Печінка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Печінка
Abdomal organs.svg
Органи черевної порожнини людини: 1 — стравохід, 2 — діафрагма, 3 — шлунок, 4 — печінка, 5 — жовчний міхур, 6 — дванадцятипала кишка, 7 — підшлункова залоза, 8 селезінка
Leber Schaf.jpg
Печінка вівці
Латинська назва hepar
Анатомія Грея subject #250 1188
Вена Ворітна вена
MeSH Liver

Commons-logo.svg Печінка у Вікісховищі

Печі́нка (лат. hepar, від дав.-гр. ἧπαρ) — велика залоза зовнішньої секреції в хребетних та деяких інших тварин і людини. Є життєвонеобхідним органом.

Морфологія[ред. | ред. код]

Печінка в безхребетних — виріст переднього відділу середньої кишки або шлунка. Вона безпосередньо бере участь у перетравлюванні їжі. Клітини печінки молюсків здатні до фагоцитозу. У хордових тварин і людини печінка виділяє жовч і відіграє важливу роль в обміні речовин організму. У менш організованих хребетних печінка має трубчасту будову. У плазунів, птахів і ссавців поперечні анастомози перетворюють трубчасту залозу на сітчасту. Печінка більшості хребетних — часточковий орган. У м'ясоїдних тварин печінка порівняно більша, ніж у травоїдних. Форма печінки залежить від форми порожнини тіла тварини.

Структура тканини печінки має особливу будову, тому належить до паренхіматозних органів.

Будова[ред. | ред. код]

Печінка — залозистий орган масою близько 1500 г, має червоно - бурий колір і досить м'яку консистенцію, розташована у верхньому відділі черевної порожнини: в основному в правому підребер'ї, в надчеревнії ділянці і незначна її частина — в лівому підребер'ї. У новонародженних печінка займає більшу частину черевної порожнини. У печінці, що зовні нагадує неправильну шапку гриба, розрізняють верхню (діафрагмальну) опуклу поверхню, яка прилягає до діафрагми, і нижню (вісцеральну), яка обернена вниз і прилягає до органів. Ці поверхні відокремлені одна від одної переднім гострим краєм, задній край тупий і нагадує своєю формою поверхню. Він прилягає до діафрагми. Печінка майже повністю покрита очеревиною, за винятком поперечної борозни і заднього краю.

Зв'язки[ред. | ред. код]

У місцях переходу очеревини з діафрагми на печінку і з печінки на внутрішні органи утворюються зв'язки, що утримують орган у правильному положенні.

  • Серпоподібна зв'язка (ligamentum falciforme hepatis) йде майже в сагітальній площині від парієтального листка діафрагми до виступаючої частини печінки, утворюючи дугу, своєрідний «серп», за що вона й отримала свою назву. Під кутом 90° з'єднується з вінцевою зв'язкою, а спереду — з круглою зв'язкою.
  • Вінцева зв'язка (lig. coronarium)
  • Кругла зв'язка (lig. teres hepatis) починається у лівій поздовжній борозні і закінчується на передній черевній стінці біля пупка. За походженням кругла зв'язка являє собою колишню пупкову вену плода, яка після народження зазнає фібротизації і перетворюється на щільний джгут.
  • Ліва трикутна зв'язка (lig. triangulare sinistrum)
  • Права трикутна зв'язка (lig. triangulare dextrum)

Окрім того, від печінки до інших органів черевної порожнини відходять інші зв'язки: печінково-шлункова (lig. hepatogastricum), печінково-ниркова (lig. hepatorenale), печінково-товстокишкова (lig. hepatocolicum), печінково-дванадцятипала (lig. hepatoduodenale).

Поверхні[ред. | ред. код]

У печінці виділяють дві поверхні: верхню опуклу діафрагмальну (facies diaphragmatica) і нижню місцями увігнуту вісцеральну (facies visceralis). Спереду верхню і нижню поверхні розмежовує нижній край (margo inferior).

Діафрагмальна поверхня[ред. | ред. код]

Випукла, рівна; безпосередньо прилягає до діафрагми. На діафрагмальній поверхні виділяють 4 частини: верхню частину (pars superior), повернуту до сухожилкового центру діафрагми, передню (pars anterior), повернуту допереду, праву частину (pars dextra), спрямовану вправо до бокової черевної стінки, і задню частину (pars posterior), злегка опуклу, повернуту в бік спини.

