Педерсенів закон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гольгер Педерсен

Пéдерсенів закон, закон Педерсена (також «закон Уленбека-Педерсена», «перехід *s у *х» або «правило ruki») — фонетичний закон у праслов'янській мові, що його майже одночасно сформулювали К. Уленбек (1894 р.) і Г. Педерсен (1895 р.), але праця останнього швидше стала відомою. Один із найважливіших процесів праслов'янської мови, що якнайбільше змінив вид її консонантизму і який полягав у переході етимологічного *s у . Така зміна наявна лише за двох умов: положення *s або після *r чи *k, або після однієї з голосівок ряду -u- чи -i-. Звідси й ще одна назва закону: «правило ruki». Унаслідок даного закону значно розширилося функціонування приголосного [х], що набув властивостей нової консонантної фонеми спільнослов'янської мови, а сама вона стала «власницею» трьох самостійних задньоязикових: [g], [k], [x]. Проте це правило було сформульовано до того, як були досліджені «ларингали».

Історія[ред. | ред. код]

Відносна хронологія[ред. | ред. код]

  • Зміна [s] у [х] відбулася до спрощення груп приголосних, що його спричинив закон відкритого складу. На це вказують слова з усіма умовами для переходу, якого не було. У той час, коли діяв Педерсенів закон, такі слова містили приголосний, що заважав переходові: *boi̯ds- →… укр. біс, *rūds- →… укр. рись, *kleups- →… рос. клюся, *kūts- →… укр. киснути, *roi̯sk- →… рос. реснота́, *moiksk- →… укр. місити.
  • Зміна [s] у [х] відбулася до слов'яно-германських мовних зв'язків, адже, по-перше, ті запозичені слова, де є умови для переходу, його вже не відбивають, а по-друге, герм. [h] завжди передано через [х], чого не могло би бути, якби [х] не став окремою фонемою: гот. *ausihriggs →… укр. діал. серга, (лат. *caesar) гот. *kaisar →… укр. цар.
  • Зміна [s] у [х] відбулася до сатемізації, адже перехід не мав місце там, де [s] неетимологічний. Через це В. А. Богородицький вважає дану умову ознакою глибокої давності переходу, коли ще розрізнялася вимова [s] і [ș] (← [k̂]): *pĕi̯k̂ātēi̯ → *pĕi̯sātēi̯ →… укр. писати, *pĕi̯sātēi̯ →… укр. пхати, *pŏrk̂- → pŏrs- →… укр. порося (пор. англ. pork «свинина»), *pŏrs- →… укр. порох.
  • На думку С. Б. Бернштейна, даний перехід відбувся після втрати складотворчих сонантів, адже [s] змінювався в [х] перед давнім [ṇ2], що було можливим лише тоді, коли [ṇ2] змінився в дифтонгічну сполуку [in]: *molīsṇ2t → *molīsint → *molīxint → molišę, *bīsṇ2t → *bīsint → *bīxint → bišę, *krūsṇ2t → *krūsint → *krūxint → kryšę, *plou̯sṇ2t → *plou̯sint → *plou̯xint → plušę, *rēksṇ2t → *rēksint → *rēkxint → *rēxint → rěšę. Також науковець уважає, що про давність переходу говорить доля [s] після префіксів, які закінчувалися на r, , (*pĕr-, *prĕi̯-, *ău̯-). Те, що за такої умови [s] перейшов у [х] тільки в одному корені *sĕd- (→ xod- →… укр. хід), свідчить про те, що в той час префікси ще не були строго зв'язані з коренями. Тим самим завдяки Педерсеновому закону слов'янська мова «розщепила» даний корінь на *sĕd- «ходити» і *sĕd- «сісти»[1].

Приклади поширення звуку [х] через аналогію там, де для цього не було передумов, доводять, що значення чергувань [х], [š] з [s] було втрачено ще до початку історичної доби. Після того, як визначилися правила переходу, вимова [s] після ruki стала неприпустимою; приголосні [х], [š], можливі всюди, згодом були узагальнені. В історичну ж добу [s] після ruki знову став допустимим[1].

