофільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету.[3] По закінченню ВДІК був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. Тут він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).

«Тіні забутих предків»[ред. | ред. код]

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації 1964 року повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го в київському кінотеатрі «Україна»[5]. Фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966)[6][7]. Та все ж на Заході (там картина демонструвалася під назвою «Дикі коні вогню», «Вогняні коні»[6]) інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Стрічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава; існує легенда, що Анджей Вайда став перед ним на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр[8][9][10].

«Колір граната»[ред. | ред. код]

1967 року Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії, світської влади, народу.

Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.

Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».

І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. На сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який було відреставровано у 2014 та видано у 2018 році, і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії[11].

Переслідування і арешти[ред. | ред. код]

Будинок на проспекті Перемоги (тепер Берестейський проспект), 1, в якому у 1962—1974 рр. мешкав Параджанов

У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески»[12]. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати до Вірменії.

1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуальність, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени.

25 квітня 1974 року Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук'янівській тюрмі, колонії в Перевальську. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рків, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.[3]

Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театру звернувся особисто до Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».[13]

Останні роки[ред. | ред. код]

Пам'ятник Сергію Параджанову в Тбілісі

Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з ним побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.[14]

Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь».[15] Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан митця не покращився. У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.[4]

У грудні 2023 року Національна комісія з реабілітації реабілітувала Параджанова. Реабілітація відбулась з подачі Українського інституту національної пам’яті.[16]

Родина[ред. | ред. код]

Перша дружина у 1950—1951 роках — Нігяр Керімова, татарка надзвичайної краси, продавчиня ЦУМу. Молоді знімали кімнату у Тайнинці. Одного разу Нігяр зникла, була знайдена біля залізничного полотна з безліччю ножових поранень. Як виявилося, вона ще з дитинства була призначена комусь у дружини, і за непокору її вбили брати.[17]

Дружина у 1955—1961 роках — Світлана Іванівна Щербатюк[18] (5 вересня 1938 — 6 червня 2020 року)[19][20], донька працівників дипмісій (зокрема в Канаді). Заміж вийшла у 16 років, наприкінці 1955 року. У 1961 році розлучилися. За фахом — перекладачка, закінчила факультет російської філології КНУ. Працювала в Київському університеті викладачкою російської мови для іноземців, але після вироку чоловікові була змушена залишити роботу[20]. Співкураторка проєкту «Параджанов-АРТ»[18].

Син — Сурен, нар. 10 листопада 1958 року[17], помер 28 вересня 2021 року[21][22], проживав у Києві з матір'ю по вул. Пирогова, 2.

Творчість[ред. | ред. код]

Фільмографія[ред. | ред. код]

Сценарії[ред. | ред. код]

Художник-постановник[ред. | ред. код]

Художник по костюмах[ред. | ред. код]

Композитор[ред. | ред. код]

Персонаж[ред. | ред. код]

  • 1968 Колір вірменської землі
  • 1987 Острів
  • 1989 Ашхарумс
  • 1990 Я — Сергій Параджанов
  • 1991 Бобо
  • 1992 Параджанов. Остання весна
  • 1995 Параджанов. Останній колаж
  • 1997 Дім Параджанова
  • 1998 Параджанов
  • 1998 Ніч в музеї Параджанова
  • 2004 Я помер у дитинстві
  • 2004 Небезпечно вільна людина

Факти[ред. | ред. код]