Вісцеральна поверхня[ред. | ред. код]

Має плоску нерівну, злегка увігнуту поверхню, що відповідає конфігурації органів черевної порожнини (стравохідне, шлункове, дванадцятипалокишкове, ободовокишкове, ниркове, надниркове втиснення). Тут проходять дві повздовжні (права й ліва) та одна поперечна борозни. Дві борозни мають сагітальний напрямок і йдуть майже паралельно одна одній від переднього до заднього краю печінки: права поздовжня борозна (sulcus longitudinalis dexter) й ліва поздовжня борозна (sulcus longitudinalis sinister).

  • Права повздовжня борозна представлена ямкою жовчного міхура; в передньому відділі борозни лежить жовчний міхур, в задньому — нижня порожниста вена; продовженням цієї борозни назад від поперечної борозни є борозна нижньої порожнистої вени.
  • У лівій повздовжній борозні (точніше щілині) розташовані два рудиментарні утвори: кругла зв'язка печінки, що залягає в передньому відділі однойменної щілини та венозна зв'язка (облітерована венозна протока), що проходить у задньому відділі однойменної щілини.
  • Приблизно посередині їх перетинає поперечна борозна (sulcus transversus), що має довжину 3-5 см. Поперечна борозна також називається воротами печінки (porta hepatis), оскільки через неї проходять печінкова артерія, ворітна вена, жовчні протоки та лімфатичні судини.

Борозни ділять вісцеральну поверхню на чотири частки: праву (lobus dexter) — найбільша, яка лежить праворуч від повздовжньої борозни; ліву (lobus sinister), розташовану ліворуч від лівої повздовжньої борозни; квадратну (lobus quadratus), обмежену ззаду воротами печінки, а з боків правою та лівою повздовжніми борознами та хвостату (lobus caudatus), що також міститься між правою та лівою повздовжніми борознами, але позаду від воріт печінки.

Частки[ред. | ред. код]

Серпоподібною зв'язкою печінка поділяється на дві частки: праву (lobus hepatis dexter) — більшу і ліву (lobus hepatis sinister) — меншу, які на діафрагмальній поверхні відокремлені серпоподібною зв'язкою печінки. У вільній частині цієї зв'язки знаходиться кругла зв'язка печінки, яка є залишком пупкової вени плода. Над верхньою поверхньою лівої долі є заглибина (impressio cardiaca), що відповідає положенню серця над діафрагмою. На вісцеральній поверхні межею між правою і лівою частками є ліва повздовжня борозна, в якій спереду лежить кругла зв'язка печінки, а ззаду — венозна зв'язка (залишок венозної протоки в плода). Права частка на нижній поверхні правою поздовжньою і поперечною борознами ділиться ще на квадратну (lobus quadratus hepatis) і хвостату (lobus caudatus hepatis) частки. Містить 5 секторів: латеральний, парамедіальний, дорсальний, а також 8 сегментів.

Сегменти[ред. | ред. код]

Внутрішню структуру її утворюють часточки призматичної форми, які складаються з печінкових клітин, що здійснюють багато функцій, в тому числі, виробляють жовч, яка послідовно потрапляє у жовчні капіляри (завширшки 0,5 — 1 мм), внутрішньо- та міжчасткові протоки.

Печінка людини, схематичне зображення

Протоки, що виходять з кожної частки печінки, зливаючись, утворюють загальну печінкову протоку.

Оболонка[ред. | ред. код]

Печінка вкрита серозною оболонкою з підсерозним прошарком, крім невеликого позаочеревинного голого поля (area nuda) задньої частини діафрагмальної поверхні — місця зрощення з поперековою частиною діафрагми на рівні ----- хребців, ямки жовчного міхура і борозни нижньої порожнистої вени. Це тонка прозора оболонка, міцно зрощена з волокнистою оболонкою, яка обгортає печінку. Волокниста оболонка з кровоносними судинами проникає в паренхіму печінки (через ворота), утворюючи навколосудинну волокнисту капсулу.

