Перейти до вмісту

Пауль Вальден

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Пауль Вальден
латис. Pauls Valdens; нім. Paul Walden
Народився14 липня 1863(1863-07-14)
Розульська волость, Російська імперія
Помер22 січня 1957(1957-01-22) (93 роки)
Гаммертінген, Німеччина Німеччина
Місце проживанняРосія Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Німеччина
 Латвія
 Російська імперія
 Російська СФРР Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьлатиш
Діяльністьхімік, винахідник, професор Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materРизький політехнікум
Галузьхімія
ЗакладРостоцький університет
Науковий ступіньдоктор наук
Науковий керівникВільгельм Оствальд Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоПетербурзька академія наук
Академія наук СРСР
Шведська королівська академія наук
Російська академія наук
Леопольдина Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяНаціонал-соціалістична робітнича партія Німеччини Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зWanda Walden/Waldehnd Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
CMNS: Пауль Вальден у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Пауль Вальден, Павло Іванович Вальден[1] (латис. Pauls Valdens; нім. Paul Walden; 14 (26) липня 1863 року, Розульська волость, Ліфляндської губернії Російської імперії — 22 січня 1957 року, Гаммертінген, Німеччина) — російський, латвійський, потім німецький хімік, професор Ризького політехнічного інституту (1894–1918), ординарний академік Петербурзької академії наук (з 1910 року), іноземний почесний член АН СРСР (1927)[2]. Найвідоміші праці присвячені електрохімії розчинів, оптичній ізомерії (відкрив так звану Вальденівську інверсію), історії хімії[3][4].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Пауль Вальден народився 26 липня (за старим стилем) 1863 року в маєтку Розенбек поблизу Вендена Розульській волості Ліфляндської губернії, Російської імперії у великій селянській родині. Він був 13-ю дитиною у родині Яніса й Анни. У віці чотирьох років він втратив батька, а пізніше й мати. Завдяки фінансовій підтримці двох своїх старших братів, які жили в Ризі (один був купцем, а інший служив і мав звання лейтенанта), Вальден зумів завершити свою освіту — спочатку 1876 року з відзнакою закінчив повітове училище в місті Цесіс, а потім, 1882 року, Ризьку технічну школу[2]. У грудні 1882 року він вступив до Ризького політехнікума і серйозно зацікавився хімією. Вже в 1886 році він публікує перші власні наукові дослідження з кольорових реакцій азотної і азотистої кислот з різними реагентами, встановлення меж чутливості кольорового методу виявлення азотної кислоти. У квітні 1887 року був обраний членом Російського фізико-хімічного товариства. У цей час Вальден розпочав співпрацю з Вільгельмом Оствальдом (лауреатом Нобелівської премії з хімії 1909 року), що значно вплинуло на його розвиток як вченого. Їх перша спільна робота була опублікована в 1887 році і присвячена залежності електропровідності водних розчинів солей від їх молекулярної маси[5][6].

У 1888 році Пауль Вальден закінчив університет за спеціальністю хімічна технологія і продовжив працювати на хімічному факультеті асистентом професора С. Бішофа. Під його керівництвом Вальден почав складати «Керівництво з стереохімії», яке було видане в 1894 році. У ході підготовки цього видання Вальденом були виконані численні хімічні синтези і описи, в результаті яких тільки по стереохімії з'явилися 57 наукових статей в журналах, опублікованих в період між 1889 і 1900 роками в російських та іноземних виданнях. Він також продовжував свої дослідження в області фізичної хімії, встановивши в 1889 році, що іонізуюча здатність неводних розчинників прямо пропорційна діелектричній сталій[1]. Під час літніх канікул у 1890 та 1891 роках Вальден відвідав Вільгельма Оствальда в Лейпцизькому університеті, а у вересні 1891 року захистив там магістерську дисертацію «Про величини спорідненості деяких органічних кислот». Оствальд запропонував йому залишитися в Лейпцизі приват-доцентом, але Вальден відмовився, сподіваючись на більш успішну кар'єру в Ризі[5].

