Пачовський Василь Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Миколайович Пачовський
Пачовський Василь.jpg
Василь Пачовський
Ім'я при народженні Василь Миколайович Пачовський
Народився 12 січня 1878(1878-01-12)
с. Жуличі
Помер 5 квітня 1942(1942-04-05) (64 роки)
м. Львів
Поховання
Громадянство Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Польща Польща
Діяльність поет, історіософ, мислитель
Alma mater Віденський університет
Мова творів українська

CMNS: Пачовський Василь Миколайович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Васи́ль Миколайович Пачо́вський (12 січня 1878, Жуличі — 5 квітня 1942, Львів) — український поет, історіософ і мислитель. Доктор філософії з історії мистецтва[2].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в селі Жуличах Золочівського повіту в родині сільського священика отця Миколи Пачовського і його дружини Марії (з роду Боярських, в якому теж було багато священиків)[3]. При народженні йому дали подвійне ім'я Василь-Сильвестр. Старші брати — Іван і Ярослав.

У 1884—1886 роках навчання у Жулицькій школі. 1889 році вступив до Золочівської державної гімназії з польською мовою викладання, де вже навчався Василів старший брат Іван. У 1891 році помер батько — тому довелося часто голодувати. По закінченні 4 класу гімназії Василь у 1893 році переходить жити до найстаршого брата Ярослава, який на той час мешкає у передмісті Львова. Продовжує навчання у львівській Академічній гімназії, але через проблеми з оплатою навчання, викликані втратою роботи Ярославом Пачовським, відрахований з навчального закладу. 1895 року повернувся до Золочева, де поновив навчання в гімназії (брат Іван на той час вже закінчив навчання). Того ж року побачило світ перше оповідання, за яке отримав схвальні відгуки від Осипа Маковея. 1896 року виключений із золочівської гімназії через палку патріотичну промову на похороні свого друга, сина катехита Єзерського, якого загнали у труну «професори». Аби заробити на прожит­тя, дає приватні уроки синам отця Дякова. Восени 1897 року вигнаний із Золочева за організацію нелегальних зібрань гімназійної молоді на квартирі біля залізничного вокзалу. Упродовж 1897—1900 років відвідує приватні уроки у панотців Темницького, Радецького та Винницького. 31 жовтня 1898 року брав участь у літературному святі з нагоди 25-ліття письменницької праці Івана Франка. 3 липня 1899 року у IV-й львівській гімназії склав екстерном іспит на отримання атестату зрілості.

У 1899—1901 роках — перший період навчання у Львівському університеті на медичному факультеті. Початок публікації творів у львівському журналі «Молода Україна». 8 грудня 1900 року брав участь у з'їзді українських студентів вищих шкіл Австрії з нагоди заснування у Чернівцях товариства «Молода Україна». Під час святкового концерту декламує свій твір «З боротьби титанів», про який тепло відгукується газета «Буковина». Знову був палкий виступ на студентському вічі 19 листопада 1901 року, сповнений протесту проти гнобителів українського народу, і знову мусив попрощатися з цим навчальним за­кладом. Василь Пачовський, як один з п'яти найактивніших учасників та організаторів віча, відрахований з вишу. На знак солідарності з ним та іншими покараними товаришами університет залишили і перевелися до інших навчальних закладів Європи близько 600 студентів.

У 1901—1903 роках — навчання у Віденському університеті, під час якого перейшов з медичного на філософський факультет. 1901 року вийшла друком перша збірка поезій «Розсипані перли», на вихід якої Іван Франко, котрий тривалий час критикував модерністів, написав схвальну рецензію: «Пачовський справжній талант, поезія пливе в нього натурально, не силувана, як найпростіший вислів його чуття»[4]. 1902 року вийшла сатирична поема «Празник».

Василь Пачовський на поштовій листівці із пророчими словами з драми «Сон української ночі» про «вінець золотий» — символ української держави

1903 року повернувся до Львова, де продовжив навчання на філософському факультеті Львівського університету, який закінчує через 2 роки. 1903 року побачила світ перша антологія української лірики другої половини ХІХ століття «Акорди», яку уклав Іван Франко. Василь Пачовський представлений творами «Ой щебечуть соловії…», «Як мине дитячий рай…», «Чому то як море филює…», «Ой ти соловію, золоте перо…», «Спів відлітних журавлів». Того ж року вийшов перший твір державницького змісту — драматична поема-містерія «Сон української ночі». Автор відроджує у літературі тему козаччини, пророкує відродження незалежної Української держави, започатковує трактування творчості Тараса Шевченка як поета-державника.

