Паризька Поліглотта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Паризька Поліглотта
New Testament in Paris Polyglote.jpg
Перша частина п'ятого тому з текстом Євангелія від Луки (розділ 1). На лівій сторінці зверху Пешітта з паралельним латинським перекладом, внизу — арабський текст; на правій сторінці вгорі — Вульгата і грецький текст, внизу — переклад латиною арабської Євангелії

Паризька Поліглотта (фр. Polyglotte de Paris[Прим 1]) — 9-томне видання Біблії у вигляді поліглотти 7 мовами, розпочате в 1628—1645 роках у Франції з ініціативи адвоката паризького Парламенту Гі Мішеля Леже. Третя з «великих поліглотт», виданих в XVI—XVII століттях (після Комплютенської і Антверпенської). Незважаючи на високу поліграфічну якість і ретельну редакторську роботу, Паризька Поліглотта не отримала широкого розповсюдження. Через поділ різномовних версій Святого Письма по томах великого формату і вагу, Поліглоттою було незручно користуватись; був відсутній науковий і довідковий апарат, а також словники та граматика біблійних мов. Тривалість роботи спустошила її творців; значна частина друку так і не була реалізована. Невдача друкування Паризької Поліглотти привела до створення Лондонського видання.

Передісторія[ред. | ред. код]

Проект нової Поліглотти, що містила тексти східними мовами, був запропонований в Римі епохи Контрреформації, коли католицька церква шукала в стародавніх текстах доказ легітимності свого положення в християнському світі і монополії на владу[1]. Для боротьби проти протестантизму розглядалися проекти об'єднання під владою Риму східних церков; видання Біблії східними мовами розглядалося як важливе богословське і політична справа. Для підготовки церковнослужителів, які володіють східними мовами, у 1584 році Папа Римський Григорій XIII заснував в Римі маронітську колегію[2]. У тому ж році Папа звелів приступити до видання текстів, службовців для «спростування і розвінчання схизматиків і єретиків на Сході», це було покладено на родину Медічі[3].

Ідея видання базувалася на біблійних багатомовних склепіннях XVI століття: Комплютенській і Антверпенській Поліглоттах. Першим ініціатором Паризького видання був італійський теолог-сходознавець Джамбаттиста Раймонд, який запропонував опублікувати Біблію 6 мовами східного християнства — сирійському, арабською, перською, коптською, ефіопського і церковнослов'янською. Ці мовні версії слід під'єднати до формату Антверпенского видання. Проект був підтриманий наступним Папою Римським Сікстом V. Однак надалі увагу Папи було зайнято зразковим виданням Вульгати, а після його смерті від багатомовної Біблії зовсім відмовилися[3].

Дж. Раймонді намагався зацікавити своїм проектом герцога Тосканського Фердинанда в 1593 році, сподіваючись хоча б здійснити арабське і сирійське видання для «окатоличення Сходу», але безуспішно[3]. У 1610 році він знову оприлюднив план видання Поліглотти, використовуючи мотиви наукової праці: Біблія повинна бути оснащена словниками і граматиками. Його підтримав, повернувшись у 1608 році зі Стамбула, французький посол де Брев, який об'їхав увесь Левант і Північну Африку і був добре знайомий з східними християнськими церквами[4]. Де Брев заснував в Римі друкарню, що розташовувала арабським, сирійським і перськими шрифтами. Він же залучив до роботи двох випускників маронітської колегії в Римі, в їх числі був Габріель Сіоніта. З січня 1615 року ці фірми переїхали в Париж, де де колод зацікавив проектом королеву Марію Медічі і оголосив про початок друкування П'ятикнижжя[5]. Однак до 1618 року де Брев виявився в опалі, видання східній Біблії перейшло в руки маронітів, які не мали в Парижі покровителів[6].