Ю. Шевельов відносить цей перехід до VI—V століття до н.е[2].

Передумови[ред. | ред. код]

Перший етап: алофонна видозміна[ред. | ред. код]

В індоєвропейській мові [s] не до кінця ввійшов у співвідношення гутуральність-негутуральність, і отже, до системи консонантизму. Будучи єдиним щілинним приголосним, [s] мусив віднайти собі пару, разом із якою утворив би протиставлення гутуральність-негутуральність. Саме це сприяло розходженню на [s] і щілинний гутуральний алофон [х]. Це ж розходження мало алофонний характер, тому [s] і [х] у відношенні один до одного були в положенні додаткової дистрибуції. Але щоб носії мови розрізнили видозміну, щоб оці два звуки стали самостійними, у мові мав з'явитися такий закон, що «скасував» би попередній (у нашім разі — Педерсенів), адже звук [х] усе ще залежав від [s][3].

Другий етап: фонологізація[ред. | ред. код]

Суть фонологізації полягає в тім, щоб звуки вийшли з положення додаткової дистрибуції, перетворившись в окремі фонеми. В. А. Маслова для [s] і [х] уважає сатемізацію тим самим новим законом, що припинив дію закону Педерсенового. Отож етимологічний s1 збігся з новоутвореним s2 (← k̂) у [s]. Фонологізація [х] і надалі діяла аж до кінця монофтонгізації дифтонгів. Посиленню цьому звукові також сприяла аналогія (яка завершила фонологізацію), через що він поширився й на інші позиції, де раніше не міг бути. На противагу цьому, [s] уже міг бути там, де мав би перейти в [х], наприклад, завдяки тому ж спрощенню приголосних (бо маємо «біс», а не «біх»). Як наслідок, розходження на два звуки, що почалося було як фонетичний процес, стало фонологічним, було втрачено будь-яку обумовленість [х] ← [s], а праслов'янська мова одержала новий самостійний звук — [х][3].

Аналогія[ред. | ред. код]

Безсумнівно, що [х] аналогічного походження виникав у різний час, а особливо інтенсивно в пізнішу добу життя праслов'янської мови. До нас навіть дійшли свідчення, які вказують на збереження подекуди [s], що його пізніше замінив був [х], як-от у давньочеській: Dolás ← Dolan-sъ, Vrbčás ← Vьrbьčan-sъ, де довший час зберігалися давніші форми[4]. Варто зауважити, що дії аналогії піддаються лише самостійні фонеми, а не алофони:

  • Після r, u, k, i в закінченні місцевого відмінка основ на *ŏ (oi̯ + sŭ), *ŭ (ŭ + sŭ), *ĭ (ĭ + sŭ) за Педерсеновим законом утворився [х]: *stŏl-ŏi̯-sŭ →…. столѣхъ →… столах, *sūn-ŭ-sŭ →…. сынъxъ →… синах (пор. сан. sūnú-ṣu), gʰŏst-ĭ-sŭ →…. гостьхъ →… гостях. За аналогією таку саму форму почали утворювати й іменники основи на *а (ā + sŭ), хоч і не було для цього якихось фонетичних передумов: *gĕn-ā-sŭ →…. женaxъ →… жонах. Єдиними формами, де залишилося закінчення -s, є займенники нас і вас.
  • У сигматичнім аористі так само подекуди мав місце перехід [s] у [х]:
    • У формах 1 ос. всіх трьох чисел давнього сигматичного аористу: молихъ (← *mŏlī-s-ŏm), молихомъ (← *mŏlī-s-ŏmŏs), молиховѣ (← *mŏlī-s-ŏu̯ē), молишѧ (← *mŏlī-s-ṇ1t), рѣхъ (← *rēk-s-ŏm), рѣхомъ (← *rēk-s-ŏmŏs), рѣховѣ (← *rēk-s-ŏu̯ē), рѣшѧ (← *rēk-s-ṇ1t). Під впливом цих форм інші слова теж переінакшили свої закінчення: знахъ (← *gnō-s-ŏm), знахомъ (← *gnō-s-ŏmŏs), знаховѣ (← *gnō-s-ŏu̯ē), знашѧ (← *gnō-s-ṇ1t);
    • У формах 1 ос. всіх трьох чисел новго сигматичного аористу за аналогією: рекохъ (← *rĕk-ŏ-s-ŏm), рекохомъ (← *rĕk-ŏ-s-ŏmŏs), рекоховѣ (← *rĕk-ŏ-s-ŏu̯ē), рекошѧ (← *rĕk-ŏ-s-ṇ1t).
  • У формах 1 ос. всіх трьох чисел імперфекту через аналогію: речаахъ, речааше, речаахомъ.
  • Під упливом форм теп. часу 2 ос. одн. дієслів на -ī- (пор. *mŏlīsĭ →… укр. мо́лиш) рефлекс [x] → [š'] досяг і інших дієслів: *gnōjĕsĭ →… укр. знаєш.

