Печеніги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мапа Понтійського степу на 1015 рік

Печені́ги (самоназва «Bäčänäk» від давньотюрк. bača+naq — шваґро, тур. Peçenek(ler), угор. Besenyő(k), грец. Πατζινάκοι, Πετσενέγοι, Πατζινακίται, лат. Pizenaci, Pacinacae, Bisseni, Bysseni, Bessi, вірм. Pacinnak, груз. Pačinak-i) — об'єднання тюркських[1] та інших племен,[2] що вперше згадується у VIII столітті, востаннє етнонім «печеніги» згадується в угорських джерелах кінця XIV — початку XV століття; у візантійських джерелах як «пачинакіти», в арабських — народом «баджнак». Печенізька мова належала до тюркської групи мов у переважної частини населення печенізької держави, провідна верства печенігів користувалася перською мовою, визначну роль відігравали гуно-болгарські мовні елементи.[1][2] Від кінця IX ст. до половини XI ст. очолювали кочову державу на теренах південної половини сучасної території України.[2]

Походження та рання історія[ред.ред. код]

Батьківщина печенігів була поміж Аральським морем та середньою течією ріки Сир-Дар'ї.[2]

У VIII—IX століттях вони мешкали на північному сході Прикаспію, у межиріччі Волги та Яїка (нині річка Урал).[1] У першій половині IX ст. розбиті огузами (торками) більшість печенігів переселилася у межиріччя річок Емба-Урал та Волга, ставши сусідами хозарів.[2]

Постійно ворогували з Хозарським каганатом,[2] який для протидії їм уклав союз із гузами (торками).[1] У 890-х роках печеніги зазнали поразки від гузів й хозар і змушені були знов тікати, прорвалися через хозарські терени, переселились до північно-причорноморських степів включно до гирла Дунаю, витіснивши звідти інші племена на захід від Дніпра, зокрема напали на численніших угрів (мадяр), котрі кочували між Доном та р. Дніпро у 889 р.[1][2] У 892 р. печеніги перейшли з Південного Правобережжя України та осіли на нинішніх українських землях між Доном на сході і Дунаєм на заході,[2] і продовжували набіги на хозарські володіння в басейні річки Дон, на річці Кубані та в Криму. В середині X століття печеніги стали одним із найзначніших суб'єктів геополітики в регіоні, бо, за свідченням візантійського імператора Константина VII Багрянородного, чинником безпеки Візантії були саме дружні стосунки з «пачинакітами», які тримали під постійною загрозою землі ворогів ромейської держави — болгар, угрів та русів; печеніги укладали договори з Візантією у 914, 968, 972 роках.[1][2]

Печеніги і Русь[ред.ред. код]

Перша згадка про печенігів у «Повісті минулих літ» відноситься до 915 року. Князь Ігор уклав з печенігами договір, після чого вони перекочували до кордонів Візантії та Угорщини. 920 року князь Ігор здійснив похід проти печенігів, але 944 року вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію.[1]

Упродовж першої половини X століття напади печенігів суттєво не відбились на відносинах Русі з Візантійською імперією та мусульманськими державами Каспію. В економічному житті печенігів у X ст. головними партнерами були:[2]

  • Київська Русь, яка купувала у печенігів рогату худобу, овець і коней;
  • Херсонес Таврійський, який купував у печенігів віск та шкіру. Для яких печеніги були посередниками торгівлі з Азією, гарантами безпеки шляхів міжнародного купецтва.

Після падіння Хозарського каганату кількість печенігів у Північному Причорномор'ї значно збільшилась.

968 року відбувся їх перший напад на Київ.[1] Візантія найняла печенігів проти Русі і у 972 році печеніги у засідці розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою.[2] Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава.

Брали участь у міжусобицях київських князів: 980 року вони підтримували прибічників київського князя Ярополка Святославича, в 1016—1019 роках — князя Святополка Ярополчича та його союзника польського князя Болеслава I Хороброго (за іншою версією вони виступали на боці князя Бориса Володимировича).[1]

Після смерті Святослава Ігоровича, в кінці X — першій половині XI століття печеніги посилили напади на Русь. У 988997 роках князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з печенігами. Інтенсивно зміцнюючи південні кордони своєї держави з 988 р., він збудував ряд укріплених замків по річках, через які переходили печеніги:[2] Сула, Стугні, Десна, Трубежу, Остер, Сейм. Князь Володимир Святославич проти печенігів наймав їх одвічних ворогів торків-огузів, вербував торків на військових осадників (пізніші «чорні клобуки»).

