Петровський Григорій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Григорій Іванович Петровський
Григорій Іванович Петровський
Прапор
Голова Президії ЦВК СРСР від УСРР
30 грудня 1922 — 12 січня 1938
Попередник: посаду засновано
Спадкоємець: посаду засновано
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВК
19 лютого 1920 — березень 1938
Попередник: посаду відновлено; він сам як голова Всеукраїнського Ревкома
Спадкоємець: Леонід Корнієць
Прапор
Кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б)
1 січня 1926 — 10 березня 1939
Прапор
Голова Всеукраїнського Ревкома
11 грудня 1919 — 19 лютого 1920
Попередник: посаду засновано; він сам як голова Всеукраїнського ЦВК
Спадкоємець: посаду скасовано; він сам як голова Всеукраїнського ЦВК
Прапор
Голова РНК УСРР
17 грудня 1919 — 19 лютого 1920
Попередник: Християн Раковський
Спадкоємець: Християн Раковський
Прапор
Голова Всеукраїнського ЦВК
10 березня 1919 — 11 грудня 1919
Попередник: Артем (Федір Сергєєв)
Спадкоємець: посаду скасовано; він сам як голова Всеукраїнського Ревкома
 
Партія: КП(б)У
Народження: 22 січня (4 лютого) 1878(1878-02-04)
с. Печеніги, Вовчанський повіт, Харківська губернія,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Смерть: 9 січня 1958(1958-01-09) (79 років)
Москва, Російська РФСР,
СРСР СРСР
Похований: Кремлівська стіна
Автограф: Автограф
 
Нагороди:
Орден Леніна Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора (УСРР) Орден Трудового Червоного Прапора (УСРР)

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Григорій Петровський, 1917 рік
Пам'ятник Григорію Петровському в Дніпропетровську
Постамент пам'ятника Петровському біля залізничного вокзалу Дніпропетровська

Петро́вський Григо́рій Іва́нович (22 січня (4 лютого) 1878(18780204), с. Печеніги, Харківська губернія, Російська імперія — 9 січня 1958, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський державний і політичний діяч.

Біографія[ред.ред. код]

З 1889 року працював учнем слюсаря на заводі в Харкові, робітником у Миколаєві, слюсарем і токарем у Катеринославі та на Донбасі. У цей час він познайомився з Іваном Бабушкіним.

У 1897 році ввійшов у катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», пізніше — член Катеринославського комітету РСДРП. Керував підпільними робітничими гуртками, брав участь в організації страйків.

У 1905 році — секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету.

Влітку 1906 року емігрував до Німеччини, восени 1906 року повернувся, вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 році обраний членом IV Державної думи Російської імперії від Катеринославської губернії, трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію в Державній думі, 20 травня (2 червня) 1913 виголосив промову, написану Леніним, в якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. Неодноразово піднімав у Державній Думі питання пригноблених народів імперії, дозволу на відкриття україномовних шкіл[1].

Брав участь у Краківській та Поронинській нарадах ЦК РСДРП, працював у редакції газети «Правда», у 1913 році був її офіційним випусковим редактором. Член масонського Міжпарламентського союзу (1910-ті)[2].

У листопаді 1914 року заарештований і засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край[ru] (північ Східного Сибіру).

Під час Лютневої революції 1917 року в Росії — комісар та голова Комітету громадянської безпеки Якутської область[ru]. У червні 1917 року перебрався в Петроград.

У липні 1917 року ЦК РСДРП(б) направив його до України для боротьби проти Української Центральної Ради.

У 1917–1919 роках — народний комісар внутрішніх справ РСФРР, один із організаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бересті, підписав 3 березня 1918 року за РСФРР договір про укладання миру з Німеччиною.

З березня 1919 до літа 1938 року — голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»).

У квітні 1919 року був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві.

1922 рік — від УСРР підписав Договір про утворення СРСР.

У 1922–1937 роках — один із співголов ЦВК СРСР

У 1937–1938 роках — заступник голови Президії Верховної Ради СРСР.

У 1919–1938 роках — член Політбюро ЦК КП(б)У.

З 1940 року працював заступником директора Музею Революції[ru] в Москві.

Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УСРР, яке, орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 року, представляючи Україну в складі комісії з підготовки союзного договору, повністю підтримав проект Йосипа Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах. У 1923 році під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Християна Раковського, спрямованої на побудову державного устрою СРСР на конфедеративних засадах.

Проведена під керівництвом керівництва УСРР примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933 років. Наприкінці жовтня 1932 року призначений відповідальним за виконання хлібних заготівель у Донецькій області.

Був головою Всеукраїнського ЦК незаможних селян, займав важливі пости в Комінтерні. На відміну від багатьох інших старих більшовиків, уник репресій у 1930-ті роки. Похований біля Кремлівської стіни в Москві.