Третій етап: морфонологізація[ред. | ред. код]

Завдяки аналогії фонему [х] стали усвідомлювати як показника місц. відм. множини всіх іменників, род.-місц. відм. множини неособових займенників і минулого часу. Це все сприяло закріпленню звуку [х] за певними граматичними категоріями. Перетворення даного звуку на морфологічний формант притаманне для пізньої доби праслов'янської мови, про що свідчать дані Маріїнського Євангелія, де ще спостерігалися хитання у формах аористу: ѩсъ поряд із ѩхъ (від ѩти …← *ṃ1tēi̯), начѧсъ поряд із начѧхъ (від начѧти)[3].

«Правило ruki»[ред. | ред. код]

В утворенні [s] кінчика язика опущено за нижні різці, піднесена частина в альвеол являє собою тіснину, водночас піднесено й задню частину язика. У положенні після r, u, k, i редукувалася робота передньої частини язика, а задня — трохи вище підіймалася[5]. Але такий перехід містить у собі дві значні проблеми. По-перше, артикуляційно різниця між [s] і [х] така велика, що одне не може безпосередньо перейти в інше, бо тоді б мали існувати якісь ланки, що їх поєднували б. По-друге, не зрозуміло досі, чому саме після r, u, k, i — звуків, що помітно відрізняються один від одного, — [s] перейшов у [х]. На підставі того, що слов'янському [х] (← [s]) відповідає литовське [š], перше питання деякі лінгвісти розв'язують завдяки цьому ж звукові [š], що міг би бути перехідним етапом: [s] → [š] → [х][1][6]. Відповідно до цього погляду [š] в укр. діал. вуші (рос. уши) старіша за [х] в укр. вухо. С. Б. Бернштейн відстоює прямий перехд [s] в [х][7]. На думку Ю. Шевельова, це виглядає неправдоподібно, бо історія має випадки палаталізації задньоязикових, але жодного випадку зміни піднебінно-ясенних у ті самі задньоязикові, тобто [š] ніколи не переходив у [х]. О. О. Шахматов думав, що в цьому разі [s] змінювався в особливий неприродний [s], що його він незрозуміло визначає як лабіалізований чи палатальний.

Доцільно вважати, що перехід [s] після [k] у [х] відбувався окремо. Тут ми маємо випадок узаємної асиміляції: [s] перейшов у [х], а [k] згодом уподібнив себе до наступного звука, кінець кінцем сталося стягнення: [ks] → [kx] → [xx] → [x].

