Паторжинський Іван Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Сергійович Паторжинський
Паторжинський І.jpg
Народився 20 лютого (3 березня) 1896(1896-03-03)
Петро-Свистунове, Олександровський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 22 лютого 1960(1960-02-22) (63 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union (1955–1980).svg СРСР
Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність співак, оперний співак
Alma mater Дніпропетровська консерваторія імені Михайла Глінки
Заклад Національна музична академія України імені П. І. Чайковського
Партія КПРС
Діти Паторжинська Галина Іванівна
Нагороди
Сталінська премія
Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора

Іва́н Сергі́йович Паторжи́нський — (нар. 20 лютого (3 березня) 1896(18960303), Петро-Свистунове (нині Вільнянський район Запорізької області) — пом. 22 лютого 1960, Київ) — український оперний співак (бас), педагог, народний артист СРСР (1944), один з чільних представників українського вокального мистецтва.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 20 лютого (3 березня) 1896 року в селі Петро-Свистунове (нині Вільнянського району Запорізької області). У сім'ї було семеро дітей. В молодості батько працював складальником у типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, купив хату в селі, став дяком у місцевій церкві. Голосом Іван вдався в батька, який славився потужним басом. Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту.[1] 

Закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію. У семінарії вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Сану не прийняв, оскільки мріяв про театр. У семінарії осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; співав у церковному хорі, організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Організував оперну студію й ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

З 1917 року учителював на Донбасі, організував драматичний гурток, брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.[1]

Згодом переїхав до Катеринослава (нині місто Дніпро), де одружився зі Снагою Марфою Хомівною. 1925 року в них народилася дочка Галина.

Вокальну освіту здобув у Катеринославській консерваторії (1918—1922). Працював керівником і диригентом хорової капели, хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

1925 року став солістом оперного театру в Харкові. Дебютом була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Серед іншого співав у дуеті з Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала майже 30 років.

Від 1935 року — соліст Українського театру опери та балету в Києві. Мав надзвичайно сильний голос оксамитового тембру. Творчий діапазон був дуже великий: виконав сорок п'ять оперних партій; знявся у кінофільмах «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка».

У час радянсько-німецької війни перебував в евакуації, а також виступав з концертами на фронті.

З 1944 року (і до 1960 р.) — професор Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського були Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть. Створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Любив повторювати фразу Шаляпіна: «Треба співати так само легко, як розмовляєш». 

Неповторно виконував широко відомі «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Старий капрал», «Казав мені батько», «Взяв би я бандуру», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром.

Лауреат Сталінської премії (1942).

Гастролював у Польщі, Італії, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Провадив громадську роботу (у 1945—54 роках — голова правління Українського театрального товариства). М. С. Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із М. Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його звільнення.

1953 року Паторжинський востаннє проспівав Карася із «Запорожця за Дунаєм» і покинув оперну сцену. У 1959 р. у залі Київської консерваторії відбувся останній концерт видатного співака.

Могила Івана Паторжинського

Помер 22 лютого 1960 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (надгробок — лабрадорит; скульптор Е. М. Фрідман; встановлений 1963 року)[2].

Рідний брат Івана, Федір, емігрував до Туреччини, потім жив у Болгарії, де був регентом у хорі; згодом оселився в Парижі, організував хор Паторжинського, удостоївся Гран-Прі.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями.

Творчість[ред. | ред. код]

Партії:

Фільмографія[ред. | ред. код]

Знявся в ролі Виборного у фільмі Івана Кавалерідзе «Наталка Полтавка» (1936).

Знявся в ролі Карася у фільмі В. Лапокниша «Запорожець за Дунаєм» (1953).

Пам'ять[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка Івану Паторжинському в приміщенні Київської консерваторії.

На фасаді будинку в Києві, де проживав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом співака. Його іменем у Києві названо вулицю. Також його ім'ям названо одну з вулиць у місті Запоріжжя[3].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Ніжний бас - UAHistory. UAHistory (uk-UA). 2016-02-22. Процитовано 2017-02-22. 
  2. Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
  3. Вулиця Паторжинського у Запоріжжі

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 161, 282.
  • Віктор Жадько. Український некрополь. — К., 2005. — С. 259.

Посилання[ред. | ред. код]