Кровотік[ред. | ред. код]

Кров надходить у печінку по системі ворітної вени та венах печінки і печінковій артерії, які розгалужуються на міжчасткові вени і артерії. Останні в паренхімі печінки розгалужуються на капіляри (синусоїди), що безпосередньо стикаються з клітинами печінки. Ендотелій синусоїдів утворений клітинами зірчастої форми, які здатні до фагоцитозу. З капілярного русла паренхіми печінки формуються вени, що впадають в нижню порожнисту вену. Іннервація печінки здійснюється печінковим нервовим сплетенням.

Функції[ред. | ред. код]

Печінка у людини виконує захисні, знешкоджувальні, ферментативні та видільні функції, спрямовані на підтримання гомеостазу в організмі; бере участь у процесах травлення, кровотворення, білковому, вуглеводному, жировому, мінеральному обмінах, обміні вітамінів. Зачаток печінки з'являється наприкінці третього тижня зародкового розвитку людини з ділянки вентральної стінки дванадцятипалої кишки. Подальша диференціація печінки полягає у вростанні сполучної тканини всередину печінки по ходу ворітної вени. Вона поділяє паренхіму печінки на частки.

Печінка людини
Ультразвукове сканування печінки (сіра шкала)

Фізіологія печінки[ред. | ред. код]

Печінка — найбільший внутрішній орган, який виконує метаболічну функцію і бере участь в обміні білків, вуглеводів, жирів, гормонів, вітамінів, знешкодженні та детоксикації багатьох ендогенних і екзогенних речовин.

Найперше досліджували зовнішньо-секреторну функцію печінки та роль жовчі у травленні. Сьогодні печінку розглядають як загальний резервуар обміну речовин, з якого організм в міру потреби отримує необхідні речовини. Глюкоза і інші моносахариди у печінці перетворюються у глікоген. У нього перетворюються також молочна кислота та продукти розщеплення білків і меншою мірою — жирів.

Роль печінки в обміні білків полягає у розчепленні і перебудові амінокислот, утворенні сечовини і синтезі білків. Дезамінування амінокислот відбувається тільки в печінці. Після цього утворюються кетокислоти, які зазнають подальших перетворень. Синтез сечовини у клітинах печінки — основний шлях знешкодження аміаку, що утворюється в процесі дезамінування амінокислот. Сечовина синтезується за участю аргінази через орнітиновий цикл з використанням енергії АТФ. Печінка відіграє вирішальну роль у синтезі білків плазми крові.

В обміні жирів печінка бере участь шляхом дії жовчі на них у тонкій кишці. У печінці також проходить і розщеплення жирів з утворенням кетонових тіл (ацетон, масляна і (β-оксимасляна кислоти). У печінці синтезується холестерин, який частково виводиться з жовчю, а основна його частина перетворюється в жовчні кислоти.

Багато вітамінів (A, B1, D, E, K) депонуються у печінці. Вітаміни В1, В2 і В6 активуються в печінці. Жиророзчинні вітаміни всмоктуються в кишечнику тільки за наявності жовчних кислот. Холестерин служить попередником стероїдних гормонів, тому печінка відіграє роль у їхньому обміні. У печінці депонується залізо, мідь, цинк. Печінка бере також участь в обміні марганцю, молібдену, кобальту та інших мікроелементів.

Печінка виконує бар'єрну функцію, що полягає у знешкодженні токсичних сполук, які надходять з їжею або утворюються в кишечнику за рахунок діяльності його мікрофлори. У печінці інактивуються і лікувальні речовини, які доставляються сюди кров'ю. Хімічні речовини знешкоджуються під час їхнього ферментативного окиснення, відновлення, метилування, ацетилування, гідролізу (перша фаза). Під час другої фази утворені продукти кон'югують з глюкуроновою, сірчаною, оцтовою кислотами, гліцином, таурдином. Деякі речовини знешкоджуються в одну фазу, а деякі без змін виводяться з жовчю і сечею. Печінка бере участь в інактивації багатьох гормонів (глюкокортикоїди, альдостерон, андрогени, естрогени, інсулін, глюкагон). Печінка відіграє роль у процесі зсіданні крові. У печінці синтезуються компоненти протромбінового комплексу (плазмові фактори II, II, IX, X), для синтезу яких необхідний вітамін К. У печінці синтезується фібриноген та V, XI, XII, XIII плазмові фактори. Синтезуються в печінці і фактори, які протидіють зсіданню крові (гепарин, антитромбін, антиплазмін). В ембріонів печінка служить кровотворним органом. Вона виконує функцію депонування крові та руйнування еритроцитів.