Указуючи звуки «ruki», маються на увазі: голосівки верхнього підйому *ĭ ( псл. ь), *ū ( псл. у) , *ŭ ( псл. ъ), *ī ( псл. і ← *еi̯, *oi̯), сонанти *i̯ → оi̯ i ai̯ ( псл. ě), *u̯ → *au̯, *ou̯, *eu̯ ( псл. u), *r, *ṛ і задньоязиковий *k[5][3][8]:

Голосні ряду -u- Інд.-є. Псл. Стсл. Укр. Лит. Голосні ряду -i- Інд.-є. Псл. Стсл. Укр. Лит.
ъ *u̯ĕtŭsŏ-s *vetъxъ ветъхъ ветхий vetušas ь *ălĭsa *jelьxa ольха вільха alksnis
*blŭsa *blъxa блъха блоха blusas *pĭs- *pьxati пьхати пхати paisýti
*mŭs- *mъxъ мъхъ мох mùsos *kremus- *čermъxa черемъха черемха kermuše
*snŭsā *snъxа снъха рос.снохá snausti і *tei̯s- *tixъ тихъ тихий tylùs
*us-i-s *vъsь въшь вóша vievesà *kīs- *čixati чьхати чхати
ju *neus- *njuxati нѫхати нюхати *līkso- *lixъ лихъ лихий líesas
*keus- *čuxati чѫхати чухати ě *mŏi̯sŏ-s *měxъ мѣхъ діал. міх maišas
*jōus-ā *juxa ѭха юха júšė *smei̯-so-s *směxъ смѣхъ сміх juoktis
*bhreus- *brjuxo брѫхо — (рос. брюхо) pilvas *toi̯sā- *těxa ѹтѣха утіха taisýti
u *dhōus- *duxъ дѹхъ дух dvasia *poi̯s-/*pei̯s *pěxurъ пѣхуръ піхур
*mŏu̯sā-ø *muxa мѹха муха mūsė *stroi̯sa *strěxa стрѣха стріха šiaudai
*bhōus- *bux- бухънути бýхнути *loi̯sā *lěxa лѣха діал. ліха lise
*taus- *tuxnǫti тѹхнѫти тýхнути tausýtis *u̯oi̯s- *věxa вѣха віха vizgeti
*ouso *uxo ѹхо вухо ausis Приголосні Інд.-є. Псл. Стсл. Укр. Лит.
*pous- *puxъ пѹхъ пух paustìs *u̯ṛsŭs-s *vъṛxъ връхъ верх viršuje
*klous- *sluxъ слѹх слух klausiti *mьṛk- *mьṛksnǫti- мрьхнѫти мéрхнути
*sausos *suxъ сѹхъ сухий sausas r *vors- *vorxъ врахъ ворох
*trōus- *truxъ трѫхъ трухá traušùs *gors- *gorxъ грахъ горох garšas
*rous- *ruxъ рѫхъ рух ruoša *pors- *porхъ- прахъ порох purslas
y *pūs- *pyxa пыхa пиха pũstis *borsьno *borxьno брашьно борошно
*mūs- *myšь мышь миша k *loksati *loxati лохати лóхати
*prūs- *pryskati пырхати прихати praūsti *polksati *polxati плашити сѧ полохати
*phūs- *pyxati пыхкати пихкати pūsti *ksoudo- *xudъ хѹдъ худий[9]
*drūs- *dryxъ дрыхнѫти діал. дрихнути *lāks- *laxъ лахи лахи
*krū-s- *krъxa кръха криха kruša *ṷīks- *višьnja вишьня вишня

Отже, колишній [s] представлений у мовах так[10][11]:

Архетип Хет. Сан. Гр. Лат. Ст-сл. Лит. Гот. Герм. Ірл.
[s] s s, ṣ, ḥ σ (ς), ', ø s, r,ø с, х s, š s s, z s

Відсутність переходу[ред. | ред. код]