18 вересня 1905 року Крайова шкільна рада Галичини призначає Василя Пачовського заступником учителя і скеровує до Станіславова (нині Івано-Франківськ) на однорічну педагогічну практику у державній гімназії з українською мовою навчання. 1906 року виходить друком книжка прози «Жертва штуки», а 1907 року — збірка поезій «На стоці гір», історико-філософський нарис «Українці, як народ» (друге видання у Нью-Йорку 1917 року). У 1907 році був одним з організаторів літературного угрупування «Молода муза» — гуртка українсько-галицьких поетів, які наслідували західноєвропейський модерністський напрям у літературі. Її органом було видавництво «Світ», що діяло в 1906—1909 роках[2].

1908 року бере участь у дискусії в галицькій пресі щодо «Історії України-Русі» Миколи Аркаса. 20 квітня 1908 року в газеті «Діло» Василь Пачовський виступає зі змістовною рецензією на підтримку цього видання і пророкує йому успіх серед широкого кола читачів. «Історія України-Русі» стає на початку ХХ століття другою за популярністю українською книжкою після Шевченкового «Кобзаря».

Поет Василь Пачовський (близько 1910 року)

13 березня 1909 року на Шевченківському концерті в Руському інституті для дівчат у Перемишлі вперше звучить вокальний терцет Станіслава Людкевича на слова Василя Пачовського «Царівна млака»[5]. 25 травня 1909 року склав учительський іспит з історії та географії як головних предметів з правом навчання українською і польською мовами та став дефінітивним учителем у львівській академічній гімназії, а від 1 серпня 1917 року — дефінітивним професором цього навчального закладу[6]. За тиждень потому, 31 травня, брав участь у січовому святі, організованому в Коломиї з нагоди 200-ліття зруйнування Запорізької Січі Петром І. Передова стаття в газеті «Хлопська Правда» і публікація тексту пісні «Січ іде…». Того ж року у коломийському видавництві «Галицька накладня Якова Оренштайна» вийшли друком брошура «В двохсотлітню річницю зруйнування Січі царем Петром за поміч в бунті гетьмана Івана Мазепи 1709 року проти Росії» та ілюстрована дитяча книжечка «Рости, читай, дрібонький читачу, най даром папір я не трачу».

Від 24 вересня 1909 року й до вибуху першої світової війни працює заступником учителя у філії львівської Академічної гімназії. 1909 року одружився з Неонілою Горницькою, дочкою священика з Рави-Руської та разом із нею відвідує Італію, по поверненню звідти пише цикл мариністичних поезій. 11 листопада 1909 року театр «Руської бесіди» здійснює у Тернополі постановку його трагедії «Сон української ночі» на музику Станіслава Людкевича. В сценічній адаптації твір отримав назву «Зоряний вінець». У грудні того ж року на крайовому конкурсі п'єса «Сонце Руїни» визнана кращим українським драматичним твором,[5] за яку автор отримав премію у розмірі 700 крон. 1911 року драматична поема «Сонце Руїни» вийшла друком у Жовкві. Літком того ж року чоловічий хор «Львівського Бояна» і «Бандуриста» здійснює турне за маршрутом ЗолочівТеребовляТисменицяГаличКалуш. Родзинкою репертуару стає твір Станіслава Людкевича на слова Василя Пачовського «Хор підземних ковалів».

28 січня 1912 року у Львові відбулася прем'єра вистави «Сонце Руїни» у постановці режисера і директора театру «Руської бесіди» Йосипа Стадника на святкуванні 50-річного ювілею товариства «Руська Бесіда». Звучить пісня на слова Василя Пачовського «Ми лицарі без жаху і без смерти» (музика Станіслава Людкевича), яка за тридесят років стане офіційним маршем УПА-Захід. 7 грудня 1912 року виголошує в «Академічній громаді» реферат «Українська справа під теперішню хвилю», ,який згодом розповсюджується нелегально на теренах Галичини. 1913 року виходить збірка поезій «Ладі і Марені терновий вогонь мій…» та наукове дослідження «Нарис історії мініатюри по рукописям».

