Паризька комуна (сквот)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Паризька комуна
Дата заснування 1990
Адреса

м. Київ,

вул. Михайлівська, 18-а

́"Паризька комуна або Паркомуна" — це спільне місце, де збирались митці в покинутому будинку (сквоті) по вулиці Паризької Комуни (нині — вулиця Михайлівська), № 18А в Києві з 1990 по 1994 роки та мистецьке явище (андеграундна художня група), що виникло в бурхливу добу революційних політичних, економічних, соціальних, естетичних змін на початку 1990-х років.

Будинок по вулиці Михайлівській), № 18А в Києві, де з 1990 по 1994 роки існував сквот та андеграундна художня група «Паризька комуна» (світлина 2012 року)

Назва та розташування[ред. | ред. код]

Назву мистецького сквоту у Києві дала вулиця Паризької Комуни (з 1990 року[1]Михайлівська), названа 1926 року радянською владою на честь революційного уряду Парижа. Також однойменну назву отримав мистецький рух, що виник у контексті радянського і пострадянського простору[2][3].

Будинок зведено, як садибу в середині XIX — на початку XX століття у стилі модерну. У забудові брали участь архітектори Олександр Шіле, Володимир Ніколаєв та Іван Ганф. Вулиця, розташована в Шевченківському районі, сполучає Майдан Незалежності та Михайлівську площу[4][5][6].

Історія[ред. | ред. код]

учасник сквоту Олександр Гнилицький (1961-2009)
учасник сквоту Олег Голосій (1965-1993)

Майбутня спільнота Паркомуна, як і творче угрупування «Живописний заповідник», сформувалась на седнівських пленерах 1988 і 1989 років, організованих за сприяння Тіберія Сільваші Спілкою художників України. Локаціями були простір на березі річки Снов на Чернігівщині, в Будинку творчості і відпочинку художнього фонду Української РСР «Седнів». Представники постмодерністського мистецтва в Україні саме це містечко зробили центром «нової української хвилі»[7].

Сам київський сквот виник влітку 1990 року під враженням українських художників, які знайомилися з наприкінці 1980-х років з неформальними об'єднаннями митців, переважно художників, що жили нелегально або напівлегально в Москві, Ленінграді, згодом у Києві, в одному просторі — будинку чи квартирі — так званому сквоті. Зокрема, у Москві сквоти було облаштовано у Фурманному і Трьохпрудному провулках, на Чистопрудному бульварі, у Ленінграді — на Пушкінській вулиці. У Києві така майстерня виникла восени 1989 року по вулиці Леніна (нині — Богдана Хмельницького), де разом з Олександром Клименко працювали Леонід Вартиванов, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Дмитро Кавсан, Костянтин Реунов, Юрій Соломко, Олег Тістол, Валерія Трубіна, Василь Цаголов. А вже влітку 1990 року молоді митці покинули свій арт-притулок.

Тому після відкриття сквоту в закинутому порожньому будинку на вулиці Паризької комуни, 18А художники почали облаштували свої майстерні, а дехто і житла. Художникам спочатку дозволили тут перебувати півроку до початку євроремонту, але фактично тут жили до 1994 року. Поряд в сусідніх будинках (на Софіївській та Ірининській вулицях) також облаштовували свої майстерні інші художники: Ілля Чичкан та Ілля Ісупов (на другому поверсі), Арсен Савадов з Георгій Сенченко (перший поверх), Наталя Радовінська і Вікторія Пархоменко, а також Тетяна Галочкіна, Кирило Проценко і Максим Мамсіков. Так виникла своєрідна творча тусовка, «вулик», місце, де хаотично зав'язувалися професійні контакти й особисті стосунки — «роман без усілякого романтизму»[8].

« «Там художники працювали, веселилися, відпочивали, випивали, слухали музику, вели запеклі дискусії – там була суцільна свобода мислення, там народжувалися непередбачувані, експериментальні проекти і перформанси», – згадував Олександр Соловйов[9]. «

Життя і творчість художників, що тут жили і працювали супроводжувалось тусовками з постійними тематичними вечірками. Їх ставали музиканти, передусім рокери[7].

Особливості стилю[ред. | ред. код]

Стиль художників Паркомуни найбільше відповідає постмодерністському неоекспресіонізму. Оцінка творчості художників спочатку була негативною. Звітна виставка «Седнів-88» по результатам першого пленеру в Республіканському будинку художника в Києві назвали занепадом українського образотворчого мистецтва[10]. У 1989 році звітна виставка проходила вже в Державному музеї українського образотворчого мистецтва. Критики почали говорити про відродження модернізму:

« «На другому Седневі, - згадував Тиберій Сільваші, - я вже вів тих, кого згодом стали називати пластиками, а Олександр Соловйов узявся згуртувати всіх решту, хто тяжів до постмодернізму. З мого боку це була цілком раціональна побудова того, що зветься модерністським дискурсом. У нас після 1920-х років його не було — це ясно. Та й ситуація загалом мала унікальний вигляд: паралельно почали вибудовуватися лінії модерністського і постмодерністського живопису. На очах народжувалося мистецтво, яке протягом двох місяців добирало й перетравлювало те, чого було позбавлене десятиліттями...