  • 2004 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
  • На честь Маестро названа зірка. В Росії існує кіностудія «Параджанов фільм», директором і генеральним продюсером якого є кінокритик і драматург Семенцова-Огієвська Марія Борисівна.
  • Існував Міжнародний комітет з визволення Параджанова, яким керував Луї Арагон.
  • В одній з колоній Параджанов відкрив школу живопису.
  • В'язень Параджанов рідко отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів. Зате регулярно приходили міжнародні депеші від якогось Ф. Фелліні. Зміст депеш: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся».
  • У в'язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і подарував своєму другу Федеріко Фелліні. Друзі створили приз на честь Параджанова і назвали його «Амаркорд», яким нагороджують за найкращий фільм на фестивалі в Ріміні. Першим отримав нагороду Георгій Данелія, кінорежисер, друг Параджанова, за картину «Настя».
  • Одного разу Параджанов подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка надіслала йому у в'язницю торта.
  • Ів Сен-Лоран якось запросив Маестро до Парижа. Але влада не дозволила: чи вистачить у кутюр'є площі, щоб розмістити всесвітню персону — геніального режисера? Не факт. Сен-Лоран відповів: маю 578 метрів корисної житлоплощі. Все одно не пустили — вже без причини. Через рік Ів прибув до Москви. І Параджанов на його честь створив фантастичний альбом колажів, де Сен-Лоран живе дивовижним життям. Цей альбом Параджанов передав своєму другу Іву Сен-Лорану. На що той зазначив: «Божественно! Ні на що не схоже. Браво, геній!».
  • Одного разу Параджанов надіслав телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я — єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон, може, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
  • Сергій Йосипович не відпускав додому друзів, поки вони не подивляться фільм Андрія Тарковського «Іванове дитинство». Своїй прихильниці Лілі Брік (а було їй під 80 років) до 8 Березня Параджанов надіслав букет із колючого дроту і власних шкарпеток.
  • Параджанов мріяв поїхати до Берліна, але не для участі в престижному кінофестивалі, а тому, що хотів розшукати на барахолці чашку Гітлера.
  • Ходив Мюнхеном в халаті і торгувався в кожній антикварній лавці, відкладаючи товар до приїзду Ів Сен-Лорана або Франсуази Саган, які, начебто, повинні приїхати і заплатити за нього, і безбожно при цьому запізнювався на всі церемонії вручення нагород.
  • Шляхом Сергія Параджанова пішов тільки один з його родичів — його племінник Георгій Параджанов. Він зняв короткометражний фільм «Всі пішли…», який був відмічений тим самим медальйоном Параджанова на фестивалі в Ріміні[23]
  • Племінникові Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в'язниця, він привіз коробку з-під сірників, повну вошей.
  • Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу — так і став підмітати — «з вогником».[24]

Пам'ять[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на честь Параджанова в Києві
  • 24-27 травня 2012 року на вулиці Параджанова проходив фестиваль «КіноЛев на Левандівці. Свято вулиці Параджанова». Патроном «Кінолева» у 2012 році було обрано Параджанова.[32]. Від 2016 року у Львові на Левандівці в культурно-мистецькому центрі «Супутник» та у Левандівському парку відбуваються події щорічного «Фестивалю Параджанова».[33]

Цитати[ред. | ред. код]

  • Найстрашніше — проґавити прекрасне!
  • Мені все життя щастило в тому сенсі, що ніколи не виходило зберігати фільми в тому вигляді, в якому я їх робив.
  • Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим — і став привабливим, я заздрив розумним — і став несподіваним.
  • Глядач часто йде від мене під час перегляду і я лишаюся один у залі. Але він звикне…
  • Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського! (1988)[34][35][36]

Відомі особистості про Параджанова[ред. | ред. код]