Видання Паризької Поліглотти[ред. | ред. код]

Спроби видання, розпочаті в 1619 році, провалилися через суперечки між маронітськими вченими, смерті кількох покровителів проекту і вичерпання коштів. Основну текстологічну працю робив Габріель Сіоніта, який власним коштом у 1625 році опублікував латино-сирійську Псалтир. Лише у 1627 році Гі Мішель Леже, який цікавився східними мовами і мав кошти, звернувся до проекту поліглотти, яка була схвалена Папою Урбаном VIII. Технічну сторону справи взяв на себе друкар Антуан Витре, який в 1630 році отримав звання королівського друкаря. Перші пробні сторінки були віддруковані ще в березні 1628 року, офіційно видання було затверджено Асамблеєю галльських кліриків 24 січня 1636 року[7]. Габріель Сіоніта відповідав за видання сирійського і арабського тексту, вперше в видавничій практиці цілком забезпечивши їх огласовками[8]. Через різноманітні конфлікти і затримки друкування Паризької поліглотти тривало 17 років і офіційно завершилося 1 жовтня 1645 року[9].

Видання обійшлося Леже в 300 000 франків[10]; вже в 1646 році Мазаріні подарував йому 19 000 ліврів, що було абсолютно недостатньо для компенсації витрат[11]. Паризька Поліглотта виявилася провальною у фінансовому відношенні і викликала критику через помилки. У значній частині вона була простим відтворенням текстів Антверпенської Поліглотти Плантена; практично не проводилося текстологічної роботи, тексти друкувалися по випадковим рукописам. Побудова видання була дуже незручною: томи були великого формату і ваги, а для порівняння різних версій тексту доводилося звертатися до різних томів. Крім того, був відсутній науковий апарат і словники. Провал Паризького видання, незважаючи на його високу поліграфічну якість, підштовхнув до життя проект Лондонської Поліглотти[12].

Склад видання[ред. | ред. код]

Паризька Поліглотта складалася з 9 томів, формату так званого «імперського фоліо» (тобто збільшеного — 500 × 338 мм); том 5 було розділено на два напівтоми. Головною незручністю видання стало те, що біблійні книги публікувалися не у відповідності з їх порядком[7]. Головною метою нового видання стало доповнення Комплютенської і Антверпенської Поліглотт текстами сирійського і арабського перекладів, а також самаритянських Пятикнижжям і додатковими таргумами. Одночасно вирішувалися апологетичні цілі: Паризька Поліглотта повинна була наочно доводити перевагу Вульгати. Разом з тим ніякі наукові і навчальні завдання не враховувалися редакторами Поліглотти, вона не мала наукового і порівняльного апарату. Однак її значення для біблійної текстології важко переоцінити: в її складі вперше побачили світ Сирійський Старий Завіт, самаритянське П'ятикнижжя і арабський переклад Біблії цілком[13].

Томи 1-4 містили текст перших п'яти томів Антверпенської Поліглотти в тому ж самому порядку, тобто Старий Завіт на івриті (ліворуч) і паралельний текст Вульгати (праворуч), на правій сторінці у два стовбчика — текст Септуагінти (праворуч) і паралельний латинський переклад (ліворуч). У «підвалі» лівої сторінки друкувався текст арамейською мовою (Таргум Йонатана) та його латинський переклад — у «підвалі» правої сторінки[13].

Новий Завіт, що вийшов в 1630—1633 роках, складений з двох напівтомів. Перший напівтом містив: Четвероєвангеліє надруковано окремо грецькою і за Вульгатою (її текст набраний курсивом), а також Пешіттою з латинським перекладом, в «підвалі» містилася арабська версія. Другий напівтом складають книги Нового Заповіту від Дій Апостолів до Апокаліпсису. Сирійський Новий Завіт примітний: спочатку в нього не входили малі Соборні листи і Апокаліпсис, але Габріель Сіоніта включив їх в текст за власним перекладом; ці вставки потім були відтворені і в Лондонській Поліглотті[14].