В 1015—1019 роках напади на Русь спричинили війни між синами Володимира Святополком (користувався підтримкою печенігів) та Ярославом.

Проти печенігів застосували стратегію використання прикордонних укріплень (сторожові фортеці, Змієві вали). Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036 року, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого.[1] Небезпека минула для Русі від печенігів, після чого печеніги майже не згадуються в літописах, у середині XI століття печеніги остаточно перестали загрожувати Русі.[1]

В X—XI століттях кілька печенізьких родів визнали владу київських князів, осіли на руських землях на Пороссі, зокрема в басейні Росави, лівої притоки річки Рось.[1] У 1097-1169 роках були відомі відділи служивих печенігів під владою руських князів.[2] Останній раз вони згадуються в літописі під 1161-1168 роками у складі чорних клобуків.[1]

Печеніги на Балканах і в Угорщині[ред.ред. код]

У XII столітті печеніги перестали існувати як окремий народ, більшість їх асимілювалася з балканськими етносами (печенігів називають серед предків сучасних болгар, гагаузів); частина їх оселилася на теренах Угорського королівства і згадувалися там до кінця XII століття.[1] В Угорщині вони зберегли свою автономію аж до XIV ст.[2] і асимілювалися з угорцями.

Печеніги і половці[ред.ред. код]

На початку 1040-х років до Північного Причорномор'я під натиском половців вторглися гузи (торки), які відтіснили основну частину печенігів до Нижнього Подунав'я на візантійські землі: печеніги втратили у 1050-х роках все Лівобережжя і Правобережжя.[1][2] В кінці XI століття печеніги почали нападати на землі Візантії. Для боротьби з ними візантійський імператор Олексій I Комнін (10811118 роки) підкупив половецьких ханів, візантійці із половцями 1091 року розгромили й частково винищили печенігів, внаслідок чого було знищено понад 30 тисяч печенігів.[1][2]

Чергова поразка печенігів спіткала у 1122 році: Частина печенігів, яка продовжувала кочувати в причорноморських степах, з появою половців увійшла в другій половині XI століття до їхнього племінного союзу та до болгарського елементу.[2]

Опис печенігів[ред.ред. код]

Печеніги володіли степовою тактикою швидких маневрів кінноти, славилися мистецтвом боротися з кочових таборів (укріплених возів).[2]

Спочатку держава печенігів поділилася Дніпром на два «крила» з чотирма провінціями, в кожній — було 5 округ (база поділу на округи давала 40 відділів по 10 тисяч вершників у кінноті).[2] Обома «крилами» керували два найвищі начальники, але «каган» з імператорським титулом керуючи західним «крилом» на правобережжі Дніпра був рангом вище порівняно з керівником лівобережжя Дніпра.[2] Ставка кагана та місце загальної ради було Поросся.[2] Загальна кількість печенігів від 2,8 мільйонів до 3 млн осіб.[2] Держава печенігів не була етнічно однорідною.[2]

За повідомленням візантійського автора Костянтина Багрянородного, у VIII столітті печеніги поділялись на 6 округів (орд), на чолі яких стояли «великі князі». В кожну орду входили 5 родів, які очолювались «меншими князями». В Дніпровсько-дністровських ордах були відомі імена ханів Паці, Куркуте, Ваіцу та ін. З часом мали 8 великих незалежних територіальних угруповань, що називає Костянтин Багрянородний[1] «фемами» (округи кочівницьких орд). Чотири феми розташовувалися на правому березі Дніпра, чотири — на лівому. Феми складалися з родів, загальна кількість яких була — 40. Феми та роди очолювали старійшини «архонти», які поєднували світську й релігійну владу; для ухвалення надзвичайних рішень скликалися загальні збори або рада старійшин.[2] Ядро етносу складали 3 тюркські орди:

  • Явдіїртим,
  • Кварципур і
  • Хавусангіл, що виокремлювалися під назвою «кангар» («благородні») й очолювалися вихідцями з кочівницького протодержавного об'єднання Кангюй; інші феми могли мати угро-фінське походження. Правляча верства «кангар» була осіла і мала іранське походження і розмовляла перською.[2]

Влада передавалась двоюрідним братам або їх дітям, що свідчить про пережитки матріархальних законів. Але основою суспільних відносин у них був родоплемінний патріархальний лад і воєнна демократія,[2] характерні для табірної стадії кочівництва.[1]

У 1007 р. Бруно Кверфуртський відвідав Київську Русь, зустрівся з Володимиром Святославичем і з його участю охрестив частину печенігів, хіротонізував для них єпископа.[3] Після чого близько 1010 р. ісламські місіонери піддали ісламізації велику частину печенігів.[2]