  • Він був передовсім яскравою, надзвичайно яскравою індивідуальністю. А кінорежисура — це похідне, один із проявів його густовимірного буття. Іван Драч
  • Можливо це тому, що окрім кінематографічної мови, запропонованої Гріффітом та Ейзенштейном, кіносвіт не відкрив чогось революційно нового до появи стрічки «Колір граната» Параджанова, якщо не вважати невизнану кіномову фільму Бунюеля «Андалузький пес». Михайло Вартанов[37].
  • Він довго вживався, придивлявся, пробував. Не виходило. Брався і за те, і за це, а воно не виходило. Не вийшло з «Першим хлопцем», не вийшло з «Українською рапсодією», з «Квіткою на камені». Але вийшло з «Тінями забутих предків». Через що? Не в останню чергу через те, що Сергій Параджанов знайшов спільний знаменник з українською (гуцульською) культурою, відшукав те, що ріднило, єднало його душу з душею героїв. Це — гори. Він збагнув несподівано для себе, що гуцули — такі ж самі горці, горяни, верховинці, як і він, за походженням кавказець. Усвідомлення цього факту перевтілило й пересотворило митця. Власне, він так і знімав «Тіні забутих предків» — як фільм про споконвічних горян, запросивши в картину гуцула Івана Миколайчука, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі, вірменина Леоніда Єнгібарова… Леонід Череватенко
  • «Він міг би сказати в королівському стилі: „Студія Довженка — це я“…. Іншого такого, хто б так відчував, миттєво осягав предмет, річ, її фактуру, колір, форму і роль, яку річ може зіграти в кадрі і просто в житті, — я не зустрічав»,- Вілен Барський[38]
  • Непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув'язнення, але вони існували лише… в його голові. Юрій Іллєнко
  • Він справді все вмів, як той деміург. Намалювати, змайструвати декорацію, пошити костюм, написати (наспівати) сценарій, загримувати, вибрати актора, поставити сценічний танок, розвести мізансцену, закомпонувати кадр — буквально й абсолютно все. Так само він годен був гарно промовляти з трибуни, готувати їжу, приймати гостей, кохати, дружити, ворогувати, обмінюватись антикваріатом, торгуватись, виголошувати надгробні плачі і застольні тости, воювати, хитрувати і т. д. і т. д. Артистизм, безперечно, визначальна риса таланту Параджанова. І разом із тим його шлях у Мистецтво не був ані прямим, ані легким. І розуміння кінематографа непросто далося йому: «Не повіриш, — звірявся він, — але я радію, я щасливий, що не одразу у мене вийшло. Що я зіпсував п'ять картин, поки щось почало відбуватися на плівці. Але таким чином я принаймні второпав, де шукати в собі самому Впевненість і Майстерність». Леонід Череватенко
  • Зі смертю Параджанова світ кіно втратив одного зі своїх чарівників. Федеріко Фелліні, Тоніно Гуерра, Бернардо Бертолуччі[37].
  • У храмі кіно є зображення, світло і реальність, Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму… Жан-Люк Годар[37].
  • «Колір граната» Параджанова, на мій погляд одного з найкращих режисерів сучасності, вражає довершеністю краси… Мікеланджело Антоніоні[37].
  • Параджанов був великим гуманістом. Його мрією було возз'єднання всіх людей. Його мистецтво чудесне, бо це послання у майбутнє. Робер Осейн
  • У мене вдома на стіні висить невеликий колаж, зроблений руками Сергія Параджанова. Він зробив його, коли сидів в тюрмі. Я відправив йому туди книгу «Вітражних справ майстер», а у відповідь Параджанов передав мені цей колаж. Ну що могло бути у руках в'язня? — дріт, сухе листя, випадкова квітка. Але для мене ця річ безмежно дорога. Андрій Вознесенський
  • Він пройшов крізь шумний натовп людей, повз багатьох з нас, тих, що не зуміли зрозуміти і оцінити його, пішов у вічність, самотній і недосяжний, залишаючи золоті сліди свого мистецтва, яке ми, сучасники, тільки починаємо відкривати. Кора Церетелі
  • Параджанов — рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва. Іван Драч
  • На мій погляд, у своїх колажах Параджанов розкрився і висловив себе повніше, ніж у кіно. Ніяких цензорів і редакторів. Серед тисяч його колажів є кілька справжніх шедеврів. Багато хто називав і називають його генієм; я так про нього ніколи не говорив — я називав його «явищем природи». Стихійним, нез'ясовним, непізнаваним до кінця. Роман Балаян
  • Кінорежисери використовують інші види мистецтв для створення кіно — в цьому могутність і привілей кіномистецтва. Параджанов, будучи унікальним режисером XX століття, використовував своє кіно, створюючи неповторне мистецтво великого художника. Борис Єгіазарян