Тома 6-9 містили самаритянський, сирійський і арабський переклади Старого завіту. Вони будувалися в такий спосіб:

  • том 6 — П'ятикнижжя: ліворуч Пешітта з латинським перекладом, праворуч — арабський переклад з паралельним латинським текстом, в «підвалі» сторінки — ліворуч самаритянський Таргум, праворуч — самаритянськие П'ятикнижжя;
  • том 7 — історичні книги Старого Завіту сирійською і арабською мовами з паралельним латинським перекладом;
  • том 8 — переважно другоканонічні книги в тому ж порядку;
  • том 9 — пророчі книги від Ісаї до Малахії (Книга Данила тільки арабською). Тут Макавейські книги (тільки в арабському перекладі), але Друга книга Макавеїв — не в канонічному варіанті[13].

Масоретський текст, таргуми, Септуагінта і Вульгата друкувалися по Королівській Біблії Плантена, латинські паралельні переклади запозичувалися звідти ж. Самаритянське П'ятикнижжя було першодруком за рукописом XIV століття, придбаним в Дамаску П'єтро делла Валле в 1616 році. Самаритянський Таргум друкувався за іншим рукописом, який також привіз делла Валле. Старий Завіт Пешітти і арабський Старий Завіт були опубліковані вперше за рукописами, які до цього часц збереглися в Національній бібліотеці Франції[15].

У першому томі було розміщено коротку передмову, написану Жаном Моріном, з якої випливає, що укладачі Поліглотти вважали самаритянський текст старше за масоретський, а таргуми мають перевагу перед Танахом через їх месіанську спрямованость, яка відрізнялася від єврейського тексту. Складання Старого Завіту Пешітти зводилося за часів царя Соломона, а Нового Завіту — до часів апостолів. Також редактори вважали, що Книга Іова і Євангеліє від Марка спочатку були написані сирійською мовою, арабський переклад датований IV століттям. Таким чином, вони повинні були підтверджувати непогрішність і найвищу точність тексту Вульгати[15].

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. Повна назва: лат. Biblia hebraïca, samaritana, chaldaïca, græca, syriaca, latina, arabica, quibus textus originales totius Scripturæ Sacræ, quorum pars in editione Complutensi, deinde in Antverpiensi regiis sumptibus exstat, nunc integri ex manuscriptis toto fere orbe quæsitis exemplaribus exhibentur, — «Біблія єврейська, самаритянська, халдейська, грецька, сирійська, латинська, арабська, якісь тексти утворюють початкове Святе Письмо, частина яких дана в виданні Комплютенської, а потім і в королівському Антверпена представлена, нині для всесвітнього вживання додана з рукописів»).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Міллер, 2001, с. 62
  2. Міллер, 2001, с. 63
  3. а б в Міллер, 2001, с. 64
  4. Міллер, 2001, с. 65
  5. Міллер, 2001, с. 66—68
  6. Міллер, 2001, с. 68
  7. а б Єврейська Біблія, 2008, с. 779
  8. Мецгер, 2004, с. 58, 283
  9. The Cambridge History of the Bible: / Ed. by S. L. Greensdale. — Cambridge Univ. Press, 1975. — Т. 3: The West from the Reformation to the Present Day. — С. 452—453. — ISBN 9780521290166.
  10. Гендрікс, 1967, с. 108
  11. Гендрікс, 1967, с. 109
  12. Гендрікс, 1967, с. 110
  13. а б в Єврейська Біблія, 2008, с. 780
  14. Мецгер, 2004, с. 58
  15. а б Єврейська Біблія, 2008, с. 781

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  • Reilly, Wendell (1911). Polyglot Bibles. The Catholic Encyclopedia. Vol. 12 (en). New York: Robert Appleton Company. Процитовано 2016-01-01. 
  • Bible. Polyglot. Sotheby’s. Процитовано 2016-01-01.