Петровський і голодомор 1932–1933 рр.[ред.ред. код]

У лютому 1932 року Петровський надіслав листа в ЦК КП(б)У з пропозицією написати в Москву детальний звіт про нестачу продовольства й просити ЦК ВКП(б) видати постанову про припинення хлібозаготівель на Україні. 10 червня 1932 року надіслав листа Молотову і Сталіну, де пише про голод в Україні й просить надати продовольчу допомогу українському селу[1].

Олександр Фельдман, голова і організатор російськомовної правозахисної організації «Український єврейський комітет», заявив, що в оприлюдненому 2006 року Службою безпеки України списку організаторів Голодомору не вказані Григорій Петровський, Влас Чубар, голова Раднаркому УСРР; Приходько, генеральний прокурор УСРР; Микола Скрипник та інші[3]. З заяви УЄК[3]:

« Український єврейський комітет заявляє, що опублікований нещодавно Службою безпеки України на підставі її архівних матеріалів перший «Список партійних і радянських керівників, керівних співробітників ОГПУ і ГПУ УРСР, а також документів, які стали організаційно-правовою підставою для проведення в Україні політики Голодомору-Геноциду і репресій», фактично покладає етнічну відповідальність за трагедію Голодомору на євреїв і латишів.  »

Директор Архіву СБУ Сергій Кокін у інтерв'ю Бі-Бі-Сі назвав закиди Українського єврейського комітету щодо етнічної упередженості Служби безпеки безпідставними і заперечив участь Петровського в організації Голодомору[4][5] Сергій Кокін каже, що СБУ подало документи в такому вигляді, в якому вони зберігалися в архівах[4]:

« Ми виходили з тих документів, які є в архіві Служби безпеки України. Там дуже багато чекістів. Серед керівників дуже багато було людей тієї національності, про яку зараз іде мова. І тут немає необ'єктивності. Це так було. Особливо це було характерно для центрального апарату тодішніх органів державної безпеки. Оскільки ж ці люди фігурують у цих документах, тому вони й потрапили до списку. Якби в наших документах фігурував би в такій якості Григорій Іванович Петровський, то він би також був би у цьому списку. Але чого немає того немає в наших документах.  »

Нагороди[ред.ред. код]

Був нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора і трьома орденами Трудового Червоного Прапора (два з них від Радянської України).

На честь Петровського місто 1926 року Катеринослав перейменували на Дніпропетровськ (з 2016 року — Дніпро), на його честь також було названо Петрівський район у Києві (нині територія Подільського і Оболонського районів).

Декомунізація[ред.ред. код]

29 січня 2016 року дніпропетровський пам'ятник було скинуто з постаменту групою «активістів»[6]. На його місці лишився невеликий постамент і частини ніг скульптури.

19 травня 2016 року Верховна Рада в рамках декомунізації змінила назву міста з Дніпропетровська на Дніпро. За відповідне рішення на засіданні проголосували 247 депутатів. Постанова набрала чинності з дати її прийняття[7][8]. Перейменування Дніпропетровської області відкладене у зв'язку з тим, що її назву закріплено в Конституції України, для змін якої наразі у Верховній Раді немає необхідної кількості голосів.

Твори[ред.ред. код]

  • Петровський Г. І. Вибрані статті і промови / Упоряд. О. М. Стадник та ін. — 2-ге вид., доп. — К. : Політвидав України, 1978. — 436 с.
  • Петровский Г. И. Избранные произведения / Ред. кол. В. И. Куликов, И. Ф. Курас и др. — М. : Политиздат, 1987. — 430 с. (рос.)

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Андрей Портнов о Григории Петровском и истории названия «Днепропетровск» // Ab imperio
  2. Старцев В. Российские масоны XX века // Вопросы истории. — 1989. — № 6. — С. 49. (рос.)
  3. а б Еврейскому комитету не понравилось, что среди организаторов Голодомора оказалось многовато евреев // obkom.net.ua. — 2008. — 25 июля. (рос.)
  4. а б СБУ відкидає етнічну відповідальність за голодомор // BBC Ukrainian. — 2008. — 25 липня.
  5. «Чекисты, чекисты, кругом одни чекисты»: СБУ настаивает, что евреи вполне заслуженно попали в список организаторов Голодомора // obkom.net.ua. — 2008. — 25 июля. (рос.)
  6. У Дніпропетровську повалили пам'ятник Петровському // Тиждень.ua. — 2016. — 29 січня.
  7. Рада перейменувала Дніпропетровськ. Українська правда. Процитовано 2016-05-19. 
  8. Проект Постанови про перейменування міста Дніпропетровська Дніпропетровської області. Офіційний портал Верховної Ради України. Процитовано 2016-05-19. 

Джерела[ред.ред. код]