Пірнач

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Пернач)
Перейти до: навігація, пошук
Пірначі.

Пірна́ч — вид холодної зброї у середньовічній Європі, Київській Русі (пізніше у козацтва) та Близькому Сході, різновид булави, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално. Мав форму срібної або позолоченої палиці, довжиною близько півметра, з литою кулеподібною головкою, до якої кріпилися від чотирьох до декількох десятків металевих пластин, прямокутної, трапецевидної, трикутної або ажурної форми. Мав вигляд металевої втулки із гострими пластинами («пір'їнами»), закріпленої на дерев'яному або металевому держаку[1]. Число пер, від яких зброя отримала назву, коливається від 4 до 16[1]. Держак міг мати потовщення в місці обхвату та щитки для захисту руки. Довжина — 45—75 см[1]. Вага — 0,6—1,5кг[1]. Призначався для нанесення шокових ударів, проламування захисного обладунку. Був символом старшинської влади. Інші назви — пернат, буздиган[1].

Історія[ред.ред. код]

З розробкою залізних обладунків у XIV столітті у Європі булава стала втрачати свої бойові якості. Задля підсилення булави, до її голівки стали приварювати металеві пластини. Так з'явився пірнач, удар якого був потужніший за удар зброї-попередниці. У XIVXVII століттях довжина руків'я пернача становила 50 см, а діаметр залізної головки — від 14 мм і більше.

У середині XIV століття з'явилися пірначі з 6-ма пір'їнами — «шестопери». Перші варіанти цієї зброї мали загальну довжину близько 60 см і трикутний перетин пластин. Вага пернача сягала 2,7 кг, а довжина 70-50 см. До початку XV століття він полегшав приблизно вдвічі.

Вигляд[ред.ред. код]

Існували дворучні і одноручні пірначі. Європейський дворучний був до 2 м у довжину і мав ударну частину у вигляді чотирьох металевих пластин, які розташовавались під прямим кутом одна до одної. Одноручний не первищував 70 см і мав бойову частину у вигляді декількох, від 4 до 10 схрещених пластин. Найбільшу популярність завоював пірнач з шістьма пластинами — «шестопер».

На руків'ї перенача містилися кільцеподібні валики, як слугували гардою і опорою для рук. Протилежна голівці строна пернача могла мати гостре навершя. Іноді до пернача кріпився гак для стягування чи захоплення ворожої зброї.

Невелика вага одноручного пернача давала можливість достатньо легко і ефективно орудувати ним. Як правило, висхідне положення для атаки цією зброєю було підвішене. З цього положення можна було зручніше зловити зброю ворога гаком або провести кистьовий удар.

Символізм[ред.ред. код]

З поширенням вогнепальної зброї значення пірнача як знаряддя бою зменшилося. З XVIIXVIII століття він став символом офіцерської влади. Зокрема вищі офіцери військ Османської імперії, Речі Посполитої і Московського царства носили його як ознаку свого стану і доручених монархом обов'язків. Дорогоцінні пірначі і шестопери-буздигани входили до складу царської «Великої Казни» — комплекса парадної зброї та обладунків.

У козацькій Україні XVIXVIII століття пірнач був також ознакою влади курінних отаманів і полковників, належав до клейнодів — відзнаки та атрибути влади української козацької старшини. До клейнодів належали також корогва, бунчук, булава, військова печатка, литаври, тростина, духові труби тощо, каламар. Звичай носіння його козацькими офіцерами зберігався аж до початку XX сторіччя. Відомо, що козацькі отамани використовували пірнач як символ влади у період Національно-визвольних змагань 19171922 років.

Сьогодні у ряді армій країн Східної Європи та Близького Сходу пернач зберіг своє церемоніальне значення по-сьогодні.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Гуцул 2011:159

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]