Паризька комуна (сквот)

Паризька комуна

Дата заснування	1990
Адреса	м. Київ, вул. Михайлівська, 18-а

́"Паризька комуна або Паркомуна" — це спільне місце, де збирались митці в покинутому будинку (сквоті) по вулиці Паризької Комуни (нині — вулиця Михайлівська), № 18А в Києві з 1990 по 1994 роки та мистецьке явище (андеграундна художня група), що виникло в бурхливу добу революційних політичних, економічних, соціальних, естетичних змін на початку 1990-х років.

Будинок по вулиці Михайлівській), № 18А в Києві, де з 1990 по 1994 роки існував сквот та андеграундна художня група «Паризька комуна» (світлина 2012 року)

Назва та розташування

Назву мистецького сквоту у Києві дала вулиця Паризької Комуни (з 1990 року — Михайлівська), названа 1926 року радянською владою на честь революційного уряду Парижа. Також однойменну назву отримав мистецький рух, що виник у контексті радянського і пострадянського простору.

Будинок зведено, як садибу в середині XIX — на початку XX століття у стилі модерну. У забудові брали участь архітектори Олександр Шіле, Володимир Ніколаєв та Іван Ганф. Вулиця, розташована в Шевченківському районі, сполучає Майдан Незалежності та Михайлівську площу.

Історія

учасник сквоту Олександр Гнилицький (1961-2009)

учасник сквоту Олег Голосій (1965-1993)

Майбутня спільнота Паркомуна, як і творче угрупування «Живописний заповідник», сформувалась на седнівських пленерах 1988 і 1989 років, організованих за сприяння Тіберія Сільваші Спілкою художників України. Локаціями були простір на березі річки Снов на Чернігівщині, в Будинку творчості і відпочинку художнього фонду Української РСР «Седнів». Представники постмодерністського мистецтва в Україні саме це містечко зробили центром «нової української хвилі».

Сам київський сквот виник влітку 1990 року під враженням українських художників, які знайомилися з наприкінці 1980-х років з неформальними об'єднаннями митців, переважно художників, що жили нелегально або напівлегально в Москві, Ленінграді, згодом у Києві, в одному просторі — будинку чи квартирі — так званому сквоті. Зокрема, у Москві сквоти було облаштовано у Фурманному і Трьохпрудному провулках, на Чистопрудному бульварі, у Ленінграді — на Пушкінській вулиці. У Києві така майстерня виникла восени 1989 року по вулиці Леніна (нині — Богдана Хмельницького), де разом з Олександром Клименко працювали Леонід Вартиванов, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Дмитро Кавсан, Костянтин Реунов, Юрій Соломко, Олег Тістол, Валерія Трубіна, Василь Цаголов. А вже влітку 1990 року молоді митці покинули свій арт-притулок.

Тому після відкриття сквоту в закинутому порожньому будинку на вулиці Паризької комуни, 18А художники почали облаштували свої майстерні, а дехто і житла. Художникам спочатку дозволили тут перебувати півроку до початку євроремонту, але фактично тут жили до 1994 року. Поряд в сусідніх будинках (на Софіївській та Ірининській вулицях) також облаштовували свої майстерні інші художники: Ілля Чичкан та Ілля Ісупов (на другому поверсі), Арсен Савадов з Георгій Сенченко (перший поверх), Наталя Радовінська і Вікторія Пархоменко, а також Тетяна Галочкіна, Кирило Проценко і Максим Мамсіков. Так виникла своєрідна творча тусовка, «вулик», місце, де хаотично зав'язувалися професійні контакти й особисті стосунки — «роман без усілякого романтизму».

«Там художники працювали, веселилися, відпочивали, випивали, слухали музику, вели запеклі дискусії – там була суцільна свобода мислення, там народжувалися непередбачувані, експериментальні проекти і перформанси», – згадував Олександр Соловйов.

Життя і творчість художників, що тут жили і працювали супроводжувалось тусовками з постійними тематичними вечірками. Їх ставали музиканти, передусім рокери.