Влітку 1892 року він був призначений доцентом кафедри фізичної хімії. Через рік захистив магістерську дисертацію про осмотичні явища в осадових плівках в Одеському університеті. У вересні 1894 року став професором аналітичної і фізичної хімії в Ризькому політехнікумі. Пропрацював там до 1911 року, в 1902—1905 роках займав пост ректора цього університету. У 1895 році Вальден зробив своє найвизначніше відкриття, яке пізніше назвали Вальденівською інверсією[5]. Воно полягає в тому, що різні стереоізомери однієї хімічної сполуки можуть бути отримані одна з одної за допомогою послідовних реакцій обміну. Сам Пауль Вальден вивчав перетворення L- і R-яблучної кислоти за послідовного впливу пентахлориду фосфору в ефірі і вологому окисі срібла[7][8]. Ця тема лягла в основу його докторської дисертації, захищеної в березні 1899 року в Санкт-Петербурзькому університеті[1]. Після цього Вальден зацікавився електрохімією неводних розчинів. У 1902 році він запропонував теорію автодисоціації неорганічних і органічних розчинників. У 1905 році він виявив зв'язок між питомою провідністю і в'язкістю в рідких електролітах; в 1906 році ввів термін «сольватація». Разом зі стереохімічними роботами ці результати принесли йому популярність, зокрема, він номінувався на Нобелівську премію з хімії 7 разів, особливо активно в 1913 і 1914 роках[5][2].

Хімічна формула нітрату етиламонію

У 1896 році в Ризькому технічному університети російська мова отримує статус офіційної мови викладання поряд із німецькою, що дозволило отримати субсидії від уряду й допомогу випускникам при отриманні позицій в Росії. Пауль Вальден взявся за перебудову хімічного факультету, і Вільгельм Оствальд надіслав йому креслення Лейпцізької хімічної лабораторії як приклад. У травні 1910 року Вальден був обраний членом Петербурзької академії наук (на місце Фрідріха Конрада Бейльштейна) і вже 1911 року був запрошений до Санкт-Петербурга очолити Хімічну лабораторію академії. Як виняток йому дозволили залишитися жити й працювати в Ризі, де у нього були кращі можливості для досліджень, але майже щотижня до 1919 року він їздив на потязі до Санкт-Петербурга для керівництва дослідженнями, на академічні збори. У 1911—1915 роках Вальденом було опубліковано 14 статей в «Известиях Академии Наук» з електрохімії неводних розчинів. Зокрема, в 1914 році Пауль Вальден отримав першу йонну рідину з температурою плавлення нижче кімнатної — нітрат етиламонію (C2H5)NH+NO3-, який має температуру плавлення +12 °C[3][5][9][1]. Після 1915 року через труднощі, пов'язані з Першою світовою війною, політичними заворушеннями в Росії, а потім громадянською війною, Вальден скоротив власну науково-дослідну діяльність і зосередився на викладанні та адміністративній роботі, займаючи провідні позиції в науці.

Пауль Вальден у часи роботи в Ростоцькому університеті

Через політичні заворушення в Латвії і громадянську війну в Росії Вальден з родиною емігрував до Німеччини, де був призначений професором неорганічної хімії в Ростоцькому університеті, де працював до виходу на пенсію в 1934 році. У 1924 році Вальдена запросили до Риги, де він виступив з серією лекцій. Йому пропонували провідні позиції в галузі хімії в Ризі і в Ленінграді, але він відмовився. Незважаючи на еміграцію, Вальден зберіг популярність в Росії, і в 1927 році був обраний іноземним членом Російської академії наук. Пізніше, у 1928 році він також став членом Шведської академії наук, а в 1932 році й Фінської[5].

Наприкінці життя Пауль Вальден зосередився на історії хімії і зібрав унікальну бібліотеку (більш ніж 10 тис. томів). Будинок і бібліотека були знищені під час британської бомбардування Ростока в 1942 році. Вальден переїхав до Берліна, а потім до Франкфурта-на-Майні, де він став запрошеним професором історії хімії в місцевому університеті. Кінець Другої світової війни він зустрів у французькій зоні окупації, відрізаний від Ростокського університету, який знаходився в радянській зоні. Пауль Вальден залишився без засобів до існування, жив ​​на скромну пенсію, надану німецькими хіміками, іноді читав лекції в Тюбінгені[1] і писав мемуари, які були видані тільки в 1974 році[6]. У 1949 році Вальден опублікував свою найвідомішу книгу «Історія хімії». Помер 1957 року в Гаммертінгені (Німеччина) у віці 93 років.