Головне, що відбулося на наших пленерах, — народилося покоління. Покоління, яке усвідомлювало, що має спільний базис — і у відчутті свободи, і в пластиці. Думаю, без Седнева доля кожного з цих художників, звісно, склалася б, але покоління як такого не існувало б»[11].

«

Учасники Паркомуни[ред. | ред. код]

Тут були майстерні і житло: на другому поверсі працювали Валерія Трубіна, Олег Голосій, Дмитро Кавсан, Леонід Вартиванов, Юрій Соломко, на п'ятому жили і творили — Олександр Клименко, Олександр Гнилицький з дружиною Наталею Філоненко і донькою Ксенією Гнилицькою, Василь Цаголов з дружиною мистецтвознавицею Надією Пригодич, Олександр Соловйов із дружиною художницею Тетяною Ларюшиною.

Зокрема, Олександр Гнилицький майстрував інсталяції зі спортивних костюмів «Адідас», кросівок, сорочок і краваток відомих брендів, придбаних на блошиному ринку. У хід йшли також вінілові платівки та CD-диски[9].

Гості
художники з Одеси та інших міст — Олександр Ройтбурд, Дмитро Дульфан, Дмитро Лігейрос, Андрій Казанджій. Зокрема, Сергій Ануфрієв був тісно пов'язаний з представниками московського концептуалізму[7].

Виставки[ред. | ред. код]

Добором картин з майстерень художників для різноманітних виставок займався куратор Олександр Соловйов, що на початку 1992 року поселився у сквоті. Першою виставкою стала "Штиль" у 1992 році в залі по вулиці Горького (нині - Антоновича).

Вперше картини художників сквоту демонструвалися за кордоном у проєкті «Діалоги з Києвом» у місті-побратимі української столиці місті Мюнхені. Четверо з Паркомуни Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Олександр Гнилицький та Олег Голосій чотири місяці працювали в Німеччині: виступали з лекціями, відвідували галереї. Відбулося дві виставки. Перша пройшла у мюнхенському музеї у Вілла Штук. Українські художники працювали в імпровізованих майстернях, що були розташовані в старому мюнхенському аеропорту з видом на Альпи. За підсумком роботи в цій резиденції відбулася звітна виставка «Постанестезія», що демонструвалася в мюнхенській галереї на Лоттрінгерштрассе, а потім в лейпцизькому Художньому музеї. Голосій писав великі картини, у вигляді масштабної та динамічної інсталяції в просторі. Савадов та Сенченко створювали скульптурні об'єкти та інсталяції з пап'є-маше, покриваючи деякі з них мазутом[12].

Наступного року відбулося дві виставки - влітку 1993 року в Единбурзі виставка "Ангели над Україною", а восени - в Уяздовському замку резонансна експозиція "Степи Європи"[13]. У 1994 році було організовано виставку «Простір культурної революції» в Українському домі[12].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 19 жовтня 1990 року № 905 «Про повернення вулицям історичних назв, найменування та перейменування вулиць, станцій метро та нового мостового переходу в м. Києві» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3775, арк. 75–77. (Бюлетень виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів. — 1990. — № 11. — С. 10–11.) Архівовано з першоджерела 8 березня 2013.
  2. У Мистецькому Арсеналі пройде ретроспектива Олександра Гнилицького. Лівий берег (lb.ua) (ua). 2017-02-09. Процитовано 2021-02-21. 
  3. Вийшла книга про сквот художників 90-х "Паркомуна". Лівий берег (lb.ua) (ua). 2017-05-25. Процитовано 2021-02-21. 
  4. Звід пам'яток історії та культури України Енциклопедичне видання у 28-ти томах. Том 1, ч. 2. — К., 2003.
  5. Пам'ятки історії та культури України: Каталог-довідник. Зошит 2: Каталог-довідник пам'яток історії та культури України: м. Київ / В. О. Горбик (кер. автор. колект.) та ін. — К., 2007. — С. 128. — ISBN 978-966-8999-05-5.
  6. Малаков Д. В. Прибуткові будинки Києва. — К.: «Кий», 2009. — 383 с
  7. а б в Кочубінська Тетяна Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище. — Київ: Publish Pro, 2018. — С. 24
  8. Сидор, Олег. Ля Коммюн парізьєн, або Симфонія розкладу / Олег Сидор // Культура і життя. — 1994. — 13 серпня (№ 29)
  9. а б «Там Брежнєв, Путін, він вловив його сутність» – Соловйов про картини непередбачуваного митця Гнилицького. Радіо Свобода (ua). 2017-03-04. Процитовано 2021-02-20. 
  10. Журавель Олексій. Простір толерантності чи монополія модернізму? // Культура і життя. — 1988. — № 35.
  11. Сільваші Тіберій, Чебикін Андрій, Соловйов Олександр. Седнівське покоління // Aura. — 2008. — № 2. — С. 36–43
  12. а б в Олександр Соловйов: «Лучшее искусство сегодня идет с экрана». Yourart (ua). 2020-07-06. Процитовано 2021-02-24. 
  13. Александр Соловьев. "Интерес к украинскому искусству точно есть и он разный, и не только.... be-inart.com (ru). 2021-02-15. Процитовано 2021-02-24.