Лесь Курбас (гетьман Дорошенко) і Амвросій Бучма у виставі за твором Василя Пачовського «Сонце Руїни». Поштівка

6 лютого 1914 року до Самбора приїхав театр «Руської бесіди»[7]. Тут, на сцені самбірського «Сокола», театр ставить оновлену виставу «Сонце Руїни» у постановці режисера театру Степана Чарнецького, товариша Василя Пачовського по «Молодій музі». На прем'єрі «Сонця Руїни» у Самборі вперше звучить пісня «Ой у лузі червона калина», що невдовзі стала стрілецьким гімном і символом українського національного відродження. 29 березня 1914 року на святкування 50-літнього ювілею театру «Руської бесіди», який завітав до Стрия після перебування у Самборі і більш ніж місячних гастролей у Дрогобичі[7]. Головний захід урочистостей — вистава «Сонце Руїни». Того ж року драматична поема «Сфінкс Європи», що пророкує збройний європейський конфлікт і боротьбу за українську державність. Постановка вистави призначена на 28 червня в межах урочистостей з нагоди 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка, але прем'єра вистави підпадає під заборону австрійської влади, аби порушеною у творі темою не дратувати царську Росію.

У 1915—1918 роках служба в австрійському війську. На заклик «Союзу Визволення України» Василь Пачовський як старшина австрійської армії працює у таборах з військовополоненими українцями царської армії, займається виховною, освітньою і видавничою працею в таборах у Кнітельфельді та Фрайштадті (Австрія), Вецлярі (Німеччина). Був активним учасником видань зі «стілецьким вектором» — «Вістника СВУ», «Червоної калини», «Тим, що впали». 1917 року у епіграфі до власного твору на пошану «Українським січовим стрільцям» Василь Пачовський окреслив власне місце і роль щодо стрілецької військової генерації, бажання бути в її епіцентрі: «Буду день і ніч ізранку / Духом вилітати — / На могили «тих, що впали», / Квіти устеляти!... А на себе буде палкать/ Ревними сльозами, – / З жалю — чом я був, герої, / З вами, не між вами!»[8].

Після розпаду Австро-Угорської імперії Василь Пачовський підтримав українську національну революцію, в ході якої відстоював право українців на власну державу, що, як він вважав, мала бути зорганізована на програмових засадах лівих політичних теорій. У 1918—1919 роках — четар Української Галицької Армії, редактор газети «Стрілець» — органу начальної команди УГА. У 1918 році виходить драматична поема «Малий Святослав Хоробрий» та трагедія «Роман Великий». 13 квітня 1919 року Державний секретаріат освіти і віросповідань ЗУНР іменує Василя Пачовського учителем з титулом професора і призначає йому VIII-й службовий ранг, у липні того ж року, після переходу уряду ЗУНР та УГА за Збруч, робота в міністерстві преси і пропаганди в Кам'янці-Подільському. Призначений аташе надзвичайної дипломатичної місії УНР до Ватикану.

1920 року Василь Пачовський переїхав до Ужгорода, де розпочався закарпатський період в його житті, а саме редагування з Володимиром Бирчаком часопису «Народ». Видання шкільного підручника «Исторія Подкарпатської Руси». Від 11 жовтня 1920 року до 31 серпня 1929 року вчителює у Берегівській державній гімназії та провадить активну громадську діяльність на Закарпатті. У 1920—1921 роках виходить збірка поезій «Огні мести», яка згодом друкується у ряді періодичних видань.

У 1921—1923 роках драма «Сонце Руїни» у постановці Гната Юри представлена у репертуарі радянського Нового драматичного театру імені Івана Франка, створеного 1920 року у Вінниці[2].