Викладання

[ред. | ред. код]

Пауль Вальден був також відомим талановитим викладачем хімії. У своїх мемуарах він писав:

Моя аудиторія зазвичай буває переповнена, і доброзичлива реакція слухачів дає мені сили... в моїх лекціях я імпровізував, щоб привнести свіжість у виклад... Я ніколи не вважав викладання тягарем.[5]

Значний період життя (30 років) Пауль Вальден присвятив викладацькій роботі в Ризькій політехниці: у 1906–1916 роках обіймав посаду декана хімічного факультету; двічі, у 1902–1906 і 1916–1918 роках, був ректором університету[2].

Наукові праці

[ред. | ред. код]
  • (рос.) Очерк истории химии в России // Ладенбург А., «Лекции по истории развития химии от Лавуазье до нашего времени», пер. с нем. — Одесса, 1917.
  • (нім.) Optische Umkehrerscheinungen (Waldensche Umkehrung), Braunschweig, 1919.
  • (рос.) Теории растворов в их исторической последовательности. — П., 1921.
  • (нім.) Elektrochemie nichtwässeriger Lösungen, Lpz., 1924.
  • (нім.) Geschichte der Organischen Chemie seit 1880, Julius Springer Verlag 1941, Reprint 1972 (Geschichte der Organischen Chemie, Band 2).
  • (нім.) Drei Jahrtausende Chemie, Berlin: Limpert 1944.
  • (нім.) Geschichte der Chemie, Bonn: Athenäum Verlag, 2. Auflage 1950.
  • (нім.) Chronologische Übersichtstabellen zur Geschichte der Chemie von den ältesten Zeiten bis zur Gegenwart, Springer Verlag 1952.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Вальден Пауль // Большая советская энциклопедия : у 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.).
  2. ↑ а б в г (латис.) Jānis Stradiņš Pauls Valdens — latviešu nācijas pazaudētais un Ķīmijas gadā jaunatrastais dēls. — Zinātnes Vēstnesis — 2011.g. 26.septembris
  3. ↑ а б (англ.) Mihkel Koel (2008). Ionic Liquids in Chemical Analysis. CRC Press. p. xxvii. ISBN 1-4200-4646-2.
  4. ↑ (англ.) Trevor M. Letcher (2004). Chemical thermodynamics for industry. Royal Society of Chemistry. p. 82. ISBN 0-85404-591-0.
  5. ↑ а б в г д е ж (рос.) Волков В. А., Раскин Н. М., Страдынь Я. П. Новые материалы к биографии П. И. Вальдена // Известия Академии наук Латвийской ССР № 9 за 1987 год.
  6. ↑ а б (англ.) John Daintith (1994). Biographical encyclopedia of scientists, Volume 1. CRC Press. p. 921. ISBN 0-7503-0287-9.
  7. ↑ (рос.) Нейланд О. Я. Органическая химия: Учеб. для хим. спец. вузов. — Москва: Высшая школа, 1990. — 751 с.
  8. ↑ (нім.) P. Walden (1896). «Ueber die gegenseitige Umwandlung optischer Antipoden». Berichte der deutschen chemischen Gesellschaft 29 (1): 133—138. doi:10.1002/cber.18960290127.
  9. ↑ (нім.) P. Walden (1914). «Molecular weights and electrical conductivity of several fused salts». Bull. Russian Acad. Sci.: 405—422.

Література

[ред. | ред. код]
  • (нім.) Paul Walden (1950). «Aus den Erinnerungen eines alten chemischen Zeitgenossen». Naturwissenschaften 37 (4): 73-81. Bibcode:1950NW…..37…73W. doi:10.1007/BF00631950.
  • (нім.) Georg Lockemann (1953). «Paul von Walden, dem Nestor der Chemie, zum 90. Geburtstage am 26. Juli 1953». Naturwissenschaften 40 (14): 373–374. Bibcode:1953NW…..40..373L. doi:10.1007/BF00589294.
  • (нім.) P. Günther (1933). «Paul Walden zum 70. Geburtstag». Angewandte Chemie 46 (30): 497–498. doi:10.1002/ange.19330463002.
  • (рос.) Материалы для биографического словаря действительных членов императорской Академии наук, часть 1. — П., 1915.
  • (рос.) Из истории естествознания и техники Прибалтики, Том 1 (7). — Рига, 1968. с. 157—67.
  • (рос.) Страдынь Я. П., Соловьев Ю. И. Павел Иванович (Пауль) Вальден: 1863–1957. — М., 1988.

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Пауль Вальден
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Пауль_Вальден&oldid=43762122