Паторжинський Іван Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Паторжинський Іван Сергійович
Народився 20 лютого (3 березня) 1896
Петро-Свистунове, Олександрівський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 22 лютого 1960(1960-02-22) (63 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Країна  Російська імперія
 СРСР
Діяльність оперний співак
Alma mater Дніпровська академія музики
Заклад Національна музична академія України імені П. І. Чайковського
Партія КПРС
У шлюбі з Паторжинська-Снага Марфа Хомівна
Діти Паторжинська Галина Іванівна
Нагороди
Орден Леніна — 1946Орден Трудового Червоного Прапора — 1936Орден Трудового Червоного Прапора — 1948Орден Трудового Червоного Прапора — 1951
Народний артист СРСР— 1944Народний артист УРСР— 1936Заслужений артист УРСР— 1930Сталінська премія — 1942
Орден Братерства і єдності (Югославія)

Іва́н Сергі́йович Паторжи́нський (20 лютого (3 березня) 1896, Петро-Свистунове, Олександрівський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія — 22 лютого 1960(1960-02-22), Київ) — український оперний співак (бас), педагог, народний артист СРСР (1944), представник українського вокального мистецтва. Лауреат Сталінської премії (1942). Депутат Верховної Ради УРСР 1–4 скликання (1938—1959). Професор Київської державної консерваторії.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 20 лютого (3 березня) 1896(18960303) року в селі Петро-Свистунове, нині Вільнянського району Запорізької області. В родині було семеро дітей. У свої молоді роки батько Івана працював складальником шрифтів у місцевій типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, придбав хату в селі та згодом став дяком у місцевій церкві. Голосом Іван вдався в батька, який славився потужним басом. Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту.[1] 

Закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію. У семінарії вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Сану не прийняв, оскільки мріяв про театр. У семінарії осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; співав у церковному хорі, організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Організував оперну студію й ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

З 1917 року учителював на Донбасі, організував драматичний гурток, брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.[1]

Згодом переїхав до Катеринослава (нині місто Дніпро), де одружився зі Снагою Марфою Хомівною. 1925 року в них народилася дочка Галина.

Вокальну освіту здобув у Катеринославській консерваторії (1918—1922). Працював керівником і диригентом хорової капели, хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

1925 року став солістом Української Державної Столичної Опери у Харкові. Дебютом була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Серед іншого співав у дуеті з Марією Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала майже 30 років.

Від 1935 року — соліст Українського театру опери та балету в Києві. Мав надзвичайно сильний голос оксамитового тембру. Творчий діапазон був дуже великий: виконав сорок п'ять оперних партій; знявся у кінофільмах «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка».

У час радянсько-німецької війни перебував в евакуації, а також виступав з концертами на фронті.

З 1944 року й до 1960 року — професор Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського були Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть. Створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Любив повторювати фразу Шаляпіна: «Треба співати так само легко, як розмовляєш». 

Неповторно виконував широко відомі «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Старий капрал», «Казав мені батько», «Взяв би я бандуру», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром.

Гастролював у Польщі, Італії, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Провадив громадську роботу (у 1945—1954 роках — голова правління Українського театрального товариства). Микита Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із Марією Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його звільнення. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1–4 скликання (1938—1959).

1953 року Паторжинський востаннє проспівав Карася із «Запорожця за Дунаєм» і покинув оперну сцену. У 1959 року в залі Київської консерваторії відбувся останній концерт видатного співака.

Могила Івана Паторжинського

Помер 22 лютого 1960 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (надгробок — лабрадорит; скульптор Еліус Фрідман; встановлений 1963 року)[2].