Печінка відіграє роль у зміні кровообігу всього організму. При підвищенні артеріального тиску кровообіг у печінці зростає, а при його зниженні — зменшується.

Печінка виконує екскреторну функцію, що тісно пов'язана з утворенням жовчі. За добу в середньому синтезується 1-1,5 л жовчі. Речовини, які виробляє печінка (білірубін, порфіринові сполуки, тироксин, холестерин) є складовою частиною жовчі.

Захворювання печінки[ред. | ред. код]

Гепатити — запалення печінки.

При постійній подразнюючій дії вірусів, токсинів чи антитіл виникають запальні зміни у тканині печінки, що веде до порушення нормального її функціювання. Гепатити, які спричинюють віруси, є найпоширенішими ураженнями паренхіми печінки. На сьогодні відомі вірусні гепатити А, B, C, D, E. Гепатити А і E передаються фекально-оральним механізмом, решта передаються гемоконтактним механізмом — внаслідок потрапляння від хворих заражених біологічних рідин (кров, сперма, вагінальний секрет тощо).

Цироз печінки

При постійній дії вірусів, різних отрут (наприклад, алкоголю й наркотиків) відбувається розвиток хронічного гепатиту — загибель клітин печінки (гепатоцитів). Вони замінюються в печінці на сполучну тканину, що веде до розвитку невиліковного захворювання — цирозу печінки.

Пухлини печінки

Доброякісні пухлини мають сприятливий перебіг, найчастішим проявом у таких випадках є збільшена печінка або біль при фізичному навантаженні, оскільки пухлина відокремлена від тканини печінки, але здійснює на неї певний тиск.

Доброякісні пухлини:

У той час як первинні злоякісні пухлини, метастази злоякісних пухлин інших органів у печінку призводять до переродження тканини органу, що веде до порушення або втрати функції печінки. Клінічно проявляється найчастіше: інтоксикацією, болем, порушенням функції травлення, обтураційною жовтяницею тощо.

Кісти

Дуже частим є утворення ретенційних кіст печінки, які виникають через різноманітні локальні запальні процеси. Поширеною кістою печінки інфекційного походження є паразитарна ехінококова кіста.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Ш. Шерлок, Дж. Дули Заболевания печени и желчных путей (пер. с англ.) (под ред. З. Г. Апросиной, Н. А. Мухина). — 1999, М. «ГЭОТАР, Медицина». — 864 с. ISBN 5-88816-013-Х (рос.)
  • Грин Н., Стаут У., Тейлор Д. Биология, т. 2. М., 1996 Физиология человека, под ред. Шмидта Р., Тевса Г., т. 3. М., 1996
  • Догель В. А., Сравнительная анатомия беспозвоночных, ч. 1, Л., 1938 (рос.)
  • Шмальгаузен И. И., Основы сравнительной анатомии позвоночных животных, 4 изд., М., 1947; (рос.)
  • Павлов И. П., Лекции по физиологии, Полн. собр. соч., 2 изд., т. 5, М.— Л., 1952; (рос.)
  • Фишер А., Физиология и экспериментальная патология печени, пер. с англ., Будапешт, 1961; (рос.)
  • Рапопорт С. М., Медицинская биохимия, пер. с нем., М., 1966; (рос.)
  • Введение в клиническую биохимию (основы патобиохимии), Л., 1969: (рос.)
  • Бондарь З. А., Клиническая гепатология, М., 1970; (рос.)
  • Блюгер А. Ф., Райцис А. Б., Серотонин и печень, «Успехи гепатологии», в. 3, Рига, 1971; (рос.)
  • Збарский Б. И., Иванов И. И., Мардашев С. Р., Биологическая химия, 5 изд., Л., 1972. (рос.)
  • Свиридов О. І., Анатомія людини, за ред. І. І. Бобрика. — К.: Вища шк., 2000. — 399 с: іл.;
  • Анатомія та фізіологія з патологією, за ред. Я. І. Федонюка, Л. С. Білика, Н. Х. Микули. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2001. — 680 сл.;

Посилання[ред. | ред. код]