Паєвська Олександра Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Леся Паєвська

Олександра (Леся) Миколаївна Паєвська (псевдо «Орися», (17 січня 1908(19080117), село Нижній Березів Косівського району — 8 квітня 1953 — зв'язкова, референт пропаганди Окружного проводу ОУН. Автор різних статей, листівок і невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися в підпільних виданнях. Свої праці підписувала шифром М-35.

Життєпис[ред. | ред. код]

Дитинство, освіта, заміжжя[ред. | ред. код]

Народилася 17 січня 1908 року в селі Нижній Березів Косівського району на Гуцульщині y греко-католицькій священичій родині. Була дочкою о. Миколи Томича і Марії з дому Смалько, яка теж походила із священичої родини.

Леся рано втратила батька, який молодим помер від туберкульозу. Разом з мамою і братом вона жила і виховувалася у свого діда о. Миколи Смалька, який теж душпастирював на Гуцульщині. Зростала Леся у священичому оточенні, тому що всі п'ять дочок отця Миколи вийшли заміж, як переважно велося в ті часи, за священиків, котрі душпастирювали в гірських селах. Це були багатодітні, дружні, високосвідомі українські родини. Всі двоюрідні сестри і брати Лесі були освіченими, мали середню спеціальну або вищу освіту.

В 1995 році син Лесі — Юрій Паєвський — у своїй статті в газеті «Освітянський вісник» перечисляв, як трагічно складалися долі членів цього роду. Переважна більшість їх пройшли важкі гоніння польської і большевицької влади, гинули від рук окупантів. Кого розстріляли, хто помер на засланні, а дехто покінчив життя в оточеній енкаведистами криївці.

Сама ж Леся, живучи в родині діда в селі Брустури, вступила до Коломийської жіночої семінарії Українського Педагогічного товариства, яку закінчила в 1926 році. В семінарії була активною учасницею Пласту, входила в Управу пластового куреня ім. Марти Борецької. Після закінчення семінарії вона, як виходець із патріотичної священичої родини, довго не могла дістати учительської посади в польській державі. Зрештою, дістала її, але аж на Волині. Там організувався великий гурт українських дівчат-вчительок із Галичини.

У Володимирі-Волинськім, Леся вийшла заміж за Дениса Паєвського, емігранта з-за Збруча. Він воював в армії УНР (Української Народної Республіки), батьків його розстріляли більшовики, він з братом емігрували на терени, підлеглі Польщі, а сестра, яка залишилася на підсовєтській Україні, померла в 1933 році від голоду.

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські т.зв. «визволителі». Хату Паєвських конфіскують, дозволивши їм жити лише в кухні, в хаті поселяється начальник НКВД. Денис Паєвський, рятуючись, перепливає Буг — і потрапляє в німецький концтабір. Леся ще деякий час працює вчителькою, але весною 1940 року довідується, що вона є в списках на вивіз… Вагітна на той час Леся бере зі своїм маленьким сином Юрком втікає на Гуцульщину, в Брустури, де її мати працювала директором школи.

В ОУН (УПА)[ред. | ред. код]

Ще до Другої світової війни Леся вступила до лав ОУН і все своє життя посвятила національно-визвольній боротьбі. Мала псевдо «Орися». Будучи освіченою і талановитою жінкою, володіючи кількома іноземними мовами, «Орися» досконало виконувала різноманітні й складні доручення: визволяла підпільників із лабетів гестапівців та мадярів, виконувала кур'єрські завдання різних рівнів УПА. Чудово вміла перевтілюватися — то була вишуканою аристократкою, то звичайною сільською дівчиною. Мала блискавичну реакцію і спритність, вміла виплутуватися із найскладніших ситуацій.

Вирвавшись з Волині, вона як вчителька і дочка директорки школи влаштувалася на посаду вчительки.

У 1944 році повернувся з німецького концтабору її чоловік Денис Паєвський. Усвідомлював, що совєтська влада не пощадить його, оскільки воював проти більшовиків, пропонував усією родиною емігрувати. Та Леся, з почуття обов'язку перед ОУН, перед Україною, усвідомлюючи всі небезпеки, залишилася, щоб бути корисною організації, щоб боротися за долю України. Чоловік він без родини не схотів їхати, також залишився. З приходом совєтської влади його заарештували і відправили в мордовські табори.

Після закінчення війни Леся легально вчителює у Брустурах Косівського району та активно працює кур'єром ОУН-УПА, організувавши при школі конспіративний поштовий центр. Вона була спецзв'язковою досить високого ранґу — забезпечувала зв'язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

З роками умови підпільних зв'язків і самого існування підпілля ускладнювалися. Школа в Брустурах стояла в центрі села на відкритому місці. «Орисі» було наказано змінити місце роботи з більш зручним для зв'язківців розташуванням житла. В 1947 р. перебралася з дітьми в село Бабин. Хоч це недалеко Косова, село має дуже гірський терен, а будинок школи розташований у досить відлюдному місці, і до праці з Буковиною недалеко. При ремонті школи було збудовано там криївку. Це, мабуть, був єдиний випадок, що криївка була при школі, де працювала легальна вчителька — активний працівник бандерівського підпілля.

Та в 1950 році МГБ вийшло на «Орисю», про це стало відомо Проводові, і провідник «Борис» наказав цю підпільну точку закрити і перейти «Орисі» на нелегальне становище. МГБ такого варіанту не чекало, вони вважали, що жінка з двома дітьми і старенькою мамою нікуди від них не дінеться і вичікували, щоб змогти вистежити і ліквідувати весь Провід двох округ ОУН, обезглавити підпілля Буковини і Гуцульщини. Та контррозвідка ОУН випередила плани чекістів. Леся була вчасно попереджена.

