Пекка Гаавісто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пекка Гаавісто
Ulkoministeri Pekka Haaviston ja puolutstusministeri Antti Kaikkosen info 15.5.2022 (52075045954).jpg
Ім'я при народженні фін. Pekka Olavi Haavisto
Народився 23 березня 1958(1958-03-23)[1] (64 роки)
Гельсінкі, Фінляндія[1]
Країна Flag of Finland.svg Фінляндія
Діяльність політик
Alma mater Гельсінський університет
Знання мов фінська
Посада Minister for International Developmentd, депутат Едускунта[d][1], депутат Едускунта[d][1], Minister of the Environment and Climate Changed[2], депутат Едускунта[d], депутат Едускунта[d], міністр закордонних справ Фінляндії[3], голова, голова і депутат Едускунта[d][4]
Партія Зелений союз
Нагороди
Кавалер ордена Почесного легіону Commander of the Order of the White Rose of Finland Medal for Military Merits
IMDb ID 2644977
Сайт pekkahaavisto.com

Пе́кка О́лаві Га́авісто (фін. Pekka Olavi Haavisto; нар. 23 березня 1958, Гельсінкі, Фінляндія) — фінський політик, конфліктолог. Активіст руху Зелених. Міністр закордонних справ Фінляндії з 6 червня 2019 року.

Кандидат на посаду Президента Фінляндії 2012 року від партії Зелений союз (посів 2-ге місце).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 23 березня 1958 року в Гельсінкі. Був запрошеним дослідником в Інституті міжнародних справ, що спеціалізується на Росії і питаннях, пов'язаних з новими загрозами безпеці. Працював запрошеним лектором в Бристольському університеті за тематикою міжнародних екологічних проблем. Регулярно читає лекції в Гельсінському університеті і Школі НАТО в Обераммергау.

  • 1993—1995 — голова партії «Зелений союз»;
  • 1987—1995 — депутат парламенту Фінляндії;
  • 1995—1999 — міністр довкілля і розвитку в уряді Пааво Ліппонена — перший «зелений» міністр в історії Європи;
  • 2000—2006 — голова Європейської партії Зелених і курував програми ООН з навколишнього середовища, був експертом ЮНЕП;
  • 2005 — спеціальний представник ЄС у Судані. Відіграв ключову роль у мирних переговорах з військами Південного Судану, що поклало край війні;
  • 2007 — знову обраний депутатом фінського парламенту;

11 червня 2011 — зареєстрований кандидатом для виборів Президента Фінляндії 2012 року, на яких програв Саулі Нійністьо.

17 жовтня 2013 року був призначений міністром з питань розвитку Фінляндії (міністром у справах співробітництва в цілях розвитку) в кабінеті Катайнена.[5][6] Він змінив на цій посаді іншого представника Зелених, Гейді Гаутала, яка 11 жовтня 2013 року оголосила про свій відхід у відставку, взявши на себе відповідальність за факт незаконного тиску міністерства на керівництво держкомпанії Arctia Shipping в 2012 році.[7][8] У кабінеті Стубба, сформованому в червні 2014 року, зберіг за собою цей портфель, проте вже у вересні того ж року Зелений союз в зв'язку зі схваленням кабінетом Стубба поновлення ліцензії Fennovoima на будівництво АЕС Ханхіківі-1 вийшов з правлячої коаліції[9].

У зв'язку з призначення на міністерську посаду відмовився від участі в 2014 році у виборах до Європарламенту і заявив про намір брати участь у парламентських виборах 2015 року[10]. Зелений союз на них зайняв 5-е місце і отримав 15 мандатів.

3 листопада 2018 року на партійному зібранні, яке пройшло в Гельсінкі, був обраний новим головою партії «Зелених», змінивши на цій посаді Тоуко Аалто. Його єдиним суперником була колишня глава парламентської фракції «Зелених» Оуті Аланко-Кахілуото. Гаавісто був обраний на термін до наступних партійних зборів.[11] Як і планувалося, Гаавісто не став висувати свою кандидатуру на новий термін — і 15 червня 2019 року на партійному з'їзді, який відбувся в Порі, новим лідером було обрано Марію Охісало.[12]

6 червня 2019 року Гаавісто одержав портфель міністра закордонних справ в кабінеті Рінне, 10 грудня — в кабінеті Марін.