1922 року, за сценарієм написаним Василем Пачовським та Каролем Фігдорою, на празькій кіностудії «Баррандов» чеським режисером Яном Юсти-Розводою, створений повнометражна художня стрічка «Корятович» («Чарівний перстень Карпат») — перший історичний фільм чехословацького кінематографу і перший фільм про карпатських українців. У стрічці задіяно два десятки акторів, образ головного героя — литовського князя Федора Корятовича втілив у стрічці чеський актор Теодор Піштек, а в образі Лаборця виступив корифей українського театру Микола Садовський, котрий мешкав тоді у Празі. Спонсорували виробництво кінострічки директор Ужгородської вчительської семінарії, греко-католицький священик отець Августин Волошин та директор «Підкарпатського банку» в Ужгороді, згодом губернатор Підкарпатської Русі Костянтин Грабар. Прем’єра відбулася у Празі 9 листопада 1922 року за присутності президента Чехословаччини Томаша Масарика[9]. Станом на 1926 рік чеська влада двічі пропонувала Пачовському отримати чехословацьке громадянство, але він відмовився його прийняти[6].

Протягом 1923—1927 років виходять поеми «Дума про Івана Безрідного», «Князь Лаборець. Міт Срібної Землі», де Василь Пачовський утверджує створений ним поетичний образ Закарпаття у формі популярної нині назви «Срібна Земля»,[10]. Пачовський став автором вступного слова до першої книги «Квіти з терням» Василя Ґренджі-Донського, який започаткував нову українську літературу на теренах Закарпаття. Серед опублікованих творів Василя Ґренджі-Донського — вірш «Пливе кача по тисині», який після збройної боротьби за Карпатську Україну у 1939 року стане народною піснею, а під час Революції Гідності — піснею-реквіємом за полеглою «Небесною Сотнею»[11]. У цей період виходять поетичні збірки «З блакитної книги» та «Розгублені звізди», що згодом публікуються в періодичних виданнях. Василь Пачовський уклав текст присяги пластунів Підкарпатської Русі, що був надрукований 1923 року у журналі «Пластун»[12].

Василь Пачовський зі своїми учнями берегівської українській гімназії (1927 рік)

1 листопада 1926 року відбувся захист наукової праці «Нарис історії мініатюри по рукописям» в Українському вільному університеті у Празі та отримання Василем Пачовським наукового звання доктора філософії з історії мистецтва.

12 квітня 1927 року на шпальтах американської україномовної газети «Свобода» повідомлялося, що державний театр «Березіль» у Харкові відкриє новий театральний сезон виставою «Сонце Руїни» у постановці Леся Курбаса. Однак напередодні прем'єри виставу забороняють, бо хтось із «доброзичливців» Василя Пачовського надрукував у низці галицьких часописів декілька його поетичних творів з критикою радянської влади.

У вересні 1929 року повернувся із Закарпаття в Галичину, до Перемишля, де спочатку працював на посаді договірного учителя україномовної гімназії, а у 1930—1934 роках — лектором української культури (за сумісництвом) у бурсі святого Миколая на Засянні. 1933 року Пачовський виступив на Шев­ченківському святі з різким осудом тих «безхребетних» громадян, які власні інтереси ставили вище інтересів на­роду. За це довелося платити. І Пачовський, незважаючи на свій письменницький і педагогічний авторитет, 31 серпня 1933 року був звільнений з роботи у перемишльській гімназії та змушений був виїхати з родиною до Львова. Перед його від'їздом до Львова 1933 року у перемишльському видавництві «Краса і сила» виходить друком історіософічний твір Пачовського «Світова місія України», а згодом, там само й драматична поема «Гетьман Мазепа» та друге видання збірки «Розсипані перли».

20 березня 1934 року Український народний театр імені Івана Тобілевича представив «Сонце Руїни» на сцені Народного дому у Перемишлі. Молоді глядачі нагороджують артистів бурхливими оплесками, а автора Василя Пачовського — лавровим вінцем[2]. У 1934 —1935 роках працює службовцем при Головній управі товариства «Рідна школа». У листопаді 1935 року виступив з програмною доповіддю «Українознавство у вихованні молоді» на Першому українському педагогічному конгресі, що проходив у Львові[13].

Упродовж 1936—1939 років безробітний. На пропозицію Наукового товариства імені Тараса Шевченка перекладає українською мовою «Повість временних літ», а також київський та галицько-волинський літописи. 1937 року побачили світ перша частина вершинного твору Василя Пачовського — епосу «Золоті ворота», а також історичний нарис «Iван Мазепа: життя i діяльність», віршована казка «Золота гвіздка». 1938 року вийшла історична праця «Срібна Земля. Тисячоліття Карпатської України», видана з нагоди утворення української автономної держави «Карпатська Україна» у складі Чехословаччини. 1939 року опублікована «Повість временних літ» в українському перекладі Василя Пачовського — перший в історії української літератури переклад літописного твору Київської Русі.

