Пилипенко Віктор Васильович (академік)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Пилипенко Віктор Васильович
Пилипенко Віктор Васильович.jpg
Народився 15 листопада 1935(1935-11-15)
Запоріжжя
Помер 25 травня 2015(2015-05-25) (79 років)
Дніпропетровськ
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність політик
Alma mater Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара
Заклад Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара
Посада директор Інституту технічної механіки НАН України
Вчене звання доктор технічних наук
Науковий ступінь член-кореспондент АН УРСР
Нагороди

Державна премія СРСР Державна премія України в галузі науки і техніки

Орден Жовтневої Революції Орден Трудового Червоного Прапора

Віктор Васильович Пилипенко (нар. 15 листопада 1935(19351115), місто Запоріжжя, тепер Запорізької області — пом. 25 травня 2015, місто Дніпропетровськ) — український радянський діяч, фахівець в галузі технічної механіки, директор Інституту технічної механіки НАН України. Депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання. Академік Національної академії наук України (1982), доктор технічних наук (1968), професор (1971), член-кореспондент АН УРСР (у 1979–1982).

Біографія[ред. | ред. код]

У 1954 — 1959 р. — студент Дніпропетровського державного університету. У 1959 році закінчив з відзнакою фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету.

У серпні 1959 — 1961 р. — інженер, у 1961 — 1962 р. — старший інженер, у 1962 — 1964 р. — начальник групи, у 1964 — 1966 р. — начальник сектору динаміки рідинних ракетних двигунів в Конструкторському бюро «Південне» міста Дніпропетровська.

У 1961 році захистив кандидатську дисертацію.

У серпні 1966 — 1970 р. — старший науковий співробітник сектору проблем технічної механіки, з травня 1970 р. — завідувач відділу динаміки гідромеханічних систем Дніпропетровського відділення Інституту механіки Академії наук УРСР.

У 1968 році захистив докторську дисертацію. котра стала основою для майбутніх досліджень. Вона була присвячена проблемним завданням динаміки РРДУ (рідинних ракетних двигунів): теоретичним та експериментальним дослідженням запуску РРД, виконаних за схемами без допалення й із допаленням генераторного газу; експериментальним дослідженням кавітаційних коливань у системах живлення РРД; вивченню механізмів самозбудження та розробленню математичних моделей кавітаційних коливань; дослідженню впливу кавітації в насосах РРД на поздовжню стійкість ракет носіїв (РН) у польоті.

Захопленість роботою приваблює до вченого молодь. Довкола нього формується колектив зі студентів і молодих наукових співробітників, який у подальшому стане основою відомої наукової школи в галузі динаміки РРДУ, створеної Пилипенком.

Член КПРС з 1970 року.

У 1970 — 1978 р. — професор кафедри моторобудування на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського державного університету. Віктор Васильович очолює організований ним відділ динаміки двигунних установок літальних апаратів. Цей відділ був підтриманий Міністерством загального машинобудування СРСР після успішного впровадження на одному з його підприємств результатів науково-дослідних робіт, виконаних ученим. Від часу організації й донині відділ розвиває оригінальний науковий напрям у галузі динаміки двигунів літальних апаратів.

Відділ динаміки двигунних установок під керівництвом В.В. Пилипенка, зазначає у своїй книжці Ігор Шаров, взяв активну участь у розв’язанні проблеми забезпечення поздовжньої стійкості РН «Зеніт» на всіх етапах її розроблення. Низка рекомендацій і технічних пропозицій, що були розроблені у відділі, реалізовані під час створення цієї ракети. Проведені теоретичні та експериментальні дослідження кавітаційних автоколивань у насосних системах живлення РРД дозволили вченому створити теорію кавітаційних авто-коливань у таких системах. Теорію викладено в двох монографіях, які за своїм змістом і новизною отриманих результатів, на думку багатьох фахівців, не мають аналогів у світовій спеціальній літературі. Наукову та науково-організаційну діяльність Віктор Васильович успішно поєднує з викладацькою роботою. В 1971 р. його удостоєно ученим званням професора. Майже 20 років він навчав майбутніх інженерів-механіків, які успішно працюють у наукових установах та різних галузях промисловості.

У 1970 — 1972 і у грудні 1977 — грудні 1978 р. — заступник керівника, у грудні 1978 — травні 1980 р. — керівник Дніпропетровського відділення Інституту механіки Академії наук УРСР.

У травні 1980 — 2003 р. — директор Інституту технічної механіки АН України у місті Дніпропетровську. З 2003 р. — почесний директор Інституту технічної механіки НАН України.

У 1985 — 2008 р. — голова Придніпровського наукового центру Національної академії наук України та Міністерства освіти і науки України.

У 1993 — 2004 р. — академік-секретар Відділення механіки НАН України, у 1985 — 2008 р. — член Президії НАН України, з 2008 р. — радник Президії НАН України.

Президент Українського товариства інженерів-механіків (з 1994), член Американського товариства інженерів-механіків (з 1995), Російської академії космонавтики імені Ціолковського (з 1996 Європейської академії наук (з 2002), Міжнародної академії астронавтики (з 2004), Міжнародної академії авторів відкриттів і винаходів.

Автор понад 300 публікацій, у тому числі 3-х монографій, 91 винаходів та 140 статей.

Нагороди[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]