  • Звук [s] не переходив у [х] у звукосполуках [sp], [st] і [sk], бо поєднання з проривним приголосним утримувало передньязикову артикуляцію: *lŏu̯spā →… укр. лушпиння, *pṛ1stĭ-s →… укр. перст, *pŏu̯st-ī-tēi̯ →… укр. пустити, *istьnъ →… укр. істина, *ei̯skʰ-ā-tēi̯ →… рос. искать («шукати»), *bʰlŏi̯skŏ-s →… укр. блиск, *jьskra →… укр. іскра.
  • Також не відбувалося переходу, якщо [s] був перед дзвінкими приголосними, адже в цьому разі [s] одзвінчувався, перетворюючись у [z]: *misda →… укр. діал. мзда; *jisga → *jizga, *broi̯sg- →… укр. брезгати, *brūsga →… укр. бризкати.
  • На початку слова, за винятком перед [j], що спричиняв йотову палаталізацію: *sēmēn-ø →… укр. сім'я, *sūnŭ-s →… укр. син, *stātēi̯ →… укр. стати., але *si̯ūtēi̯ →… укр. шити.
  • У середині слова після інших голосних і приголосних: *răsă-ø →… укр. роса, *nĕbʰĕs-ĕ-s →… укр. небес, *mēmsŏ-m →… укр. м'ясо.
  • Після голосного [і], що постав із [о], [е]: *năsŏ-s →… укр. ніс, *kŏlĕs-ĕ-s →… укр. коліс.

Ларингали[ред. | ред. код]

Спершу подивімося на форми з -ас-:

  • Форми з s ← *t̯ ← *dd/tt: *ku̯eɑ̯t̯osукр. квас, *kroɑ̯t̯-укр. краса, *bоɑ̯t̯-макед. баса «бити, стусувати», рос. бат «кийок», *g̊eɧt̯-укр. жаский, жасний.
  • Форми з *-s(ḱ̮/H) або з імовірним довгим аблаутом: *peɑ̯ǝ̆˚sукр. пасти, *nosɑ̯on/*nōsonукр. нас, *prōs-/*prɧos-укр. напрасний, *g̊osɑ̯-укр. гасити.

Як можна побачити, немає жодної форми, що сягала б висхідного *s пілся ларингалу. Щодо форми аористу та імперфекту на -ах-(/-ēx-), місц. відм. множини на -ахъ і суфіксу -ах-, то вони сягають комбінацій -oɑ̯s-, -oɧs-, -еɧs-[12]. Наприклад: *imoɧsiст.-сл. имаши (2 ос. одн.) при имамь (1 ос. одн.) від нетематичної форми дієслова имѣти. Далі вже наведено варіанти після ларингалів. Форми з повним ступенем -ɑ̯s-/-ɧs- (в усіх випадках у словянській мові — повний ступінь): *meɑ̯s-укр. махати, *peɑ̯s-укр. пахати, *poɧs-укр. пахнути, *ploɧseɑ̯укр. плаха, *st̯roɑ̯sosукр. страх, *keɧs-укр. чахнути, *koɧs-i̯-eɑ̯укр. каша, *k̊oɧs-укр. кахикати, *peɧs-(i̯)o-укр. піший, *i̯eɧs-укр. їхати, *greɧs-укр. гріх, *speɧs-укр. успіх, *b̯eɑ̯s-рос. бахарь «базіка», *ɑru̯eɧs-укр. горіх, *noɧsi̯-укр. наш, *geɧs-укр. жах, *ǵǝ̆˚noɧs-укр. знахар, *polɧs-укр. полох, *lɧ̥s(i̯)-рос. лоший, *lɑs-укр. лахматий, *kɑs-укр. кохати, *ḱɑsk̮eɑ̯укр. соха.

На підставі даних слів до «правила ruki» можна додати ще звуки *ɑ, *ɑ̯, *ǝ, *ɧ. Отже, *s після *i, , *u, *u̯, *r, *k, , *ɑ̯, , , змінився у велярний спірант , якщо після нього не було смичного, а поєднання *kx надалі спростилось у *x[12].

Про те, що [х] з'явився після ларингалів, говорить і Р. Матасович: «„правило ruki“ мало місце, якщо після ряду -u- чи -i- був ларингал, тобто [s] переходив у [х] після [uH]

i [iH], але ми не можемо знати, чи ще були ці ларингали під час дії Педерсенового закону: інд.-є. *muHs → псл. *mūši →… укр. миша (лат. mūs)»[13].

В інших мовах[ред. | ред. код]

На відміну від цього самого процесу в індоіранських і балтійських мовах, у слов'ян така заміна була інтенсивнішою. Слов'янські мови відтворюють [х] і [š] в умовах, що збігаються з положенням [š] в індоіранських мовах, у литовській і у вигляді залишків у вірменській[1].