З приходом більшовиків, від 16 жовтня 1939 року Василь Пачовський викладав українську мову у львівській середній школі № 6 (колишній науково-виховний заклад для дівчат Софії Стшалковської) при вулиці Зеленій, де вчителював ще до початку війни. Від 11 січня 1940 року — старший викладач кафедри українського мовознавства Львівського державного університету імені Івана Франка. Входив до президії Організаційного комітету зі створення львівської організації Спілки радянських письменників. У заходах, проведення яких ініціювала спілка літераторів, висвітлювалася творчість таких визначних постатей, як Петро Панч, Олекса Десняк, Павло Тичина та інших письменників[14].

У липні 1941 році очолив новостворену «Спілку українських письменників у Львові», робота якої в умовах німецької-радянської війни проводилася через посередництво трьох секцій: видавничої, бібліотечної та імпрезової. Друкованим органом спілки виступав літературно-мистецький місячник «Наші дні». Левова частка публікацій журналу припадала на поезію, повісті, новели, оповідання, нариси, драматичні твори, літературні інтерв'ю, репортажі, критику, дослідження з історії української літератури. Зусиллями письменницької спілки у надзвичайно складних умовах німецької окупації проводилися літературні конкурси, відбувалися літературні вечори, зустрічі відомих майстрів слова, на яких обговорювалася та оцінювалася їхня творчість, відзначалися ювілеї.

У липні 1941 року, на літературному вечорі на тему «Українська духовність на переломі» намагається закласти місток порозуміння між українськими письменниками, що представляли бандерівський та мельниківський табори ОУН. У серпні 1941 року перебував на лікуванні у Трускавці, де зустрівся з письменником Аркадієм Любченком. В листопаді 1941 року за допомогою Українського Крайового Комітету мав виїхати до Криниці аби підлікуватися, але через емфізему легень й ослаблене серце подорож була скасована[15]. Упродовж осені 1941 — весни 1942 року працював над драмами «Святослав Хоробрий», «Володимир Великий», «Київський цар Ізяслав», «Орден Багатирів».

Пам'ятник на могилі Василя Пачовського на Личаківському цвинтарі у Львові

Наприкінці березня 1942 року поет застудився, а 5 квітня 1942 року відійшов у засвіти, залишивши у смутку дружину Неонілу та дітей. Траурну процесію на похоронах очолював єпископ Йосиф Сліпий. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. В умовах воєнного лихоліття українське громадянство Львова зуміло зібрати кошти на гранітний пам'ятник з висіченим барельєфом архистратига Михаїла, покровителя Києва, на тлі київських Золотих воріт. Скульптор — Сергій Литвиненко, автор надгробка Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові. Напис на пам'ятнику Василя Пачовського пророкував відновлення Золотих воріт і відродження української держави: «О Золоті ворота! Стояти вам ще там, де ви стояли!».

Позиція[ред. | ред. код]

Як учасник та співучасник боротьби Миколи Міхновського, В. Пачовський був передусім поетом-державником. Його драма «Сон української ночі» виховувала національно свідому інтелігенцію в Галичині на початку XX століття. Ціле життя й велику частину своїх творів присвятив для створення ідеології української державності. Він один із тих, що випередили свою епоху на довгі десятки років. Своїм поетичним словом він умів виразити почування і мрії патріотичної молоді, саме тому вона колись так захоплювалася його творами. Ось кілька рядків із вірша «Спів товпи»[15]:

Хто живий уставай, меч у руки хапай,
На Україну трубить Богдан!
До борби, до борби кличе голос труби —
Люд стає від Кавказу по Сян!

…Від Кавказу по Сян лиш один буде лан,
Його власником — нарід цілий.
Спільна праця і край, блисне воля і рай —
України вінець золотий!