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Deutsche Nationalbibliothek Record #119251302 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. Петрова О. Мистецтвознавчі рефлексії: історія, теорія та критика образотв. мистецтва 70-х років ХХ ст. — початку ХХІ ст. К.: ВД «КМ Академія», 2004, 279—284. ISBN 966-518-236-6
  3. а б в Великий містифікатор
  4. а б Сергій Параджанов[недоступне посилання]
  5. Незабуті тіні застою. Як Василь Стус і його однодумці боролися проти радянського режиму
  6. а б «Тіні забутих предків» (в міжнародному прокаті – «Дикі коні вогню», «Вогняні коні»), стор. 18, pdf page 11 // Кіноскарби з відзнаками. Екранізації творів українських авторів, удостоєні міжнародних та українських нагород. Довідник [уклад. Н. Попова, А. Михайлова; ред. С.Коваль ; худож. Н. Геліна] – Херсонська обласна бібліотека для юнацтва ім. Б. А. Лавреньова, Херсон, 2021. – 28 с.: іл.
  7. Кіно в період завершення побудови соціалізму // Історія міст і сіл Української РСР. Том 1: Київ
  8. Анджей Вайда став навколішки і поцілував Параджанову руку, дякуючи за всесвітній шедевр "Тіні забутих предків". Світовий класик Анджей Вайда отримував тоді до 300 тисяч євро авторської винагороди щороку. / Пам'яті Анджея Вайди: "Робіть фільми, які за вас не зробить ніхто" // gazeta.ua, Культура. Понеділок, 09 жовтня 2023 11:02
  9. Параджанов – це ім’я «вже увійшло в галактику» // Людмила Ваннек, radiosvoboda.org, 09 січня 2014, 18:20
  10. Оригінальний сторіборд до стрічки «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова // Bazalynska Darya
  11. Сергій Параджанов на svit.ukrinform.com. Архів оригіналу за 25 липня 2008. Процитовано 25 березня 2008. 
  12. Бажан О. Проблеми взаємовідносин партійно-радянського керівництва і літературно-мистецької інтелігенції в 1960-80 рр. // Краєзнавство. — 2000.
  13. О. Мусієнко. Митець і влада. Параджанов: зміна долі // Мистецтвознавство України: зб. наук. пр. АМУ ; [редкол.: А Чебикін (голова) та ін.]. — К. : СПД Кравчук В. К., 2003. — Вип. 3. — С. 194—201. — Бібліогр.: с. 201, (40 назв). ISBN 966-8126-18-1.
  14. Енциклопедія кіно. Архів оригіналу за 23 листопада 2011. Процитовано 25 березня 2008. 
  15. Тихий ювілей генія
  16. УІНП (9 січня 2024). Нацкомісія реабілітувала Сергія Параджанова. УІНП (укр.). Процитовано 10 січня 2024. 
  17. а б Михайло Загребельний. Сергій Параджанов [пер. з рос. М. В. Кракан]. Folio, Харків, 2015. — 126 с. — ISBN 978-966-03-7310-5. — Серія «Знамениті українці», ISBN 978-966-03-5098-4
  18. а б Указ Президента України № 359/2018, 9 листопада 2018 року / Призначити державні стипендії видатним діячам культури і мистецтва. 2) дворічні: ЩЕРБАТЮК Світлані Іванівні — 1938 року народження, співкураторові проекту «Параджанов-АРТ» громадської організації "Вірменське товариство культурних зв'язків «АОКС-Україна»
  19. Померла Світлана Щербатюк, дружина Сергія Параджанова. Згадуємо її стосунки із режисером / Світлана Щербатюк-Параджанова, дружина режисера Сергія Параджанова, померла на 82-му році життя в Києві в суботу, 6 червня. Про її особистість та якою вона була за життя згадує кінокритикиня, головна редакторка журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька.
  20. а б У Києві померла Світлана Щербатюк-Параджанова // Руслан Ровік, регіональний редактор, segodnya.ua, 6 червня 2020, 19:12
  21. У Києві помер єдиний син Сергія Параджанова: згадуємо фотогалереєю // Олеся Котубей, suspilne.media suspilne, 30 вересня 2021, 17:02
  22. Сегодня ушёл из жизни сын Сергея Параджанова…. // Sergey Parajanov museum Սերգեյ Փարաջանովի թանգարան, 28 вересня 2021
  23. Біографія Параджанова[недоступне посилання з липня 2019]
  24. Засуджений за зґвалтування члена КПРС [Архівовано 10 серпня 2007 у Archive.is](рос.)
  25. Архівована копія. Архів оригіналу за 30 червня 2016. Процитовано 8 липня 2015. 
  26. Сергій Параджанов очима Олександра Кайдановського (tvkultura.ru) [Архівовано 2016-03-11 у Wayback Machine.](рос.)
  27. Опустошенный маэстро — Радио Свобода (24.12.2012)(рос.)
  28. http://www.parajanov.com/lastspring.html
  29. Український фільм "Параджанов" боротиметься за "Оскар". Українська правда: Життя. 12 вересня 2013. Архів оригіналу за 28 травня 2022. Процитовано 15 лютого 2023. 
  30. http://www.parajanov.com/asteroid.html
  31. Капельгородська Н.М., Глущенко Є.С., Синько О.Р. (2004). Кіномистецтво України в біографіях. Київ: "АВДІ". с. 453. ISBN 966-7785-12-2. 
  32. 24-27 травня – «КіноЛев на Левандівці. Свято вулиці Параджанова». Офіційний портал Львівської міської ради. Архів оригіналу за 4 серпня 2013. Процитовано 23 серпня 2018. 
  33. На Фестивалі Параджанова звучать записи його листів із тюрми
  34. Сергій Параджанов: «Я — вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм» // Підготувала Марія Вітрич, Зоря Полтавщини, 16.01.2019
  35. Останні слова — любов до України // Ольга Стрижова, Донбас.Реалії, 9 січня 2021, 16:05
  36. Каталог (українською). Київ. 2021. с. 154. ISBN 966-8275-13-5.  {{cite book}}: Перевірте значення |isbn= (довідка), Каталог виставкового проєкту «Духовна велич: меморії видатних українців. Наукова реставрація» до 30-річчя Незалежності України, 288 с.
    Духовна велич: меморії видатних українців. Наукова реставрація до 30-річчя Незалежності України. Виставковий проєкт. 17 серпня — 10 жовтня 2021 року: каталог / [упоряд.: наук. від. інформ.-вид. та вист. діяльності ННДРЦУ (зав. Павло Ілінг) ; пер. І. Семенчук] ; Нац. наук.-дослід. реставрац. центр України. — Київ: ННДРЦУ, 2021. — 287 с. : іл. — Текст укр., англ. — 500 прим. — ISBN 966-8275-13-5
  37. а б в г Сергій Параджанов — Parajanov.com
  38. K.K.Kuzminsky & the Authors. The Blue Lagoon Antology of Modern Russian Poetry//Newtonville, USA, 1986, на рос. [1]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]