Особливості стилю

Стиль художників Паркомуни найбільше відповідає постмодерністському неоекспресіонізму. Оцінка творчості художників спочатку була негативною. Звітна виставка «Седнів-88» по результатам першого пленеру в Республіканському будинку художника в Києві назвали занепадом українського образотворчого мистецтва. У 1989 році звітна виставка проходила вже в Державному музеї українського образотворчого мистецтва. Критики почали говорити про відродження модернізму:

«На другому Седневі, - згадував Тиберій Сільваші, - я вже вів тих, кого згодом стали називати пластиками, а Олександр Соловйов узявся згуртувати всіх решту, хто тяжів до постмодернізму. З мого боку це була цілком раціональна побудова того, що зветься модерністським дискурсом. У нас після 1920-х років його не було — це ясно. Та й ситуація загалом мала унікальний вигляд: паралельно почали вибудовуватися лінії модерністського і постмодерністського живопису. На очах народжувалося мистецтво, яке протягом двох місяців добирало й перетравлювало те, чого було позбавлене десятиліттями... Головне, що відбулося на наших пленерах, — народилося покоління. Покоління, яке усвідомлювало, що має спільний базис — і у відчутті свободи, і в пластиці. Думаю, без Седнева доля кожного з цих художників, звісно, склалася б, але покоління як такого не існувало б».

Учасники Паркомуни

• Олександр Соловйов, критик і мистецтвознавець;
• художники Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Дмитро Кавсан, Олександр Клименко (більш відомий як Олаф Клеменсен), Валерія Трубіна — студенти Київського державного художнього інституту, а також - Леонід Вартиванов, Юрій Соломко, Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Ілля Чичкан, Ілля Ісупов. Згодом — Максим Мамсіков.

Тут були майстерні і житло: на другому поверсі працювали Валерія Трубіна, Олег Голосій, Дмитро Кавсан, Леонід Вартиванов, Юрій Соломко, на п'ятому жили і творили — Олександр Клименко, Олександр Гнилицький з дружиною Наталею Філоненко і донькою Ксенією Гнилицькою, Василь Цаголов з дружиною мистецтвознавицею Надією Пригодич, Олександр Соловйов із дружиною художницею Тетяною Ларюшиною.

Зокрема, Олександр Гнилицький майстрував інсталяції зі спортивних костюмів «Адідас», кросівок, сорочок і краваток відомих брендів, придбаних на блошиному ринку. У хід йшли також вінілові платівки та CD-диски.

Гості

художники з Одеси та інших міст — Олександр Ройтбурд, Дмитро Дульфан, Дмитро Лігейрос, Андрій Казанджій. Зокрема, Сергій Ануфрієв був тісно пов'язаний з представниками московського концептуалізму.

Виставки

Добором картин з майстерень художників для різноманітних виставок займався куратор Олександр Соловйов, що на початку 1992 року поселився у сквоті. Першою виставкою стала "Штиль" у 1992 році в залі по вулиці Горького (нині - Антоновича).

Вперше картини художників сквоту демонструвалися за кордоном у проєкті «Діалоги з Києвом» у місті-побратимі української столиці місті Мюнхені. Четверо з Паркомуни Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Олександр Гнилицький та Олег Голосій чотири місяці працювали в Німеччині: виступали з лекціями, відвідували галереї. Відбулося дві виставки. Перша пройшла у мюнхенському музеї у Вілла Штук. Українські художники працювали в імпровізованих майстернях, що були розташовані в старому мюнхенському аеропорту з видом на Альпи. За підсумком роботи в цій резиденції відбулася звітна виставка «Постанестезія», що демонструвалася в мюнхенській галереї на Лоттрінгерштрассе, а потім в лейпцизькому Художньому музеї. Голосій писав великі картини, у вигляді масштабної та динамічної інсталяції в просторі. Савадов та Сенченко створювали скульптурні об'єкти та інсталяції з пап'є-маше, покриваючи деякі з них мазутом.

Наступного року відбулося дві виставки - влітку 1993 року в Единбурзі виставка "Ангели над Україною", а восени - в Уяздовському замку резонансна експозиція "Степи Європи". У 1994 році було організовано виставку «Простір культурної революції» в Українському домі.