У середині XI століття в степах між Дніпром і Дунаєм кочували 13 печенізьких родів. Відомі верховні воєначальники їх Тірах та Кеген, захоплених на війні полонених продавали в рабство або відпускали на волю за викуп. У 1048 р. держава печенігів займала на правобережжі Дніпра вже 11 округ на 800 000 осіб.[2]

Основним видом господарської діяльності печенігів було кочове скотарство і торгівля.[1][2] Але в деяких місцях, де знаходились їх родові могильники, зокрема, біля Саркела, в Пороссі, вони переходили до напівосілого способу життя. У X — на початку XI століття вони влітку пересувалися ближче до Чорного моря та Дунаю, а взимку відступали назад; постійних зимовиськ не мали.[1]

В ряді місцевостей відкрито поховання печенігів, могильник X—XI століття було повністю розкопано біля Саркела. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника.

Арабський мандрівник Ахмед ібн Фадлан (початок X століття) описав детально їх зовнішній вигляд:

«Вони були темнолицими брюнетами і мали гладко голені обличчя».

Слідами поселень половців у середньовічній Русі залишаються такі топоніми, як села Печенюги (Новгород-Сіверський район Чернігівської області), смт Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області, гора Печеніга коло Чугуєва; Печеніги (Чугуївський район Харківської області), де археологи віднайшли залишки печенізької стоянки IX ст. імовірно Лівобережний центр половецької держави.[2]

Черепи у печенізьких похованнях належать зливкинськовому типові: брахікранні європеоїди з незначною домішкою монголоїдності.[1] Цвинтарів, групових поховань половці не мали. Поховання здійснювалися головою на захід у трунах і без них, у неглибоких ямах під невисокими насипами. Ліворуч від небіжчика вміщували копита та голову коня. Печеніги також у поховальному обряді влаштували кенотафи з опудалами коней. Серед предметів матеріальної культури поширені стремена, луки з важкими кістяними накладками, короткі прямі шаблі, коповушки з фігурними ручками, підвіски-амулети у вигляді стилізованих пташок, срібні бляшки, якими прикрашали пояси, чоботи та збрую; орнаментований глиняний посуд.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Енциклопедія історії України: у 10 т. — Київ: Наукова думка, 2003—2013. — ISBN 966-00-0632-2.
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж стор. 2042—2043, том 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
  3. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2005 р. — Т.1 (А-В), С.383. — ISBN 966-00-0415-X

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. 2. — К.: Генеза, 1995.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. 3. — К.: Генеза, 1999. 178
  • Крип'якевич, [Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994.
  • Рутківська Л. М., Степові кочівники та Київська Русь IX — X ст. // Український історичний журнал. — 1965.
  • Гайдай Л., Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
  • Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста.- К.: Генеза, 1993.
  • Пріцак О., Печеніги / Український історик. — 1970. — № 01-03
  • Голубовский П. В., Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. «Университетские известия» К., 1883, № 1; (рос.)
  • Васильевский Г. В., Византия и печенеги. В кн.: Васильевский Г. В. Труды, т. 1. СПб., 1908; (рос.)
  • Расовский Д. А.[ru], Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии. «Seminarium Kondakovianum», VI. Praga, 1933; (рос.)
  • Плетнева С. А., Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях. В кн.: Материалы и исследования по археологии СССР, № 62. М.—Л., 1958; (рос.)
  • Плетнева С. А., Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск 1-19. — М., 1973. (рос.)
  • Плетнева С. А., Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средневековья // Вопросы истории. — 1981. № 6. (рос.)
  • Степи Евразии в эпоху средневековья. М., 1981; (рос.)
  • Князький И. О., Русь и степь. М., 1996; (рос.)
  • Толочко П. П., Кочевые народы степей и Киевская Русь. СПб., 2003. (рос.)
  • Кирпичников А. Н.[ru], Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971. (рос.)
  • Комнина Анна, Алексиада. — М., 1965. (рос.)
  • Костомаров Н. И., Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990. (рос.)
  • Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871. (рос.)
  • Моргунов Ю. Ю., Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохвица // Свод археологических источни ков. — 1988. № 2. (рос.)
  • Моця А. П., Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997. (рос.)
  • Повесть временных лет. — М.-Л., 1950. (рос.)
  • Рашид-ад-Дин, Сборник летописей. — М.-Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1. (рос.)
  • Рыбаков Б. А., Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические открытия 1966 года». М., 1967. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]