Балтійські[ред. | ред. код]

Найпослідовніше даний процес відбувався серед балтійських мов у литовській: viršùs («верх»), añkštas («вузький»), garšvà («горох»), maišas («хутро»), проте навіть у ній знаходимо багато винятків, особливо після [r] i [k]: áuksas («золото»), gařsas («звук»)[14]. Я. С. Отрембський вважав, що «…доля індоєвропейського [s] в литовській мові неабияк підтверджує гіпотезу про первісну балто-слов'янську спільність. Шиплячий звук [š] (← [s]), який зберігся в литовській після [r] i [k], опосередковано вказує на те, що цей звук перейшов індоєвропейського свистячого [s] в усій балтійській мовній групі (як і в слов'янській). Але після роз'єднання спільності розвиток [š] був різним: у балтійських мовах він здійснив зворотній перехід у [s] у той час, як у слов'янських він перейшов у [х]»[15].

Іранські[ред. | ред. код]

На відміну від слов'янських мов, в індоіранських відображення даного процесу наявне і перед дзвінкими приголосними: псл. *mizda, але ав. *mіždəm.

Інші випадки появи звука [х][ред. | ред. код]

  • Звуконаслідування. Іноді [х] з'являвся в експресивних, звуконаслідувальних словах на зразок кахикати, бухикати, хуркати, хрюкати, ахкати, шерех; [x] могло бути експресивним варіантом приголосного [kh] на початку слова: хохотати, хоробрий.
  • Запозичення. Через цілий ряд германських слів, що містили звук [h], було запозичено [х] ще в праслов'янській мові: *хlěbъ («хліб») ← гот. hlaifs; *хlěvъ («хлів») ← гот. hlaiw; ъḷmъ («холм») ← прагерм. *hulma-; *хyzъ («хижа») ← прагерм. *husa-.
  • Оглушення. Зазвичай [х] з'являється внаслідок оглушення [г]. Дане явище не є нормативним, хоч і воно зрідка має місце в літературній українській: нігті [ніхті], кігті [кіхті], вогко [вохко], легко [лехко], дігтяр [діхтяр] і похідні. По деяких діалектах оглушення можа відбуватися частіше, тому [х] має місце і в таких випадках: ріг [ріх], доріг [доріх], бігти [біхти].
  • Дисиміляція. Ще один спосіб появи [х] — це дисиміляція звукосполук [кт] → [хт] та [кр] → [хр]. Перший випадок поширеніший, особливо по діалектах, наприклад: дохтор ← доктор, прахтика ← практика, трахтор ← трактор. Інколи дана зміна є нормою, наприклад, хто, ніхто. Щодо зміни [кр] → [хр], то відомий тільки один приклад, а саме: хрест ← крест.
  • Субституція. Слов'янським мовам, як відомо, не властивий звук [ф]. Українській мові, на відміну від усіх інших, більш характерна заміна [ф] іншими подібними, серед яких і зустрічається звук [х]. У просторіччі заміна здійснюється декількома способами, а саме: [х], [хв], [хт], що зустрічається подекуди і в художній літературі: Хома ← Фома, хундамент ← фундамент, хлот ← флот, хвабрика ← фабрика, хворма ← форма, Митрохван ← Митрофан, Махтей ← Матфей, в останньому разі відбулася ще перестановка [тф] → [хт]. У деяких випадках така субституція перейшла в норму, як-от: хвіртка, хура, хутро, хурдига[16].
  • Зібсів закон. Даний закон з поправкою Ілліча-Світича пояснює появу [х] на початку слів у слов'янських мовах. У цьому разі слов'янські мови можна вважати справді унікальними, бо лише вони поширили «правило ruki» на початкові приголосні, тобто туди, куди воно не могло дістатися в інших мовах.
  • У слові волхва з прасл. *vъlšьba ми бачимо приклад розвитку *-ls- → -lx-, але дане слово немає вірогідної етимології, тому не можна остаточно сказати, що х ← *s виник після *l.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • М.А. Жовтобрюх, В.М. Русанівський, В.Г. Скляренко. Історія української мови. Фонетика: — Київ: Видавництво "Наукова Думка", — 1979.
  • А.И. Изотов. Старославянский язык в сравнительно-историческом освещении: реценз. А.С. Новикова, В.К Казарян. Учебное пособие. — М.: Издательский центр "Азбуковник", — 2010.
  • С.Б. Бернштейн. Сравнительная грамматика славянских языков, — Москва: Наука, — 2005
  • Г.А. Ильинский. Праславянская грамматика. — Нѣжинъ, типо-лит «Печатникъ», бывш. насл. В.К. Меленевскаго,— 1916
  • Ю.В. Шевельов. A prehistory of slavic. The historical phonology of common slavic: — Гайдельберг: Universitatsverlag, — 1964
  • И. В. Пименов. Уточнения к славянскому переходу S в Х под названием закон «RUKI» и закон Зибса.
  • В.А. Маслова. Истоки праславянской фонологии, — Москва: Прогресс-Традиция, — 2004.
  • А.М. Селищев. Старославянский язык. Часть первая: — Москва: Государственное учебно педагогическое издательство, — 1951
  • А. Мейе. Общеславянский язык, — Москва: «Прогресс», — 2010


Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Мейе, Антуан (2001). Общеславянский язык [Спільнослов'янська мова] (Російською). Москва: Прогресс. с. 29. 
  2. Shevelov, George (1964). A prehistory of slavic. The historical phonology of common slavic (Англійською). Heidelberg: Universitatsverlag. с. 633. 
  3. а б в г В.А. Маслова (2004). Истоки праславянской фонологии [Корені праслов'янської фонології] (Російською). Прогресс-Традиция. 
  4. Бернштейн, Самуил (2005). Сравнительная грамматика славянских языков [Порівняльна граматика слов'янських мов] (Російською). Москва: Наука. с. 164. 
  5. а б Селищев, Афанасий (1951). Старославянский язык. Часть первая. Москва. с. 184.  (рос.)
  6. Семереньи, Освальд (2002). Введение в сравнительное языкознание (Переклад російською). Москва: Едиториал УРСС. с. 63. 
  7. Бернштейн, Самуил (2005). Сравнительная грамматика славянских языков (Російською). Москва: Наука. с. 162. 
  8. Т.А. Иванова (1998). Старославянский язык [Старослов'янська мова] (Російською). Санкт-Петербург. с. 96. 
  9. А.А. Трофимов (2014). К этимологии праславянского *xudъ [До етимології праслов'янського *хudъ] (Російською). Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова: Вестник МГОУ. Серия: лингвистика. с. 50–57. 
  10. Савченко, Олексій (1974). Сравнительная грамматика индоевропейских языков [Порівняльна граматика індоєвропеських мов] (Російською). Москва: Видавництво "Высшая школа". с. 80. 
  11. В.В. Левицький (2008). Основи германістики (Українською). Вінниця: Нова Книга. с. 186–188. ISBN 966-8609-66-2. 
  12. а б И. В. Пименов. Уточнения к славянскому переходу S в Х под названием закон «RUKI» и закон Зибса [Уточнення до слов'янського переходу S у Х під назвою закон «RUKI» і Зібсів закон]. Информационная лингвистика (Російською). 
  13. Matasović, Ranko (2008). Poredbeno povijesna gramatika hrvatskoga jezika [Порівняльно-історична граматика хорватської мови] (Хорватською). Zagreb: Matica hrvatska. с. 93. ISBN 978-953-150-840-7. 
  14. Бернштейн, Самуил (2005). Сравнительная грамматика славянских языков [Порівняльна граматика слов'янських мов] (Російською). Москва: Наука. с. 161. 
  15. Изотов, Андрей (2010). Старославянский язык в сравнительно-историческом освещении (Російською). Москва: Азбуковник. с. 39. 
  16. Л.І. Вишня. Звук [ф] в українському просторічному мовленні.