Паторжинський Іван Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Сергійович Паторжинський
Паторжинський І.jpg
Народився 20 лютого (3 березня) 1896(1896-03-03)
Петро-Свистунове
Помер 22 лютого 1960(1960-02-22) (63 роки)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство (підданство) Flag of the Soviet Union (1923).svg СРСР
Romanov Flag.svg Російська імперія
Діяльність співак і оперний співак[d]
Партія КПРС
Діти Паторжинська Галина Іванівна
Нагороди
Сталінська премія
Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора

Іва́н Сергі́йович Паторжи́нський — (нар. 20 лютого (3 березня) 1896(18960303), Петро-Свистунове (нині Вільнянський район Запорізької області) — пом. 22 лютого 1960, Київ) — український оперний співак (бас), педагог, народний артист СРСР (1944), один з чільних представників українського вокального мистецтва.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 20 лютого (3 березня) 1896 року в селі Петро-Свистунове (нині Вільнянського району Запорізької області). У сім'ї було семеро дітей. В молодості батько працював складальником у типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, купив хату в селі, став дяком у місцевій церкві. Голосом Іван вдався в батька, який славився потужним басом. Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту.[1] 

Закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію. У семінарії вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Сану не прийняв, оскільки мріяв про театр. У семінарії осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; співав у церковному хорі, організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Організував оперну студію й ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

З 1917 року учителював на Донбасі, організував драматичний гурток, брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.[1]

Згодом переїхав до Катеринослава (нині місто Дніпро), де одружився зі Снагою Марфою Хомівною. 1925 року в них народилася дочка Галина.

Вокальну освіту здобув у Катеринославській консерваторії (1918—1922). Працював керівником і диригентом хорової капели, хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

1925 року став солістом оперного театру в Харкові. Дебютом була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Серед іншого співав у дуеті з Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала майже 30 років.

Від 1935 року — соліст Українського театру опери та балету в Києві. Мав надзвичайно сильний голос оксамитового тембру. Творчий діапазон був дуже великий: виконав сорок п'ять оперних партій; знявся у кінофільмах «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка».

У час радянсько-німецької війни перебував в евакуації, а також виступав з концертами на фронті.

З 1944 року (і до 1960 р.) — професор Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського були Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть. Створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Любив повторювати фразу Шаляпіна: «Треба співати так само легко, як розмовляєш». 

Неповторно виконував широко відомі «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Старий капрал», «Казав мені батько», «Взяв би я бандуру», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром.

Лауреат Сталінської премії (1942).

Гастролював у Польщі, Італії, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Провадив громадську роботу (у 1945—54 роках — голова правління Українського театрального товариства). М. С. Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із М. Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його звільнення.

1953 року Паторжинський востаннє проспівав Карася із «Запорожця за Дунаєм» і покинув оперну сцену. У 1959 р. у залі Київської консерваторії відбувся останній концерт видатного співака.

Могила Івана Паторжинського

Помер 22 лютого 1960 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (надгробок — лабрадорит; скульптор Е. М. Фрідман; встановлений 1963 року)[2].

Рідний брат Івана, Федір, емігрував до Туреччини, потім жив у Болгарії, де був регентом у хорі; згодом оселився в Парижі, організував хор Паторжинського, удостоївся Гран-Прі.

Відзнаки[ред.ред. код]

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями.

Творчість[ред.ред. код]

Партії:

Фільмографія[ред.ред. код]

Знявся в ролі Виборного у фільмі Івана Кавалерідзе «Наталка Полтавка» (1936).

Знявся в ролі Карася у фільмі В. Лапокниша «Запорожець за Дунаєм» (1953).

Пам'ять[ред.ред. код]

Меморіальна дошка Івану Паторжинському в приміщенні Київської консерваторії.

На фасаді будинку в Києві, де проживав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом співака. Його іменем у Києві названо вулицю.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Ніжний бас - UAHistory. UAHistory (uk-UA). 2016-02-22. Процитовано 2017-02-22. 
  2. Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 161, 282.
  • Віктор Жадько. Український некрополь. — К., 2005. — С. 259.

Посилання[ред.ред. код]