Безстрашна жінка сховала маму і меншого сина у родичів, подбавши перед тим про нові, фальшиві документи для них (за якими вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним сином Юрком перейшла на нелегальне становище.

Вже в часи незалежної України люди почали розповідати про реакцію МГБ на зникнення цієї родини: в село наїхало повно автівок з емгебістами, були і чини з лампасами на штанях, добряче збили двох вчителів, які й не знали, за що їх б'ють, важко катували сусідку, якій Леся під якимсь побутовим приводом передала свою козу.

Залишивши сина в надійному схроні, разом із відданими підпільниками, Леся-«Орися» пішла виконувати свої важливі й небезпечні обов'язки. Понад рік тривала розлука із сином. Потім уже були разом. Юрій отримав псевдо «Жук», хоч всі кликали його «Жучок», він швидко оволодів друкарською машинкою і працював друкарем листівок і різних підпільних документів, але й військовий вишкіл провідники йому дали, він освоїв різні види зброї і конспірації, а головне, перебрав у них гарт і мужність, які допомогли йому вистояти у майбутніх випробуваннях.

Леся Паєвська була в той час референтом пропаганди Окружного проводу ОУН. Вона була автором різних статей, листівок і навіть невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися в підпільних виданнях. Праці свої Леся Паєвська підписувала шифром М-35.

Арешт і страта[ред. | ред. код]

Чекісти мобілізували всі сили на знищення руху українського опору. Карпати спливали кров'ю.

В останньому своєму листі до родини Леся написала:

Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України.

В червні 1952 року було зліквідовано підпільну сітку ОУН Коломийщини. Прислужився до цього свій зрадник — колишній окружний провідник Служби Безпеки ОУН Коломийщини на псевдо «Кіров». МГБ вдалося зломати його, не так фізично, як морально, і він повністю співпрацював з ними. З його допомогою МГБ вдалося майже повністю ліквідувати підпільну мережу ОУН Коломийщини. Арештовував підпільників сам «Кіров» із спецбоївкою, малими групами, під виглядом перевірки по лінії Служби Безпеки, викликаючи групи на зв'язки. Залізна дисципліна підпілля і повне довір'я Проводу до члена Окружного Проводу, яким був «Кіров», спрацювали на руку ворогові. Група за групою потрапляли у пастки. Відомих підпільників і тих, хто міг знати організаційні таємниці, намагалися захоплювати живими, багатьох рядових вбивали на місці.

27 червня 1952 року чекісти, з допомогою цього зрадника, провели чергову таку, ретельно підготовану, провокаційну операцію і зненацька напали на групу підпільників у складі шести чоловік, у якій була «Орися» — Леся Паєвська і її син Юрко. Група вийшла на зв'язок у назначене «Кіровим» місце поблизу озера Лебедин. «Кіров» прийшов із групою емгебистів, переодягнених повстанцями. Лесю схопили, випередивши вибух приготованої гранати. Після нерівного бою були схоплені Юрко і побратими, двоє загинули в бою, знищивши при цьому і кількох чекістів.

Слідство над Олександрою Томич-Паєвською та ще шістдесятьма підпільниками проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Протягом слідства до січня 1953 року всіх заарештованих тримали в повній ізоляції, в одиночних камерах.

Була піддана тортурам кагебістів, є короткий спогад її сина, якому лише один раз довелося побачити матір, як конвойні вели її з допиту по коридору. «Мала страшний вигляд», — коротко сказав Юрій Паєвський.

Згадали Лесі і «Пласт», і священиче походження, а першим фактом її «антисовєтської» діяльності московський слідчий вивів те, що влітку 1941 року Паєвська виступала на посвяченні могили полеглим героям у Брустурах, де, крім промови, декламувала «Пролог» з поеми «Мойсей» Івана Франка. Цікаво, що старанний слідчий переписав у протокол весь текст «Прологу»… Видно, вважав його особливо крамольним!

Леся Паєвська не видала нікого і не покаялася. Однак докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН. Не дала ніякої інформації про зв'язки в краю і за кордоном, що цікавило кагебістів найбільше…

Розглядалася їхня справа найвищою судовою інстанцією совєтської імперії — Виїзною Воєнною Колегією Верховного суду Совєтського Союзу. Судові псевдопроцеси здійснювалися окремо для невеликих груп. З усіх 60 заарештованих авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці присудили 25 років концтаборів, усім решті — розстріл.

Майже три місяці смертники чекали в Лук'янівській тюрмі офіційного затвердження вироку. Сімом підсудним замінили розстріл на 20-літній термін ув'язнення, всіх інших розстріляли. Треба підкреслити, що це вже було після смерті Сталіна. Відлагоджена імперська система працювала чітко і без «вождя й учителя».

Лесю Паєвську розстріляли 8 квітня 1953 року. Відомо, що останню крапку в її житті поставила шифрограма із Москви рос. «Паевскую расстрелять немедленно», що і було зроблено в Лук'янівській в'язниці.

Місце поховання Лесі Паєвської невідоме. СБУ відповіла, що в документах цього не вказано.

Син Лесі, Юрій Паєвський мешкав у Червонограді Львівської області, де помер 8 січня 2008 року. Будучи вихованим у підпільних невигодах, небезпеках і совєтських таборах, виділялася надзвичайною шляхетністю, ерудицією й добротою.

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]