Президентські вибори (2012)[ред. | ред. код]

11 червня 2011 року Гаавісто був висунутий від партії Зелений союз в якості кандидата на пост президента на виборах президента Фінляндії 2012 року.[13] 22 січня 2012 року в першому турі президентських виборів Хаавісто набрав 18,8 % голосів і вийшов у другий тур разом з Саулі Нііністе, кандидатом від партії Національна коаліція, який набрав 37 % голосів.[14] 5 лютого 2012 року відбувся другий тур виборів, в якому переміг Нііністе, а Гаавісто набрав 1 076 957 (37,4 %) голосів.[15] За даними соціологічного опитування, проведеного в березні 2012 року на замовлення газети Helsingin Sanomat, гомосексуальність Пекка Гаавісто стала другою за значимістю причиною, по якій третя частина виборців проголосувала за Саулі Нііністе.[16]

Президентські вибори (2018)[ред. | ред. код]

12 лютого 2017 року Гаавісто був висунутий від партії Зелений союз в якості кандидата на пост президента на виборах президента Фінляндії 2018 року.[17] За його словами, на прийняття ним рішення про висунення своєї кандидатури вплинула міжнародна обстановка: він вважає за необхідне під час передвиборної кампанії підняти питання, що стосуються загальнолюдських цінностей, а також майбутнього Фінляндії і її державної безпеки.[18] Він зайняв на виборах друге місце після Саулі Нііністе, набравши 12,4 % голосів.[19]

Родина[ред. | ред. код]

Батько — директор школи Йоуко Гаавісто, мати — Анья Гаавісто.

Сам Пекка 2002 року уклав шлюб із вихідцем із Еквадору Нехаром Антоніо Флоресом (Nexar Antonio Flores, нар.1978), який 1997 емігрував до Фінляндії.

Станом на початок 2012 року Гаавісто не мав ні цінних паперів, ні власної житлової площі, незважаючи на річний дохід понад 100 000 євро.[20]

Праці[ред. | ред. код]

  • Inter-rail-opas. Porvoo, Helsinki, Juva: WSOY, 1978. ISBN 951-0-08595-2
  • Nuori Eurooppa. Inter-rail opas. Porvoo, Helsinki, Juva: WSOY, 1986. ISBN 951-0-13604-2
  • Kesä Balkanilla. Helsinki: Wutum, 1999. ISBN 951-98391-0-0
  • Afrikan tähteä etsimässä. Helsinki: Taloustieto, 2010. ISBN 978-951-628-499-9
  • Hatunnosto. Helsinki: Kirjapaja, 2010. ISBN 978-952-247-120-8
  • Anna mun kaikki kestää. Sovinnon kirja. Helsinki: WSOY, 2011. ISBN 978-951-0-38578-4

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г https://www.eduskunta.fi/FI/kansanedustajat/Sivut/118.aspx
  2. ↑ https://www.eduskunta.fi/EN/kansanedustajat/Pages/118.aspx
  3. ↑ Pääministeri Sanna Marinin hallitus
  4. ↑ https://www.eduskunta.fi/EN/kansanedustajat/nykyiset_kansanedustajat/Pages/default.aspx
  5. ↑ Хаависто: Размер вознаграждений топ-менеджеров нужно сократить. [недоступне посилання з грудня 2021]
  6. ↑ Новым министром по вопросам развития станет Пекка Хаависто. [недоступне посилання з грудня 2021]
  7. ↑ Министр Хаутала уходит в отставку // Сайт телерадіокомпанії Yleisradio Oy. Служба новин Yle. — 11 жовтня 2013. }}
  8. ↑ Власти угрожали уволить руководство Arctia Shipping // Сайт телерадіокомпанії Yleisradio Oy. Служба новин Yle. — 11 жовтня 2013. }}
  9. ↑ «Зелёные» выходят из правительства // Сайт телерадіокомпанії Yleisradio Oy. Служба новин Yle. — 18 вересня 2014. }}
  10. ↑ Хаависто не собирается баллотироваться в Европарламент // Сайт телерадіокомпанії Yleisradio Oy. Служба новин Yle. — 3 січня 2014. }}
  11. ↑ Новым председателем «Зеленых» избран Пекка Хаависто. Yle Uutiset (рос.). Архів оригіналу за 3 листопада 2018. Процитовано 20 березня 2021. 
  12. ↑ Мария Охисало выбрана председателем партии «Зеленый союз». Yle Uutiset (рос.). Архів оригіналу за 17 липня 2021. Процитовано 20 березня 2021. 
  13. ↑ Haavisto taputettiin presidenttiehdokkaaksi. Yle Uutiset (фін.). Архів оригіналу за 17 березня 2016. Процитовано 20 березня 2021. 
  14. ↑ Окончательные результаты первого тура президентских выборов. [недоступне посилання з грудня 2021]
  15. ↑ Саули Ниинистё — 12-й президент Финляндии. [недоступне посилання з грудня 2021]
  16. ↑ ХС: Хаависто недобрал голосов из-за своей гомосексуальной ориентации. Yle Uutiset (рос.). Процитовано 20 березня 2021. 
  17. ↑ Зеленые выдвинули Хаависто в президенты. Yle Uutiset (рос.). Архів оригіналу за 4 листопада 2018. Процитовано 20 березня 2021. 
  18. ↑ Пекка Хаависто заявил о желании стать следующим президентом Финляндии. Yle Uutiset (рос.). Архів оригіналу за 4 листопада 2018. Процитовано 20 березня 2021. 
  19. ↑ Саули Ниинистё переизбран на второй срок. Yle Uutiset (рос.). Архів оригіналу за 28 січня 2018. Процитовано 20 березня 2021. 
  20. ↑ Ниинистё — самый состоятельный из всех кандидатов. [недоступне посилання з грудня 2021]