В. Пачовський ставив собі за мету виховати новий тип українця-державника, рисами якого були б передусім національна гордість і самопошана. У своїй праці, що вийшла друком у Нью-Йорку 1917 року, він писав[15]:

«Чому нам не бути гордими за себе, за своїх героїв, за свою минувшину, коли вона така велична і сяє всіми світлотінями різних характерів і стремлінь?! Чому нам оглядатися довкола себе, що за нас скаже той або сей, і стосуватися до його ласки? Вдивімся в себе, побачмо себе, спізнаймо своє „я“, високе з природи, перебудуймо себе, перекуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицеву енергію — а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитись, бо в нашій душі є велике творче джерело духа, за яке ми повинні й можемо бути горді!»

У своєму історіософічному творі «Світова місія України», що надрукований у перемишльському видавництві «Краса і Сила» 1933 року, каже поет пророчим тоном[15]:

«Амінь, амінь говорю вам, що воскресення прийде. Білим світом високих зір сходить на нашу націю дух Володимира Великого й каже моїми устами сумним в Україні: солодко й почесно є для Рідного Краю вмерти, але солодше й почесніше й для Рідного Краю жити в часі його воскресення й серед бурі й натиску життя його переперти! Тому позмивайте сонні очі ранньою весною, підкріпляйте ов'ялі руки, додавайте сили хитливим колінам, черпайте силу з праджерела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну гордість і самопошану, одним словом — зробіть націю, яка стане підметом, стане угольним камнем Божого храму. А тоді буде даний вам вінець замість попелу, замість плачу єлей радощів, замість сумовитого серця — одежа слова. І назвуть вас світочами нового життя, сильними в справедливості, а нашу Україну найкращою піснею в молитві світу до Бога!»

З ідеєю відродження української держави пов'язані майже всі драми Пачовського, історичні вірші та велика кількість популярних книжечок і статей[15].

Твори[ред. | ред. код]

На початку ХХІ століття Василь Пачовський призабутий, хоча він більш як 40 років плідно працював як літератор, педагог і науковець. За його життя окремими книгами і брошурами побачило світ близько 30 видань. Однак, за оцінкою професора Василя Сімовича та інших членів громадського комітету, створеного у квітні 1942 року з метою пошанування пам'яті Василя Пачовського, недрукована творча спадщина письменника виявилася значно більшою, ніж всі його видані твори разом взяті.

Поетичні збірки[ред. | ред. код]

Драми і поеми[ред. | ред. код]

  • Сон української ночі. Трагедія (Львів, 1903);
  • Сонце Руїни. Трагедія козацької України (Жовква, 1911);
  • Сфінкс Європи. Драма. Музика С. Людкевича (Львів, 1914);
  • Роман Великий. Трагедія (Київ — Коломия — Вінніпеґ, 1918);
  • Гетьман Мазепа. Містерія воскресіння (Перемишль, 1933);
  • Золоті ворота. Містичний епос. Ч. 1: Пекло України (Львів, 1937).

Історичні нариси та історіософські твори[ред. | ред. код]

  • Наші герої і важнійші історичні події за козацьких часів. В 250 річницю смерти Богдана Хмельницького. Зладив Орлик (1907). Криптонім «Орлик» розкритий на основі «Словника українських псевдонімів» О. Дея;
  • В пам'ять гетьмана Івана Мазепи і битви під Полтавою (Коломия, 1909);
  • Нарис історії мініатюри по рукописям (Львів, 1913);
  • Гетьман Петро Дорошенко: Борець за неподільну, вільну, незалежну Україну (Київ, 1917);
  • Українці, як народ (Нью-Йорк, 1917; перше видання — Чернівці, 1907);
  • Голос Галицької землі до України (Вецляр, 1918);
  • Галичина і Наддніпрянська Україна (Кам'янець на Поділлю, 1919);
  • Кубань і Україна (Вінниця, 1919);
  • Історія Подкарпатської Руси, т. 1—2 (Ужгород, 1920—1922);
  • Світова місія України (Перемишль, 1933);
  • Іван Мазепа, життя й діяльність (Львів, 1937);
  • Срібна земля: Тисячоліття Карпатської України: Нарис історії з мапою (Львів: Видавн. кооп. «Дружина», 1938);
  • Повість временних літ. Ч. 1 (переклад, 1939).

Дитячі твори[ред. | ред. код]

Інші твори[ред. | ред. код]

  • Празник. Образок (1902);
  • Жертва штуки (Львів, 1906);
  • Щедрівка «Просвіті» (Ужгород, 1920).

