Петров Василь Степанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Степанович Петров
Петров В.С..jpg
Народився 5 березня 1922(1922-03-05)
СРСР Дмитрівка Приазовського району Запорізької області
Помер 15 квітня 2003(2003-04-15) (81 рік)
УкраїнаКиїв
Місце поховання Байкове кладовище
Країна СРСР СРСР
Україна Україна
Рід військ RAF A emb-Artillery1924.gif артилерія
Звання CCCP army Rank general-polkovnik infobox.svg Генерал-полковник
Командування Q4030311?
Війни/битви Велика Вітчизняна війна
Нагороди
Герой Радянського Союзу Герой Радянського Союзу
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)
Орден Леніна Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Орден Червоного Прапора
Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Медаль «20 років перемоги у ВВВ» Медаль «30 років перемоги у ВВВ»
Медаль «40 років перемоги у ВВВ»
Медаль «Ветеран Збройних сил СРСР»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
Орден Дружби
Virtuti Militari (Срібний Хрест)
Медаль за Нісу, Одру, Балтіку (Польща)
Воєнний Хрест (Чехословаччина)

Петров Василь Степанович (5 березня 1922, Дмитрівка — 15 квітня 2003, Київ) — генерал-полковник, двічі Герой Радянського Союзу, заступник командувача Ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України, кандидат воєнних наук.

Біографія[ред.ред. код]

Василь Степанович Петров народився 5 березня 1922 року (за іншими даними 22 червня) у селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області у селянській родині. У 1939 році, після закінчення Нововасилівської середньої школи призваний до лав Червоної армії Мелітопольським міським райвійськоматом Запорізької області, перед тим вступив до Сумського артилерійського училища, яке закінчив у 1941 році. По закінченню училища отримав скерування до розташування 92-ого окремого дивізіону, який дислокувався у місті Новоград-Волинський.

Друга світова війна[ред.ред. код]

Початок німецько-радянської війни лейтенант Василь Петров зустрів старшим на батареї 92-го окремого артилерійського дивізіону, що дислокувався поблизу українського містечка Новоград-Волинський. Воював на Південно-Західному, Брянському, Воронезькому, Донському, 1-му Українському фронтах.

23 вересня 1943 року із запеклими боями батареї полку під командуванням капітана Василя Петрова першими з частин 32-ї окремої винищувальної протитанкової артилерійської бригади (40-а армія, Воронезький фронт) висадились на плацдарм на правому березі Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького. В тих боях виконуючий обов'язки командира полку капітан Василь Петров внаслідок важкого поранення втратив обидві руки. За мужність і героїзм, виявлені при форсуванні Дніпра, йому, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 року, було присвоєно звання Герой Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» № 3504.

Після лікування в тамбовському шпиталі, незважаючи на втрату рук, вже через вісім місяців майор Василь Петров повернувся до строю і за наполяганням співслужбовців-фронтовиків його було призначено на посаду командира артилерійського полку.

У квітні 1945 року, за виключну сміливість, волю та вміння керувати особовим складом, що були виявлені в боях на території Німеччини, за утримання плацдарму на Одері в районі селища Ніскі (Німеччина) 19-20 квітня 1945 року, командиру 248-го гвардійського винищувального-протитанкового артилерійського полку (11-а гвардійська винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 52-а армія, 1-й Український фронт) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 гвардії майору Василю Петрову було вдруге присвоєно звання Герой Радянського Союзу (медаль «Золота Зірка» № 6091).

Подальші роки[ред.ред. код]

Після війни Василь Степанович проходив службу у військах та штабах, був заступником командувача артилерії і ракетними військами округу Прикарпатського військового округу. У 1954 році він закінчив Львівський державний університет. Успішно захистив кандидатську дисертацію. Після розпаду СРСР займав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України.

В березні 1994 року Указом Президента України[1] генерал-полковника Василя Петрова було довічно залишено на військовій службі у Збройних силах України.

Автор книги «Минуле з нами». Київ, 1977 — 1979[2],[3].

Помер 15 квітня 2003 року. Похований на Байковому кладовищі Києва.

Нагороди[ред.ред. код]

Надгробок Василя Петрова на Байковому цвинтарі
Бюст Василя Петрова у Тамбові

Василь Степанович Петров нагороджений наступними орденами та медалями[4]:

А також медалями.

Пропам'ятні таблиці, погруддя, пам'ятники[ред.ред. код]

У 1953 році Бронзовий бюст двічі Героя Радянського Союзу В. С. Петрова, встановлено у місті Тамбов, Російська Федерація. Автори — скульптор Л. Є. Кербель, архітектор І. А. Француз.

Під час святкування 20-ої річниці Перемоги у німецько-радянській війні, у 1965 році у Запоріжжі було урочисто відкрито Алею Слави, де на одній з гранітних стел значиться ім'я Василя Степановича Петрова.

У місті Суми, на фасаді головного корпуса військового ліцею (колишнього Сумського вищого артилерійського командного училища) по вулиці Кірова 165, встановлена меморіальна таблиця на честь випускників цього училища — двічі Героїв Радянського Союзу, генерал-полковників А. Г. Кравченка та В. С. Петрова.

У місті Мелітополь, Запорізької області ім'я Василя Степановича Петрова вибите на одному з каменів на Алеї Героїв Радянського Союзу 19411945 рр.[5], яка була урочисто відкрита 9 травня 2005 р., під час святкування 60-ої річниці Перемоги у німецько-радянській війні.

7 травня 2012 року у Києві по вул. Кутузова, 14, де мешкав В. С. Петров, було відкрито меморіальну дошку[6].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]