Родина[ред. | ред. код]

Рідний брат Івана Сергійовича — Федір (1901—1976), брав участь у громадянській війні в Росії. Емігрував до Туреччини, згодом мешкав у Болгарії, де був регентом у хорі. Наприкінці 1920-х оселився в Парижі. Керував хором Свято-Троїцького храму у місті Кліші та хором храму Трьох Святителів в Парижі. Наприкінці 1940-х років — керівник дитячим хором Четвергової церкви при Союзі російських православних парафій в Парижі. Удостоївся Гран-Прі на конкурсі в Італії.[3] Іван тривалий час не знав про долю брата. Їхня зустріч відбулася у 1946 році, коли Іван Сергійович приїхав на гастролі до Канади. У 1957 році Федору Паторжинському довелося перенести важку операцію, і Іван Сергійович намагався матеріально підтримати брата, відвідував його під час гастролей в Америці. Від 1958 року Федор Сергійович мешкав в Києві, де працював другим дирижером Державної хорової капели «Думка» та керував хором студентів сільгоспакадемії.[4] Помер 25 серпня 1976 року у Києві, де й похований.

Старша ж сестра Івана — Олександра, під час німецької окупації, була вчителькою та очолювала підпільну групу в Єлизаветівці на Донбасі. Загинула.[4]

Відзнаки[ред. | ред. код]

Нагороджений орденом Леніна (1946), трьома орденами Трудового Червоного Прапора (1936, 1948, 1951), медалями, югославським орденом Братерства і єдності. Лауреат Сталінської премії (1942).

Творчість[ред. | ред. код]

Партії:

Фільмографія[ред. | ред. код]

Пам'ять[ред. | ред. код]

Меморіальна таблиця Івану Паторжинському в приміщенні Київської консерваторії

На фасаді будинку в Києві, де мешкав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну таблицю з барельєфним зображенням співака.

На його честь у Києві названо вулицю, а також одну з вулиць у Запоріжжі.[5]. Вулиця одного з найпрестижніших районів Дніпра (Нагірний) також носить ім'я Івана Сергійовича Паторжинського.[[1]] Також вулицю на честь оперного співака названо і у місті Луцьку.


Розпорядженням голови Запорізької обласної державної адміністрації Юрієм Карапетяном у серпні 2018 року затверджено Положення про премію імені Івана Паторжинського за досягнення в галузі музичного мистецтва.[6]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Ніжний бас — UAHistory. UAHistory (uk-UA). 22 лютого 2016. Процитовано 22 лютого 2017. 
  2. Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
  3. Паторжинский Федор Сергеевич (рос.)
  4. а б Паторжинський Іван Сергійович. Іван Паторжинській. Від «Макара» — до «українського Шаляпіна»
  5. Вулиця Паторжинського у Запоріжжі. Архів оригіналу за 4 березня 2018. Процитовано 4 березня 2018. 
  6. Для музичних митців запроваджено премію ім. Івана Паторжинського

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Брега Г. С.. Паторжинський Іван Сергійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 94. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  • Т.Гриценко. Наш земляк — великий майстер співу // Дніпровські вогні. 3 березня 2021 р. С. 2.
  • Жадько В. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 161, 282.
  • Жадько В. Український некрополь. — К., 2005. — С. 259.
  • Паторжинський Іван Сергійович: облікова картка та автобіографія депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 5, арк. 16–17.
  • Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 63.
  • Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР]. — 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.

Література[ред. | ред. код]

  • Історія вокального мистецтва / О. Д. Шуляр: [монографія]: Ч.ІІ. — Івано-Франківськ, «Плай» 2012. — С.214-215
  • Иван Сергеевич Паторжинский / ред.-сост. Елена Андреевна Грошева ; вступ. ст. Андрій Якович Штогаренко . — М: Советский композитор, 1976 . — 263 с.: фот. — (Деятели музыкального театра) . — Содерж. : Жизнь и творчество. Воспоминания. Справочные материалы. Оперный репертуар И. С. Паторжинского. Составитель К. Милославский С.243-245. Литература о И. С. Паторжинском. Составитель К. Милославский. С.257-263. URL :http://pator.at.ua/_ld/0/19___.pdf
  • Паторжинський Іван Сергійович // Лисенко, І. Співаки України: енциклопедичне видання. — Київ: Знання, 2011. — С. 418—420.
  • Чередниченко, И. Малая родина помнит: [музей И. С. Паторжинского в с. Днепровка Вольнянского р-на Запорожской обл.] / Ирина Чередниченко // Остров свободы. — 2007. — 23 авг. (№ 34). — С. 12.