Сценарії[ред. | ред. код]

  • Чарівний перстень Карпат. На його основі у 1923 році чеською кіностудією «Баррандов» був знятий художній фільм «Корятович» (режисер Карел Юст).
Меморіяльна таблиця Василя Пачовського в Береговому

Деякі посмертні видання творів[ред. | ред. код]

  • Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації // Український світ». — 1945. — № 1/3;
  • Історія Закарпаття. — Мюнхен : Бджілка, 1946. — 194 с.
  • Зібрані твори. Том 1: Поезії. — Філадельфія—Нью-Йорк—Торонто : Об'єднання українських письменників «Слово», 1984. — 740 с.
  • Зібрані твори. Том 2: Золоті ворота. — Філадельфія—Нью-Йорк—Торонто : Об'єднання українських письменників «Слово», 1984. — 419 с.
  • Розсипані перли: Поети «Молодої Музи» / Упоряд., автор передм. і прим. М. М. Ільницький. — Київ : Дніпро, 1991. — 710 с.
  • Кров землі: Драма. — Івано-Франківськ : Грань, 2005. — 96 с.
  • Золота гвіздка: Казка. — Івано-Франківськ : Грань, 2007. — 36 с.
  • Срібна Земля. Тисячоліття Карпатської України: нарис історії з мапою. — Ужгород : Мистецька Лінія, 2007. — 72 с.
  • В пам'ять гетьмана Івана Мазепи і битви під Полтавою (1709 р.). — Ужгород : Мистецька Лінія, 2009. — 36 с.

Родина[ред. | ред. код]

1909 року одружився з Неонілою Горницькою, дочкою священика з Рави-Руської. Подружжя Пачовських мало чотирьох дітей — синів Романа, Святополка (Євгена), Бориса та дочку Звінку (Звениславу).

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

На фасаді Берегівської української гімназії встановлено меморіальну табличку, яка сповіщає про те, що у будинку Берегівської реальної гімназії з 1920 по 1929 рік працював відомий український поет, історик доктор В. Пачовський.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Личаківський некрополь — С. 101.
  2. а б в г Пиндус Б., Щербак Л. Пачовський Василь Миколайович… — С. 41.
  3. Біографія Василя Пачовського. onlyart.org.ua. Процитовано 11 квітня 2020. 
  4. Кучеренко Д. (12 січня 2016). Гордий молодомузівець, який мріяв про українську державу. vsiknygy.net.ua. Процитовано 12 квітня 2020. 
  5. а б Пасічник Р. (2 вересня 2017). Василь Пачовський і Станіслав Людкевич: на перехресті поезії та музики. ludkevytch.in.ua. Процитовано 17 квітня 2020. 
  6. а б Ковач А. Педагогічна діяльність Василя Пачовського на Закарпатті у 1920-х рр.. library.udpu.org.ua. Процитовано 17 квітня 2020. 
  7. а б Медведик, 2012, с. 82
  8. Тим, що впали 1914–1916: Лїтературно-мистецький збірник. Кн. 1 / зложив Микола Голубець. — Львів : Коштом Артистичної горстки і Пресової Кватири У.С.В. в полї; З друкарнї А. Гольдмана, 1917. — С. 15.
  9. Офіцинський Р. (12 вересня 2014). Князь Федір Корятович у народних переказах і наукових працях. rionews.com.ua. Процитовано 11 квітня 2020. 
  10. Супруненко О. (19 січня 2019). Василь Пачовський — назвав Закарпаття «Срібною землею». novzak.uz.ua. Процитовано 17 квітня 2020. 
  11. Ребрик А. (30 жовтня 2014). Василь Сокіл: про пісню «Пливе кача по Тисині». 100krokiv.info. Процитовано 14 квітня 2020. 
  12. Василь Пачовський Присяга пластунов Подк. Руси // журнал «Пластун». — ч. 2. — юній 1923. — рочник 1. — С. 4.
  13. Пачовський В. Українознавство у вихованні молоді // Перший український Педагогічний Конгрес 1935: збірка. — Львів : товариства «Рідна школа», 1938. — С. 89—114.
  14. Офіцинський В. Українські фахові об'єднання // Дистрикт Галичина (1941-1944): історико-політичний нарис / В. А. Офіцинський; Ужгородський національний університет, НДІ карпатознавства. — Ужгород : МПП «Гражда», 2001. — 144 с. — ISBN 966-7112-06-3.
  15. а б в г д Боднарук І. (14 вересня 1961). Поет-державник. ukrlife.org. Українська думка. Процитовано 11 квітня 2020. 