Джерела[ред. | ред. код]

Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отто Стенрот (1918) • Карл Йохан Енкель (1918) • Ейно Рудольф Голсті (1919) • Карл Йохан Енкель (1922) • Юхо Веннола (1922) • Карл Юган Енкель (1924) • Йохан Прокопе (1924) • Карл Густав Ідман (1925) • Еміль Нестор Сетяля (1926) • Каарле Вяйньо Войонмаа (1926) • Йохан Прокопе (1927) • Аарно Юрьйо-Коскінен (1931) • Антті Гакцелль (1932) • Ейно Рудольф Голсті (1936) • Каарле Вяйньо Войонмаа (1937) • Юго Еліас Еркко (1938) • Вяйньо Таннер (1939) • Рольф Юган Віттінґ (1940) • Карл Генрік Вольтер Рамсай (1943) • Карл Йохан Енкель (1944) • Оке Генрік Ґарц (1950) • Сакарі Туоміоя (1951) • Урго Кекконен (1952) • Ральф Торнгрен (1953) • Урго Кекконен (1954) • Йоганнес Віролайнен (1954-1956) • Ральф Торнгрен (1956) • Йоганнес Віролайнен (1957) • Пааво Йоганнес Гюннінен (1957-1958) • Йоганнес Віролайнен (1958) • Карл-Август Фаґергольм (1958) • Ральф Торнгрен (1959) • Вієно Сукселяйнен (1961) • Агті Кар'ялайнен (1962) • Велі Мерікоскі (1962) • Яакко Галлама (1963) • Агті Кар'ялайнен (1964) • Вяйньо Лескінен (1970) • Олаві Йоганнес Маттіла (1971) • Калеві Сорса (1972) • Агті Кар'ялайнен (1973) • Олаві Йоганнес Маттіла (1975) • Калеві Сорса (1975) • Кеійо Коргонен (1976) • Пааво Вяюрюнен (1977) • Пер Стенбек (1982) • Пааво Вяюрюнен (1983) • Калеві Сорса (1987) • Пертті Паасіо (1989) • Пааво Вяюрюнен (1991) • Гейккі Гаавісто (1993-1995) • Пааво Рантанен (1995) • Тар'я Галонен (1995) • Ерккі Туоміоя (2000) • Ілкка Канерва (2007) • Олександр Стубб (2008) • Ерккі Туоміоя (2011—2015) • Тімо Сойні (2015—2019) • Пекка Гаавісто (з 2019)
Європейський Союз Європейського Союзу (Жозеп Боррель)
Австрія Австрії (Александер Шалленберг) • Албанія Албанії (Ольта Джачка) • Андорра Андорри (Марія Убах Фонт) • Бельгія Бельгії (Аджа Лябіб) • Білорусь Білорусі (Володимир Макей) • Болгарія Болгарії (Ніколай Мілков) • Боснія і Герцеговина Боснії і Герцеговини (Бісера Туркович) • Ватикан Ватикану (Пол Річард Галлахер) • Велика Британія Великої Британії (Джеймс Клеверлі) • Греція Греції (Нікос Дендіас) • Данія Данії (Єппе Кофод) • Естонія Естонії (Урмас Рейнсалу) • Ірландія Ірландії (Саймон Ковні) • Ісландія Ісландії (Гудлаугур Тор Тордарсон) • Іспанія Іспанії (Хосе Мануель Альбарес) • Італія Італії (Луїджі Ді Майо) • Латвія Латвії (Едгарс Рінкевичс) • Литва Литви (Ґабріелюс Ландсберґіс) • Ліхтенштейн Ліхтенштейну (Домінік Гаслер) • Люксембург Люксембургу (Жан Ассельборн) • Мальта Мальти (Єн Борґ) • Молдова Молдови (Ніку Попеску) • Монако Монако (Ізабель Берро) • Нідерланди Нідерландів (Вопке Гукстра) • Німеччина Німеччини (Анналена Бербок) • Норвегія Норвегії (Аннікен Гуйтфельдт) • Північна Македонія Північної Македонії (Буяр Османі) • Польща Польщі (Збіґнєв Рау) • Португалія Португалії (Жуан Гомес Кравіньйо) • Росія Росії (Сергій Лавров) • Румунія Румунії (Богдан Ауреску) • Сан-Марино Сан-Марино (Лука Беккарі) • Сербія Сербії (Никола Селакович) • Словаччина Словаччини (Іван Корчок) • Словенія Словенії (Таня Файон) • Угорщина Угорщини (Петер Сіярто) • Україна України (Дмитро Кулеба) • Фінляндія Фінляндії (Пекка Гаавісто) • Франція Франції (Катрін Колонна) • Хорватія Хорватії (Гордан Грлич Радман) • Чехія Чехії (Ян Ліпавський) • Чорногорія Чорногорії (Ранко Кривокапич) • Швейцарія Швейцарії (Ігнаціо Кассіс) • Швеція Швеції (Анн Лінде)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Пекка_Гаавісто&oldid=34946702