Парменід

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Парменід
Παρμενίδης
Західна філософія
Parmenides.jpg

Παρμενίδης
Народження не раніше 515 до н. е. і не пізніше 510 до н. е.
Velia[d], Ашеа, Провінція Салерно, Кампанія, Італія
Смерть 470 до н. е.[1]
Національність греки
Знання мов

принаймні:

  • давньогрецька мова
  • Діяльність
  • письменник
  • поет
  • Школа / Традиція Елейська школа
    Основні інтереси метафізика, онтологія
    Значні ідеї буття є, вічне повторення, детермінізм, монотеїзм
    Вплинув Зенон Елейський, Melissus of Samos, Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Ніцше, Гайдеґґер
    Зазнав впливу
  • Amenias, Піфагор, Ксенофан
  • Вчителі Ксенофан
    Відомі студенти Зенон Елейський і Евклід Мегарський
    Історичний період Антична філософія

    CMNS: Parmenides of Elea на Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Пармені́д або Пармені́д Еле́йський (грец. Παρμενίδες; 540 — 480 р. до н. д.) — давньогрецький філософ і політичний діяч; вважається творцем онтології у філософії, що вперше чітко розвів два різні поняття — істину та суб'єктивні погляди і думки.

    Для Парменіда найважливіше визначення буття — осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення — так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве — небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

    Парменід, деталь картини Афінська школа Рафаеля.

    Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто не існуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється за формою цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, що цілісність його порушувалась би. Немає і буття, що було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, неуразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу — кулі — для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне.

    Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.

    Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда анти-діалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є, і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід — свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, у мікрокосмі — це одне й те саме; тому йдучи за Логосом, людина може пізнати світ — саме в «розумних поняттях», а не через почуття). Про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати — це найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Арістотеля і вслід за ним — до Секста Емпірика: «Напевне, Парменід не був неосвідченим у діалектиці, якщо Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики». У сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: "Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».

    Парменід став відомим завдяки вислову: «Буття є, а небуття немає», — фактично заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.

    Див. також[ред.ред. код]

    Джерела і посилання[ред.ред. код]

    1. (unspecified title)