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Барка В. Лірик—мислитель: передрук з часопису «Українські вісті» 9 квітня 1967 р. / Василь Барка // Українське слово. — В 4 кн. Кн. 2.: хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. / упоряд., ред. та бібліогр. В. Яременка. — К.: «Аконіт», 2001. — С. 208—213.
  • Богдан Б. «І на нарід прийде воля...»: До 120-ї річниці від дня народження Василя Пачовського: поета, історика // Календар «Просвіти» на 1998 рік / Б. Богдан. — Ужгород : Закарпатське крайове т-во «Просвіта», 1998. — С. 44—46.
  • Громлюк І. Василь Пачовський —драматург, історик, патріот та забутий син України.
  • Ільницький М. Молодомузівці лишилися молодими: до 120-річчя з дня народження В. Пачовського // Новини Закарпаття. — № 5 (1410). — 13 січня 1998.
  • Луців Л. Василь Пачовський. Найбільший ворог Московщини, в новішій українській літературі // Наші дні. — Львів. — 1942. — ч. 7. — С. 2.
  • Марків Р. Фольклорно-міфологічні образи у драмах Василя Пачовського // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. — Львів: Світ, 1999. — Ч. 1. — С. 538.
  • Мацієвська В. Типи страху в ліриці Василя Пачовського // Слово і час. — 2009. — № 1. — С. 59—67.
  • Медведик П. Курбасові весняні вечори // Життя і творчість Леся Курбаса / упоряд., наук. ред. Б. Козак. — Львів-Київ-Харків : Літопис, 2012. — 656 с.
  • Медицька М. Драми «Визволення» Станіслава Виспянського і «Золоті Ворота» Василя Пачовського: типологія образних алюзій та містифікацій // Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства: збірка наукових статей. Випуск 9 Українська література в загальноєвропейському контексті: матеріали Міжнарнародної наукової конференції, Ужгород, 10—12 жовтня 2005 р / Міністерство освіти і науки України, Ужгородський національний університет. — Ужгород, 2005. — С. 219—228.
  • Нахлік Є. Василь Пачовський про всесвітню місію українського духу // Український світ. — 1995. — № 1—2. — С. 31.
  • Немченко І. Від Сяну до Дону засіли амеби... (Патріотичний пафос поезії В. Пачовського) // Визвольний шлях. — 2002. — Кн.9. — С. 89—103.
  • Пагиря В. Відлуння Карпат: сторінки історії. — Ужгород : Срібна Земля, 1994. — 107 с. — ISBN 5-7707-5832-5.
  • Пачовський В. Мої три перші зустрічі з Іваном Франком в студентські часи // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. — 2-ге вид., доп., перероб. — Львів : Каменяр (видавництво), 2011. — С. 414—416.
  • Пиндус Б., Щербак Л. Пачовський Василь Миколайович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 41. — ISBN 978-966-528-279-2.
  • Роздольська І. Василь Пачовський як учасник стрілецького покоління / І. В. Роздольська // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. — 2018. — Вип. 67(1). — С. 230—243.
  • Середняк А. Діячі «Просвіти» // Нарис історії «Просвіти» / Р. Іванчук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк; За ред. І. Мельника. — Львів, Краків, Париж : Просвіта, 1993. — 232 с. — (Популярна енциклопедія «Просвіти») — ISBN 5-7707-0643-0.
  • Шаян В. Василь Пачовський — віщун історії: коротка характеристика у 25-ліття з дня його смерти — 5. 4. 1942 / В. Шаян // Визвольний шлях. — 1967. — № 4. — С. 431—437.
  • Шевельов Ю. Василь Пачовський // Нова Україна. — № 21. — 28 січня. — 1943. — С. 3.
  • Шевельов Ю. Дорогою відрадянщення: публіцистичні та наукові тексти 1941—1943 рр. (харківський період) / Упорядкували й підготували до друку С. Вакуленко, К. Каруник; передмова К. Каруник. — Харків : Харківське історико-філологічне товариство, 2014. — С. 100—102.

Посилання[ред. | ред. код]